Місце загибелі Євдокімова
Автор: Сергій Кудяшов
Гірський Алтай я нарешті побачив, коли минув тиждень з дня мого приїзду до Барнаулу. Алтай – це історико-культурний реґіон, що розташований не лише у РФ, а й у Казахстані, Монголії, Китаї. Російська частина Алтаю знаходиться у межах двох субєктів РФ: Алтайський край з центром у Барнаулі і Республіка Алтай з центром у Горно-Алтайську.
Як я вже писав, треба розрізняти Республіку Алтай і Алтайський Край.
Озеро Ая. Поруч знаходиться однойменне село, на околиці якого було побудовано гральну зону – Сибірську монету, де відкрилося переше легальне казино після того, як у 2009 році цей бізнес в РФ прикрили (всього таких зон має бути 4, в ЗМІ були згадки, що одна з зон може розміститись в окупованому Криму). Приблизно в 20 км від Сибірської монети побудована туристично-рекраційна зона Бірюзова Катунь, де можуть відпочити як туристи так і контигент казино.
Головна річка реґіону Катунь має дуже чисту воду, яка на осінь набирає бірюзового відтінку.
Але я приїхав під час повені, і вода була каламутною.
Ніколай Реріх бував на Алтаї з експедиціями.
Наслідки повені.
Скеля Чортів палець.
Наступного дня поїхав до райцетру Чемал.
Соціальна реклама.
Острів Патмос на річці Катунь в Чемалі. Церковники побудували паркан, тому ви зможете зайти тільки в церкву, а прогулятися по острівцю не вдасться.
Чемальска ГЕС – найперша в Алтаї. Побачити рівень води під час повені можна по сірій побілці на апаратній. По центру фото – хлопець спускається по канату.
Гребля з іншого боку.
Виїхати з Чемалу було досить складно, чекав авто майже годину. По дорозі додому відвідав Тавдинські печери і озеро Манжерок.
Грот “ніздрі дракона”.
Вже приїхавши додому, прочитав на Вікіпедії, що це не просто арка, а унікальна карстова арка, яка з 1996 вважається памятником природи
Озеро Манжерок.
Кедрова шишка.
Канівські помідорчики, якщо не помиляюсь, там вони коштували 45 грн.
Монгольська юрта у дворі мого дядька.
Я вже колись писав, що українці на дорогих автомобілях не підвозять стоперів, інша ситуація з білорусами і росіянами. В той день і перше, і останнє авто були ленд-крузерами (коли застоплю ленд-крузер в Україні, обовязково це відзначу у своєму звіті).
Кумедна ситуація була з водієм першого ленд-крузера. Проїхавши кілька кілометрів, він раптом зупиняється і витягує з бардачка цуцика (жарг. пляшку горілки обємом до 0,5 л) ополовинює її і каже, що вчора була Трійця, і йому тра’ похмелитися. Як пізніше прокоментував цю ситуацію мій товариш – не вистачало тільки циган і ведмедя на задньому сидінні.
На наступний день поїхав у напрямку Монголії на Семінський перевал (1717 м.).
Стела на честь 200-ліття добровільного приєднання (читай – окупації) алтайських народів до Росії. В 2 км від перевалу знаходиться гора Тияхти, у підніжжі якої розмістилась турбаза лижників, а на самій вершині догнивав підйомник.
Вказівник на Семінському перевалі.
Вид на гору Сарлик (2507 м).
Теж Сарлик але з іншої точки.
На вершині Тияхти.
Фігури з каменю.
Згідно штабного плану, далі я мав прямувати на наступний перевал на Чуйському тракті - Чіке-Таман. Та оцінивши свою позицію та час доби, вирішив скоротити маршрут до Каракола, де звернувши з Чуйського тракту в бік села Бічікту-Боом, жадав побачити наскельні малюнки давніх алтайців. Вдалося застопити дільничного поліцмена, який їхав з плановою перевіркою в літній дитячий табір. Поліцейський виявився знавцем краю і порадив мені їхати трохи далі в с. Боочі, де знаходиться скеля з малюнками шлюбних ігор тварин, в оригіналі це звучало як “тваринна камасутра”.
Вид з гори, на якій я так і не знайшов наскельні малюнки.
Царський курган, ймовірно, – скіфський.
У науці існує думка про те, що ці вертикальні камені скіфи встановлювали для охорони кургану.
А це вже живі охоронці курганів.
Магазин поруч з Чуйським трактом.
Висадивши мене у потрібному місці, блюститель порядку поїхав до діточок та пообіцяв забрати через 20-25 хв і повернути до Чуйського тракту. Чи то я занадто довго піднімався/спускався по горі, але білого жигуля я більше не побачив. Подивившись на царський курган, застопив подружню пару казахів чи алтайців (дядько казав, що він їх сам відрізнити не може, настільки вони схожі), які довезли мене до тракту, далі було ще одне корито, водій якого обіцяв довезти до Шебаліно, але як тільки ми піднялися на Семінський перевал раптом згадав, що має заїхати до когось в гості у сусідньому селі.
