Тянь-Шань: достукатися до неба

Автор: Павло Лозинський

Відомий альпініст Райнхольд Месснер колись писав, що живучи у світі бетонних пустель і тотальної шизофренічної комп’ютеризації, він перманентно відчуває потребу у такій противазі, як гора. Ми із дружиною не альпіністи, але міркування ці один в один збігаються із нашими власними. І що більше ти грузнеш у сірих тенетах міста, то у вищі гори хочеться злиняти. Тож коли в інтернеті з’явилися акційні квитки зі Львова до Алмати, вагались ми щодо їх придбання, як ви певно здогадалися, недовго:)



Booking.com

Нашою ціллю була, перш за все, природа Тянь-Шаню – гірської системи в Середній Азії, що простягається територією чотирьох держав: Казахстану, Киргизстану, Узбекистану і Китаю. Оскільки часові запаси становили три тижні, було вирішено не розпорошуватися багатьма країнами, а зосередитися на двох “станах”: казахському і киргизькому. Як наслідок, у ці 22 дні щільно впакувались запаморочливі краєвиди, автостоп, зливи з градом і 45-градусна спека, приязне спілкування із місцевими, спокуслива національна кухня і загалом кілотонни пречудового настрою.

Так от, Тянь-Шань у перекладі із китайської означає “небесні гори”. Найвищою точкою системи є пік Перемоги – 7439 метрів. Загалом Тянь-Шань багатий на вершини, зростом понад 6000, тому тут – просто рай для альпіністів. Ми ж не мали на меті жодних серйозних сходжень – лише бадьорий трекінг із притомним набором висоти (у підсумку, найвищою була поділка 3550 м).

Одразу розповім про бюджет мандрівки. Він становив 400 USD з людини (із них 150 – на авіаквитки в обидва боки). До перельоту ми, наївні створіння, були налаштовані на низькі азійські ціни, однак перший же похід у супермаркет проілюстрував у всій красі поняття “фрустрація”:) Казахстан вельми дорога країна; Киргизстан лише трішки дешевший. Як я уже прочитав після повернення додому, Алмати в 2007-му році взагалі було додано у список найдорожчих міст світу. Ось вам для прикладу кілька цінників: яблука – 335 тенге/кг (39 грн), лимони – 865 тенге/кг (100 грн), найпростіше (читайте – місцеве) пиво – 180 тенге/0,5 л. (22 грн), банка рибної консерви – у межах 400 тенге (48 грн). Що там справді є дешевим – це алкоголь. За 3–4 долари можна купити пляшку чудової 5-ти зіркової конини або ж перфектного кальвадосу. Для порівняння – стільки само коштує невелика пачечка мигдалевого печива.

На цьому ґрунті навіть трапився один цікавий випадок. Якось сиділи ми за містом на лавці, перепочивали, і тут до нас хитким, але цілеспрямованим кроком підходять два алконавти, один з яких на язикє Лєніна белькоче: “Ізвінітє, у вас нє будєт какого-то піражка ілі єщьо чьо-ніть пєрєкусіть?” Просто коли закуска дорожча ніж випивка, то ну нафіг ту закуску, нє?

Що ж стосується нас, то основною їжею слугували акційні продукти із маркетів, всяка-всячина, приготована самостійно на вогні, ну і страви місцевої кухні (як, наприклад, ті ж таки “піражки”, яких тут, окрім відомої самси, мільйон видів, лагман, шурпа тощьо).

Старт. Розпочалася наша мандрівка, як то часто буває, із облому. У перший же день ми вирушили в гори, аби неспішно піднятися на Великий алматинський пік і погуляти в околицях Великого алматинського озера, опісля заночувавши у Тянь-Шанській астрономічній обсерваторії. Судячи із численних історій в неті, шлях цей був протоптаний сотнями ніг й жодних проблем виникнути не мало. Але, чьорт поб’єрі, вони виникли – усю цю красу визнано прикордонною територію, і якщо хочеш її споглядати зблизька – чухай в міграційку і за суму Х оформляй додаткові папери. Безперешкодно пройти туди можуть лише казахи (які, схоже, і є авторами усіх інтернет-звітів).

