Світ очима бродяг

Аргентина: терапія сріблом

Аргентина: терапія сріблом

Автор: Павло Лозинський

У 16 сторіччі учасники кожної іспанської експедиції до так званого Нового світу після повернення на рідні терени були змушені завітати у Касу де Контратасьйон – урядову організацію Іспанської імперії, яка керувала дослідницько-колонізаторською діяльністю держави. Одним із основних завдань цієї контори було впорядкування Падрон Реаль – секретної мапи світу, на основі якої іспанці прокладали корабельні маршрути для майбутніх завоювань. Мореплавці приходили і розповідали, що нового побачили за океаном, а урядовці усе ретельно фіксували у своїй документації.

Після смерті Амеріґо Веспуччі головним картографом імперії став такий собі Хуан Діас де Соліс, який у 1515 році організував наймасштабніший на той час заплив до Південної Америки, сягнувши зі своєю командою аж за межі сучасного Уругваю. Там його, правда, впіймали і з’їли бамбуси із племені чарруа, але учасники експедиції, які зуміли вирватися і повернутися додому, потім розповідали, що нові землі дуже багаті на срібло, а в місцевих мешканців купа прикрас із цього благородного металу. Й хоча перше враження конкістадорів назвали помилковим – срібла там знайшли ганебно мало (очевидно, погано шукали), але новий топонім – Terra Argentea (Срібна Земля) – за кілька років з’явився на мапі, а згодом трансформувався у назву держави.

Зараз Аргентина є одним зі світових лідерів із видобутку срібла, а її спільне із Чилі освоєння родовища “Паскуа Лама” вважають найбільшим і найперспективнішим золото-срібним проектом у світі.

Впродовж мандрівки ми відвідували Аргентину двічі: після Бразилії (про яку можна прочитати тут) заїхали на кілька днів до водоспадів Іґуасу і після Парагваю (про який можна читнути тут) подорожували північними регіонами країни. Дорогою нам справді траплялося декілька шахт із видобутку срібла, але основна коштовність відвіданих країв – це, перш за все, багата природа і щирі позитивні люди. Недарма ж слово “Argentum” у перекладі зі санскриту означає “світлий”.

Водоспади Іґуасу. Перший приємний бонус для мандрівника, який приїздить до Аргентини із Бразилії, – це відчутне зниження цін на продукти харчування. Якщо у Бра нам доводилося перебиватися здебільшого із фруктів на овочі, то тут уже можна було розпустити паски і влаштувати шлункові день подяки. А для того, щоби свято вдавалося на 100%, спожиту їжу ми щедро доповнювали чудовим місцевим вином, пляшка якого в магазинах коштує майже так само, як півторачка води.

Ще відносно нещодавно, як ви, можливо, знаєте, Аргентина переживала фінансову кризу, й поряд із офіційним курсом тамтешнього песо існував чорний, який відрізнявся від державного ледь не удвічі. Зараз ситуацію потрохи втрясли, курс вирівняли: за один долар дають приблизно 15 місцевих папірців. Вартість пляшки вина, до речі, стартує від 14 песо.

Аргентина: терапія сріблом

В Інтернеті точаться запеклі дискусії щодо того, з якого боку – бразильського чи аргентинського – вид на водоспади Іґуасу кращий. Підозрюю, перший варіант у більшості випадків проштовхують самі бразильці і ще дрібка лінивців, яким несила подолати кілька зайвих кілометрів, однак левова частка мандрівників все-таки тримають курс на Аргентину – до невеличкого містечка Пуерто Іґуасу, і звідти уже вирушають у свої гідрологічні експедиції

Ми осіли в Пуерто на декілька днів, знайшовши відносно недороге хоспедахе, – житло, яке здають на поталу мандрівникам, звичайні мешканці. Такий варіант є дешевшим ніж готелі і навіть хостели. Наш невеличкий будиночок із власною ванною кімнатою, кондиціонером і терасою для посиденьок вартував приблизно 15 доларів за добу. Крім того у вільному доступі була кухня, де ми вправлялися у приготуванні всіляких місцевих страв.

Сама господиня – донья Марія дель Кармен – мешкала у великому будинку поряд, час до часу влаштовуючи товариські посиденьки. Одного дня тітонька організувала для нас майстер-клас із приготування і споживання мате.

Аргентина: терапія сріблом

Традиція жлуктити цей терпкий напій тягнеться ще з індіанських часів і більшість аргентинців поважають її донині. Траву (Yerba mate) запарюють у спеціальній посудині – калебасі (зазвичай його роблять із місцевого гарбуза) – гарячою водою, але в жодному разі не окропом. Класично мате п’ють без цукру, однак в регіонах, наближених до столиці, настій трохи підсолоджують. Першу порцію сьорбає господар, оскільки її вважають не надто смачною, а наступні уже цмулять по колу усі гості. Новий захід організовують просто доливанням води до тієї самої трави. Усі п’ють мате через одну трубку – бомбілью – і кожен мусить здолати свою порцію, не перериваючи її на інших людей.