Оскільки перевал найоптимальніше місце для стопу в горах, я вибрав зручне місце і, о диво, одразу пинив газельку. Як тільки сів у кабіну, зрозумів, шо шофер відрізняється від усіх інших водіїв, яких я зустрічав до цього. Ім’я його Володя і він з Челяби. Довгий час був колгоспником і батьки йому казали, що найкращий відпочинок на сіновалі. У 40 років вперше побував на морі, після цього поїхав до батьків і запитав: “Зачєм Ви мєня обманивалі, што лучший отдих на сенвал?”.
Відтоді Володя подорожує на своїй Машенці (від слова машина) по колишньому СРСР, поєднуючи вантажоперевезення з мандрами. Для прикладу, у 2006 році після перевезення вантажу з Челяби в Харків, Володя помандрував Вкраїною за таким маршрутом: Харків-Диканька-Одеса-Крим-Мелітополь (на Керченській переправі його газельку порахували як Камаз, і йому дешевше було об’їхати Азовське море)-Волгоград. Коли ж я з ним познайомився, його маршрут починався з Челяби, а закінчувався в Новокузнєцке, далі починався вільний маршрут: Бійськ-Горноалтайск і далі по Чуйському тракту до Монголії і назад через Казахстан в Челябу.
Не скористатися таким шансом я не міг. Тому десь на другу годину нашого знайоства, я запропонував скласти йому кампанію до Астани, а, мо’, і до Челяби. Найцікавіше те, як саме доля мене звела з Володею, аби мене висадили в Шебаліно або Володя не почав клеїти якусь повію на Семінському перевалі, то ми ніколи б не познайомилися, бо на перевалі одночасно ми знаходилися лише 1 хв.
Володя – це єдина людина за всю подорож еРеФією, яка не запитала в мене про ситуацію в Україні, натомість з радістю згадував свій візит у Неньку. Вечоріло, наш маршрут пролягав через село Катунь, тож першу ніч ми ночували у мого дядька. Зранку наступного дня виїхали в бік Барнаула.
Якась свята гора для алтайців-шаманістів.
Реконструкція першого паротягу Черепанових.
Наступного дня робили кілька зупинок в Бійську та Сростках.
Пам’ятник Васілію Шукшину в Сростках.
Нині офіційно Чуйський тракт починається в Новосибірську, далі Барнаул, а закінчується на кордоні з Монголією. Але історично тракт починався в Бійську, тому саме тут знаходиться музей і нульовий кілометр дороги. Читача може збентежити чому автор так часто згадує Чуйський тракт, але повірте – це головна магістраль регіону, оспівана в піснях і легендах.
У Барнаулі забрав решту своїх речей, попрощався з родичами і ми рушили в напрямку Павлодара (Казахстан). Заночували в Кулунді (10 км до кордону): Володя в кабіні, я в кузові. Зі світанком доїхали до кордону і успішно його минули за годину.
Поснідали у першій казахстанській кафешці.
Фото з кафе, гривні присутні.
До слова, раніше думав, що красивіше гривні валюти немає. Але потім я поміняв рублі на тенге, і тепер як хочу зробити комусь сюрприз, дарую одну купюру казахстанського тенге.
Далі був Павлодар. За Павлодаром сфотографував типовий для Казахстану ісламський цвинтар.
Далі була коротка зупинка біля знаку Екібастуз 🙂
Я з Машенькою в Екібастузі.
Коли у Вас запитають, що таке совок – покажіть це фото.
Скупалися у каналі імені Каниша Сатпаєва (канал Іртиш-Караганда).
Десь на під’їзді до Астани.
В Астану ми приїхали близько 19-ої, крізь пробки дібралися центру, до вежі Байтарек. Але казахи готувалися до якогось національного свята, тому оглядовий майданчик на вежі був зачиненим, а таджики клали нову тротуарну плитку.
Відвідування Астани не входило у мої плани, тому я навіть не знав, що я фотографував.
Штаб-квартира КайМунайГаз.
Вежа Байтерек висотою 105 метрів.
Ті самі ремонтні роботи.
Казахські філологи вирішили, шо відповідником аеропорту у їхній мові є саме це слово.
Під захід сонця виїхали зі столиці десь о 21. Володі потрібно було спати, я міг знову провести ніч в кузові, та чуйка підказувала що треба стопити далі. Проїхавши з Володею 1400 км, поліпшив свій рекорд протяжності поїздки з одним водієм. Простоявши хвилин 40 з табличкою Костанай (обласний центр у Північному Казахстані) та нагодувавши не один десяток комарів, застопив “деу”. Водій Алмат поспішав в Костанай забрати з пологового будинку дружину та сина.
