Іракський Курдистан – країна, якої нема. Частина 2

Автор: Артем Русакович

Продовжуємо мандрувати іракським Курдистаном – невизнаною державою курдів.

Наші ербільські друзі запевняли, що автостопом їздити по іракським Курдистаном важко й небезпечно. Однак ми все ж таки вирішили поїхати до Сулейманії – другого за величиною міста країни, що розташоване неподалік від кордону з Іраном.

Мохамед відвіз нас до блокпосту на виїзді з міста й попросив солдатів допомогти. Ті зупинили перший стрічний джип, про щось поговорили з водієм, той кивнув, і через декілька хвилин, закинувши речі до багажнику, ми вирушили на схід.

Звісно ж, водій не розмовляв англійською. Кілька разів я щось намагався пояснити йому за допомогою придбаного заздалегідь курдсько-англійського словника, але у мене це погано виходило. Нарешті, від додзвонився по мобільному до свого приятеля, що володів «буржуйською», і завдяки йому ми змогли втовкмачити водієві, що нас цікавить.

На під’їзді до міста водій вкотре зателефонував другові, щоб уточнити, де нас краще висадити. А коли ми вже доїхали до потрібного місця, він зупинив автівку й потер великий палець об вказівний – інтернаціональний жест, що значить очікування грошей. Я вибалушився на нього й повторив фразу, котру будь-який мандрівник знає усіма можливими мовами: «Грошей немає». Водій знову набрав друга.

В того був зайнятий номер, тож наступні 10 хвилин ми намагались дійти згоди власними зусиллями. Чоловік навіть дістав із кишені товстелезну пачку стодоларових купюр і показав мені одну з банкнот: мовляв, саме стільки ти мені завинив. Дивно, що ця явно небідна людина, яка до того ж їхала на такій дорогій автівці, виявилась настільки меркантильною.

Невдовзі вдалося додзвонитися до його товариша, і той чітко сказав нам англійською: «Водій хоче, щоб ви заплатили $100. Солдат біля блокпосту сказав, щоб він узяв із вас цю суму» «Які на хрін $100?! Ми прості студенти, мандруємо автостопом. Ми попросили солдатів піймати для нас безкоштовну машину. Цей водій їхав до Сулейманії у власних справах і не витратив на нас ані часу, ані грошей, ані бензину! А якби в нас було $100, ми б поїхали на таксі”. – «Він саме говорить, що це його робота. Він таксист”.

Зрештою водій зрозумів, що з нас нічого не зіб’єш і повіз до поліції. Ми з Мартою взяли наплічники, обміркували, варто одразу бігти чи ліпше не ускладнювати власне становище, але у підсумку вирішили йти за водієм до відділку.

Там ми зайшли до невеликої кімнатки зі столом і телевізором. Перед нами сиділо кілька людей у штатському, але знову ніхто не розумів англійської. Водій довго розповідав їм щось, показуючи на нас пальцем, потім повторив усе для начальника, який прийшов трохи пізніше.

Начальник знав англійську, тож ми розповіли йому власну версію того, що сталось. Він довго нас розпитував, потім перевірив наші паспорти. В той час інші поліцейські за традицією налили нам чаю і взялися бурхливо з’ясовувати, хто з нас правий, а хто винен.

Врешті-решт, начальник сказав водію, що, вочевидь, сталося прикре непорозуміння. Той зрозумів, що грошей сьогодні не дочекається, але постарався зберегти гідність і, лишаючи відділок, потиснув нам обом руки.

Поліцейський спитав у нас: «А де ви зібрались ночувати?» «Думали виїхати куди-небудь за місто й поставити нам намет». – «Не варто цього робити. Поліцейські побачать вас і можуть арештувати. До того ж це небезпечно. Може, краще відвезти вас у готель?» – «Ні, це для нас надто дорого».

Начальник задумався, подзвонив кудись і сказав: «Гаразд, ми заселимо вас у готель. Стосовно оплати не переймайтесь, для вас це буде безкоштовно». Через декілька хвилин нас посадили у машину і повезли міськими вулицями.

Якихось визначних місць у Сулейманії, судячи з усього, було небагато. Принаймні, поліцейський, який супроводжував нас, лише раз показав нам будівлю за вікном і з гордістю сказав: «Це новий боулінг-центр».На моє питання, чи багато тут буває туристів, він, не розчувши, відповів: «Ні, терористів тут не буває, у нас із цим усе гаразд!»

Готель виявився дуже гарним. Спальня, окрема кімната з телевізором, кухня.

