Придністров’я. Уламок імперії

 

Автор: Артем Русакович

На межі вісімдесятих і дев’яностих років Молдова оголосила про повернення до румунського коріння. У країні державною мовою було оголошено румунську, а керівництво республіки пішло на різке зближення з Румунією, сподіваючись невдовзі з нею об’єднатися.

Однак у Молдові мешкало чимало не-молдовського населення (українців, росіян, євреїв тощо) у Придністров’ї – на вузькій смужці вздовж лівого берега Дністра, у промислових центрах Тирасполь, Рибниця, Дубосари. Врешті решт, їм набридло терпіти те, що відбувалося у Кишинеу, й вони оголосили незалежність.

Влада Молдови, в свою чергу, не захотіла втрачати тамтешні промислові підприємства й спрямувала до Придністров’я війська. Основні бої розгорнулися у місті Бендери, яке лежало на правому березі Дністра, але увійшло, тим не менш, до складу самопроголошеної республіки. До кінця літа 1992 у конфлікті загинуло декілька сотень людей. Більшу частину Бендер було зруйновано, місто залишили тисячі біженців.

Розборонити воюючі сторони вдалося лише за участі російських миротворців (Втім, є небезпідставні підозри, що російська сторона відіграла не останню роль у розпалюванні цього конфлікту, а потім ввела війська для «захисту російськомовних співвітчизників». Принаймні, без підтримки Москви самопроголошена республіка точно довго б не проіснувала – прим. «Бродяг»).

Не зважаючи на те, що конфлікт вдалося загасити, російська армія, звісно ж, не повернула Придністров’я до складу Молдови. Цей реґіон, названий Придністровською Молдавською республікою (ПМР), фактично став самостійною державою – з власними прикордонними пунктами, валютою, президентом і парламентом, що перебувають під напівофіційним протекторатом Росії.

Вузька смужка землі довжиною двісті кілометрів, що простягнулася між Молдовою і Україною, не визнана жодною державою у світі й досі офіційно вважається молдавською територією.

Кордон між Молдовою та Придністров’ям, до якого ми невдовзі під’їхали – один з найсерйозніших у всьому СНД. Спочатку ми проїхали молдавських прикордонників, потім невелику групу миротворців, і під’їхали до придністровського контрольно-пропускного пункту.

Тут почалося найцікавіше. До автобусу зайшов молодий прикордонник і почав у кожного перевіряти документи. Він особливо не поспішав і минуло, певно, хвилин п’ятнадцять, поки усі паспорти не було належним чином вивчено. Одна нетерпляча жінка навіть сказала:

– Господи, нельзя ли побыстрей, что ж вы нас мучаете!

Солдат суворо подивився на неї і спитав:

– Ви чимось невдоволені?

Жінка змовкла і більше не вимовила й слова.
Проте самою перевіркою документів справа не скінчилась. Усім пасажирам довелося вийти з автобусу і зайти до спеціальної будки. Там, відстоявши у черзі ще чверть години, слід було отримати спеціальний папірець, що підтверджує законність вашого перебування на території ПМР. Вочевидь, влада самопроголошеної республіки свідомо ускладнила процедуру перетину кордону – в помсту за танки, які молдавани послали на цю землю. Громадянам Молдови навіть потрібно було сплатити за проїзд через Придністров’я невелику суму. Але побачивши російський паспорт, працівник КПП дозволив мені потрапити до своєї країни безкоштовно.

Водій дочекався, поки всі пройдуть прикордонний контроль, перерахував пасажирів на всяк випадок і рушив далі. Незабаром ми дісталися міста Бендери. Я очікував побачити зруйноване місто, будинки з обгорілими стінами й залишки бронетехніки на вулицях. Але цієї воєнної романтики тут не було. Я навіть не зауважив жодного хоч трохи ушкодженого будинку, які у великій кількості зустрічав, скажімо, в Абхазії. Ні, місто виглядало мирно й буденно. Або після війни його відбудували повністю, або ми просто проїхали не по тих місцях.

Минувши Дністер – вже вдруге під час моєї подорожі – ми прибули на вокзал міста Тирасполь, столиці невизнаної республіки.

Місто Тирасполь – це невеликий і нудний населений пункт, яких на пострадянському просторі сотні. Він нагадує навіть не обласний центр, як Кишинів, а український районний центр, на кшталт якогось Мелітополю чи Ізюму.

У центрі самопальної столиці збереглись заводські будівлі й сільські хати, у кінотеатрах йдуть фільми піврічної давнини, а радянські символи пліч-о-пліч з пельменними й шашличними. Молодь стрижеться а’ля «дємбєль на волі» й виглядає інколи досить загрозливо.

Багато мандрівників казало, що Придністров’я – це такий собі заповідник соціалізму, де час зупинився і можна наочно побачити, як ми жили якихось років двадцять тому. Проте мені так не здалося – не дивлячись на достатньо занедбаний вигляд, у місті відчувається вітер змін. Хідники на центральних магістралях Тирасполю викладено плиткою, на вулицях рябить від вивісок і рекламних плакатів, а деякі райони прикрашають нещодавно побудовані православні собори. Я навіть побачив один секс-шоп. Не знаю, що там можуть придбати придністровські садомазохісти, напевно, підручник румунської мови.

