РАМАН СВЄЧНІКАВ. ПОДОРОЖ – ЦЕ НАЙКРАЩА ОСВІТА

1 червня 2012 року білорус Раман Свєчнікав вийшов зі свого дому в Мінську, маючи біля 200 долларів у кишені. Метою була подорож навколо світу. Зараз вже мандрівник знаходиться у тайській столиці Банґкоку.

Привіт, Романе. Розкажи нам як ти до такого життя докотився?

Це питання мене вже вкотре бентежить. Якщо давати розгорнуту відповідь, то вийде ціла епопея. Якщо стисло, то не чесно. Гаразд. Торік я здійснив відчайдушний вчинок, кинув університет, друзів, родину й поїхав у навколосвітню подорож.

Зробив це тому, що відчував, як перетворююсь на «соціально відповідальну суспільну ланку». Робота програмістом вже чекала на мене, а ось і кохана дружина з двома дітьми, іпотека й авто у кредит. Подібна перспектива мене не тішила, тож одного дня я зібрав наплічник і вийшов на трасу.

Грошей особливо не було – якісь пару сотень баксів.

З тих пір чимало води у Меконґу спливло. Мене затримувала секретна поліція Ірану, я ледь не помер від холоду в Монголії, перетнув Китай на старому мотоциклі без прав, але у шоломі, ледь не розбився на старому дерев’яному човні на порогах річки Меконґ у Лаосі, аж ось тепер сушу штани у Банґкоку.

Непогано. Тобто, ти зараз їдеш навколо світу майже без грошей. В тебе немає якогось чіткого плану й обмежень за часом. Для тебе важливий безпосередньо процес, а не якась конкретна ціль. Я правильно зрозумів?

Саме так. Ціль, це те що я кажу людям, щоб виправдати у їхніх очах свої дії.

Я кинув університет, щоб отримати набагато серйозніші знання. Подорож – це найкраща освіта.

Дорога дає відповіді на фундаментальні питання твого існування. Перед тим, як вчити матан (математичний аналіз – прим. «Бродяг»), слід добре розібратися у собі. Може так статися, що після одкровень перед собою, матан тобі більше не знадобиться.

Цікавий світогляд! За великим рахунком, ми всі мандруємо, наше життя – це одна суцільна подорож. Ти якось готувався до навколосвітки? Чи просто зірвався в одну мить, зрозумів, що треба, й поїхав?

В один момент я зрозумів, що поїду. Решта була справою техніки. Готуватися я став поступово, займався скелелазінням, читав книги з виживання й звіти бувалих мандрівників.

Потім у моєму житті з’явилась людина, абсолютно без досвіду мандрівок, проте спрагла до пригод. З нею ми здійснили кілька тренувальних автостопних поїздок.

Але кульмінацією були здача студентського квитка й заява у воєнкомат.

Зі сторони, мабуть, це виглядало як дуже імпульсивне рішення, та насправді, кожна дія була зваженою й чітко обміркованою. На момент виїзду я був готовий на 100%.

Що за заява у воєнкомат?

У Білорусі є така шпарина у законодавстві. Мені довелося проштудіювати кодекс, щоб її знайти.

Якщо власними словами, то закон звучить так: призовник повинен повідомити свого воєнного комісара у тому випадку, якщо він збирається залишити країну більш ніж на півроку.

Якщо я написав цю заяву, тобто поставив воєнкомат до відома, то фактично не нестиму кримінальну відповідальність. Якби я подав заяву після того як кинув університет, то її б могли не прийняти. А так, я ще формально навчався в універі. Написав заяву, комісар нічого не помітив, а потім, коли він прийняв заяву, я забрав документи з вишу.

Отже, я мав право залишити країну, не зважаючи на те, що повинен був піти в армію.

Твою подорож висвітлює білоруське Інтернет-видання 34mag.net. Як вони на тебе вийшли?

Коли я жив у Мінську, то «34» було єдиним виданням, яке я читав із задоволенням, тоді навіть гадки не мав, що працюватиму з ними.
Та коли остаточно вирішив, що писати хочу й буду, то з усіх ресурсів, яких, до речі, вкрай обмаль на білоруському просторі, обрав «34».

Тож я прийшов до них у офіс і сказав: «Хлопці, я їду до навколосвітньої подорожі, хочу писати для вас». За тиждень вже була готовою концепція моєї творчості, отак все й розпочалося.

Ти вже мало не рік у подорожі. Які країни найбільше вразили?

Зараз моя улюблена країна – це Іран. Там у мене залишилося чимало хороших друзів. Маю велику надію, що ми ще зустрінемося.

В Ірані дуже строгі закони, і молоді важко залишити країну. Головною перешкодою на їхньому шляху, до речі, також є армія. Але там із цим усе набагато суворіше.