Аргентина: терапія сріблом

Відстань до водоспадів від Пуерто Іґуасу – 18 кілометрів. Ми цей шлях долали автобусом (вартість проїзду в один бік – 50 песо), хоча багато хто добирається туди автостопом. Вхідний квиток у сам національний парк коштує 260 песо. Це – трохи більше, ніж 17 доларів.

Аргентина: терапія сріблом

“Іґуасу” у перекладі із мови племені гуарані означає “велика вода”. Водоспади відкрив у далекому 1541 році іспанський конкістадор Альваро Нуньєс Кабеса де Вака, який вирушив на пошуки золота-срібла й іншої халяви, а у підсумку наткнувся на цю витівку природи.

Аргентина: терапія сріблом

Комплекс складається приблизно із 270 водоспадів. Його ширина сягає 2,7 кілометра, а найвищою точкою падіння води є 82 метри. У 1986 році аргентинську частину Іґуасу Фолс внесли до світової спадщини ЮНЕСКО (бразильську доплюсували у список на два роки раніше).

Аргентина: терапія сріблом

Аргентина: терапія сріблом

Усі маршрути національного парку є добре промаркованими. Над самими стрімчаками прокладено металеві доріжки, тому, на відміну від Альваро де Вака, який міг спостерігати за клекотанням води лише із прибережних кущів, зараз кожен охочий може дійти майже до будь-якої точки природного комплексу.

Аргентина: терапія сріблом

Аргентина: терапія сріблом

Найзатятішим водолюбам місцева фірма пропонує мандрівку на човні під найбільший водоспад – Горлянку Диявола. Коштує ця атракція дорожче, ніж вхід в нацпарк, та і задоволення, як на мене, вельми сумнівне – пропливаєш кількасот метрів, робиш дугу біля дідькового писка, навіть не торкаючись губ, не те що горлянки, і мокрий як хлющ вертаєшся назад.

Аргентина: терапія сріблом

По території комплексу гасає табун всілякої живності. Найактивнішими бігунами є коаті, більш відомі у наших широтах як носухи. Ці милі на перший погляд звірята, якщо втратити пильність, можуть своїми гострими кігтями зробити вам фірмову скарифікацію, тому плакáти навколо радять добре подумати перед тим, як простягати носатим няшкам якусь їжу.

Аргентина: терапія сріблом

Резистенція: коли опиратися марно. Після невеличкої перерви на Парагвай ми знову повернулися до Аргентини, заїхавши у неї вже з іншого боку – неподалік від Асунсьйона. Варто зізнатися, друге враження від країни було не таким веселковим, як попереднє: купа блок-постів, озброєні вояки, три чи чотири огляди багажу і документів. Часом я ловив себе на думці, що навіть в Іраку у свій час було якось спокійніше і затишніше, ніж тут.

Що далі ми рухалися 11-м шосе, то депресивніше ставало на душі. Особливо гнітило те, що через часті зупинки на блок-постах, ми запізнювалися за графіком приблизно на три години. У Резистенції – столиці провінції Чако, назва якої дослівно перекладається як “опір” – ми мали пересісти на автобус до Сальти, однак у підсумку успішно на нього спізнилися. Наступні рейси, згідно із табличками на касах, мали стартувати через добу, тому довелося на два десятки годин кинути якір в цих краях.

Варто зазначити, що автовокзал Резистенції розташований на заміському пустирищі. Уявіть собі картину: на вулиці темно, із пустиря долинає багатоголосе кумкання жаб, у самому приміщенні станції літають ескадрильї якоїсь мошкари, а між лавками бігають бродячі собаки. Чудовий старт для якогось хорору. Навігатор показав, що найближчий готель розташований за кілометр, а всі інші уже значно дальше. Вибір був невеликий: або просидіти на вокзалі, відмахуючись від місцевої фауни, або ловити таксі і їхати навмання кудись у центр, де ціни на готелі, згідно з букінгом, стартували від 40 доларів за ніч, або ж шукати щастя у запропонованому залізякою готелику “Сур” (з іспанської – “південь”). Обрали варіант номер три. Тоді ми ще навіть не здогадувалися, що так просто від тамтешньої фауни не втекти.

