Була без радощів любов, прощання буде без жалю (коротка екскурсія красноармійськими місцинами)

You know it waits
And tries to put you in chains momentary pain
When the walls of your dreamcastle fell
You’re hiding in a fairytale

World full of fantasies
Princes killed the dragons and the heroes always survived
You wanna know your destiny
So you skip to the last page

Lacrimosa. «No Blind Eyes Can See»

For the greatest beginning. Трохи Красноармійська згори, вид з даху мого дому.

Автор: Антон Бузов

Кожна з пір року є по-своєму огидною, такою, що змушує пертися з глибин душі назовні все нові й нові хвилі неконструктивного негативу. Осінь пригнічує недолугістю власної смертної естетики, коли вицвілений жовтий листочок захлинається у багні, поки його не доб’є черговий кавалок собачого лайна. Зима своєю одвічною ковзанкою витруює усі відрижки ностальгії за дитячими безглуздими забавками зі снігом, тим паче що він являє собою настільки відразливе у зв’язку з глобальною катастрофою видовище, що… Хочеться весни. Однак вона нічим не краща. Світанок померлих, рімейк осені, депресивні калюжі, брудний сніг і безліч зідхлих тварин на узбіччях.

Здогадуюсь, чому Тарас Григорович дав дуба на самому початку цього жахіття та ще й після власної днюхи. Мабуть, відчув на собі усю безвихідь та одвічну оману тих сподівань на життя, що нам дарує весна, підморгуючи, немов вулична повія. На хвилину відчуваєш, що комусь небайдужий, але помічаєш її драні панчохи та джуманджі між ногами – і вгамовуєшся. Щоб за хвилину впасти мертвим. Чи сісти мертвим. Чи стати мертвим. Нюансування неважливе. Після такого літо здається ще паскуднішим. Суцільна спека повітря стикається із суцільною спекою ненависті й утворює з нею якусь жахливу синтезу-екстазу. Хочеться робити боляче, вбивати, вмирати, потім воскресати на жах убитих і знову…

Моє рідне місто – Красноармійськ, серед місцевих та приїжджих мудаків краще відоме під імбецильною назвою «Красік» – огидне у будь-яку з вищеперерахованих та скинутих у прірву анального пригнічення пір року. Такий вже у мене регіонально-місцевий патріотизм, рівень якого співмірний з рівнем моєї поваги до творчості Тіматі чи кінематографічних потуг недоумків з «Камеді клабу».

Вже вибачайте, але розводити шмарклі та сльози захоплення з приводу «малой родіни», що являє собою типове донбаське містечко з усім гамузом типових гімароїв, що йому притаманні та у ньому мешкають – зась. Можливо, це наслідки сімнадцяти прожитих тут років, можливо, недостатність позитивних чи бодай якихось емоцій, котрі мені ці сімнадцять років мали б подарувати, але банально «кінулі». Намагатимусь надолужити ці прогалини зараз, обравши для прогулянки найжахітнішу добу – початок серпня, коли асфальт під ногами плавкий, як пластилін, а на бездоріжжі курявіє пилюка. Можливо, таке співпадіння ненависних мені обставин – дика, тропічна спека, що зводить з глузду не менш, ніж кетчуп чілі, налитий у труси, та моє не зовсім доброзичливе ставлення до містечка, котре, як любили писати у совєцьких некрологах, виховало і дало путівку в життя (геть дурнувата ідіома часів запрілого канцеляриту – прям, санаторій, бля), допоможе досягнути… Тю, чого досягати? Просто пройтися вуличками центру та деяких закапелків, кожна з яких просто смердить минулим. Дякувати моїм не зовсім відсохлим мізкам, дійсно минулим, а не теперішнім.І, сподіваючись на них же, не майбутнім.

Вбивство часу починаємо з вокзалу, котрий привітно стрічає… Пардон, донедавна ганьбився перед нечисленними приїжджими прапором Европейського Союзу, що майорів… звисав брудною ганчіркою з щогли споруди. Дякувати Богові та начальникові вокзалу, цирк припинено. Европейськість же становища за відсутності головного елемента сублімується юрбою селюків, що чалапають на електричку з привокзального ринку. Подібний наплив трапляється щобудень, а у вихідні набуває просто таки гротескового розмаху. Засмаглі пики, що жують чебуреки, а також незмінні картаті торби поруч – такий апофеоз неонародницької драми щонеділі спостерігаю біля власного будинку, де наявний необхідний для відпочинку трудящого люду холодок і безкоштовний туалет системи «кущики», котрим прогресивне селянство ніколи не гребує скористатись.

