Карпатський трамвай

Автор: Сергій Кудяшов

“Карпатський трамвай” – вузькоколійна залізниця у селі Вигода Івано-Франківської області, яка нині використовується для вивозу деревини, а віднедавна й для перевезення туристів.

Залізниця, заснована у 1890 році австрійським підприємцем, найбільшого свого розмаху зазнала у післявоєнну епоху – промисловість СРСР потребувала великі об’єми деревини.

2004 року було створено туристичний маршрут “Карпатський трамвай”, яким я вже давно мріяв проїхатись.

У суботу, після восьмої вечора, ми з подругою стояли на житомирському шосе поруч із заправкою “Shell” навпроти зупинки Катеринівка. Навіть, не встиг витягнути заготовлену табличку ЖИТОМИР, як зупинився джип (мабуть, ця машина, все таки, заслуга Ірини, бо я в той час стояв спиною до дороги), яким доїхали до житомирської розв’язки.

Розвилка досить велика, і треба пройти близько кілометра аби знайти зручне місце для стопу. Не пройшли й чверті шляху, як зупинився “фольц”. Підбігаю, помічаю польські номера, намагаюсь швидко згадати як польською буде “Добрий вечір!”, але у пам’яті окрім слова “добже” нічого не спливає. Вирішив говорити українською.

–Добрий вечір! До Рівного підкинете?

–Так, сідайте (Чоловік виявився українцем).

–Але ми автостопом.

–Сідайте, сідайте!

Едуард повертався з Києва до сонячної Сваляви, був до нас дуже приязним і ми навіть обмінялися контактами.

Майже всю дорогу (їхати до Стрия 470 км – нас підкинули аж туди) ми говорили на різні теми, часто “житєйські”, але те що я дізнався у цій подорожі мене шокувало: під час служби в українському війську, а було це на зорі Незалежності, Україна відправила гарнізон в одну з гарячих точок планети, хоча офіційна Українська держава там не воювала.

Едуард поставив свій підпис про не розголошення інформації, тому, навіть, не назвав континент на якому він був.

У Стрий прибули о 4 ранку, відстань з Києва у 600 км подолали за 7 годин. Аби, хоч трохи поспати, пішли на вокзал. Невелика кількість безхатченків окупувала залу очікування, не стільки своєю присутністю, як смородом. Тому, аби не нудьгувати, рушили прогулятися світанковим містом.

Політичне життя в Стрию (як і всюди в Україні) після виборів швидко холоне, тому не дивно, що агітка переможця по Стрийському окрузі залишилася навіть після того О. Канівець став “тушкою”.

Після світанку двома маршрутками, через Долину, доїхали у село Вигода.

Монумент борцям за Незалежність у Долині (нагадує “київську Галю”, що на Майдані):

В попередню ніч у горах горів ліс, тому коли зранку досліджували село, нарахували дві пожежні машини та бригаду еменесників.

Приблизно, об 11:00 з’явився Олег – наш екскурсовод, у якого можна було купити квиточки.

Потяг складається з локомотива і трьох вагонів. Перший справжній плацкарт, другий той самий плацкарт, але без шибок у вікнах і менш зручними дерев’яними сидіннями, третій вагон – “скотовозка” – платформа з дерев’яним обрештуванням (штахетом), аби не загубити пасажирів під час руху.

Погода була непевна – то сонце, то дощ із вітром. Тому, ми обрали другий вагон – у “скотовозку” ніхто не осмілився сісти.

Свищик (свисток) машиніста попереджає про кожен старт потяга. А їх було чимало.

За маршрутом ми мали кілька зупинок. Перша – це джерело мінеральної води “Горянка”. Зі слів гіда, цілющу воду з цього джерела відправляли на Байконур для космонавтів, що повернулися з орбіти. Вода має проносний ефект, тож, коли усім роздали одноразові стаканчики, Олег попередив, що пити більше одного стакану не варто, бо буде як з австрійцями.