“Сур” (який ми згодом охрестили “Сюр”) виявився закладом для “своїх” – на ньому не було жодних вивісок чи інших характерних для готелю ознак. Непривітна тітка довго не могла второпати, хто ми такі і навіщо нам номер у цій дірі аж на цілу добу, пояснюючи, що в них погодинна оренда. Однак у підсумку, зрозумівши, що ми просто хочемо спати, таки здала номер за символічною як для доби ціною. “Номер”, правда, – надто гучно сказано: це був гараж із ліжком посередині, великим дзеркалом навпроти ліжка і віконечком для анонімної оплати. Стіни, розписані різними варіаціями зі словом “puta”, не залишили сумнівів у тому, куди саме ми потрапили:) Картину доповнювали всюдисущі комахи і здоровенна жаба у ванній кімнаті, яка, схоже, контролювала використання мешканцями водних запасів готелю.

Як же ми раділи, що людство до цього часу уже встигло винайти репелент і спальний мішок:)
Сальта – північна столиця Аргентини. Майже всі країни Південної Америки – іспаномовні. Дуже малий відсоток людей на континенті спілкується англійською, тому якщо якась комерційна структура (скажімо, автобусний перевізник) хоче вивищитися над іншою і переманити на свій бік більше іноземців, вони спокушають потенційних клієнтів табличкою “We speak English”.

Аргентина: терапія сріблом

Попрощавшись із Резистенцією загалом і “Сюром” зокрема, ми нарешті вирушили до Сальти.

 

Аргентина: терапія сріблом

Цей вітальний бігборд, який стримів при в’їзді у північну столицю, одразу дав зрозуміти, що тут нам точно мало би сподобатися:) І справді – Сальта виявилася доволі милим зеленим містом.

Аргентина: терапія сріблом

Неподалік від вокзалу розкинуло свої води невеличке озерце, довкола якого місцева влада організувала прогулянкові зони, лавки і тренажери.

Аргентина: терапія сріблом

У Сальті багато будівель колоніальної і неоколоніальної архітектури, різноманітних пам’ятників і парків.

Аргентина: терапія сріблом

Порядок у місті підтримує всюдисуща поліція, яка або поважно походжає вулицями, час до часу перевіряючи документи у суб’єктів болівійської зовнішності, вишукуючи серед них нелегалів, або величаво споглядає за людським потоком зі своїх металевих шпаківень.

Аргентина: терапія сріблом

Помітно, що мешканці Сальти небайдужі до екологічної ситуації на планеті, про що свідчить розмаїття графіті на тему глобального потепління і забруднення навколишнього середовища. Це не так, звісно, красиво, як, “Дякович – гомік”, “Зачем?”, “I ♥ Галюсік” та інший експресіонізм на стінах Львова, але теж вельми незле.

Аргентина: терапія сріблом

Аргентина: терапія сріблом

Ну і, безперечно, важко уявити Аргентину без че Гевари. Роки минають, однак сповнені ностальгії аргентинці раз у раз дбайливо виводять портрет вічно молодого Ернесто на стінах будинків та шкіл:

Аргентина: терапія сріблом

Аргентина: терапія сріблом

Варто згадати і про головну принаду Сальти, завдяки якій місто виглядає ще яскравіше:

Аргентина: терапія сріблом

Однак поціновувачам доброго пива в Аргентині реалізувати свої пивні фантазії буде доволі складно, оскільки у країні діє закон про обов’язковий обмін пляшок. У супермаркеті на цінниках пишуть, який напій можна взяти без зайвого геморою (таких доволі мало), а для купівлі якого потрібно приволокти зі собою порожню тару. Пиво там продається здебільшого у великих ботельях, і якщо ви завітали у місцеве “Сільпо” із порожніми руками, то з такими самими руками ви його й покинете. Це стосується, до речі, не лише супермаркетів, а й дрібних магазинів, у яких нам, скажімо, радили або видути літруху пива прямо біля прилавка, або перелити його у пластянку від води. Ситуація насправді комічна і печальна водночас – ну не по смітниках же ту тару шукати. Добре, що в хостелі, де ми зупинились, після якоїсь туси на кухні залишилася ціла верениця порожніх пляшок. Трясця, я тішився нею певно більше, ніж львівські безхатьки скляним купам після гулянь на День міста.

Хухуйщина або Із пісні слів не викинеш. Після Сальти ми вирушили на північ – до міста зі специфічною для пересічного українця назвою Хухуй. Радянські моралісти, правда, у свій час змінили її на Жужуй, і навіть зараз, якщо відкрити Вікіпедію, читачеві викидає відкориговану версію, хоча, як не крути, насправді Хухуй ніхухуя не Жужуй.

