Автор: Орест Форко
Про Нагірний Карабах, як одну із “гарячих точок”, ми знали ще з далеких 90-х, тому особливого бажання потрапити туди не було. Однак, приїхавши до Єревану й поспілкувавшись з місцевими мешканцями, зрозуміли: не побачити Карабах – це значить не побачити Вірменії.
ДОВІДКА «БРОДЯГ»
Нагірно-Карабаська Республіка, Республіка Арцах (вірм. ???????? ???????? ???????????????, ?????? ??????????????? — Лернаїн Гарабаґі Анрапетутюн, Арцахі Анрапетутюн) – невизнана закавказька держава, проголошена 2 вересня 1991 року на спільній сесії Нагірно-Карабаської обласної та Шаумянівської районної Рад народних депутатів Азербайджанської РСР у межах Нагірно-Карабаської автономної області (НКАО) Азербайджанської РСР і прилеглого Шаумянівського району Азербайджанської РСР.
Цей реґіон з давніх давен був спірною територією між Вірменією й Азербайджаном. Після радянської окупації, рішенням Кавбюро ЦК РКП (б) від 5 липня 1921 року Нагірний Карабах, що був тоді на 94% заселений вірменами, залишили у складі Азербайджанської РСР із наданням широкої обласної автономії.
Наприкінці 80-х років минулого століття посилився рух за приєднання НКАО до Вірменії.
На референдумі 10 грудня 1991 року 99,89% учасників проголосувало за незалежність республіки. Проте цей процес волевиявлення було повністю проігноровано азербайджанською меншістю НКАО. Референдум не визнано міжнародною спільнотою.
6 січня 1992 року парламент НКР першого скликання – Верховна Рада НКР – прийняв Декларацію «Про державну незалежність Нагірно-Карабаської Республіку». Проголошенню незалежності передував майже чотирирічний вірмено-азербайджанський конфлікт, що призвів до значної кількості жертв і біженців з обох сторін, викликаних застосуванням масового насилля і етнічних чисток.
У 1991 – 1994 роках між Нагірно-Карабаською Республікою й Азербайджаном тривав військовий конфлікт, в результаті якого азербайджанці витіснили вірменів з території колишнього Шаумянівського району Азербайджанської РСР і частини Нагірного Карабаху, а підтримана Вірменією Нагірно-Карабаська Республіка встановила контроль над кількома районами Азербайджану, прилеглими до Нагірного Карабаху, й витіснила звідти азербайджанське населення, що було кваліфіковано 1993 року Радою Безпеки ООН як окупація території Азербайджану вірменськими силами.
Згідно адміністративно-територіального поділу Азербайджану територія, фактично контрольована НКР на даний час, займає південно-західну частину основної території Азербайджану (територія колишньої НКАО і деякі прилеглі території), прилягає до державних кордонів між Азербайджаном і Вірменією на заході й Азербайджаном та Іраном на півдні й межує з контрольованою Азербайджаном територією на півночі та сході.
Під контролем збройних сил Азербайджану перебуває майже третина Шаумянівського району, а також незначні частини Мартакертського і Мартунінського районів НКР. Ці території виділено зеленим кольором на мапі нижче:
Площа Нагірно-Карабаської Республіки – близько 11 тис. км?.
Населення – 144 700 осіб (Оцінка, 2011 рік). Столиця – Степанакерт (53 400 тис. мешканців, 2011 р.).
Державна мова – вірменська.
Валюта – вірменський драм (є ще карабаський, але він випущений суто для колекціонерів-нумізматів).
Країна невизнана жодною державою, за винятком таких самих сепаратистських утворень на кшталт Південної Осетії, Абхазії та Придністров’я. Проте НКР має представництва аж у 12 країнах світу.
Фактично Вірменія й Азербайджан до сьогоднішнього дня перебувають у стані війни, адже перемир’я між цими двома країнами офіційно укладено ще не було. Кордон між сусідніми державами перекрито.
Одразу попереджаю читачів, що ми завжди подорожуємо автостопом. Якщо ви не є прихильником даного способу пересування, то до ваших послуг є маршрутка, що ходить з Єревану до Степанакерту. Час у дорозі – біля 7 годин.
