Світ очима бродяг

Пара йок: автостопом по Туреччині

Пара йок: автостопом по Туреччині

Автор: Павло Лозинський

Фото: Андрій Мочурад

Літо 2013-го у Туреччині виявилося доволі гарячим. Однак, окрім того, що стовпчик термометра, немов очманілий Сергій Бубка, брав раз у раз нові цельсієві висоти, спеки додавали ще й сутички у Стамбулі на площі Таксім, які згодом розрослися до вседержавного протистояння, а також жвава боротьба турецького війська із курдськими повстанцями на східному кордоні. Саме у такий буремний час нам із колегою випала нагода помандрувати країною Ататюрка, яку ми у підсумку перетнули по діагоналі від Стамбула до Іраку, а потім гайнули на північ до Грузії. Однак, незважаючи на високий градус у повітрі, подорож нас не лише не виснажила, а навпаки – щедро освіжила мізки і подарувала заряд позитиву на довгий час (підтвердженням чого можна вважати натхнення на цей текст, який я пишу через три з половиною роки після повернення:)

Золотовалютний резерв мандрівки був скромним, тому жити ми планували здебільшого в наметі або по каучу, лише деколи дозволяючи собі розкіш у вигляді дешевого готелика, а пересуватися країною – стопом, у якому наріжною фразою мав стати вислів “пара йок”, тобто “грошей немає”.

Пара йок: автостопом по Туреччині

До слова, в Туреччині що більше ти віддаляєшся на схід, то менше люди гуторять англійською. А у прикордонному з Іраком містечку Сілопі при поселенні в готель взагалі з’ясувалося, що рецепціоніст навіть не читає латинки. Покрутивши в руках мій паспорт, чолов’яга врешті попросив ім’я і прізвище продиктувати, щоби він міг записати його на слух. Пригадую, як я по складах йому втовкмачував “Пав-ло…”, а той, натхненно виводячи кренделі у своєму журналі, повторював “Пів-ло…”. Певно, відчув, що у мене в рюкзаку було кілька пляшок пива:)

Мій дім – Таксім. Як відомо, події на центральній площі Стамбула розпочалися із мирного спротиву вирубці парку Ґезі, на місці якого влада мала намір звести торгово-розважальний центр. Однак по-мирному любителі торгувати й розважатися та захисники природи розібратися не змогли, тому протистояння із часом загострилося.

До Стамбула ми прибули на початку червня, однак квитки, звісно, купували заздалегідь, і про жодні повстання на Таксімі тоді ще не йшлося. Передусім нас цікавила Каппадокія – історичний район Туреччини із печерними й підземними містами, східна Анатолія і Турецький Курдистан. У Стамбулі ж я перед тим уже бував, тому розглядав його просто як сполучну ланку між Львовом і Невшехіром, до якого ми мали переліт через кілька днів. Планував лише безцільно поблукати вуличками і попити пива на узбережжі Босфору із купленими в місцевих рибалок мідіями. Зрештою, погуляти вдалося, от тільки вулиці були не надто тихими, ну а мідії виявилися із димком:)

Уже із побіжного погляду на придорожню газетну розкладку стало зрозуміло, що веселощів у найближчі кілька тижнів варто очікувати трішки більше, ніж ми планували:

Пара йок: автостопом по Туреччині

До першої вписки потрібно було на поромі переплисти в азійський нетуристичний район Стамбула Кадикьой. Там мешкав Сем, який люб’язно погодився терпіти наше товариство впродовж трьох днів. Однак коли ми всілякими правдами і неправдами знайшли потрібний будинок, хлопаки не виявилося вдома. Слухавки він також не брав, тому довелося одразу приступити до оглядин міста.

Перше, що впадало у вічі – розписані повстанськими гаслами стіни, сітілайти і все, куди дотягувалася рука із балончиком фарби:

Пара йок: автостопом по Туреччині

Пара йок: автостопом по Туреччині

Із прапорів, розвішаних чи не на кожному другому вікні, на перехожих мрійливо позирав Ататюрк:

Пара йок: автостопом по Туреччині

Що більше ми наближалися до центру, то густішали написи на будинках, з’являлися розбиті вітрини і купи всеможливого сміття. Люди снували у своїх буденних справах. Хтось роздавав агітки, дехто закликав долучатися до протистоянь або ж торгував патріотичними стягами:

Пара йок: автостопом по Туреччині

На самій площі захисники парку розбили наметове містечко.