Аргентина: терапія сріблом

Походження назви міста і регіону загалом достеменно невідоме, однак існує версія, що її етимологічне коріння сягає слова “какуй” – найменування племені, яке колись жило на тих землях (у перекладі означає “пташка, що любить ліс”), однак не вельми тямущим колонізаторам, які прибули освоювати нові території, почулося щось своє, наболіле, і, як наслідок, вони задокументували змінений варіант слова – “Jujuy”.
Саме місто нічим не примітне. Якщо відійти кількасот кроків від багатого на колоніальну архітектуру центру, окові відкриваються звичайні бідні райони, не зіпсовані надмірною увагою туристів.

Аргентина: терапія сріблом

У графіті тут уже переважають індіанська автентика і соціальні мотиви, подекуди із болівійськими нотками, оскільки регіон межує із Болівією на півночі.

Аргентина: терапія сріблом

Аргентина: терапія сріблом

Аргентина не була б Аргентиною, якби кожен населений пункт не мав бодай одного футбольного поля. Хухуй – не виняток. Незважаючи на те, що разом із нашим приїздом у місті випала рясна злива, місцеві мессі і марадони одразу після її закінчення зібралися на заболоченому стадіоні покопати бальона.

Аргентина: терапія сріблом

А для тих, хто зі спортом на “ви”, або просто проходив повз, місцеві кулінари пропонують свіжу печеню. Готову домашню живність умільці розчленовують прямо “на коліні” і за кілька хвилин до вашого носа уже долинають такі аромати, що на ногах годі встояти.

Аргентина: терапія сріблом

Та найцікавіше на Хухуйщині, звісно, розташоване за межами обласного центру. Насамперед ми проїхалися до невеличкого містечка Волкан, де функціонує чимала мануфактура із виготовлення національного одягу, прикрас та іншої всячини.

Аргентина: терапія сріблом

Аргентина: терапія сріблом

По місті ганяє купа собак, яких що в Аргентині, що у Чилі, варто зауважити, дуже шанують. Чилійське місто Сан Педро де Атакама у цьому контексті навіть жартівливо називають Сан Перро (з ісп. – собака) де Атакама.

Аргентина: терапія сріблом

Далі автостопом гайнули до Пурмамарки – невеличкого селища, відомого своїми кольоровими скелями.

Аргентина: терапія сріблом

У туристичних буклетах рекламують безліч “кольорових” населених пунктів регіону, однак саме Пурмамарка видалася нам найбільш вартою уваги.

Аргентина: терапія сріблом

Завдяки різноманітності хімічних елементів, присутніх у гірській породі, тамтешні скелі виглядають як щось середнє між марсіанськими ландшафтами і витворами очманілого кондитера.

Аргентина: терапія сріблом

Сама Пурмамарка, що не дивно, виживає завдяки неперервному потокові туристів. Місцеві продають заїжджим усілякі вироби власного виробництва

Аргентина: терапія сріблом

або ж шукають варіанти легшого заробітку, як-от фотографія із ламою за кілька песів:

Аргентина: терапія сріблом

Ну а останнім пунктом нашого аргентинського в’яхе був солончак Салінас Грандес – молодший брат розпіареного Уюні.

Аргентина: терапія сріблом

Від Пурмамарки до нього ми доїхали автостопом, який, варто зізнатися, в Аргентині гнилуватий.

Аргентина: терапія сріблом

На в’їзді відвідувачів зустрічає здоровенна лама із солі:

Аргентина: терапія сріблом

Сам солончак красою не поступається своєму болівійському родичу, хоча, звісно, є меншим у розмірах. Коли ми прибули, надворі стояла страшенна спека (яка на високогір’ї відчувається із подвійною силою). Спокушені картинками з інтернету, де небо відображається у змоченій дощем соляній гладі, як у природному дзеркалі, ми вирушили на пошуки осередків води. Однак за кількасот метрів, ледь не провалившись у соляне болото по коліна, були змушені відступити:

Аргентина: терапія сріблом

Звідси висновок: не повторюйте наших помилок – робіть власні:)
Адйос, Архентіна. Покидали ми країну через перехід Ла Кіяка-Вільясон. Останні кілометри розпеченим на сонці альтиплано (високогірне плато в Андах) давалися доволі важко. Хоча в автобусі ніби й працював кондиціонер, результату його діяльності не відчувалося зовсім. За вікном, куди не глянь, розгорталися пустельні ландшафти, вицвілі на сонці майже до білого кольору. Або до срібного. Можливо, Аргентина і не виявилася аж такою “світлою”, як у цьому жадає переконати санскрит, і люди там не всі поголовно приємні (так-так, падлюко із хостелу в Пурмамарці, я пам’ятаю, як ти відмовилася розшарити нам Wi-Fi:). Але, ніде правди діти, – ця країна реально заворожує. Своєю легкістю та безтурботністю, простотою та вишуканістю водночас. І в боротьбі за першість серед вподобаних нами країн континенту “V” вона точно заслуговує як мінімум на срібну медаль.



Booking.com