Залишаю вокзальну платформу, підіймаюся на міст, аби зберегти для нащадків шалено їм потрібні сфотографовані обрії красноармійського привокзалля. Той зрадницьки рипить, пристрасно бажаючи, аби я став останнім його відвідувачем. Подумки відповідаю йому згідно з незабутніми настановами Вадима Євсєєва, роблю світлини чагарів та розрухи вкупі з водонапірною баштою на небосхилі. Це ліворуч. Праворуч краєвид трохи прилизаніший, однак від цього аж ніяк не є об’єктом мого захоплення.

По спуску минаю згаданий вже базар, котрий ховає від поодиноких інтересантів огидна споруда брудно-рожевого кольору. Вміли ж будувати… Зітхаю, і, сповнений скорботи за втраченими здобутками недобудованого соціалізму, рухаюсь далі. Обходжу напівмертву від спеки автобусну зупинку, такий самий неживий фонтанчик наївно-блакитного кольору, у який нестерпно хтить надзюрити, аби бодай якось пробудити його до життя. Поборюю в собі це порочне бажання – я ж інтелігентна людина, хай про це ніхто й не знає.

минаю десятою дорогою будиночок, де колись жив один мій безталанний знайомець, у житті якого фатально недолугим калейдоскопом змінювалися дві події – то його пиздила мачуха, то він у відповідь – її. Чагарники додають спогадам необхідної чуттєвості та еротизму. Через дорогу – швейна фабрика, котра, незважаючи на вкрай кепський зовнішній вигляд, намагається працювати. Вчергове упевнююсь, що нашій людині, аби почати щось робити, треба це щось опустити до рівня абсолютного лайна, розйобаного та пошматованого на дрібні кавалки, аби було зручніше у ньому длубатись.

Минаю новенький бюстик давно вже не кучерявого і ще довше не хлопчика Володі Ульянова, що цього року з чималою помпою відкрили комуняки на чолі з самим ПеНіСом а. k. a. Петро Нікалаєвіч Сіманєнка (за підтримки прогресивних сил нашого містечка, але про це згодом). Колір монументу змушує знову звернутися до фекальних асоціацій. Оцінки цього шедевру можете не чекати – мене більш приваблюють інші бюсти, в усякому випадку, не ті, що на постаментах.

Виходжу на площу, назва якої геть не відповідає її ідейно-естетичному наповненню – Свободи. Непрацездатний фонтан, де все кам’яне, мабуть, і вода теж, продовольчо-підгузковий монстр «АТБ», безліч дрібних крамничок по обидва боки, баби з квітами. У неповоротку ідилію фонтана час від часу втручається скло від пляшок, котрі після чергових гастролів скидають у нього представники тутешнього складу гурту «Бутилкі», котрі вдень, мабуть, маскуються під звичайних відвідувачів місця своєї нічної бойової слави. Баюра.

Єдине, що мало бодай якийсь шанс розбурхати це болото, збити з нього цнотливу упередженість та патріярхальність, на жаль, вже відійшло у вічність. Я про секс-шоп, що відкрився свого часу трохи вбік від рогу вищеоблаяної площі Свободи, ризикуючи самою своєю появою хоч якось виправдати таку сміливу назву. Вперше побачивши його наявність та ще й сусідство із РаГСом, на мить я аж повірив у те, що все змінюється, що ідеали здатні руйнуватися, а ідоли моралі – врешті решт конати, звільняючи шлях новій дегенерації, новій силі. І хай це лише сила пухнастих нацюцюрників, шкіряної білизни та різнокольорових фалосів – але це щось новеньке, особливо для нашого баговиння. Однак історія доводить, що ніщо змінам не підвладне, і тому навіть не здивувався, коли побачив відсутність цього рушія прогресу одного липневого ранку. Віковічна, патріярхальна, зіпріла традиційність Красноармійська виявилася сильнішою за сміливість невідомих мені комерсів та ще менш відомих їхніх клієнтів. Одначе, можливо, саме сором’язливість останніх зіграла свою незугарну роль у припиненні існування фалівниці. Помітить якась бабега, що сусідка вийшла з шопу з отакенними торбами – і доводь їй потім, що лише прицінитися зайшла або шкільну форму доньці придбала. Сраматєнь! А у самої на кухні ще огірки не охолонули… Коротше кажучи, аби закрити соромітну розмову (я ж теж із Красіка, чо), зроблю припущення, що раптове припинення торгівлі могло бути пов’язане із занадто малою кількістю краму, завезеному у ці закроми Батьківщини. А тут ще дві школи поруч і церква. Висновки робіть самі, вже дорослі хлопчики й дівчатка…