З реліктів радянської доби лишилась тільки дошка пошани біля будівлі міської адміністрації – ціла низка чорно-білих фізіономій з написом «почесні громадяни міста Тирасполь», ну й, звісно ж, знамениті автомати з газованою водою:

Щоправда, автоматами доводиться користуватися не самостійно, а за допомогою оператора. Поряд із кожною такою махіною сидить спеціальна людина. Їй слід дати символічну суму грошей і після того, як вона розблокує якийсь загадковий механізм, поставити скляний чи пластиковий стаканчик у заглиблення й чекати, поки він не наповниться шиплячим холодним напоєм. Наявність посередника дещо зменшує привабливість цього механізму, але все одно, лише заради цього варто заїхати до Тирасполю на кілька годин.

Коли я, попивши водички, сфотографував здалеку велику червону будівлю з пам’ятником Леніну перед входом, бабця, що проходила повз мене, обурилась:

– Що ви робите? Це неможна фотографувати!

– Чому? – питаю.

– Та це ж будівля обкому партії!

– Якої партії? – уточнив я.

– Ну цей… адміністрація президента. Її заборонено фотографувати.

– Дякую, матиму це на увазі, – відповів я, наводячи об’єктив на будівлю.

Потім вже мені розповіли, що цю будівлю дійсно заборонено фотографувати. Кажуть, якщо тебе застукають на цій справі, то можуть показово покарати – змусять засвітити плівку й навіть інколи забирають фотоапарат. Втім, цього разу охорона будівлі не впильнувала, і я без перешкод зробив декілька знімків резиденції тодішнього придністровського лідера Смирнова. Тож якщо мене зараз читають представники молдавських спецслужб, то вони можуть переглянути опубліковані тут світлини й нарешті дізнатися, як виглядає ця будівля.

Неподалік знаходився пам’ятник солдатам-афганцям, статуя Суворова, на котрій якийсь патріотично налаштований придністровець написав «Пупс», і набережна Дністра. Зробивши фото на згадку, я зайшов до неподалік розташованої пельменної.

Поки я вивчав, які страви і за якою ціною можна тут придбати, один із покупців жваво щось обговорював з продавщицею. Вона весь час хитала головою й зітхала.

– Там загинуло чоловік шість-сім. Від маршрутки взагалі майже нічого не лишилося, а у тролейбусі – самі розумієте, – пояснював їй чоловік.

Я підійшов поближче, спитав, що сталося:

– Вибух сьогодні був. Маршрутку підірвали на перехресті, а поряд тролейбус проїжджав. Декілька людей загинуло, – розповів мені мешканець Тирасполю.

– І що це, теракт?

– Поки невідомо. Там зараз усе оточено…

Пізніше я довідався, що вибух відбувся за декілька годин до мого приїзду. Всього у результаті вибуху маршрутки загинуло вісім чоловік, і близько двадцяти дістали поранення. Керівництво ПМР звинуватило у організації теракту Молдову й навіть пообіцяла 10 тисяч доларів за інформацію про організаторів вибуху. Але на час написання статті, наскільки я знаю, виновників не було знайдено.

Найближчий автобус до Одеси йшов за годину, квитків на нього дістати не вдалося – потрібно було дочекатися прибуття транспорту, подивитися, чи сходить хто-небудь у цьому місті, і лише потім займати вільне місце. Я присів на лаву, дістав книгу й почав її читати, аж раптом до мене підійшов міліціонер.

Тут слід відволіктися й сказати, що практично усі молдавани й українці, що бували у Придністров’ї, розповідали про місцеву міліцію страшні речі. Мовляв, злісні придністровські міліціонери на кожному кроці перевіряють документи, а як щось не сподобається – затримують до з’ясування обставин і все у такому ж дусі.

Отже, місцевим міліціянтам на очі я старався не потрапляти. І тепер, коли до мене підійшов страж порядку, я подумки зціпився в очікуванні ментовського безміру.

– Добрий день, – сказав міліціонер. – Дозвольте ваші документи.

Я протягнув йому закордонний паспорт з виданим на кордоні папірцем. Він уважно вивчив їх і спитав:

– З якою метою прибули до Придністров’я?

– Оглянути місцеві пам’ятки.

– Коли збираєтеся від’їжджати?

– Зараз дочекаюсь автобусу й до Одеси поїду.

Міліціонер повернув мені документи:

– Дякую за співробітництво, – заявив він, віддав честь і пішов далі.

Ось тобі й ментовське свавілля. Напевно, таку чудодійну властивість має російський паспорт. Гадаю, якби на моєму місці був громадянин України чи Молдови, міліціонер міг би пригадати економічну блокаду проти ПМР, яку ці дві країни впровадили кілька місяців тому, і затримати цю особу на добу-другу для профілактики.

Невдовзі до зали очікування зайшов таксист і спитав, чи їде хтось у Одесу. У нього вже було двоє пасажирів, і ми домовилися, що за п’ятдесят гривень він довезе мене до міста. Я за всю поїздку по Україні й Молдові витратив навдивовиж мало коштів, тож вирішив під кінець виправити цей недолік. Та й хотілося, нарешті, поскоріш поїхати з цього місця. Вже за півгодини я залишив цей реґіон.

Переклад з російської: Юрій Борисов

Джерело: hitch-hiker.livejournal.com