[Не]ФорМат

ДОНЕЦЬКІ ЗАКАПЕЛКИ

Автор: Антон Бузов

ДОНЕЦЬКІ ЗАКАПЕЛКИ

Хуй зна, чого це, але з-поміж усіх місцин Донецька мене ваблять передусім його окраїни. Центр та прогулянки ним я рахую за УГ та марну витрату часу. Може, це тому, що проводжу там у справах та через навчання бісову прірву часу, а людині взагалі властиво дистанціюватися од усього того, що напрягає. Гнітить перш за усе якась штучність, прилизаність цеї частини міста. Віє смородом якось блядського конформізму. Я ж передусім ціную щирість в кожній гілці життя, тому мені не зовсім комфортно відчувати себе справжнім під час блукань центром, де через крок натикані усілякі кітчеві псевдомистецькі висери, що разом із витворами радянської архітектури на кшталт облради та сучасними бізнес-центрами утворюють конгломерат грошово-номенклатурної візуальної облуди успішності, довершеності, спокою, потреблядства. Це вельми хуйово діє на рецептори душі, змушуючи їх у певній мірі підлаштовуватися під цей нелюдський темп, що перетворив Донецьк у центральній його частині з міста гірників на місто якихось метушливих клерків.
Отож, щирості тут шукати дарма. Витоки її є у тому клаптинні колишніх та теперішніх робітничих селищ та просто віддалених виселків, що в обєднанні докупи й утворило місто, саме того не бажаючи, а окремі закапелки ще й досі не ототожнюють себе з ним. Їхня бруднувата правдивість притягувала мене до себе ще давно, у дитячі роки, коли гостював на Петрівці у хатинці під териконом. Та тоді малий був, дурний, не цінував ці гори обіруч та індустріальний пейзаж – рахував, що якісь там дніпри та києви це справжній айс. Одначе зараз настав новий етап відносин із цим містом та його творцями. Чим далі від центру – тим менше брехні й розпусти.

Знайомство наново починається навесні, бо першої донецької осені майже не бачив – ботанив, що дурний, не рахуючи одиничних вилазок на футбол. Навесні ж роботи не стало менше, після пар зазвичай є що робити, одначе ті марудні думки про навчання не те щоб відразу посилаються на хуй, але й отримують не дуже відмінне від цієї рекомендації прохання трохи заждати – пообтерся трохи. Зупинка біля універу, шлях до общаги з найкращою (на той час, смаки змінюються) дівчиною у світі та звідти вже без неї вторований, зелений 73-й везе мене на Широкий. вдається зайняти місце, у вухах – «ОЕ» – «Майже весна», отже заклики знахабнілих здоровенних бабів поступитися місцем глибоко по хуй, пів-Донецька за вікном. Виходжу з автобуса у посадку, де якісь чушки святкують невідомо що. Затарююсь у місцевому магазі, де все дешевше, ніж у центрі (кляте потреблядство, і тут дістало). Рушаю на позірну екскурсію. Новобудови, звісно, зате тихо і виїзд із міста. З вікон верхніх поверхів бачно цікавенький різнобічний краєвид – з одного боку – Текстиль, з іншого – посадка та Мирний, з ще одного – калюжа Донецького моря та зручно розташований поруч однойменний величезний цвинтар, що росте й росте і мертві скоро окупують беріжок і пляж, а ген з іще одного – степ та хутори у ньому. Обходжу дворами – верещать діти – поруч якась блядська школа, де тільки скінчились заняття(заздріть, уйобки!). Виходжу з кінця будинків і дворів, йду повз якісь гаражі, пилюка з яких курявіє ген до Текстиля. Сонечко пришкварює – весна прийшла, нарешті. Дещо зайобуюсь, однак доплентую до крайніх городів хутору, а потім спускаюся до багатоповерхівок. Якийсь ідіот розвів грядки прямо під балконом, однак мені насрати, я виходжу на велику травянисту площину, що лежить перед будинками з півдня. Сідаю на каменюку, розкупорюю якусь біолівську питну поєбєнь. У вухах «Коли тебе нема» Вакарчука. Фоткаю краєвид на мобілу. Мені охуєнно. Дме теплий вітер зі степу – мені ще охуєнніше. Коли охуїння іде, човгаю на зупинку. Чекаю, поки підійде зелений 73-й, бо у червоному місць менше і коли наб’ється купа усіляких підорасів – душно та є ризик, що куртка смердітиме потом, і ніякий дезік не врятує. Але ніяка блядь не під’їздить, бо кондукторка побігла скуплятися на місцевий стихійний базік, а воділа пиздить по телефону. Жартома листуюся смсками з дівулею. Вона оре з мене, я ору з неї, не підозрюючи, що стосунки наші з дикого ржачу переростуть у щось більш серйозне. Нарешті 73-й підійшов. Сідаю, доївши чіпси. Знаю, що завтра приїду знову і блукатиму довколишніми чагарниками та новенькими дворами. А там колись можна і маріюпільскою трасою пройтись, і на Донецьке море завернути, і кладовище відвідати. І похуй, що мікрорайон новий, зате подалі од центру і тут цікаво моїй довбойобській натурі. Отакий от невинятковий виняток. Усе щиро. Край донецької цивілізації на півдні. Нуль промисловості, безліч інших принад, зрозумілих, напевно, лише мені. У вухах – «Істєріка» «Агати Крісті». Мені кайфово.