Ну але було би геть нелогічно, якщо б ми не спробували бодай трохи ближче підійти до озера – не шлагбаум же приїхали поцьомати чи із прикордонником потриндіти. Тому, завернувши за горбочок, почали повільно спускатися. А воно ж так і манить, зараза:)

Уже біля води наткнулися ще на двох прикордонників, які намагалися “пов’язати” двох дівчат, що також піддалися спокусі посягнути на запаси прісної води Алмати. Чуваки розгубилися, бо чотирьох заярмити, то все-таки не цацки-пацки. А ми, включивши дурня, сказали, що заблукали (прямо як зелені чоловічки на Донбасі), запитали, чи “ота-от стежка веде на вихід” і, не дочекавшись відповіді, подріботіли геть. Один прикордонник, відпустивши дівча, із криком “стоять-прайдьомтє” рипнувся слідом, однак кобіта одразу теж дала газу, тому хлопака був змушений залишити нас в спокої і доганяти її. Тим часом другий викликав по рації підмогу. Уже майже добравшись до символічної огорожі, зауважили, що за нами знову біжить той-таки невгамовний страж кордону. Ми теж налягли на ноги і чувак врешті відстав.

Автостоп. Розпочалася злива. На трасі – жодного авто. Лише хвилин за 15 позаду з’являється джип “Субару”, якого ми одразу й стопим. У ньому – дві місцеві жіночки та один чолов’яга. Їздять довколишніми просторами у пошуках затишного клаптика природи для гулянки на вікенді. Людиська пригощають нас всілякими наїдками і довозять до хостелу.

Усі інші стопи в тій чи іншій мірі схожі на цей: люди намагаються тобі допомогти, везуть навіть туди, куди їм самим не по дорозі, і ніхто жодного разу навіть не затинається про гроші.

Люди і політика. Перед поїздкою нас лякали проросійськими настроями місцевого населення. Мовляв, сідаєш до когось в авто, водій довідується, що ти з України, і триндець: у кращому разі зі смачним підсрачником він витуряє тебе на дорогу, в гіршому – відвозить у невідомому напрямку, що ніхто й ніколи не знайде. Так-так, звісно. А українці їдять немовлят, ага. Ми сідали в авто, де на дзеркалі заднього огляду висіли рулони георгіївської стрічки, при знайомстві без вагань казали, що самі зі Львова, і ніхто навіть кривого слова не вставив у відповідь. Ми просто переводили розмову в аполітичну площину і всім було щастя. У казахів і киргизів справді дуже поширене захворювання Путін головного мозку (чого варті лише футболки з його портретами і написами “Уважай мою власть”), однак якщо не тиснути на цю вавку, ніхто не брикається в конвульсіях і нічого тобі не нав’язує й не доводить.
Загалом відсотків 80 людей, із якими ми спілкувалися, підтримують Росію і лише незначна частка – ортодоксальні кигризи-мусульмани – виступають за національні цінності і справжню, а не фіктивну, незалежність.

Казахи здебільшого пояснюють свою прив’язаність до Пу тим, що той стримує агресію Китаю, і не дай Бог, якщо Пу ґиґне, то уже наступного дня східний сусід загребе половину їхніх територій. Із киргизами ситуація гірша – вони за Росію, але самі не знають чому. Кажуть, що “Путін за ніх гарой” і що “нам би такого прєзідєнта”. На запитання, що ж в ньому такого доброго, – малозрозуміле белькотіння.

До речі, між казахами і киргизами присутня прохолода у взаєминах. Коли ми були в Казахстані, нас лякали, що на кордоні киргизи шманають по чорній силі, що самі вони агресивні, тому будьте обачними, у Киргизстані запевняли, що казахи досікуються так, що без хабаря не відмажешся, і що загалом це зарозумілі лихі люди. Нічого такого ми не спостерегли. Окрім, звісно, безвідмовної дії принципу “розділяй і пануй”.

Люди поза політикою. Казахи вельми грошовиті і ця грошовитість не залишається непоміченою: дорогі авто, новенький одяг, дівчата на вулицях виглядають так, ніби щойно із салону краси. Лексуси-епли, армані-сваровскі. Як казав власник хостелу, де ми ночували, “казах без понтів – як без штанів”: ніколи не ночуватиме в готелі нижчому за 4 зірки, не закуплятиметься на хенді, буде на дупі волосся дерти, однак назбирає собі на розкіш. Ну але певна річ, що не всі такі пафосні: друга категорія казахів – це звичайні люди, які хоч і теж заробляють за нашими мірками незле, та кошти їх здебільшого йдуть на утримання сім’ї із купою дітисьок. До прикладу, у містечку Єсик ми спілкувалися із одним дядьком, який вирощує і продає квіти. У день він отримує в межах 5 тисяч тенге (600 грн), але у старого четверо кіндерів, тому левова частка прибутку йде на їх утримання. Є ще третя категорія казахів – це понаєхавші: росіяни, яких сюди люб’язно переселили, і узбеки-таджики, які приперлися самі.