Біс із нею, з розпустою, далі за курсом та сама церковця, золоті куполи якої «душу мою радуют» з вікна рідного дому. Культова споруда сховалася у невеличкому парку, маючи вельми приємне та взаємовигідне сусідство з генделиком з одного боку та автобусною зупинкою, звідки мікро- та не дуже автобуси рушають у сусіднє місто наркоманів Родинське та просто моральний піздєц Димитрове.
Трохи вбік від церкви бовваніє пам’ятник кремлівському маршалові Москаленку, уродженцю тутешніх місць, про значущість якого (і монумента, і військового ватага) для міста волають у кожній задрипаній брошурці, присвяченій черговому ювілеєві безглуздого існування Красноармійська. Підходи до витвору мистецтва обкладені тією самою жлобською плиткою, що й майже увесь центр Донецька, через що той представник того рідкісного виду ветеранів, що взимку захоче покласти до ніг маршала чесно куплені на залишки пенсії квіти, ризикує потрапити до турботливих пазурів травматолога, або, у менш вдалому випадку, хірурга, наїбнувшись на кризі.

Перегрівсь, я, мабуть, про кригу згадую. Час хильнути чогось прохолодненького. Поки п’ю паскудний, але холодний квас з бочки поруч, голуби віддають останню шану Москаленкові. Летючим тварюкам у прямому сенсі насрати на всі регалії й заслуги перед вітчизною пана Кирила.

Крізь рідкі нетрі, що оточують місце відправлення релігійних потреб, продивляється моє особисте пекло, а саме школа, навчанням у якій я проїбав добрячих десять років життя, навчившись розрізняти «просто мудаків» від «піздєц яких мудаків», здіймати куряву у футбольній клітці поруч та відчувати, як із тебе по краплі витікає зоровий глузд під час останніх уроків з якоїсь жахливо потрібної мені геометрії чи фізики. Оминаємо це прокляте місце, проходимо повз труп кінотеатру. Тепер у його роздутому від мертвотних міазмів лоні чи не щомісяця метушаться молдавські барахолки. Плебс минає померлого, втомлено-гидливо повертаючи в його бік пусті очі. Так само по-споживацькому збайдужіло Мае з «Жерміналя» драв свою дружину після миття.

Виходимо на головну площу містечка, що має претензійно-елегійну назву – Шибанкова. Змалечку мені подобалося це прізвище. Багата дитяча уява малювала якогось шляхетного розбійника, що вишибає дух з випадкових, але грішних перехожих-фраєрів, а набуті таким чином кошти пройобує з друзями по справі. Однак реальність виявилася значно банальнішою, а Шибанков – звичайнісіньким визволителем міста від німаків.

Самим лейтенантом кантемирівської дивізії на площі й не пахне. Пам’ятник-танк, що вшановує його діяння, вміло захований за палацом культури головної нині місцевої шахти «Західна», де для «іліти» красноармійського суспільства – гірників відповідного підприємства, час від часу влаштовується «пір духа» – якщо не виступи міської незугарної самодіяльності, то гастролі зірок місцевого та губернського штибу. «Іліта» в захваті, а хулі. Я – не дуже, адже саме у цій шаразі після закінчення школи проїбав години зо три, аби дізнатися, що мені, як чужому у черзі з діточок головних лікарів, мусорів, шахраїв та інших підорів, не світить ані золота, ані ще яка їбуча медаль. Найбільше шкода було часу. Так завжди.

Сама площа ненав’язливо претендує на місцевий аналог донецького бульвару Пушкіна – квіточки, лави, лише фонтану бракує – він трошки далі, за типово совдепівськими виконкомами – районним та міським. Натикаюся на дебелу каменюку у траві серед квіток. Виявляється, що це не пересічна каменюка, а урочиста – на честь Тараса. Мимохіть згадую, яка весела полеміка точилася навколо її встановлення.

