Автор: Орест Хмельовський
Політ 1971 року із Москви в Улан-Уде, столицю Бурятії, перервала поломка літака. Я сидів біля ілюмінатора, що над правим крилом літака, і думав думу невеселу. У Львові залишилися молода дружина і доня, якій ще не минув рік.
На серці шкреблися тривоги – це була моя перша далека подорож після закінчення Львівського університету в статусі інженера ґрунтознавчої експедиції.
Розсіяним поглядом дивився на крило літака, яке в понад хмар’ї було єдиною твердою опорою, що поєднувала мозок із землею. Поруч сидів мій начальник, Анатолій Васильович, і дрімав, заколисаний монотонними звуками двигунів.
Несподівано, я звернув увагу на отвір, що, гойдаючись, то збільшував тріщину між крилом і корпусом, то зменшувався, даючи надію на порятунок. У голові зашаруділи підневільні думки, але одна була найвиразнішою – не піддатися паніці.
Злегка торкаюся рукою плеча Анатолія Васильовича, «шефа» й тихо пояснюю йому, заспаному, очевидне.
– Давай, – каже, – перейдемо у хвостовий відсік, як упадемо, можливо виживемо.
Переходячи, шепчемо бортпровідниці про тріщину в корпусі, й ідемо виживати. Серце завмерло, а мозок стугонів одне: виживемо, бо там, ДОМА, чекають і люблять.
Невдовзі лунає повідомлення гучномовцями, що літак виконує технічну посадку у Новосибірську й усіх просять пристебнути ремені безпеки. До нашого відсіку долучається ще троє, ми переглядаємося мовчки і впинаємося поглядами у хмари.
Літаком із годину гойдало, кидало, його кренило на обидва боки й бовтало, але кожен із нас не виказував зовні тривоги – всі заціпеніли в очікуванні. Ніхто не вимовив і слова, аж поки не торкнулися колесами злітної смуги аеропорту.
Після приземлення відчув таку важкість у ногах, ніби по мені проїхав танк, але було й звільнення – несамовите почуття радості, що до того жевріло у ВІРІ: тих, хто чекав нашого повернення, тих, хто знав про крило, і тих, хто вирулював нашу ВОЛЮ.
Пережите відігнало кудись у безвість радісні сподівання на зустріч із Байкалом, але життя продовжувалося й потрібно було летіти далі.
***
Споряджений в Улан-Уде експедиційний автомобіль, накритий тентом, вирушав у далеку дорогу понад озеро Байкал у верхів’я Баргузинської долини – у край, де Бог каже «А-я-яй». «Лоджію» кузова заповнювали шестеро членів експедиції, кожен із яких намагався виглядати «бравим солдатом» романтичного настрою та відчайдухом. Ми розуміли, що маємо душі бродяг, але то були наші душі, сплетені спільною працею!
Рання весна ще не встигла вбрати у свої шати сибірські пейзажі. Забайкалля відкривалося поглядові в усій скромності місцевого колориту – безлюддя на сотні кілометрів, сірі хатини з вицвілого дерева в нечисленних придорожніх поселеннях, відкриті всім вітрам обійстя, сірі похнюплені люди у ватниках, дрімливі від спогадів весни дерева й чагарники.
Дорога звивалася в напрямі до гирла річки Баргузин і поселення Усть-Баргузин. Нам мурликалася мелодія «По диким степям Забайкалья», яка швидко набридла, й очі шукали хоч якоїсь зміни безрадісного довкілля, яке цілком відповідало образові «бродяг». Назустріч зрідка сновигали японські лісовози і важка техніка, якою з Долини вивозили вишукані стовбури кедрів та сосен.
Вигляд потужної техніки псували радянські вітчизняні «ЗІСи», що пхалися до тартаків та столиці Бурятії в пошуку відпочинку від кривавої та виснажливої праці «на благо Родины». За спиною брязкали в трьох ящиках пляшки спирту, без якого наші експедиційні блукання степами й тайгою не могли увінчатися успіхом, бо інша «валюта» тут не «ходила». Правда, ще в ціні були «папіроси» – найкраще «Біломор-канал».
Чекали зустрічі з Байкалом, який проглядався крізь клуби пилюки й сірість горизонту. Нарешті дорога виїхала на рівень доступності погляду в далечінь «Ока Землі», яким ми собі уявляли знамените озеро, – чисте, безмірно глибоке, чарівне в образі водного простору волі, до якої хотілося торкнутися і помислами, і реально – власною долонею. Тіло проймали дрижаки, бо холодний день наближався до вечора й потрібно було влаштовуватися на нічліг.
Вирішили зразу ж зустрітися з місцевими аборигенами – рибаками Усть-Баргузина й домовитися з ними про юшку з омуля. Ця назва неповторної байкальської риби звучала як мелодія Баха, зачіпала пусті шлунки й обіцяла хвилини романтичної насолоди, за якою ми так далеко їхали.
За півгодини ми влаштували з палаток табір на каменистому узбережжі озера, лаштували вогнище й споглядали захід Сонця, боячись згубити миті неповторного. Купатися не було снаги, бо шлунок вимагав вечері, а втома бралася ніг і провадила в спальні мішки.
На воді стояв майже штиль, хвильки переслідували одна одну, облизуючи прибережні валуни й розбивалися об них, сповідаючись за минулий день. З іншого боку ще проглядалися підвечірні пристаркуваті гори, ніби сподіваючись на участь Води Байкалу в їхній німій сповіді. На середині плеса білів невиразними обрисами чеський рибальський тралер – «довірена особа» радянського уряду з вилову валютної риби.