Киргизи живуть бідовіше, відповідно і пафосу там значно менше. Щоби забезпечити родину, місцеві паралельно із основною працею займаються скотарством. Наприклад, якось в горах ми натрапили на гіда, який вів невеличку туристичну групу. Так от, окрім офіційної роботи його сім’я ще доглядає за господаркою із двох корів і 15-ти овець.

Загалом киргизи більш врівноважені і флегматичні, ніж казахи. Подекуди навіть аж занадто. Приміром, одного разу ми мали їхати рейсовим автобусом із Бішкека. Купили квитки, запакували багаж, водій, в’яло почіхруючи матню, сказав “сейчас от’єзжаєм” і це “сєйчас” розтягнулося на півтори години. А фішка в чому: там поки не назбирається повний автобус, ніхто нікуди не поїде. Нам бракувало трьох добровольців. Тітка в касі дала зрозуміти, що це може тривати ще довгенько. А киргизам все норм – сидять собі, газетки читають, від мух відмахуються. Бунтували лише ми і расєянє. Врешті вирішили віджати гроші і поїхати іншим бусом, після чого касирка неквапно заворушилася і… запропонувала скинутися ще по кількадесят сом зверху водієві на відсотки. Як ви думаєте, киргизи погодились чи нє?:)

Алмати. Після невдалого старту у горах ми вирішили зібратися із думками і трохи побродити так званою південною столицею Казахстану.

Назва міста у перекладі означає “яблуневий”. Це – зелений чистий сучасний півторамільйонник, у якому строкаті новобудови наліплені поряд із убогою архітектурою радянських часів

Метро Алмати входить у десятку найчистіших підземок світу.

Казахи вельми шанують Тараса Григоровича, оскільки під час свого заслання сюди той приділяв їхньому життю і побуту чимало уваги у своїй творчості (особливо у живописі). Скажімо, в Алмати є і вулиця Шевченка, і пам’ятник. Правда, Кобзар там наче у ветеринарному комірі (знаєте, такий, щоб собаки собі не розчіхрували вуха), ну але що ж тут вдієш: “я – скульптор, я так бачу” (с)

Були ми у розрекламованому в інтернеті парку відпочинку і розваг Кок-Тьобе. Ну як розваг – кілька гойдалок, пара карусельок, словом – радянський парк культури. З динаміків на повну валить “Прєкрасноє дальоко” і “Галубой вагон”, діти їздять по колу на пластмасо́вих лебедиках, дорослі лузають сємки. Рай на земли.

Деякі атракціони особливо спокусливі:

Родзинкою парку, згідно з дописами, мав стати пам’ятник Бітлз, дозвіл на встановлення якого дав сам Павло Маккартні. Вай-вай, яку ж він дурницю встругнув.

Мало того, що до монументу немає жодного вказівника, самі музики виглядають як космосяцькі прибульці, так ще й усе пописано-пошкрябано вздовж і впоперек.

Меморіальна табличка (на якій, до речі, пише, що “створення малої архітектурної форми Beatles покликане наблизити Алмати до образу європейських столиць світу”) розбита.
Ну та й грець із нею, із тою табличкою. Подумаєш, Леннон якийсь. Це ж не Ленін. Окрім неї у парку є важливіший меморіал – здоровенна дошка, на якій красуються фото достойників, що уже мали нагоду насолодитися тутешніми “розвагами і відпочинком”. І то вам не якісь ліверпульські зайди, а справжні зірки із великої літери З.

І такі:

Бракує хіба Кустуріци з Бреговічем, самі розумієте.
Зазирнули ми і до Медеу – найвисокогірнішого спорткомплексу для зимових видів спорту у світі.

Ну, комплекс як комплекс. Всередину не заходили, ібо платно, та й шлях наш пролягав в інший бік – біля Медеу розпочинається маршрут на піки Фурманова, Панорама, Башута і Чімбулачка.

Заілійський Алатау. Це гірський хребет на північному заході Тянь-Шаню. Обраний нами маршрут місцеві проходять за день-два. Ми ж розбили його на три для кращої адаптації до висоти.

Починається шлях широкою дорогою, яка з часом міліє у дрібну стезю.

Місто залишилося далеко позаду.

У полі зору з’являються перші засніжені вершини.

Із-за волохатих зелених пагорбів крадькома визирають могутні скелясті гори, немов промовляючи: “Псс, гей ви, не бажаєте побачити трохи вуличної магії?”.