Німецьких гостей забули попередити про цей нюанс, наковтавшись води через певний час вони забажали до кльозету. Спеціально для гостей України зупинили потяг й порадили сходити до лісу. Європейці повернулися через півгодини і відповіли, що так і не знайшли туалетну кабінку серед хащів.

У 200 метрах від джерела знаходиться хата баба Ганни, ця зупинка виконує роль буфету:

Тут можна почастуватися канапками з салом і гірчицею (7 грн), пиріжком з капустою (4 грн), був ще і якийсь алкоголь – чи то палєнка, чи то настоянка. До канапок безкоштовно додаються божественого смаку солоні огірки.

У нашій різношерстій групі можна було розпізнати мешканців великих міст, тому можна було почути “Пашлі па аґародіку паґуляєм”, або “Сматрі, какіє цвєти” (це про кульбаби).

МНСники замінили кілька шпал.

Вгорі – зупинка “Мізунські водоспади”, фото зроблене з підвісного місточка.

у Долину доїхали в машині черкаських мандрівників (виокремили їх по держномеру СА).

Ознаки заробітчанства помітні неозброєним оком. Знімок зроблено у Долині:

У Стрию можна було придбати квитки на автобус “Чернівці-Палермо”, а на залізничному вокзалі купити, окрім світових валют, ще й канадійські долЯри.

З Долини до Стрия доїхали маршруткою. В Стрию хутенько купив сувенірний магніт, до відравлення електрички на Львів залишалася ціла година.

Міською маршруткою №3 виїхали на об’їздну, знайшли зручне місце, витягую табличку ЛЬВІВ, і “пиняєм” першу ж машину. Це була молода львівська сім’я програмістів (за туристичним родзинками Леополіса мало хто помічає, що Львів – місто програмістів: попереду лише “матір городів руських” і перша столиця УРСР).

У Львові відвідали “Масонську ложу” та “Криївку”.

За тим, пішли на приміський вокзал аби сісти на рава-руську електричку й доїхати до села Запитів (цей населений пункт розташований на трасі “Київ–Чоп”, там є супер-точка для автостопу).

Я мислив логічно: поїзд приміський, тож має відправлятися з приміського вокзалу. Прийшовши за 2 хв до відправлення, оскаженів від інформації, що дизель-поїзд “Львів–Рава-Руська” відправляється від 5 платформи головного вокзалу.

Заскочити на останню сходинку останнього вагону не встигли – двері вже були зачинені. Поглядом провели поїзд, відхекались і залишили красень-вокзал.

Іншим варіантом дістатись Запитова є маршрутка Львів-Буськ з АС-2. У Запитові були о 22.30. Детальніше про супер-точку: вона знаходиться в 30 метрах від залізничного переїзду, таким чином, коли водії проїжджають повз неї, швидкість у автомобіля буде не високою, також, навпроти супер-точки, знаходиться заправка “WOG”, що дає перевагу і вночі – стопер добре освітлений.

Стопили не довго, зупинився наш одноліток Олег, їхав своїм “DAFом” на завантаження у Рівненську область.

На рівненській розвилці застопили китайське корито, водій – працівник Укртелекому їхав по нові модеми у столицю. Кабіна тісна – навіть наплічник під ноги немає як поставити. Позираю на спідометр: 120 км/год – зрадів, що швидко доїдемо. Водій, мабуть, помітив мою усмішку і зізнався, що насправді ми минаємо шлях зі швидкістю 75 км/год. А, невдовзі, наш драйвер-склеротик згадав, що забув свій телефон у Рівному, розвернувся, випустив нас і пообіцяв забрати на зворотньому шляху.

На наше щастя, застопили “шевролє” – водій рідко їхав менше 120 “пер ауер” і, що найголовніше, він їхав не сам, тобто потреба розважати водія своїми історіями самоусунулась, аж до Стоянки ми спали “мирним, лагідним сном”.