Пара йок: автостопом по Туреччині

У поселенні панувала добродушна, ледь не святкова атмосфера, чим воно більше нагадувало табір хіппі, ніж осередок повстанців.

Пара йок: автостопом по Туреччині

Однак краєвиди довкола наметів натякали, що якщо сюди поткнеться поліція, ніхто з нею панькатися не буде:

Пара йок: автостопом по Туреччині

За час, що ми провели у таборі, його відвідали тисячі людей. Від волонтерів, які приносили їжу й одяг, репортерів та інших “-терів”, до звичайних витріщак. Повстанці радо зустрічали відвідувачів, кожному охочому розповідаючи про свою позицію і бачення ситуації. Поміж балачками народ грав на гітарах, малював антиурядові плакати, зводив барикади. Найбільш зморені екземпляри відсипалися після важкого дня:

Пара йок: автостопом по Туреччині

Пара йок: автостопом по Туреччині

Врешті-решт дався чути Сем і ми неспішно почвалали на паром.

Пара йок: автостопом по Туреччині

Перше, що впало у вічі в його квартирі – білі від сльозогінного газу маска і респіратор на вішаку при вході. Сем байдуже махнув рукою, мовляв, зараз у кожного нормального стамбульця так. Перепросив, що не вийшов вчасно на зв’язок, аргументуючи тим, що розривається між Таксімом, друзями, які з’їздяться на запах смаленого зі всього світу, і роботою, з якої йому у підсумку довелося піти. Виставивши нам пиво і трохи потеревенивши, хлопака залишив ключі і знову зник із радарів. “Сорі, що не можу приділити вам більше уваги, але мушу йти. Важко всидіти сиднем, коли у країні таке відбувається. Мій дім – Таксім”.

Наступні кілька днів ми жили самі, підтримуючи зв’язок із Семом лише по телефону. Я вирішив не порушувати заздалегідь обраної схеми і просто відсипався чи ліниво гуляв нетуристичними районами міста, а от колегу щораз тягнуло на центральну площу, де він врешті став свідком атаки протестувальників поліцією.

Пара йок: автостопом по Туреччині

Пара йок: автостопом по Туреччині

Пара йок: автостопом по Туреччині

Повстанцям вдалося відбити напад, багато поліціянтів отримали ломаками по макітрах.

Пара йок: автостопом по Туреччині

Пара йок: автостопом по Туреччині

Пара йок: автостопом по Туреччині

Потім, за пакетом мідій і спогляданням вечірнього Стамбула ми дискутували, чи можливо щось схоже в Україні, навіть не здогадуючись, що ще того самого року у нас спалахне свій Таксім.

Пара йок: автостопом по Туреччині

Голий забіг в аеропорті або Усейн Болт би плакав. До Невшехіру ми мали летіти Пегасусом із аеропорту імені С. Гьокчен, названого на честь першої в історії Туреччини жінки-пілота і за сумісництвом прийомної доньки Ататюрка. Як виявилося, реєстрація і посадка на внутрішні рейси у Стамбулі – це особливий різновид трешняку, до якого важко призвичаїтися навіть індивіду, тренованому на посадці в приміські потяги Львівщини.

Усе починається із довжелезних черг на стійках реєстрації. В’ялі працівники аеропорту, незважаючи на те, що до вильоту у багатьох пасажирів залишається кількадесят хвилин, неспішно гортають паспорти, наче старі сімейні альбоми, чергуючи роботу із попиванням чайку (каву, всупереч поширеному стереотипові, у Туреччині п’ють мало). Мандрівники, у яких здають нерви, перестрибують через стрічки розмежування і під всезагальний гул лізуть поза чергою. Коли до вильоту залишилося менше, ніж півгодини, наше терпіння також луснуло, і ми пірнули під огорожу, пояснюючи людям на англійсько-турецькому суржику: “панове, тайм йок”.

