Світ очима бродяг

Кока без коли або Болівія як вона є

Кока без коли або Болівія як вона є

Автор: Павло Лозинський

У грудні 2005 року президентом Болівії став Ево Моралес – індіанець із племені аймара, лідер профспілки кокальєрос – селян, які вирощують коку. Вперше з часів іспанської конкісти країну очолив представник корінного населення Південної Америки, із великим відривом обігнавши своїх конкурентів. Після приходу до влади Моралес, на відміну від президентів багатьох інших країн, не кинувся накопичувати золоті батони чи розширювати свій автопарк, а добросовісно взявся за виконання передвиборних обіцянок, найважливішою із яких для місцевих було визнання коки культурною спадщиною країни і, як наслідок, максимальне збільшення її посівів.

Відомо, що 1961 року конвенцією ООН листя коки було оголошено наркотичною речовиною, однак президент Болівії при кожній зручній нагоді намагається переконати світову спільноту, що ця рослина сама по собі є не те що нешкідливою, а навіть корисною. Моралес жує коку на офіційних зустрічах із очільниками інших країн, рекламує її на засіданнях асамблеї ООН, а нещодавно навіть рекомендував пити чай із коки Папі Римському.

Коли ми були в Болівії і по скайпу спілкувалися з родичами на тему болівійського “зеленого золота”, реакція домашніх виявилася також вкрай передбачуваною: “Жахіття! Це ж наркотики!” Однак нам таки вдалося переконати їх, що між листям коки й кокаїном стільки само спільного, як між героїном і булочкою з маком.

Для болівійців, більшість із яких живе на високогір’ї, кока – це найефективніший порятунок від “гірняшки”. У рослині міститься низка вітамінів й мікроелементів, які позитивно впливають на роботу серцево-судинної системи, насичують кров киснем і тонізують мозок. Начувшись усіляких історій про гірську хворобу, першим, що ми придбали після обміну доларів на болівіано, був пакет зі славнозвісним гербарієм. Хоча, забігаючи наперед, скажу, що “гірняшка” нас так і не наздогнала й більшість листя розійшлася на сувеніри.

Кока без коли або Болівія як вона є

Візове питання. Аби потрапити до Болівії, українцям потрібно заздалегідь подбати про візу. Можна, звісно, не паритися і спробувати отримати її на кордоні, однак, по-перше, це буде платно (близько 100 доларів), по-друге – ситуація дуже залежатиме від того, з якої ноги зранку встане прикордонник, а вони, судячи із розповідей багатьох моїх знайомих, просто падають з дивану вниз головою.

Ми робили візу в аргентинській Сальті, безкоштовно і без жодного геморою. Вимоги щодо документів там мінімальні (головне – зареєструвати анкету на сайті болівійського консульства). Перед мандрівкою нас дуже гнітив пункт про щеплення від жовтої лихоманки, однак насправді його виконання виявилося необов’язковим – просто сказали працівнику консуляту, що не плануємо їхати в регіони, окуповані отруйними комарами, і він повірив на слово. 30-денна віза була готова наступного ж дня.

Кока без коли або Болівія як вона є

На кордоні, до речі, дуже втішилися, коли побачили паспорти із тризубом (мабуть, в надії зрубати трохи грошенят із двох грінго), однак як же скривилися прикордонники, коли наткнулися всередині на готову візу.
Про Вільясон, корасон та інші першовраження. В’їздили ми у країну Семена Болівара із Аргентини (про яку можна почитати тут: http://brodiahy.org.ua/world-as-we-see/arhentyna-terapija-sriblom.html). Жодних труднощів при перетині кордону не виникло.

Чи не найголовніше підтвердження того, що ви дійсно уже в Болівії, – це пісні про “корасон” (ісп. – “серце”), які поширені там більше, ніж у нас про кров-любов й очі-ночі разом узяті. В кожній пісні, що лунають в автобусі, на базарі чи з вікон чиєїсь хати, мусить хоч раз промайнути згаданий орган. На думку болівійців, якщо ти зібрався співати про щось інше, навіть не варто братися за мікрофон і марнувати свій та їхній час:)

Другою особливістю Болівії є автовокзали, а точніше – закликачі, які намагаються перекричати конкурентів і переконати потенційних покупців звертатися саме до них. Ця традиція настільки вкорінилася у болівійське повсякдення, що навіть сучасний вокзал у Потосі, де розписано розклад, ціни, де чудово продумана навігація, схожий радше на курятник – там панує такий гамір (“Ко-ко-кочабамбааааа”, “Оруро-Оруро-Оруроооо”), що перебування всередині довше ніж півгодини може спричинити у психіці недосвідченого мандрівника незворотні процеси.