Підійшов до Води й торкнувся її Єства, сподіваючись на взаємність. Вода холодила руку й вбирала погляд глибиною, що бралася ось тут уже скраю за валуни. Прозорість Води була такою, що мимоволі закрадалася гордість за божественний Твір Природи. Причетність до Великого і Величного снувала думки про Матір, яка десь далеко молилася за сина, що обрав собі за адресу «широку степову дорогу»…
Юшка була фантастичною! Ми змели два відра негустого навару з трьох сортів почергово відвареної риби, густо наповнюючи рот чорним бурятським хлібом. Озеро споглядало наше задоволення й хитро усміхалося вусами гір, що насувалися зусібіч чорними крилами вечора. Раптовий подих вітру загнав нас у палатки. Встиг оглянутися до Води, яка закипала місцевим штормом. Все ж на серці було радісно: ось Диво і ось Ми! Поруч!
***
Грунтова зйомка Баргузинської долини тривала до осені. Щодня, оточений двома такими невимовно різними гірськими хребтами – зеленим Ікатським і засніженим Баргузинським, сновигав думками у Львів до Свого по Своє. Від’їзд експедиції назначили на десяте жовтня – далі було небезпечно залишатися, насувалася сибірська зима. Вона постійно щоночі й щодня була поруч – із Баргузинських снігів та льодовиків віяло холодом, який зустрічався з теплом Ікатського хребта й творив дива на «лику» ДОЛИНИ річки Баргузин – на сотні кілометрів простягалися справжні бархани пустелі та справжні каменища – пустелі з валунів, серед яких місцеві буддисти приховували капища та цвинтарі.
Проводжаю поглядом мовчазних бурятів, які юрмилися біля магазину з пустими полицями, усміхаюся до аксакалів, котрі теребили свої три волоски в бородах, і махаю рукою «хазяйці» – старій бурятці, яка ніколи мене ні про що не розпитувала, тільки підозріло розглядала. Голова «совхоза» махнув рукою з вікна контори й ми подалися геть…
За півдня ми зібрали по дорозі своїх бродяг, зарослих волоссям по самі вуха, та з радісними українськими піснями подалися долу – там за тисячі кілометрів був РАЙ, ДОМА!
До Байкалу наближалися вже із знанням того хитруватого усміху Води, яким Вона зустріла нас при знайомстві. Анатолій Петрович, шеф, частував бригаду залишками спирту й косив оком на мене, пригадуючи моє запевнення й зобов’язання – купатися у всіх водоймах, де нам доведеться бути. Я ховався від холоду в коц і намагався віднєкатися, але ТОЙ вимагав підтвердження слів. Підпила «братія» взялася знущально допомагати шефові, й мені довелося виконувати обіцяне.
Погодився на жорсткі умови: до запливу не вживати алкоголю, запливти на відстань до 50 метрів від берега й повернутися живим. Шеф нагадав мені пригоду в літаку й запевнив, що двом смертям не бувати! Переконаний сказаним, хотів також бути гарантом власного слова, даного привселюдно – це була свята аксіома, з якою мене випровадила в світ МАМА!
Роздягаюся до плавок, залишаю на тілі футболку й біжу до води метрів зо сто від машини. Раптово почав падати сніг – лапатий, сирий і пекучий. Він заліплював очі й вихоплював з грудей душу, знущаючись наді мною зухвало й ненависно. Улюлюкання хлопців вторило сніговому натхненню, всі ніби зійшли з розуму в шаленстві наказати мене за дане Слово.
Біжу, а в голові крутиться заповітне «Брешете, не здолаєте!» Серця не відчуваю, тільки майнула думка, що треба шубовснути під метрову хвилю і не втрапити головою у валуни. Очей не закриваю, щоб не втратити орієнтування. Все так і відбувається, як задумав. Пробую пливти «нарозмашки», як це в Союзі практикували всі зухвальці й бродяги, але Вода хлюпоче в горло, попереджує про Вир. Змінюю тактику запливу – переходжу на «жаб’ячу» техніку й стає легше. Боюсь озирнутися, бо Хвилі заповзялися поглинути мене живцем, і стає страшнувато. Врешті вигрібаю із закутків свідомості власну впертість і Волю та перевертаюся на спину.
До берега було далеченько. Перестаю гребти й розумію, що Хвилі волочать мене в безмірність глибини й подалі від Мами та України. Згадую Заповіт Предків – «Україна або смерть!» – і пірнаю з головою під зустрічні хвилі, намагаюся пливти з меншим опором. Відчуваю, що свідомість стугонить холодом у скроні й каже, що ресурс сили уже незначний. Прошу Воду допомогти й ловлю момент, коли хвиля прямує до берега, де бригада вже гуртом махає руками повертатися.
Зі Страху й Волі складаю докупи Долю. ВІРА вселяє надію й появляється несамовита жага дістатися Берега. Забуваю про дихання і гребу, гребу й пірнаю, пірнаю й гребу. Вічність повернення триває…
Згадав, як колись у дитинстві пірнали з хлопцями у вир на Пруті під Скелею, сперечались у тому, хто випливе на іншому березі під водою. Пам’ятаю відчуття повзання животом по гравію та піску, попід виром, що крутить над тобою несамовито…
Виходжу з Води упокорений, задоволений і щасливий. Смерть позаду махає хвилями погорди, та мені вже байдуже. Тіло посиніло й хочеться в тепло. Хлопці накривають мене трьома коцами й дають випити «гранчак» спирту. П’ю огненну воду як священну. Останній ковток минає рот і скапує на груди. Відчуваю, як тепло підступає до горла і каже словами туманного оточення: будеш жити…
Відтоді вже минуло, гей-гей, літ! Та ще раз, якщо б була нагода, таки скупався би! Це ж БО – Байкал!