Примірно у лютому читав у феєричній газетці, видаваній збіговиськом даунів під назвою «Русскій блок», про те, що Тарас Григорович, виявляється, був фашистом, русофобом та сатаністом в одній особі, а його вірші – зброя диявола у боротьбі проти русского міра та ісконного православ’я. На місці Шевченка я б, мабуть, пишався б собою, усвідомлюючи, наскільки багатогранною особистістю є…

Їбошимо далі. За спиною лишається місцева філія донецької політехніки з потворними скульптурними сильветами тіпа студента та студентки. Чувак з глобусом, чувіха – з книжкою. Вчергове дивуюся вмінню наших майстрів спотворювати при відтворенні дівочі й жіночі фігури. У цій дірі вчиться майже половина моїх колишніх співкамерників, забиваючи пари походами за бухлом на не такий вже далекий ринок. Минаю ювелірну крамницю. Колись тут поруч була книгарня, зараз – хуй на ту муру, книжки хай дебіли читають, а у нас покращення життя вже сьогодні.

Швиденько долаю шлях проспектом Шахтобудівників – шерегом непримітних хрущовок, усі цікавинки котрих у вигляді котелень та інших забруднювачів повітря містяться у дворах. Безліч будинків мого улюбленого брудно-рожевого кольору. Мабуть, це фаворит місцевих мулярів. Навіть там, де основна частина будинку має цілком прийнятний сіруватий колір, бодай краєчок чи площину навколо якоїсь крамнички слід спаскудити рожевим.

Особливо справив враження склеп із дивною назвою «Позитив», виконаний у моїх любих тонах. Пазітіффно, бля! Усе це паскудство несподівано завершується міською лікарнею ліворуч та блювотним клюбом «Голівуд» праворуч. Декілька літер на вивісці, наскільки мені відомо, не світяться. Ну і не треба. Затарююсь у крамниці з приємною назвою «Хом’як». Час рушати далі.

Переді мною у всій свої незугарній красі постає мікрорайон «Південний», що плавно переходить у мікрорайон «Лазурний». Оминаю пам’ятник жертвам війни – дівчинка-дегенерат у коротенькій сукенці (скульпторе, дякую тобі!) тримає в руках солдатську каску. Архітектурне недбальство навколо неї нагадує емблему лакрімозівського лейблу «Hall of Sermon».

Крокую повз парк відпочинку й дозвілля. Найбільш пам’ятними для мене є два його атракціони. На одному з них – «Вєтєрок», у роки мого вже не раннього, але ще не пізнього дитинства роз’їбошив собі голову та сконав якийсь недоліток, і ця знаменна подія викликала у моїй незміцнілій психіці стійке небажання коли-небудь випробовувати цю цяцянку на собі. Друга забавка – чортове колесо, до речі, майже точна копія свого аналогу у Прип’яті, двічі пробивало мене на неабияку реготню. Першого разу воно банально зупинилося, коли я був на самісінькій його верхівці, а другого – подарувало безліч лулзів не лише мені, а й численним глядачам, що стояли у черзі, коли зненацька почало кружляти з великою швидкістю, змушуючи тих сіром, хто ризикнув на ньому прокатитися, випорожнювати свій шлунок з висоти пташиного лету.

Вищеназвані забавки знаходяться у, так би мовити, живій зоні парку, у той час, як за «Вєтєрком» починається, якщо не мертва, то вже точно не дуже жива територія. Біла альтанка, що тругатішно височіє на тлі заростів, cамотність, шурхіт листя під ногами, обмаль людей – це місце гарне для осінніх прогулянок у надвечір’я з якимись «Mistress of Dead» або «Abyssmall Sorrow» у вухах, але зараз – не та пора року. Спека пашить з кожної улоговини, навіть з боку ставків, що загиджені по самісінький очерет. З живого тут – лише невибагливі жаби, що вечорами влаштовують тут справжні концерти, хлюпаючись у зеленкуватій каламуті, котра ховає навіки зниклих людей, тварин та їхнє лайно. Члени розташованого не так далеко звідти дачного товариства поливають цією водою городину. Добре родить…

Вечоріє. Рухаюсь у напрямку до Лазурного, аби на час загубитися у його багатоповерхівках, за якими – степ. Не приховаю, це те місце у Красноармійську, що викликає в мене найменшу відразу. Можливо, моя улюблена теорія помежовості дається взнаки. Кінцева зупинка десятого маршруту.