Однак, незважаючи на купу дивацтв, Болівія одразу після перетину кордону у Вільясоні підкупила своєю душевністю й автентичністю. Жінки в національному одязі із дітлахами за спинами, непафосні бородаті чоловіки-роботяги, молодь, яка не залипає у смартфони, а насолоджується прогулянками і живим спілкуванням створюють враження, ніби ти потрапив в якийсь інший світ. І, що найголовніше, тобі цей світ подобається більше, ніж твій власний.

Кока без коли або Болівія як вона є

До слова, Ево Моралес постійно наголошує на боротьбі із капіталізмом, називаючи його найстрашнішим ворогом людства. Натомість закликає усіх жити в гармонії із природою, не винищуючи її багатства заради сумнівної вигоди. Як наслідок, в Болівії створено низку національних парків, багато тварин перебувають під охороною закону. Скажімо, за вбивство вікуньї (навіть якщо ти їхав авто і вона сама тобі вискочила на капот) дають два роки в’язниці.

Кока без коли або Болівія як вона є

У країні майже немає супермаркетів, тому Болівія – пекло для інтровертів, мізантропів і соціопатів, адже кожне придбання їжі вимагатиме походу на ринок або в невеликий магазинчик і супроводжуватиметься гучними балачками, торгуванням й усеможливими жартами.

Кока без коли або Болівія як вона є

Кока без коли або Болівія як вона є

Кока без коли або Болівія як вона є

Па-ра-па-па-па, я це не їм. Ще одним цікавим фактом є те, що Болівія – перша у Південній Америці країна, у якій не прижився МакДональдс. Кілька років американський гігант швидкого харчування борсався у спробах привити болівійцям любов до біг-маків й нагетсів, поки 2012-го остаточно не виснажився, постійно натикаючись на ігнор з боку місцевого населення, і не здався. Того ж року із тамтешнього ринку намагалася піти і Coca-Cola. Як казав міністр іноземних справ Болівії Давід Чокеуанка, “21 грудня 2012 року стане кінцем напою Кока-Кола і початком ери мокочінче (місцевий абрикосовий морс)”. Хоча, варто відзначити, у багатьох магазинах на американську газбульку можна натрапити і досі.

Болівійці дуже шанують свої традиції, особливо обстоюючи національну кухню. На ринках або й просто неба в місцях масового скупчення людей створюють столовки, куди місцеві господині привозять зготовану їжу, дбайливо кутаючи баняки в ковдри, аби та не охолола, і продають майже за безцінь – однин-два долари за здоровенну порцію.

Кока без коли або Болівія як вона є

Кока без коли або Болівія як вона є

Для тамтешніх страв, з погляду пересічного українця, характерна певна харчова еклектика: в одній тарілці без проблем можуть вживатися рис, картопля, боби, фрикадельки, грубо порізані варені яйця і купа інших малосумісних продуктів.

Кока без коли або Болівія як вона є

Нерідко макарони поєднують із картоплею. Це нагадує студентські оповідки моїх знайомих, коли вони вимішували гречку із вермішеллю, щоб “довше тримало”.
Болівійці також дуже полюбляють солодку картоплю – патату дульсе й оку – рослину, яка плодами схожа більше до моркви, однак на смак нагадує покращений варіант бараболі. Оку вирощують здебільшого в Болівії, Перу й Еквадорі, вона витривала до висоти, бідності ґрунтів і жорсткого клімату.

Кока без коли або Болівія як вона є

Не цураються тамтешні й усілякої всячини, засмаженої у фритюрі. Особливо популярні в них солодкі пиріжки із різноманітними фруктовими смаками.