На стійці реєстрації, як на зло, виявилося, що мій рюкзак важить на півкіля більше, ніж дозволено перевізником. На запитання, чи це принциповий момент, хлопчина із нудьгою в погляді щось кинув турецькою, не давши зрозуміти, так це чи ні. Під тиском Хроносу я взяв ініціативу на себе: розкрив наплічник, витягнув светр і на очах зачудованого натовпу вдягнув його поверх безрукавки. Наступним виявився рушник – його я пов’язав на шию як шалик. Цифри на вазі показали 8,1 кг і хлопчина врешті кивком дав зрозуміти – “достатньо”. Вхопивши багаж, я погнав на митний контроль, на ходу знімаючи ремінь із металевою пряжкою.

І от уявіть ситуацію: до вильоту залишається десять хвилин, коридором аеропорту захекано біжать два чуваки, в одного з яких на шиї розвівається рушник-шалик, наче в Айсидори Дункан, та ще й норовлять злетіти штани, оскільки засиляти ремінь в петельки уже не було часу.

Однак, коли ми добігли до гейту, там, як виявилося, панувала цілковита акуна матата – люди неквапливо проходили останній рубіж контролю, займали місця у літаку, ніхто нікуди не спішив. Ніколи не забуду збентеженого погляду стюардеси, яка відривала корінець мого квитка.

Каппадокія: печерне життя у 21 сторіччі.

Пара йок: автостопом по Туреччині

Каппадокія із перської означає “країна чудових коней”, однак славиться вона явно не табунами феєричних непарнокопитих, а своїми печерними й підземними містами, перші із яких виникли ще у 5 тисячолітті до н. е. Люди, які проживали тоді в Малій Азії, зрозуміли, що вулканічний туф є доволі піддатливим для будівельних експериментів і почали лупати сю скалу. Як наслідок, з’явилася верениця печерних житлових масивів, значну частину із яких використовують за призначенням і досі.

Із Невшехіру, куди ми прибули пізнього вечора, нас забрав наступний вписник – дід Мустафа. До аеропорту він приїхав зі своїм другом на старенькому Фіаті місцевої збірки і ми взяли курс на Ортахісар – невеличке містечко у самому пупі Каппадокії. По дорозі заїхали купити пива, а далі вгашені дідусі, відчувши дух авантюризму, вивернули на якийсь пагорб, щоби показати нам вечірні вогні усього регіону. Варто зізнатися, що краєвиди справді виявилися непоганими, але скакати на старій бляшанці вночі із двома не зовсім тверезими турками по горбах Каппадокії було задоволенням вельми сумнівним.

Далі ми осіли на горищі дідової хати, час до часу здійснюючи радіальні вилазки у навколишні містечка: Гьореме, Учхісар, Дерінкую тощо.

Пара йок: автостопом по Туреччині

Каппадокія – це той регіон, який заперечує відому приказку, що під лежачий камінь нічого не тече, оскільки під її брилами збирається такий потік туристів, що важко проштовхнутися. Як наслідок – вартість вхідних квитків на більшість об’єктів доволі висока. Ми намагалися уникати місць масового скупчення каменелюбів і мандрували нетуристичними стезями.

Одного разу навіть забрели в чийсь город, схований від стороннього ока поміж віковічних скель:

Пара йок: автостопом по Туреччині

В одній із них наткнулися на облаштований дачний будиночок для відпочинку після важкої мотично-лопатної праці:

Пара йок: автостопом по Туреччині

Скелі, схоже, були шоковані наглістю непроханих гостей:

Пара йок: автостопом по Туреччині

Тепер я знаю, де Едвард Мунк шукав натхнення для свого “Крику”:

Пара йок: автостопом по Туреччині

Каппадокія настільки велика, що там є на що подивитися навіть без відвідин загороджених платних місцин.

Пара йок: автостопом по Туреччині

Пара йок: автостопом по Туреччині

Як я вже згадував, чималу частку печер використовують для житла і зараз.

Пара йок: автостопом по Туреччині

Пара йок: автостопом по Туреччині

Якщо домівка починає руйнуватися під тиском часу, місцеві Флінстоуни оперативно її підрихтовують:

Пара йок: автостопом по Туреччині

Особливо часто скельні помешкання переобладнують під готелі, попит на які, зайве казати, шалений:

Пара йок: автостопом по Туреччині

Пара йок: автостопом по Туреччині

Одного разу ми навіть наткнулися на поліційний відділок, який також був видовбаний у скелі:

Пара йок: автостопом по Туреччині

Каппадокією простягається декілька долин, які відрізняються між собою за типами розташованих на них об’єктів. Чи не найпопулярнішими є так звана Долина кохання зі здоровенними каменюками фалічної форми та Долина голубів.