Загалом, як це не дивно, мої улюблені країни, це ті, де було найважче. Наприклад, я дуже люблю Монголію. Можливо, саме тому, що там довелося вести справжню боротьбу за виживання.

Іран і Монголія – то зрозуміло, а чи є країни, які тобі не сподобалися, або ти їх взагалі не зрозумів?

Мені дуже важко було в Азербайджані. А докладніше – у Баку. Зі мною там сталося багато неприємних речей.

Я довго думав, що мені просто не щастить, але потім, у столиці цієї прикаспійської країни, я познайомився з іншими мандрівниками, котрі також мали неприємний досвід спілкування з місцевими людьми. Усі ми чекали на пором з Баку до Казахстану, що взагалі не мав розкладу руху, тому поїхати з міста не могли.

Врешті-решт ми оселилися великою інтернаціональною родиною в порту, який знаходиться дещо вбік від міста, і просто чекали на судно.

Дійсно, з твоїх азербайджанських фото відчувається якась агресія. Діти тицяють факери…

Так.

Вірменія й Грузія більш доброзичливі країни?

З усіх держав кавказького реґіону я найбільше люблю Грузію. Там було просто добре. Не більше, не менше. Добре.

Як вважаєш, Грузія і Вірменія – це вже Схід чи все ж ще Європа?

Взагалі, я проти будь-яких кліше. Та коли вже маю дати їм якусь характеристику, то ці країни є своєрідним міксом з Європи й Азії, посипаним неповторними кавказькими прянощами.

Ти був у Нагірному Карабаху. Напевно, тебе вразила ця невизнана республіка?

Так, Карабах був для мене важливим місцем. Там я знайшов відповіді на свої питання стосовно релігії й війни.

У Карабаху хороші люди. Пригадую, стою я ввечері на головній площі Степанакерту. Місто мале, десь тисяч до ста там мешкає (53,4 тисячі осіб, згідно перепису 2011 року – прим. «Бродяг»). На площі – фонтан. І от мало не все місцеве населення виходить гуляти навколо цього єдиного водограю. Але там немає п’яних, немає агресивної молоді. Ні, люди лише вийшли насолодитися мирним днем.

Ті, хто воював, вміють цінувати прості речі.

Гадаю, Іран сподобався тобі андеґраундом. Маю на увазі, що там доволі суворий режим, і напевно, цікаво було спостерігати за тим, як у подібних умовах живе та ж сама молодь, котра не хоче бути частиною цієї системи, як вони обходять численні заборони. Чи не так?

В Ірані дуже близькі ментально нам люди. У цьому головна таємниця.
Певно, це дивно звучить стосовно мусульманської країни з жорсткою теократичною диктатурою, але це саме так.

Насправді, іранці надзвичайно відкритий усміхнений народ. Я не шукав до них якихось ключів чи відмичок, просто починав розмовляти й ми чудово розуміли одне одного.

Мабуть, це пов’язано з тим, що у Білорусі також є розбіжності між владою й народом.

До слова, однією з головних тем у розмові з місцевими молодими іранцями було ставлення до уряду, його місце у житті людини, а також обговорення тактики й прийомів у протестному русі.

Крім цього, іранці дуже освічені. Як мені здалося, вони читаюча нація. Принаймні, кілька хлопців мені усі вуха протуркали розповідями про те, як вони захоплюються російською класикою – Толстим, Достоєвскім, Чеховим.

Взагалі, я можу їх без кінця хвалити. Хороші вони.

Ти був на Алтаї. Шаманів зустрічав?

Шаманів не зустрічав, але багато чув про них. Після того як «алтайських шаманів» розпіарили, їх кількість різко зросла. Тепер шаманів на Алтаї хоч греблю гати. Якість шаманізму від цього сильно знизилась, тому я не шукав зустрічі з ними.

А взагалі, на Алтаї живе багато хороших людей. Гідних і чесних.
Мені було дуже добре там. Якби хтось спитав куди хочу повернутися з тих місць, що відвідав, то я б відповів – Алтай.

Можливо, Алтай так зачепив тебе після того, як ти у буквальному сенсі вижив у місцевій тайзі?

Для мене Алтай, насамперед, є усамітненням. Це те, чого мені дуже не вистачає тут – у Азії (Нагадуємо, що під час розмови Раман Свєчнікав перебував у Таїланді – прим. «Бродяг»).

Від того, що навколо всього дуже багато, від неймовірної швидкості подій, від величезної кількості людей раптом хочеться бігти.

Хочеться сховатися у маленькому будиночку. Рубати дрова, доїти козу, розпалювати грубу й читати книжки. Хочеться забігти на гору й звідти дивитися на вічність.

Жага швидкості, прищеплені матеріалістичні ідеали й культи, суспільні рамки – все це руйнується у дорозі.

Алтай зачепив мене простотою й аскетизмом.

А хіба у Монголії не було подібного аскетизму?