Кока без коли або Болівія як вона є

Сутужно, правда, буде в Болівії мандрівним пиворізам та іншим алкогольним гурманам, оскільки місцеві п’ють мало і неохоче. Асортимент міцних напоїв на полицях магазинів вельми убогий, а ті поодинокі запилюжені пляшки, які є, коштують недешево. За маленьке пиво у місті із вас здеруть 10 болівіано (1,5 долара), у невеликому селищі – 14-15 (2 долари).

Кока без коли або Болівія як вона є

Південні регіони Болівії виробляють доволі непогане вино, однак майже усе воно йде на експорт. Схоже, ера мокочінче таки настала.
На низькому старті перед високогір’ям. У Вільясоні ми довго не затримувалися і маленьким бусиком-колектіво одразу вирушили на північ – у містечко Тупіса.

Кока без коли або Болівія як вона є

Там планували знайти якусь недорогу контору, з якою можна було би вирушити на оглядини принад навколишньої природи: гір, кольорових лагун, пустель, гейзерів, ну і, звісно, солончака Уюні, куди ж без нього. Облазивши купу компаній, у підсумку відмовилися від послуг місцевих туристичних мастодонтів, через яких щодня проходить натовп клієнтів, і вибрали дрібненьку фірму, в якій ціна була нижчою, ніж де-інде, і працівники не намагалися із хворобливим блиском в очах переконати нас, що вони і тільки вони найкрутіші на районі (забігаючи наперед, скажу, що за здійснений вибір ми не пошкодували жодного разу). Чотири доби мандрівки вартували 1200 болівіано (170 доларів) з кожного. У вартість входило авто, проживання, їжа і як бонус – купа оповідок від водія. Щоправда – іспанською:) Добре, що з нами їхало ще двійко французів, із допомогою яких вдалося організували доволі непоганий колективний еспаньйол.

До виїзду був ще час, тож ми заповнювали його активними прогулянками, знайомством із місцевим колоритом, фотографуванням. Тупіса, поміж іншим, розташована на висоті 2 850 метрів над рівнем моря. Згідно із маршрутом, ми мали підніматися на 5200, тому кілька днів адаптації до скупого на кисень повітря були незайвими.
До речі, цікавою особливістю болівійців є те, що вони не надто люблять фотографуватися, позаяк вірять, що знимка забирає частину їхньої душі. Багато індіанців, коли бачать камеру, відвертаються або прикриваються. Однак є й такі, що можуть у вас чимось жбурнути, тому перед мандрівкою потренуйте реакцію, аби зуміти вчасно ухилитися якщо раптом щось.

Кока без коли або Болівія як вона є

Кумедний випадок трапився, коли ми одного разу купували на вулиці фреш: поцікавившись скільки він коштує і отримавши відповідь – чотири болівіано, стали чекати, поки колоритна бабуня почавить апельсини на якомусь олдскульному агрегаті. Зачарований тим дійством, я не втримався й один раз її сфотографував. Старенька дотисла із помаранча останні краплі, втерла спітніле обличчя, взяла простягнуту десятку і… все. Фіналь. На запитання “як щодо решти?”, болівійка дала зрозуміти, що це компенсація за моральні збитки, яких я їй завдав. Після довгих сперечань й урочистого видалення знимки, бабуня таки віддала шість болівіано, хоча бурчати не припиняла. Добре, що хоч цитрусом не зарядила по фізії, їй бо.
Як ми познайомились із Пачамамою. У своє чотириденне в’яхе ми виїхали стареньким “Ленд Крузером”, на якому возився, мабуть, ще Че Гевара. Хоча варто віддати належне – навіть найскладніші ділянки тамтешнього ландшафту самóход проїздив без зайвих клопотів. Водій – Жонан, якого я кликав просто команданте, – розповідав, що за весь час, скільки він кермує цим бронетранспортером, той жодного разу не ламався, хіба що двічі пробивало колесо. Наш заїзд, правда, став особливим – пробило втретє.

Кока без коли або Болівія як вона є

Левову частку населення Болівії становлять племена гуарані, кечуа й аймара. Багато із них зберегло вірування предків у різних древніх богів і духів, зокрема у Пачамаму (із мови кечуа перекладається як “Матінка Земля”) – богині родючості і природи загалом. Подейкують, що коли конкістадори захоплювали тамтешні землі і намагалися навертати індіанців у католицизм, ті доволі агресивно пручалися, тому завойовники почухали сраку і придумали нову стратегію – взялися переконували їх, що діва Марія – це і є Пачамама. Подіяло слабо, але для “пташки” кількасот нових адептів назбирали.