Пара йок: автостопом по Туреччині

І якщо перша виникла природнім шляхом ще в древні часи, то другу створили наприкінці 19 сторіччя із абсолютно прагматичних причин – для збагачення продуктами голубиної життєдіяльності виноградних угідь. У скелях садівники видовбували віконечка-гнізда і приваблювали птахів різноманітними кольоровими візерунками та халявним їдлом. Шанують цих птахів і зараз, підгодовуючи і захищаючи від хижаків (забрали би собі ще наших львівських, аби таке добро не пропадало намарно).

Ну а щодо підземних споруд Каппадокії, то найбільшою із них вважають Дерінкую. Хоча спорудою його навіть не назвеш – це ціле смт, яке відкрили відносно нещодавно – 1963 року і наразі дослідили заледве 15% його площі.

Наткнулися на Дерінкую тамтешні фермери, облюбувавши собі підземні кімнатки для зберігання городини. Уявляю їхнє невдоволення, коли приперлися археологи зі словами “панове, забирайте нафіг свою бульбу, ми тут будемо проводити розкопки”.

Пара йок: автостопом по Туреччині

У перекладі з турецької “Дерінкую” означає “глибокий колодязь”. І, варто зауважити, він справді немілкий – у деяких місцях споруда сягає вглиб до 60 м і має 8 поверхів-ярусів (хоча кажуть, що їх насправді було 20, просто до решти дослідники наразі не добралися).

Збудували Дерінкую хетти ще в 2 тисячолітті до нашої ери, аби ховатися там від кочівних загарбників, релігійних переслідувачів й всіляких свідків єгови. У місті могло одночасно мешкати понад 50 тисяч людей.

Аби в підземеллі легко дихалося навіть тим, кого запакували найглибше, хетти добре продумали системи вентиляційних шахт, які сягають ґрунтових вод, слугуючи водночас і колодязями. Мережа тунелів дуже часто виходить у сусідні підземні міста або нагору у звичайні непримітні хатки.

В Дерінкую є каплиці, складські приміщення, збройні склади, їдальні, спальні, школи, винні погреби. Якби туди ще провести нет, підозрюю, багато хто не відмовився би жити в турецькому підземеллі й зараз.

Пара йок: автостопом по Туреччині

Налазившись Каппадокією, ми врешті зібралися їхати далі. Дідусик в останній день почав крехтіти, що пасувало би йому щось заплатити за безмежну турецьку гостинність (світло напалили, бензина дорога, час його цінний згаяли, вай-вай-вай). Ми намагалися пояснити старенькому, що то якось не по-каучсьорферськи, що про гроші нічого не було домовлено, та і зрештою немає їх у нас. На що вуйко Мустафа нетямкувато запитав: “Вай ду ю тревел, іф ю хев ноу мані?” Ця фраза потім стала нашим мемом і зазнала купу обробок й інтерпретацій. У підсумку ми таки залишили дідові по 15 лір, абись не вхопив атак серця, і пішли шукати місце під намет – якнайближче до траси, щоб зранку не гаяти часу і щонайшвидше газонути на схід.

За Гьореме уже в сутінках звернули зі шляху за шеренгу якихось придорожніх кущів, практично навпомацки поставили тент й позалазили спати. І все було класно доти, доки на якомусь енному сні нас не розбудили дивні звуки ззовні – гарчання, шипіння-свистіння впереміж із гучними балачками і реготом. Виявилося, що ми розбилися на злітному майданчику для повітряних куль, куди вдосвіта приперлася сила-силенна народу. Однак, варто віддати належне, нас ніхто не діймав, і трохи пововтузившись, балунери врешті полетіли у вирій.