Вперше на своїй практиці я провів цілу ніч у машині і не хотів спати. Алмат багато розповідав про казахські звичаї, традиції та нацменшини, яких примусово відправляли в казахстанські степи. Наприклад, чеченці не відзначають 23 февраля, бо саме в цей день 1944 року НКВД розпочало операцію “Чечевиця” – насильницьке переслення “пособників фашистів” – чеченців і інгушів в Казахстан і Середню Азію. Алмат провів дитинство в Костанаї. Він був єдиним казахом у своємі класі – решта були слов’янами.
Володіє на однакому рівні російською і казахською. В Костанай ми прибули до 9 ранку, а отже я встигав на потяг до Оралу (Уральськ). Таким чином, за відносно невеликі гроші я міг проїхати 1200 км та виспатися. Але квитків в продажі не було. Порадившись з таксистами, на тему яка траса більш жвавіша, Алмат вивіз мене за місто у напрямку Челяби. На трьох авто дістався Челяби. В одного з водіїв батько з села Сосниця на Чернігівщині, де народвся Довженко.
Завдяки йому я зрозумів, що ватнічество немає меж у постсовку. Так от цей ватнік-обикновєний посилаючись на те, що 90 % північного Казахстану говорить російською, він зовсім не проти провести референдум за приєдання цього регіону до РФ.
А на челябінській об’їздній я ніяк не міг знайти поворот на Уфу. Від втоми та злості думав вже їхати у місто і купляти залізничний квиток до Москви. Та десь на другу годину пинив фуру в потрібному напрямку. Потім знову було дві години невдалого стопу. На наступному авто проїхав з десяток кілометрів: хлопці були п’яні від алкоголю та щасливі від того, що їдуть на музичний фестиваль “Ільмень”. Запрошували із собою.
Добре, шо я не погодився: наступного вечора під час урагану там загинуло 3 людини. А от з наступною машиною мені фортануло. Молода пара поверталася в Уфу та поспішала приїхати додому до початку матчу Іспанія-Нідерланди і недарма, матч закінчився з рахунком 1:5. Тому на спідометрі було і 130, і 150 км/год.
Вже не пам’ятаю, де ми минали уральські перевали, але гори там звичайно красиві нічим не гірші Алтаю.
В Уфі простояв більше 3 годин, поки знову не пинив газельку, цього разу до Москви. Водій, мій тезка, перевозив вантаж з Москви в Челябу, назад повертався порожнім, тож, коли ми зупинялися на сон, я спав в холодній будці. В Москву приїхав наступного дня близько обіду.
З Київського вокзалу виїхав електричкою за МКАД. До кордону дістався доволі швидко. Першою машиною доїхав до Калуги, далі витягнув табличку Україна з розрахунком пинити земляків, але зупинився росіянин, родом десь з Костромської області, який на заробітках в Москві познайомився з рахівською заробітчанкою, з якою він невдовзі пошлюбився. Тепер у нього 2 дітей, які майже постійно живуть у Рахові, там же мій драйвер будує свій дім.
Чому я це оповідаю? Мій костромський друг раніше сам їздив забирати родину в Сонячне Закарпаття, а надивившись кісільовщини злякався правосєков і фашисткіх молочників, тому його дружина їхала залізницею до станції Зернове (кілька кілометрів від укр-рос кордону), а костромчанин залишав свою машину з росномерам на нейтральній смузі, щоб правосєки не спалили, і пішки йшов кілька кілометрів до вокзалу, щоб забрати сімю.Ще один прикол про цю родину, батько розуміє українську, але, коли говорить із синами по телефону, то не може розібрати їх слова. Яж вийшов у Севську (30 км від нашого кордону) вдалося спинити житомирянина на вантажівці (возив коростишівський граніт в Мокву), таким чином я доїхав до кордону.
Коли костромський друг запитав “Што это за мелкие буковки”, відповів, що привіт другу передаю.
На російському пункту пропуску Троєбортноє знову не було нікого, хто б мав право поставити мені штампи про виїздз РФ. Прикол в тому, що я знову зустрів росприкордоника, який морочив мені голову три тижні тому коли я в’їджав в РФ. За штамп в паспорті він хотів винагороду, та я зміг запропонувати йому лише казахстанську шоколадку, якою він не знехтував.
На українському боці кордону повний штиль-жодної машини, аж раптом зупиняється мікроавтобус з закарпатськими номерами, який підібрав мене до Києва та трьох бабульок до Глухова. Далі було таксі, яке о 3 ночі, на якому я доїхав з Видубичів додому. Це так цікаво подолати 5000 (а разом вся подорож 12 000 км), а останній відтинок проїхати на таксі.