Щосерпня корінні жителі Анд святкують місяць Пачамами, а 2009-го року вшанування богині як символу єднання народу із природою отримало державну підтримку відповідно до нової конституції Болівії.

Як ми спостерегли за Жонаном, а потім і за купою інших болівійських індіанців, із якими мали змогу поспілкуватися, вони справді дуже трепетно ставляться до природи, розуміються на усіляких травах, мінералах, знають в обличчя ледь не кожну вікунью. І, щонайголовніше, – радо діляться своїми знаннями з іншими.
Так от, одними із найпоширеніших мешканців альтиплано – високогірного плато в Андах – є уже згадані вікуньї.

Кока без коли або Болівія як вона є

Ці прудконогі звірята – прародичі альпаки, а схожі до них гуанако вважають предками усім відомої лами.

Кока без коли або Болівія як вона є

Вікуньї здебільшого мешкають неподалік водойм, тоді як гуанакам кілька ковтків води достатньо на тиждень блукань пустельною місцевістю. Шерсть вікуньї є дуже цінною – наприклад, светр із неї може коштувати від 1000 до 1500 доларів (аж страшно в такому вийти на вулицю – раптом якийсь голуб какне). Волосяний покров лам не такий дорогий, його здебільшого використовують для виготовлення одягу прості люди, але дуже часто цих довгошиїх красунь вирощують заради м’яса, яке є дешевшим за телятину (і, як переконують самі болівійці, значно смачнішим).

Нерідко на альтиплано трапляються пустельні лисиці,

Кока без коли або Болівія як вона є

а у скелястих масивах можна поспостерігати за життям віскачі – двоюрідної племінниці шиншили.

Кока без коли або Болівія як вона є

Щодо птахів, то цікавим є той факт, що місцеві мешканці ніколи не заморочувалися із їхніми назвами – який звук пернатий видає, так у метриці його і запишуть. Почули, що якась дрібота квилить “ківі-ківі-ківі”, повторюваність відрізали – ім’я готове. Вловили, що довгоногий пернатий бігун гаркотить “нан-ду” – будь ласка, друже, як скажеш.

Кока без коли або Болівія як вона є

Найвідомішими птахами Болівії є, мабуть, фламінго. Їхні колонії можна часто побачити на різних високогірних озерах, як от, до прикладу, на червоних водах лагуни Колорадо:

Кока без коли або Болівія як вона є

Фламінго харчуються водоростями і дрібними ракоподібними. Птахи мають добрі навики виживання у різних екстремальних умовах, їх не лякає солона вода і високі перепади температури. Ба більше – їх уже навіть не тривожать люди із фотокамерами: фламінго люб’язно позують до знимки, ненадовго відриваючись від своєї улюбленої справи – трапезування (чим ці ненажери, до речі, займаються дві третини доби).

Кока без коли або Болівія як вона є

Непогані навики виживання в екстремальних умовах мають і самі болівійці. Незважаючи на палюче сонце і розріджене повітря, тамтешні дачники щодня активно обробляють свої земельні ділянки (хоча окремих наших городників, які полюбляють на 35-градусній спеці порпатися у неродючій землі заради спортивного інтересу, за рівнем екстриму їм, звісно, не переплюнути).

Кока без коли або Болівія як вона є

Фаворитом болівійських фермерів є кіноа – рослина, у насінні якої багато поживних речовин, а рівень білка подекуди сягає 20%, що суттєво перевищує його кількість у рисі та пшениці. Однак, на відміну від згаданих злаків, у кіноа немає глютену.

Кока без коли або Болівія як вона є

На міжнародному ринку популярність кіноа щороку зростає. Як наслідок, збільшується і її вартість – насіння деяких видів цієї рослини зараз коштує до 10 тисяч доларів за тонну.
Після роботи на землі або місцевих шахтах, болівійці повертаються у свої випалені на сонці маленькі містечка, проживання у яких, як на мене, є теж своєрідним видом екстриму.