Пара йок: автостопом по Туреччині

Пара йок: автостопом по Туреччині

Абрикос усьому голова. Нитка нашого маршруту простяглася по шосе D 300: Аванос-Кайзері-Пінарбаші… Одні водії змінювали інших, хтось віз десяток кілометрів, хтось кількасот, однак усіх їх об’єднував той факт, що ніхто не розводив нас на гроші, а навпаки намагався нагодувати-напоїти і всіляко догодити: ми слухали турецьку музику на стареньких захриплих касетниках і монотонні проповіді на релігійні теми, дізнавалися душевні життєві історії завдяки гугль-транслейтеру і нашвидкуруч опанованій мові жестів, а також звикали до невластивих для нас особливостей турецького менталітету, як, наприклад, викидання сміття у вікно автомобіля. Одного разу навіть трапився кумедний випадок, коли ми допили воду і порожні пляшки зібралися запакувати в рюкзак, аби потім десь їх позбутися. Водій – немолодий курд – здивовано зиркнув з-під лоба і вказав рукою на вікно, мовляв, “хлопаки, викидайте то за борт”. Ми, переглянувшись, даємо зрозуміти, що заберемо із собою й потім десь утилізуємо, але для вуйка такий аргумент виявився незрозумілим і він, подумавши, що ми трохи недоумкуваті, поспіхом допив свою воду і квапливо продемонстрував, як треба поводитися із порожньою тарою: жбурнув її через вікно. Ми ще раз пробелькотіли, що це не дуже добра ідея і тоді дядько, щось невдоволено бурмочучи на курманджі, силоміць повиривав у нас із рук пляшки і спрямував навздогін за своєю (Садовому така ініціатива точно сподобалась би).

Далі ми на один день кинули якір у Малатії – абрикосовому царстві Туреччини, де в центрі міста замість пам’ятника, скажімо, Ататюрку, возвеличується монумент здоровенній жерделі:

Пара йок: автостопом по Туреччині

Поряд розташоване ще одне творіння малатійських скульпторів, виконане у стилі Вєри Мухіної, от тільки місцевий робітник і його колгоспниця замість серпа й молота тримають перед собою гемеошні абрикоски:

Пара йок: автостопом по Туреччині

Зайве казати, що зображено на гербі тамтешнього муніципалітету:)

Звісно, така шана до сливових не виникла на рівному місці – Туреччина є світовим лідером із експорту абрикосів і левову їх частку вирощують саме в Малатії. Також у ній виготовляють ледь не всю турецьку курагу, що за різними даними становить 70–80% виробництва кураги у світі.

Із абрикосів в Малатії роблять всілякі мармуляди, пастили, начиняють їх горіхами, поливають шоколадом. Та що казати – там навіть шкварять абрикосові кебаби.

До слова, один із найкрутіших п’ятизіркових готелів Малатії називається не інакше, як “Altin Kayisi”, тобто “Золотий абрикос”. Однак у нього є серйозний конкурент – мережа апартаментів “Під молодою жерделею”:

Пара йок: автостопом по Туреччині

Сирійське й іракське прикордоння, чо нє? Проїхавши Елязиг та Діярбакир, ми врешті потрапили у Мардін – древнє місто, внесене до світової спадщини ЮНЕСКО. Розташоване воно на високій скелі за два десятки кілометрів від сирійського кордону, тому звідти окові відкривається чималий шмат асадівської імперії. Сирія традиційно димить, але цього разу всього лиш від спалення якогось бараболиння:

Пара йок: автостопом по Туреччині

Мардін у перекладі означає “фортеці” й повністю відповідає своїй назві: до нього важко приступитися навіть зараз, коли, здавалось би, всі шляхи всередину відкриті. Поки дерешся нагору, складається враження, ніби лізеш як мінімум на Арарат.

Пара йок: автостопом по Туреччині

Мардін різнорівневий, у ньому майже немає широких автомобільних доріг, а на вуличках заледве можуть розминутися дві людини.

Пара йок: автостопом по Туреччині

Пара йок: автостопом по Туреччині

Мешкали ми у невеличкому готелику, оформленому в стилі османського гламуру: рожеві полущені стіни й шланг замість душу. Однак майже у самісінькому центрі міста із видом на одну із головних його вулиць:

Пара йок: автостопом по Туреччині

Загалом Мардін, хоч і визнаний привабливим для туризму, наразі увагою відвідувачів наділений скупо, й живе своїм буденним життям: дітиська бавляться у футбол (правда, роблять це дуже обережно, бо знають, що якщо вдатися до принципу “хто вище б’є – той краще грає”, то за м’ячем доведеться бігти за межі обласного центру), на вулицях вирує торгівля, старші люди на час спеки збираються в генделиках сьорбнути чаю і потеревенити про останні новини зі столиці.

Пара йок: автостопом по Туреччині

Підкачавши ноги на схилах міста, ми врешті вирушили далі.