Врешті стежка зникає у засніженому бездоріжжі. Подолана висота – 3355 м (Фурманова – 3053 м, Панорама – 3260 м, Башута – 3355 м, на Чімбулачку вирішили забити).

Дихається доволі важко. Через кожні кілька кроків доводиться зупинятися, щоби запакувати в себе кілька порцій розрідженого повітря. Однак побачене навколо, безперечно, компенсує ці дрібні незручності.

Опісля розбиваємо табір у підніжжі Фурмановки.

Кількома днями пізніше навідалися ми до гірського озера Іссик (не плутати з Іссик-Кьолем). Це – доволі глибока водойма (до 80 м) із зеленувато-блакитним відтінком води.

У 60-х в околицях Іссика трапилося лихо – селеві потоки прорвали греблю у західній частині озера і змели кілька санаторіїв, піонерських таборів і приватних будинків. Загалом загинуло понад тисячу людей. З того часу озеро поновило запаси води заледве на три четвертини.

Бішкек. Наступною нашою точкою стала столиця Киргизстану. Хоча якби ми заздалегідь не знали, куди саме приїхали, то могли б легко її сприйняти за якийсь райцентр.

Booking.com

Бішкек – депресивне брудне місто; навіть не знаю, якому гурману воно могло би сподобатися. Хіба Хливнюку:

На вулицях валяються купи сміття, у стічних канавах бовтаються замурзані дітлахи

Куди не глянь – видніються або ще недобудовані, або вже напівзруйновані будинки. На кожному кроці хтось щось продає. Як, скажімо, оцей архітектурний шедевр (заготівка під музей писанки, не інакше):

У Бішкеку, як ніде інде за маршрутом, впадає у вічі тотальне опромінення масової свідомості лучами кремльовської звєзди. Тут георгіївські стрічки не просто намотують на дзеркало, а наліплюють цілі смугасті композиції на півавтомобіля; по радіо – прямі трансляції із матушкі Расєї (і звучать вони повсюди – від тролейбуса до чайхани); назви закладів – рай для совкодрочерів: супермаркет “Столічний”, магазин “Ідєйний”, пральня “Попєрушкі”, кахве “Йолкі-палкі”. Хоча яке кахве – лаундж-бар:

Ну, і гвоздь програми, встромлений у центрі столиці, – дідо Володя. Стоїть собі навпроти будинку правління, показує народним обранцям шлях на роботу, аби ті, бува, не заблукали.

Але що з Бішкеком все геть кепсько, ми зрозуміли тоді, коли блукаючи неподалік від центральної площі, натрапили на одну прецікаву ландшафтну композицію. Ото собі йдемо, я час від часу поглядаю на навігатор, і раптом опа – на дисплеї виникає здоровенна перевернута пентаграма:

Як виявилося, у такій окультній формі скомпоновано парк розваг імені Панфілова. Перед входом вкопано табличку зі схемою відпочинкової зони, тобто ні для кого знак Бафомета, розграфлений прогулянковими доріжками, не є секретом. На те, що пентаграма рівненько перевернута, вказує стрілка компаса: два кути на північ. Почитавши згодом в неті декілька статей про це все, я зрозумів, що пентахою переймаються мало. Лише якийсь місцевий депутат висловив невдоволення з її наявності, але його затролили, мовляв, “так-так, а ще в парку є чортове колесо”.

Занурившись у тему, я довідався, що і Казахстан теж не пасе задніх: здоровенна перевернута п’ятикутка, вписана у коло, є неподалік від міста Лисаковськ (діаметр – понад 400 м). Ось так вона виглядає із Гугл Ерсу:

І що ви думаєте – там теж колись був парк, та ще й з піонерським табором по центру (от же піонери, от же чортенята малі). Місцеві зараз відхрещуються, що це просто радянська символіка, але дідько – як же довершено ця зіронька перевернута. “Совпадєнія? Нє думаю” (с)

Іссик-Кьоль. Після Бішкеку ми попрямували на схід – до Іссик-Кьоля, у водах якого планували змити із себе столичний депресняк.

Однак не склалося – два дні поспіль моросив дрібний дощ, і саме озеро відповідно було доволі прохолодне.

Іссик-Кьоль входить у десятку найглибших озер світу і займає почесне шосте місце (702 м). У Киргизії воно – основне джерело прибутку від туризму. При перетині кордону тебе одразу ж питають: “На Іссик-Кьоль?”. Залишається лише кивнути головою.

Каракол. Це була найсхідніша точка у маршруті. Саме звідси ми планували піднятися в гори центрального Тянь-Шаню.