Кока без коли або Болівія як вона є

Перед в’їздом в есемте зазвичай можна уздріти один-два продуктові магазинчики. Ціни у них значно вищі, ніж у міських склепах, оскільки більшість харчів привозять туди із “великої землі”.

Кока без коли або Болівія як вона є

Суворо виглядають і місцеві цвинтарі. Аби когось поховати, тут в прямому значенні слова треба добре попітніти.

Кока без коли або Болівія як вона є

Саме альтиплано дуже різноманітне на вигляд. Воно багате на живописні каньйони, як от Ель Сільяр, де росте тридцять шість видів кактусів, найбільший із яких сягає у висоту 15 метрів

Кока без коли або Болівія як вона є

Куди не глянь – у поле зору завжди втрапить кілька кольорових гір.

Кока без коли або Болівія як вона є

Кока без коли або Болівія як вона є

Найбільший красень, що нам траплявся, був стратовулкан Ліканкабур – майже шеститисячник на кордоні із Чилі,

Аргентина: терапія сріблом

а також Ольяґуе – перманентно активний вулкан, відомий серед любителів маунтінбайкінгу, оскільки має біля самої вершини сірчану шахту, до якої веде одна із найвисокогірніших доріг у світі. Її й облюбували собі велосипедисти із різних країн світу.

Кока без коли або Болівія як вона є

Також посеред гір трапляються піщані пустелі, як, наприклад, пустеля Далі. Сам Сальвадор тут, звісно, не бував, але болівійці кажуть, що саме вона являлася у снах іспанському генієві, і потім він, зіскочивши з ліжка, оперативно фіксував побачене на своїх полотнах.

Кока без коли або Болівія як вона є

Тішить око й верениця всіляких лагун. Більшість із них, правда, тхне так, що аж очі сльозяться, ну але що ж вдієш: краса – то є страшна сила.

Кока без коли або Болівія як вона є

За смородом згадані озера поступаються хіба гейзерам. Звичайно, людисьок, що регулярно їздять у спеку львівськими маршрутками таким не візьмеш, а от нетренованих індивідів може трохи піднудити.

Кока без коли або Болівія як вона є

Хоча є іще один місцевий “оріфлейм” – так зване “природне мило”. Його збирають на узбережжях деяких озер і схожа та субстанція до звичайного борошна або крохмалю. Однак існує один нюанс – запах у мильця такий, що краще вже ходити брудним. Місцеві натирають ним руки-ноги, а потім змивають водою. Варто зізнатися, що після того шкіра стає ніжною, як гузно немовляти, і, що важливо, зовсім не пахне, але сам процес, як не крути, малоприємний. Уявляю, що би було, якби отак натертися тією гидотою, а тут опа – немає води.

Кока без коли або Болівія як вона є

Хоча для болівійців вода – не проблема, адже на альтиплано б’є чимало термальних джерел.

Кока без коли або Болівія як вона є

Температура у них – 45-50 градусів. Тому якщо вдома запаси вичерпалися, можна собі піти помити ноги там, де щойно відмокали заокеанські зайди.

Кока без коли або Болівія як вона є

Сіль, дорожча за золото. Одним із основних джерел прибутків Болівії, безперечно, є сіль. І хоча мешканці й збирають її на продаж, найбільше коштів у бюджет країни надходить від туристів, левова частка яких приїздить туди, аби подивитися на Салар де Уюні.

Кока без коли або Болівія як вона є

Це – найбільший солончак у світі, який утворився на місці висохлого озера. Його ще називають природнім дзеркалом, оскільки після невеликого дощу на поверхні салару відображається небо і лінія горизонту немовби зникає. Нам, незважаючи на ритуальні танці з бубном (жартую-жартую), із опадами не пощастило, тому довелося насолоджуватися сухим варіантом безмежності.

Кока без коли або Болівія як вона є

Місцеві підприємці вловили фішку і використовують “біле золото” на повну. Найбільшим попитом користуються готелі, де ледь не усе витесано із соляних блоків.

Кока без коли або Болівія як вона є

Парагвай - Серце Південної Америки

На Уюні, поміж іншим, присутні великі поклади літію, який виводить з ладу навігаційну техніку, тому там часто зникає чимало автівок і поодиноких мандрівників. Особливо кепська ситуація у спекотний сезон, коли велосипедисти чи самовпевнені малоосвічені туристи, загубившись, гинуть від палючого сонця. Не меншу небезпеку становлять й присипані шаром солі ковбані, у які можна провалитися як мінімум по пояс. Із таких ополонок, до речі, місцеві часто видовбують кристали солі, які потім продають на сувеніри.