Пара йок: автостопом по Туреччині

Наступними на шляху були Мідьят і Джізре. Друге, до речі, розташоване на самому кордоні із Сирією і відоме тим, що за однією із версій у ньому поховано біблійного Ноя.

За час нашого перебування в Джізре містом постійно ганяли бронетранспортери, до яких раз у раз підбігали люди – від старого до малого – й обкидували камінням. А все тому, що левову частку населення в тих краях становлять курди, які перебувають у перманентному конфлікті із турецькою владою. Військову підтримку населення отримує від РКК – Partiya Karkerên Kurdistan (Робітнича партія Курдистану), радо вступаючи до її лав. Один із водіїв, який нас підвозив, показував на телефоні фотографії чолов’яги з автоматом й обводив рукою довколишні гори, даючи зрозуміти, що це його родич, який зараз партизанить неподалік, і він ним неабияк пишається.

Турецька влада активно бореться із РКК, щораз підвищуючи градус протистояння. Зокрема, зовсім нещодавно – уже в 2016-му – турки ввели до Джізре війська, взявши місто у блокаду і полюючи на прихильників партизанського руху. Точна кількість постраждалих невідома, однак вимірюється сотнями загиблих курдів.

Пара йок: автостопом по Туреччині

Останньою точкою перед виїздом до Іраку було Сілопі.

Пара йок: автостопом по Туреччині

Це – місто, яке живе всеможливими прикордонними оборудками та контрабандою. У ньому гамірно, вулицями вештаються ватаги вгашених далекобійників, а на головній артерії населеного пункту вилежуються не менш причмелені корови:

Пара йок: автостопом по Туреччині

В Сілопі ми очікували на іракську візу, тому пробули в місті два дні. Там, до речі, одного разу пережили невеличкий культурний шок: зайшли у якусь придорожню забігайлівку, і доки я витріщався на прилавок, гадаючи, чого б то сьорбнути, колега уже визначився із вибором, зупинившись на якійсь газбульці, і, тицяючи в неї пальцем, запитав:
– Будеш?
Я, з надією натрапити на щось цікавіше, в’яло кидаю:
– Нє.
І тут з-під прилавка, як Пилип з конопель, виринає продавець, який до цього часу щось там пакував, і видає:
– Чо нє?
Сказати, що ми прифігіли – це нічого не сказати. Ще б пак – рідна душа у такому задуп’ї. Однак далі курд сипонув якимись незрозумілими фразами, і наш запал одразу ж згас. Як виявилося згодом (завдяки нашій знайомій, що трохи знає курманджі та сорані), дядько питав “Як справи?”. Облом року, не інакше:)

Курдистан, якого не існує.

Пара йок: автостопом по Туреччині

Як я писав, опісля Іраку наш шлях проліг на північ – у бік Грузії. Рухалися за курсом Сіїрт–Татван–Догубаязіт–Ігдір–Карс і далі до грузинського Вале.

Пара йок: автостопом по Туреччині

Половина із цієї дистанції пролягає фактично вздовж турецько-вірменського кордону, який, варто зауважити, уже купу років закритий для перетину. Перш за все, через відмову Туреччини визнати геноцид вірмен, а також через ігнорування Вірменією Карського договору, за яким вона втратила шмат своїх земель (зокрема гору Арарат) і досі вірить у їх повернення. Також існують дані, що Туреччина донині знищує на своїй території об’єкти вірменської культурної спадщини.

Як я уже згадував, не надто шанують турки і курдів. Селища, через які ми проїздили, виглядали настільки бідно, що складалося враження, ніби Анкара хоче виморити курдське населення, навмисно заганяючи його у печерні умови.

У багатьох тамтешніх селах електрику подають за графіком, а про газ люди взагалі можуть лише мріяти: наразі паливо №1 – це сушені кізяки. Якщо вдасться трохи запастися деревиною – вважай, що тобі неабияк поталанило.

Пара йок: автостопом по Туреччині

Пара йок: автостопом по Туреччині

Пара йок: автостопом по Туреччині

(у таких печах, до речі, селяни печуть лаваш, приліплюючи хлібини до їх стінок усередині)

Окрім того, на дорогах через кожні кілька кілометрів видніються блок-пости, а вулицями більших містечок курсують жандармські бронетранспортери, тримаючи населення в напрузі.