Отож, поїхали!
Нам пощастило з транспортом. Практично одразу за Єреваном ваших покірних слуг підібрав 500-тий мерседес і ми з комфортом дісталися Степанакерту – столиці Нагірного Карабаху. Автостоп на Кавказі чудовий!
Дорога зайняла годин 5. Оскільки приїхали вже вночі, то ночувати довелось у наметі в самісінькому центрі міста, біля відкритого кафе, з дозволу веселого дядька-сторожа. Відпочивали тільки чотири години тому що о 6 ранку потрібно було прибрати намет, щоб не мозолити очей охороні президентського кортежу. Попили кави, подякували за гостинність і пішли дивитися місто.
Під час подорожі по Нагірно-Карабаській Республіці необхідно зареєструвати свій маршрут у МЗС НКР (Адреса: Нагірний Карабах, Степанакерт, вул. Азатамартікнері, 28 (не зважаючи на назву – знайти нескладно, це головна вулиця Степанакерту, Тел: (374-47) 944087). Реєстрація безкоштовна для жителів СНД, для всіх інших – 3 $. Отримавши посвідку, вирушили далі.
Пейзажі тут практично завжди красиві :
Схоже цьому конику сподобався значок «Львів»:
Прийняти душ можна прямо під водоспадом:
Місцева флора:
Колишня фауна :
Гейзер Істі-Су. Нереально крута штука. Уявіть собі: закинута місцевість, найближчі села десь так кілометрів за 7, а у скелі вирубано басейни в яких бурлить гаряча вода.
Карабаський дракончик:
Монастир Дадіванк – один із найдавніших храмів Вірменії, яка була першою державою, що прийняла християнство як державну релігію.
Між Степанакертом і Дадіванкок рейсового сполучення немає. Відстань близько 120 км. Стопили з перемінним успіхом: інколи щастило буквально зразу, інколи доводилось проводити по декілька годин під спекотним сонечком.
Проте воно того варте:
Відразу за Дадіванком у західному напрямку починаються спірні землі. Туди йти неможна – нас завернули, попередньо детально розпитавши хто, звідки і чому, в результаті чого ми втратили день і були змушені заночувати відразу біля поста місцевої ДАІ. Якби не було посвідки з МЗС, могли б застрягнути і на довше.
Тут й досі можна побачити сліди бойових дій:
Ожина в цих місцях просто шикарна. Ми нею снідали обідали й вечеряли і обідали й вечеряли.
Знали б ви як ця мирна тварюка може заволати серед ночі 🙂 :
Йдемо далі…
Монастир Гандзасар:
Це – одна з найбільш цікавих пам’яток Вірменської Апостольської церкви. Під час війни було здійснено декілька авіанальотів на територію Гандзасару, але жодна бомба не вибухнула у цьому святому місці.
Згідно з переказами, в усипальниці храму похована відрубана Іродом голова Іоанна Хрестителя, принесена сюди з Кілікійської Вірменії під час одного з хрестових походів.
У містечку Ванк біля Гандзасару є уся необхідна туристична інфраструктура. Там ми змогли нарешті нормально відпочити й дірватися до Інтернету. Наступного дня у тому ж місті знайшли автівку, яка довезла нас назад до Єревану.
Карабах вартий, щоб його побачити бодай раз у житті. Тим більше, зараз тут спокійно. Їдьте й не бійтеся!
Для успешного бизнеса нужно много вещей. Одна из них – это место где надежно может храниться ваш товар. Складские услуги смогут помочь в этом.
Дуже цікава республіка! Дякую за інформацію, адже про Карабах у Інтернеті практично нічого немає. На жаль, геополітика поламала долі тисяч людей у цьому реґіоні й кінця-краю цій суперечці не видно
Сепаратисты..
Після таких фотографій захотілось побачити все вживу
Бував я в НКАО в 90-тих минулого століття. Природа вразила, але обстановка була не спокійна. Цікаво бло б побувати та згадати молодість.