Парагвай - Серце Південної Америки

Парагвай - Серце Південної Америки

Коли тамтешні фермери хочуть перевести через якусь ділянку солончака своїх лам, то шиють для них спеціальне взуття, аби сіль не роз’їла лапи, й одягають їм сонцезахисні окуляри, аби тварини не осліпли від яскравого світла. Тому можна із впевненістю сказати, що в Болівії живуть найхіповіші лами у світі.

Ну але не Уюні єдиним – на альтиплано існує чимало інших солончаків, які мандрівники несправедливо оминають увагою. Особисто нам, скажімо, сподобався ще Салар де Чігуана – соляний красень, розташований на кордоні із Чилі. Через нього, до речі, проходить одна із небагатьох південноамериканських залізниць.

Парагвай - Серце Південної Америки

Потосі́ на. Із Уюні ми вирушили до наступної ланки маршруту – високогірного міста Потосі (4090 м. над рівнем моря). Неподалік від вокзалу я не втримався і купив на дегустацію дві бляшанки болівійського пива “Potosina” – 11 болівіано за кожну. Опісля ми пішли шукати якийсь дешевий готель. В одному із них, запитавши про вартість номера й отримавши відповідь 100 болівіано, зі словами “це надто дорого” демонстративно розвернулися і попрямували на вихід. Рецепціоніст здався за три секунди – ціна впала до 80-ти (приблизно – 11 доларів). Так ми отримали двомісне помешкання із панорамним видом на довколишні простори за вартістю семи бляшанок пива. “Potosina”, до речі, була доволі непогана.

Кока без коли або Болівія як вона є

Над містом возвеличується гора Серро-Рико, багата на поклади срібла. Потосі, власне, утворилося навколо неї як шахтарське селище, яке дуже швидко розрослося до мегаполісу (за тодішніми мірками).
Кока без коли або Болівія як вона є

У сімнадцятому сторіччі воно було найвпливовішим містом Нового Світу, яке європейці вважали казково багатим. І недарма, адже за двісті років іспанці вичавили із Потосі 45 тисяч тонн чистого срібла, даючи по руках кожному, хто спокушався на принади “багатої гори”.
До речі, за одною із теорій, символ монетного двору Потосі (переплетені букви «PTSI») став прототипом знака долара, оскільки його монети були добре відомими у північноамериканських колоніях Великобританії.

Кока без коли або Болівія як вона є

Нині від багатства і величі колишнього Потосі майже нічого не залишилося. Шахтарі, щоправда, й далі потрохи видлубують із гори благородний метал, але вже у значно меншій кількості і, певно, ще тим самим обладнанням, що й кілька сторіч тому. Середня тривалість життя чоловіків в цих краях – 40 років.
Вулички міста багаторівневі. Тут спекотно і гамірно. Дітиська бавляться прямо посеред тротуару, тому завжди треба дивитися під ноги, аби не наступити на якогось замисленого кіндера.

Кока без коли або Болівія як вона є

У місті відкрито чимало специфічних “господарських товарів”, де поміж відрами, замками і труткою від городніх шкідників красуються різноманітні окультні причандали: зародки лам, хвости броненосців, пеніси опосумів – словом усе, що може знадобитися на господарці нормальному болівійському ґазді. Ми фоткали магазин лише збоку, аби не тривожити продавчиню. Адже не знати, що там і як – раптом діарею тижневу нашле, а нам ще їхати і їхати.

Кока без коли або Болівія як вона є

Загалом місто доволі непогане, зі збереженими осередками колоніальної архітектури, однак не таке душевне, як Тупіса.
Ла-Пас? Ми – пас. Іще менш затишним є Ла-Пас – фактична столиця Болівії (оскільки конституційною значиться м. Сукре). Його вважають найвисокогірнішою столицею світу.

Кока без коли або Болівія як вона є

Ла-Пас – типовий мегаполіс, в якому намішане усе на купу: індіанці, туристи, китайці, заробітчани, безхатьки, злодії, невизнані мистці, повії, божевільні таксисти та інші поціновувачі гамору і неспокою. Це місто явно не належить до тих, куди хочеться повертатися знову.