Пара йок: автостопом по Туреччині

Мабуть, зайве казати, звідки на вказівнику взялися такі новоутвори:

Пара йок: автостопом по Туреччині

Турки бояться робітничої партії і їх кидає в холодний піт від однієї лише думки, що Курдистан одного дня може відколотися й стати автономією, або й, не припусти Аллах, окремою державою. Також курдське питання неабияк перешкоджає інтеграції Туреччини в ЄС, хоч Ердоган нещодавно і заявив, що вступ у Союз його більше не цікавить.

Нас, до слова, як потенційних шпигунів, неодноразово затримували для огляду документів, однак щоразу оперативно відпускали. Щоправда, один із випадків суттєво вибився зі сценарію: в Сіїрті прямо посеред вулиці підвалив якийсь чолов’яга у цивільному і, під прикриттям кількох військових, півгодини допитувався “хто/куди/навіщо”, крутячи в руках паспорти і кудись телефонуючи. Потім сто разів перечитував лист, який нам про всяк випадок арабською настрочили знайомі на кафедрі сходознавства (“перед вами культурологи-етнологи, бла-бла, просимо їх не чіпати, а навпаки – у всьому допомагати й сприяти, бла-бла”). Плямкнувши губами, чолов’яга, врешті запитав:
– І що ж ви конкретно, панове, досліджуєте?
На що мій колега, не повівши бровою, бовкає:
– Культуру Курдистану.
На фізії стража порядку промайнуло п’ятдесят відтінків бурячкового. Стиснувши кулаки, він крізь зуби процідив:
– Жодного Курдистану не існує!
А потім, ніби вийшовши із трансу, широко посміхнувся, плеснув нас по плечах і запропонував спільне фото. Сто відсотків, згодом заніс у якусь свою базу, скотиняка. Але ми, своєю чергою, теж підсунули фотик і зафіксували ердоганового цербера для досьє:

Пара йок: автостопом по Туреччині

Щодо курдів, то впродовж нашого маршруту, як і раніше, вони щиро намагалися допомогти, напакувати чимось смачним, або хоча би потеревенити про життя чи провести екскурсію своїми угіддями. Тому якщо маєте якісь питання щодо роботи каменярні чи цементного заводу – звертайтесь.

Пара йок: автостопом по Туреччині

Якось водій, який нас підібрав, поділився своїми спостереженнями: серед турків позитивними є приблизно 40%, а серед курдів 90% (сам він, звісно, був курдом:) І хоча до нас здебільшого і ті, й ті ставилися добре, все одно важко не помітити, що курди справді більш щирі, відкриті і приязні, ніж їхні західні співвітчизники.

До речі, щодо тих інших, не надто позитивних: найбільш діставучими за всю поїздку виявилися турецькі діти в околицях озера Ван, які бігли слідом за нами із лементами “мані, мані”, а коли ми на них трохи прикрикнули, то одразу отримали порцію каміння і пляшок у свій бік. Я думав, що це просто поодинокий випадок, але згодом прочитав у дописах інших мандрівників про ту саму хріноверть. За малими гаспидами явно плаче ременяка:

Пара йок: автостопом по Туреччині

Озеро Ван, поміж іншим, – дуже мальовниче, хоча регіон, де простяглася водойма, є одним із найбідніших у Туреччині. І, незважаючи на те, що влада потрохи намагається привернути до нього увагу туристів (навіть запустила байку про ванське чудовисько – Van Gölü Canavarı), на мандрівників наразі це діє слабо.

Пара йок: автостопом по Туреччині

Пара йок: автостопом по Туреччині

Güle güle, Türkiye. На останніх кілометрах Туреччини ми напросилися у фуру до якогось іранського далекобійника і вже за кілька хвилин куняли у прикордонній тягучці. Крізь напівдрімоту я позирав у вікно і зависав над ситуацією із Курдистаном, Вірменією, Таксімом, протистоянням мусульман із християнами, турків із курдами, шиїтів із сунітами. Коли ж думки долали гранично допустимий максимум, у голові автоматично, як антидот, вмикалася платівка Леннона “Imagine”, забираючи мозок у свій утопічний світ, де немає кордонів і всі люди живуть у мирі. Хоча, може, не такий вже й утопічний?



Booking.com

Пара йок: автостопом по Туреччині

Залишити коментар

Будьте першим коментатором!

Notify of
wpDiscuz