Блукаю межи майже однакові дев’ятиповерхівки, на дахах яких почергово встиг побувати, оглянути та наклацати на мобільний фотік місцевий краєвид. Скоро Лазурний розродиться новими кам’яними дітьми (думаю про це, стоячи у затінку від стріли крана). Наскільки тяжкими будуть пологи, знову ж таки залежить від їбучої місцевої влади. Позаду лишається розпіарений навчально-виховний комплекс, випускники якого пишуть із помилками та не знають правил транскрибування. У дворах протікає звичайне буденне життя – на балкони вивішують випрану білизну, на гойдалках волають, безпосередні у своїй безглуздій позитивній жорстокості, діти. Якась падлюка намагається обрізати котові вуса, але, налякана моїм матєрним окриком, тікає під захист мамці. Іділія, вашу матір.

У моєму згасаючому глузді поступово стираються межі між мікрорайонами Лазурний та Сонячний. Вдалечині видко фалічний сильвет телевежі, ніби вкрадений із незабутнього секс-шопу. Він гвалтує небо, котре розчахнуло перед ним своє дитиняче лоно, на якому ледве пробивається легкий пух хмаринок. Врешті, минаю цей залізний патик, простую в бік автостанції – останньої межі, що пов’язує мене з рідним містом під час від’їздів та першої особи у делегації тих, хто зустрічає мене після повернення з донецьких мандрів. Щось занадто лірично виходить. Обшарпана споруда, крізь дірки у вікнах якої туди-сюди літають горобці. Обшмугляний зал очікування, суміщений з меблевим салоном.

Виходжу на внутрішній двір терміналу. Сонце сідає, але ще є куди іти. До темряви намагаюся подолати довжелезну вулицю Артема, що єднає автостанцію та міст, що веде на Дінас. Автівок відносно небагато, тому йду проїжджою частиною. Типова халупна вуличка, хоча стрічаються і досить міцні будиночки. Не інакше, як господарі їх на трудовім людові наживаються. Розкуркулити усіх негайно…

Майже стемніло. Попереду гуркіт вантажівок – значить, мета поруч. Заходжу на міст, дивлюся вниз на залізницю та смерть минулого дня. Долаю перехід, іду уздовж стін заводу, огороджених високим парканом, прикрашеним основними відомостями про місцевих курвів та дегенератів. Зовсім стемніло, небо із сірого набуло відтінків темно-синього, майже чорного.

Кілька років тому моє шаройоблення цією місциною було б з усією відповідальністю оголошене геть мудацьким, але роки співіснування зі світом подібних селищ Донецька допомагають мені знайти потрібні слова, а саме – «йди на хуй» – для опонентів подібних прогулянок. Індустріальна екскурсія, а хулі. Виходжу до будинків, де куняє, готуючись відійти до сну, місцевий плебс.

Дивлюся на мобільний годинник – врємя дєццкає. Дістаюся місцевого парку металургів – там порожньо, мов у глядачів каналу ТНТ у макітрі – навіть тьолачєк з кавалерами-пацанчікамі у товаристві сємок не видко. Не дивно – темрява така, що далі власного хуя не бачиш.

Рухаюсь крізь якісь зарості, підспівую Тіло Вольфу, що виводить «Letzte Ausfart Leben» з мого мобільного. Ти ба, та це ж паспортний стіл, де я свого часу отримав цей їбучий документ. Далі йти не має сенсу – болять ноги. Чимчикую на зупинку із хибною надією, що бодай якесь маршрутне лайно приїде і докине мене до центру. Вдалині бовваніє католицька капличка – тут десь поруч ляхи влаштували своє національне товариство. Їбати їх у рота – радість уперше виринає з глибин мене, коли бачу запізнілий «Еталон», що прямує у бік міста. Вмощуюсь, розмірковую, якого біса я згаяв цей день.

Місто, де я ніколи не жив повним життям. Місто, де я ніколи і нікого не любив. Місто, де ніхто і ніколи не любив мене. Здивування: а патріотизм? Ситуація подібна до загальних уявлень про секс лесбійок, коли у тематичному порно демонструють стосунки струнких привабливих дівчат, а у реальному житті закохані одна в одну жіночки виявляються розжирілими бабегами з неголеними пахвами (і піхвами теж). Так і тут – очікування у першому раунді вилітає з рингу під ударом реальності. Таке життя, така любов. Reissende Blicke.

P.S. А секс-шоп через тиждень після здійснення мною зазначеної прогулянки знов розкрив свої гостинні обійми для усіх стражденних і нужденних. Навчальний рік наближається, отака хуйня, малята…