У Киргизії, до речі, є два Караколі, однак один із них звучить як Каракол – “чорна рука” і розташований він на сході, а інший – Каракьоль, перекладається як “чорне озеро” і розташований на півдні. Навіть з місцевих багато хто плутається у цих назвах, тому у розкладах автобусів поряд із ними вказують частину світу. Отож, як то кажуть, будьмо уважні.

А ось вам трохи виду із вікна нашого хостелу:

Саме у ті далекі гори і на широкі полонини ми вирушили наступного дня.

Як свідчить давнє киргизьке правило, що далі в ліс, то більше юрт. Як і в Казахстані, чимало місцевих ще досі мешкає у такому транспортабельному житлі. Юрту тут шанують на офіційному рівні – її тундюк (купольну хрестовину) зображено на державному прапорі Киргизстану.

За словами самих мешканців, вони оселяються в юртах здебільшого на теплі пори року, займаються розведенням худоби, а на зиму линяють в місто. Класичне дачне життя.
Також доволі поширеним у Киргизії є так званий джайлоо-туризм. Виник він наприкінці 90-х, коли одному із місцевих тур-операторів спало на думку запропонувати мандрівникам із Заходу пожити в диких умовах серед кочівників. Задум спрацював і натовпи розніжених благами цивілізації туристів повалили випробовувати, наскільки довго вони протягнуть без душу, вранішньої кави і телєвізії.

Місцеві просікли фішку і стали здавати свої юрти в оренду без посередників. Якщо хтось буде в Киргизії і захоче джайлоонути, вартість доби проживання в юрті разом із триразовим харчуванням становить 750-800 сом (приблизно 13 USD) з особи. На вищі ціни не ведіться.

Підіймалися в гори ми спочатку вздовж Каракольської ущелини, потім звернули у бік Кургактора. Кінцевою точкою мало стати озеро Ала-Кьоль (в перекладі означає “пістряве”), розташоване на висоті 3550 м.

Що ж тут скажеш – то було true adventure, як висловився один француз, із яким ми перетнулися.
Дорогою траплялося багато сюрпризів, як, наприклад, крижані гірські потоки, що перетинають тобі дорогу, і які неможливо ні обійти, ні перескочити. Спочатку я, згадавши лайф-хаки дитинства, намагався із каменюк будувати якісь імпровізовані містки, але врешті плюнув на то і босоніж повалив убрід. Із рюкзаками, а потім із дружиною за спиною:)

Або ж стикнулися із підступністю Тянь-Шанського лісу, в якому зуміли заблукати навіть із навігатором.
Та найважчими були кілька кілометрів сипухи і здоровенних каменюк.

Релаксували і відігрівалися ми у гірському будиночку, який місцеві називають притулком “Сирота”, у дружній інтернаціональній компанії.

Загалом чистий набір висоти становив майже два кілометри. З кожним наступним кроком вгору легені хрипло протестували проти розрідженого повітря, як відвідувачі в пабах бува обурюються проти розбавленого пива.

Із Ала-Кьолю перевалюється ось такий водоспад:

Ну і врешті саме озеро:

Незважаючи на те, що календар показував початок липня, більша частина поверхні водойми була вкрита кригою, тому перевірити правдивість її назви не вдалося. Неподалік від озера бігало трійко вгодованих пискух (рід гризунів ряду зайцеподібних), навколо змикалися величні гори, а над головою нависало захмарене небо. Сьоме небо, не інакше.

Фінал. Відсвяткувати вдале сходження ми вирішили шашликом із пивом. Спочатку подумали про те, щоби сьорбнути кумису (напій на основі кобилячого молока) або шубату (те саме, але із верблюжим мильхом), однак стрималися, аби не провести залишки мандрівки навпочіпки. Хоча місцеві то хлепчуть бідонами і в ус не дмуть.

Єдине, що спробували із місцевої прохолоджувальної автентики, це Бозо Шоро – продукт бродіння різноманітних злаків на водяній основі. На смак – як бражка, однак наша сільська бражковія має солодкуватий присмак шампанського, а цей чудо-напій віддавав нудотною кислинкою. Тож випили ми його лише по декілька ковтків.

Ну і наостанок невеличка порада для тих, хто збирається у “небесні гори”: обов’язково прихопіть міцне взуття із хорошою нековзкою підошвою, подбайте про якісну навігацію і візьміть на озброєння давню східну приказку: “подорожній, ти, що йдеш над прірвами Тянь-Шаню, пам’ятай – ти лише сльозина на вії”.