Місто Сулейманія, у якому ми зупинились на нічліг таким оригінальним способом, достатньо молоде, йому лише трохи більше 200 років, тому якоїсь старовини тут практично не побачиш. Втім, за свою нетривалу історію він встиг побачити чимало: Сулейманія вважається одним із центрів курдського націоналізму, і тут починалось багато повстань і війн.

Сулейманія, не зважаючи на відсутність атракцій, видалась мені значно приємнішим містом, ніж Ербіль. Тут значно чистіше, менше сміття, а на вулицях багато перехожих. З молоді зустрічалися не тільки хлопці пролетарського вигляду, але й студенти, які, як у Європі, валялися на газоні місцевого парку, читали книжки й спілкувались.

Ринок у центрі Сулейманії виявився навіть більшим, ніж у Ербілі. Ятки займали половину проїжджої частини. Крики торгівців, суперечки продавців і покупців, галас. До центральної мечеті, на жаль, нас не впустили. Заледве побачивши мою колежанку, служниця попросив нас залишити двір. Оглянути місто як слід ми не встигли: невдовзі стемніло, і довелося вертатися до готелю.

Озеро Докан

Зворотній шлях з Сулейманія виявився дуже спокійним і приємним. Цього разу ми нікого не прохали зупинити для нас авто і поїхали самостійно. Виявилось, що автостоп у іракському Курдистані, як і в будь-якій іншій країні, можливий і є найбільш зручним і пізнавальним способом пересування. Щоправда, аби уникнути непорозумінь, кожного водія довелося попереджати: «Бе пара, о’кей?», і тільки якщо він давав ствердну відповідь, сідали у машину.

З першим водієм ми проїхали кілометрів п’ять, потім нас підібрала вантажівка, у якій їхало двоє турецьких дальнобійників.

Мещшкали вони у турецькому місті Ширак, але працювали тут – перевозили бензин по всій країні, від Захо до Сулейманії. Ми попросили висадити нас біля озера Докан.

Поряд із озером знаходиться одна з двох гідроелектростанцій, що існують у іракському Курдистані. Судячи з будівельних робіт, що точилися на березі, місцева влада готує новий грандіозний проект, пов’язаний з туризмом. Цей район повинен стати справжньою оазою посеред пустелі – ціла водойма з прісною водою, річка, достатньо глибока, щоб у ній купатися, і навіть кам’янистий пляж. Неподалік від берега вже стоять акуратні ряди туристичних будиночків, а поряд зводяться нові.

Ми скупалися у річці – вода у ній була дуже холодною – і, вирушаючи далі по дорозі, спіткали невеликий ринок біля мосту через водну артерію. Народ витріщався на нас з подивом. Коли ми зупинилися, щоб дізнатися дорогу, навколо нас зібралося чоловік 10. Англійською ніхто не розмовляв, але декілька осіб вирушило на пошуки англомовних людей. Невдовзі підійшов якийсь солдат, розпитав нас, сильно здивувався, висловивши сумніви у тому, що ми кудись поїдемо звідси автостопом, але врешті-решт відпустив гас з миром.

Однак ми все ж таки уїхали: хвилин за п’ять поряд з нами зупинився мешканець Сулейманія на ім’я Тасін, що їхав до своїх родичів у Ербіль. Він працював інженером, добре розмовляв англійською, тому на зворотньому шляху проблем не виникло.

«У нас у Курдистані все добре, зарплати нормальні, безпечно, спокійно, – розповідав Тасін. – Єдина проблема – це енергія. Є лише дві електростанції, але їхньою потужності не вистачає. Нафтопродукти й електроенергію доводиться імпортувати. А головні нафтові родовища знаходяться у Кіркуку, який контролюється Багдадом».

За словами Тасіна, він заробляє біля $1 тисячі на місяць. Для іракського Курдистану це, звісно, хороша зарплата – в середньому вчителі й поліцейські отримують, з його слів, $200-300. Американців Тасін сварив: мовляв, у них така політика, щоб не дати Кіркукові приєднатися до Курдистану.

Знову у Дохуку:

Ближче до вечора ми доїхали до Ербілю, а через день вирушили назад до Туреччини. Та по дорозі заскочили до міста Дохук.

Подорож автостопом до міста Дохук відбулась цілком нормально. Пропустивши декілька автомобілів, водії котрих не хотіли везти туристів безкоштовно, ми врешті-решт опинилися у автівці з двома курдами. Вони допомогли нам дістатись до міста, і один з них навіть захотів погодувати нас зі своєю родиною. Ми заїхали до його дому, дружина водія приготувала для всіх нас обід, а численні діти здивовано дивились на двох іноземців. Дочка водія навіть сфотографувала нас на мобільний телефон.