Звичайно ж, там також можна розмовляти про аскетизм, але він принципово інший. У Монголії доводилося виживати. Дуже важко думати про вічне, коли надворі -40 й вітер збиває з ніг. Там була та ж сама швидкість, але з іншим вмістом людей.

Правда, що там нема доріг, а є лише напрямки у степу?

Так. Правда. Доріг як таких у Монголії немає, є лише напрямки. Асфальтовані шляхи я зустрічав лише кілька разів. За великим рахунком, вони є лише в містах і на невеликих ділянках країни.

Траплялося, що ти стоїш у полі, дивишся – їде авто, але де конкретно воно проїде – ти не знаєш. Машина може зупинитися як у метрі від тебе, так і в кілометрі. Доводиться бігти назустріч й розмахувати руками.

Тоді вже ліпше коня купити. Я чув, він там лише 200 баксів коштує.

До речі, варіант. Так само можна й верблюда придбати. Думаю, навіть, віслюка.

Ромку, по Китаю ти їхав на мопелі. Де ти його дістав? В тебе ж практично не було грошей!

Їздив я не на мопеді, а на мотоциклі. Там була довга історя. Гроші на перший мотоцикл я мав з призу за перемогу в Інтернет-конкурсі. Але залізного коня в мене вкрали буквально через декілька днів.

Проте, я вирішив не розлучатися з мрією і попросив своїх друзів накидати мені грошенят – хто скільки зможе. Таким чином, я назбирав на новий мотоцикл.

Крім того, я паралельно знімався у масовці для реклами HTC. Там платили $100 на день. Так я назбирав на мотоцикл і на усі витрати для подорожі.

Стривай, а ти хіба до Китаю не з Монголії в’їжджав?

З Монголії.

А коли ти встиг у рекламі знятися? І де? У монгольському степу? 🙂

Я знімався у Китаї, в місті Шанхай.

Підбери до Китаю якийсь прикметник.

Китай, Китай…

Китай – це Китай?

Так. Мабуть, шалений і брудний.

Такі країни, як Індія, Афганістан, Пакистан, Бангладеш не ваблять?

Я б викреслив звідси Індію.

Дуже комерційна?

Індія стала якимсь місцем паломництва «просвітлених». Це тренд для веганів і сироїдів. Взагалі, я нічого проти таких людей не маю, просто зараз намагаюся тримати дистанцію з подібними місцями.

Взагалі, дуууже хочу потрапити до Афгану й жалкую, що не наважився поїхати туди з Ірану.

Коли вже мова за тренди, то Індокитай, де ти зараз перебуваєш, ще не втратив самобутність? Не зіпсували заїжджі західні туристи?

Усю країну зіпсувати дуже складно. Для цього потрібно витратити багато сил. Індокитай – гарне місце. Тут іще повно самобутнього. Єдине правило, якого слід дотримуватися у подорожах, це – не їздити у туристичні місця.

Ти ніколи не відчуєш зв’язку з історією на Великій Китайській Стіні, тому що, поки ловитимеш хвилю, тебе просто затопчуть юрби туристів. Крім того, туристичні місця завжди вимагають грошей.

Є такі куточки планети, куди ліпше не соватись, це – Паттая, Ґоа, узбережжя Туреччини й туристичні об’єкти Єгипту.

Далі ти летиш у Штати, потім запланував Латинську Америку, гідростопом у Африку не хочеш?

Мабуть, до Африки у цій подорожі я не потраплю. Відчуваю, що сил забракне. Залишу Чорний Континент до наступних перемог.

Ромцю, гадаю, головну перемогу ти вже одержав – над собою. Бажаю досягнути гармонії й знайти своє місце у цьому світі.

Зроблю.

Геть забув за наше традиційне питання! Як ти ставишся до алкоголю у подорожах?

Це питання б’є мене у корінь. Ставлюся до нього абсолютно позитивно, як і до будь-чого у цьому світі. Що стосується мене, то я практично не п’ю й навіть не пробував курити.

Але якщо мені раптом схочеться випити й покурити з тобою, Юрку, то я обов’язково це зроблю.

Що побажаєш наостанок нашим читачам?

Випробовуйте себе на міцність, вигадуйте «вітряні млини» й бийтеся з ними на смерть, рвіть з-під себе, дійте необдумано й зухвало. Все пізнається у порівнянні. Щоб зрозуміти цінність тиші, слід виснажувати себе на рейвах, щоб збагнути силу вічного, потрібно віддатися швидкоплинному. Шорсткої дороги, бродяги!

Друзі, будь-хто з вас може стати спонсором унікальної подорожі навколо світу. Якщо маєте вільні гроші й бажання, то перераховуйте кошти на ЯНДЕКС-ГАМАНЕЦЬ Рамана Свєчнікава – 41001607670711.

Бесіду вів Юрій Борисов

Інші подорожі Рамана Свєчнікава тут – http://34mag.net/rubrics/roma_edze