Booking.com

Однак є у ньому і деякі цікавинки. Одна із них – тамтешня канатна дорога. Ла-Пас, у зв’язку із розташуванням на гористій місцевості, дуже різнорівневий, а його центр лежить у кратері згаслого вулкану, тому, щоб людиська не витрачали по півдня на добирання з одного боку на інший і не вставали на роботу о 4-й ранку, місцева влада придумала доволі незвичне вирішення проблеми – канатна дорога як вид громадського транспорту.

Парагвай - Серце Південної Америки

Вартість одного переїзду – 6 болівіано (майже долар), однак місцеві мають спеціальні картки, за допомогою яких платять по півтора. Канатка– чудове доповнення до маршруток (оскільки у більшість фавел буси доїхати не можуть), а для туристів – просто гарна розвага.

На одному із поворотів із вагончика відкривається вид на гору Ільїмані:

Кока без коли або Болівія як вона є

Це друга за висотою гора Болівії після Невадо-Сахама та одинадцята вершина Південної Америки.
Ще однією вартою уваги місциною в Ла-Пасі є так звана Місячна Долина. Розташована вона уже на виїзді з міста (якщо надумаєте туди заскочити, біля церкви Франциска ловіть бус на Малласу), вартість вхідного квитка – 15 болівіано.

Кока без коли або Болівія як вона є

Місцеві вважають, що поверхня долини схожа на ландшафт супутника Землі. Хоч у нас і були певні думки щодо розбіжностей вигляду Місяця й побаченого у нацпарку, однак піддавати сумнівам версії індіанських астрономів не хотілося.

Територією всієї Долини прокладені доріжки, із яких краще не сходити (як то зробив я, після чого провалився по коліно в один із “кратерів”), бо, перефразовуючи Армстронга, маленький крок для людини може перерости у великі прибутки для травматологів.

Кока без коли або Болівія як вона є

Якщо розібратися, насправді у долині нічого космічного (читайте – екстраординарного) немає, але на один раз поглянути – саме те.
Фіналь. Виїздили ми із Болівії в Перу. Невеликий відрізок шляху, уже перед самою Копакабаною (не плутати із відомим пляжем у Ріо), потрібно було перепливати на човні, оскільки трасу № 2, як виявилося, розділяє озеро Тітікака (що насправді звучить Тітіхаха і, почувши неправильну вимову, місцевих помітно пересмикує).

Кока без коли або Болівія як вона є

Ми цей момент не промоніторили заздалегідь і перед останнім клаптем Болівії витратили майже усі місцеві грошенята, залишивши лише дріботу на сувеніри. Як же вона нам у підсумку знадобилися. Тому нота бене: зберетеся в ті краї – прихопіть кілька монет місцевому Харону.

Кока без коли або Болівія як вона є

На самому кордоні панує ідилічна атмосфера. Бабусі продають усякі наїдки, обмахуючись віялами із перуанської валюти, яку пропонують на обмін. Неподалік від переходу смагляві дядьки пасуть худобу, із зацікавленням зиркаючи на довжелезну вереницю мандрівників. А за якусь сотню метрів звідти до трав’янистих болівійсько-перуанських берегів горнеться Тітіхаха. Ніякого напруження і тисняви. Подекуди виникало враження, що це черга за квитком у нацпарк або перепусткою на якийсь фестиваль.

Заколисаний різноголосим бубонінням охочих перейти кордон, я напівсонно міркував, що Болівія, як не крути, змогла те, чого не під силу втнути більшості країн, – зберегла самобутність і здатність рухатись уперед, не озираючись на інших. Релігія і мова, одяг і музика, їжа і традиції – усе це пройшло крізь століття, однак досі не вважається застарілим. “Не стидайся – то твоя земля, не стидайся своєї країни” – час до часу нагадує українцям із динаміків покійний Кузьма. Болівійцям нагадувати не треба.
“Щасливої дороги”, – прикордонник штампує наші паспорти, щось в’яло пожовуючи, а потім розпливається у зеленавій усмішці. Мабуть, він сьогодні встав із тієї ноги.