Місто пригнічує. Окрім звичних лавок і крамниць, похизуватись йому нічим. На вузьких вулицях звалені гори сміття й дошки, деякі цегляні стіни розмальовано графіті. Єдина приємна особливість – Дохук розташований біля підніжжя гір, які видно з будь-якої точки міста.

Крім того, по вулицях у великій кількості розгулюють американські військові. Неподалік знаходиться їх військова база, і вони часто заїжджають у Дохук по справах або просто відпочити. Жодного ворожого ставлення до них немає: все ж таки для курдів вони не окупанти а визволителі.

Невдовзі ми дочекались Невара – брата одного з наших ербільских друзів. Невар пообіцяв показати нам околиці й повіз до міста Амадія.

Амадія. Біля палацу Саддама Хусейна

Іракську пустелю, яка вже трохи дістала, змінили справжні гори. На кам’янистих схилах росли рідкі дерева, а поблизу зачаїлися невеликі симпатичні міста й придорожні ресторани.

Тут все виглядало дуже охайно й красиво (хоча, якщо вірити турецькій владі, саме десь у цьому районі у горах біля кордону ховаються бійці Робітничої партії Курдистану, котрі, відсидівшись у Іраку, здійснюють вилазки до Туреччини й нападають на солдатів. Ми стали підійматися вгору. Вузька асфальтова дорога пензлю вала по схилу, й кілометрів через 10 ми дістались вершини. У цьому місці знаходиться палац Саддама Хусейна.

Зовні будівля не надто схожа на резиденцію опального диктатора. Масивний двоповерховий будинок, що складається з двох корпусів, було наполовину зруйновано й спалено. Біля входу стояли бочки з пальним, над корпусами стирчали антени.

Ми зайшли всередину. На першому поверсі декілька солдатів валялися на матраці й дивилися телевізор. Один з них неохоче підвівся, поговорив з нашим провідником і пішов разом з нами нагору.

Вид з даху будинку відкрився фантастичний. Не даремно Саддам обрав це місце. Повсюди, наскільки вистачало очей, височіли гори. Між двома гірськими пасмами розпростерлась рівнина з дорогою й кількома містечками. А вдалині виднілась Амадія – місто, куди ми рушали.

Навколо палацу й вздовж дороги стирчали погрозливі таблички з написом «Danger. Mines!» і черепом з кістками. Відступаючи звідси, іракські війська замінували всю гору. Досі міни лежать десь під землею, але у саперів, вочевидь, немає часу й бажання прочісувати усі схили (На цю тему радимо подивитися фільм талановитого іранського режисера курдського походження Бахмана Ґхобаді «Черепахи вміють літати» – прим. «Бродяг»).

Місто Амадія, до якого ми врешті-решт доїхали, знаходиться на вершині гори. Її схили стрімко обриваються вниз, і місто не може розростатися з природних причин. Лише у кількох кілометрах від околиці з’явилися нові будинки. Потрапити до Амадеї можна єдиною дорогою, що веде з рівнини

Невар родом з Амадії, тому він довго кружляв на авто по міських вулицях і вітався ледь не з кожним другим перехожим. Над центром міста височів мінарет місцевої мечеті, а деякі вулиці було вкрито навісом – від одного будинку до іншого накинуто дошки, на вкриті гілками дерев і листям. Під такою нехитрою конструкцією можна врятуватись від сонця навіть у найстрашнішу спеку.

І вже під вечір ми доїхали до місця, що руйнує усі стереотипи про сучасний Ірак.

Поряд із Амадією розташована зона відпочинку, куди приїжджають мешканці Дохуку й інших курдських міст. На схилі гори розбито парк, там тече струмок, який місцями переривають водоспади. А вздовж нього – десятки літніх кафе, сувенірних лавок і крамничок. Відпочиваючі – молоді пари, сім’ї, бізнесмени, які ведуть ділові перемовини. Хтось п’є чай, хтось курить кальян – ця ідилія виглядає дивно, якщо згадати, що зовсім неподалік точаться бойові дії.

Епілог

Не так давно почастішали напади курдських терористів на турецьких солдатів. Протягом кількох тижнів у Анкарі обговорювалась можливість вводу військ у іракський Курдистан.

Проте курдський народ, який пережив війни, повстання і геноцид, поки що існує. Перебуваючи між турків і арабів, курди змогли створити власну державу – не маючу офіційного статусу, але готову відповісти на вторгнення. З думкою курдської автономії доводиться рахуватись навіть американцям.

Офіційні кордони сьогодні міняються рідко – принцип територіальної цілісності світова спільнота ставить вище за право націй на самовизначення.

Тож якщо іракський Курдистан й проголосить незалежність, то, скоріш за все, він повторить долю багатьох невизнаних держав і ми ще довго не бачитимемо цієї назви на мапі.