Наступне враження – літнє. Фольклорну практику, ударно записану (сфальшовану) напередодні, складено, заліковку здано. Не їду домів лише тому, що сусідка, економша-пятикурсниця, дуже просила позичити їй ключі від моєї кімнати в общазі, аби переночувати після вручення диплому. Я, звісно, не проти – вона класна баба. Головне западло, що приїде ця дівуля лише завтра. Робити у порожній общазі нєхуй – душа прагне мандрів. Вона їх отримує. Шаройоблюсь біля Южного, ловлю 42-й, прямую на Трудовскіє. Їду стоячи – робочий день вмирає й пролетаріат поспішає додому у свої більш та менш віддалені від продажного центру єбєня. Дуже спекотно, з вуха випадає навушник з «Теночтітланом» – паскуда-кондукторка з верескливим голосом торує собі шлях по напівтрупах. У еротичному контексті згадую її родичів. Промайнув Тєкстіль. Це файно, але нам до кінця. Висмикуюсь на кінцевій зупинці, минаю запилену автостанцію, де половина бусів іде в близькі недоміста на зразок Мар’їнки. Залишаю позаду невеличкий брудний ринок, потай радіючи, що скупився у місті. Спускаюся подалі од останніх індикаторів лиховісної цивілізації. Наближаюся до невеличкого терикончика, обліпленого білявими халупками. Курним шляхом кудкудакають курки, ревуть корови. З боку автостанції пиздує чєл із засмоктаним пакетом. Пропускаю його уперед, потім виймаю мобілу й роблю пару фотознімків терикону на пам’ять. Корова кволо мукає – тіпа, ти шо, ахуєл, бля? Мені похуй, я виходжу з чагарів на більш-менш втоптану стежину і крокую у бік автостанції. Я ще не наситився цим краєм край міста. Переходжу дорогу і крокую вздовж шахтарських хаток. Виглядають вони паскудненько, хоча й акуратно,але для фонового пейзажу палаци були б тупо невідповідним лайном, тому життя чудове. Блукаю курявою вулиць. Школота біля халуп невміло залицяється одне до одного. Докроковую перехрестя. Терикони являють свої сильвети з трьох боків із чотирьох можливих. Туди, де вони відсутні, сміливо повертаюся дупою і звертаю у провулок. Праворуч підтериконна забудова, ліворуч, там де я, порожньо, зелені насадження, файно ганяти м’яча. Одначе це відносне неподобство триває недовго, змінюючись на під’їздні залізничні шляхи до якоїсь шахти. Ворота зачинені, але фоткати можна. Не втрачаю цеї можливості. Повз гуркоче маршрутка, нагадуючи, що життя є й ще далі. Її нечисленні пасажири зирять на мене з моїм фотозапалом як на мудака. Мені похуй – хай дрочать на власне мудацтво, йобані підори, не здатні оцінити те, що мають навколо себе. Повертаюся на автостанцію. Вражень шо піздєц. Стрибаю в порожній 42-й, люблю в усьому край. Люблю помежівя – як у житті, так і у місті, де живу. Воно того варте. Воно чесніше, ніж цей йобаний центр, який рахує себе пупом землі, а на виході маємо тупий брехливий перероджений совок. Трохи підзаєбався, але не шкодую. Всьо ніштяк. Доїдаю бамбук. Воділа врубає якусь репачину, одначе я згоден на все і не відмежовуюсь навушниками. Йобана спека. А з понеділка працювати у общазі.

Дзюрить паскудненький дощик. Я на Южному, чекаю на трамвай. У моєї дівчинки сьогодні менше пар, ніж у мене й домовлено зустрітися на її території. Зеленавий вагон дзеленчить до нас. Навушники вже давно спочивають з миром. Тра перегнати цих йобаних псевдохворих пенсіонерів, аби ці старі паскуди не окупували усі місця у транспорті. Бо доведеться їхати з кейсом стоячи, слухаючи їхні розмови за жисть. Тому згадую навики гри у захисті, вириваюся на оперативний прості і корпусом відтираю це недобите нікчемне лахміття з підніжки трамваю. Якась бабця видає потік стратегічного совєцького мату. Знаємо, вами ж навчені. Минають краєвиди, вагон реве, дзеленчучи, вчергове доводиться доводити, що я маю право на дешевший проїзд. Проїздимо Ленінський проспект. Назва відповідає за себе – купи сміття по обидва боки. Зверху сопе якесь бабище – мені похуй. Проїздимо Побєду – виходить і чимчикує у бік псіхушкі підозріло багато люду. На ХЗ класні краєвиди, тепер хоч дихати чим є. Розібрана розпизжена зупинка на шахті Кіровська. Намагаюся клацнути на мобілу її терикон – хуйово вийшло, бо комусь западло помити вікна, а комусь не западло їх засрати. Видаляю паплюжну світлину. Наступна – моя. Підвівшись, ору з того, як баби хіба що не пиздяться за звільнене місце. Виходжу. Стрічаю дівулю. Обіймаємося, йдемо спершу в магаз, а потім продовжуємо прогулянку. Крокуємо в якісь тільки їй відомі єбєня. Проходимо хащі, трест, де прийняло іслам стільки чуваків, що незабаром мінарета збудують та мечеть відкриють. Полишивши серйозні установи, пиздуємо якоюсь колгоспною дорогою. Нікого немає. Праворуч – лідієвський терикон. Був би сам – сфоткав би, але зараз мої руки зайняті її тендітними ручками, і це приємно й відриватися не хочеться. Виходимо до цвинтаря. Він великий, але до «Донецького моря» далеко. Одначе кінця йому не бачу – він губиться десь у посадці. Якісь підори понасирали сміття прямо на могилах – уєбани, побачив би, хто – з’їсти б примусив. Щебінка вперто псує мені черевики – наступного разу взую кроси. Чургикаємо назад – кволенько, але рух є. Вона пропонує мені затусити на Рутченково. Я трохи заєбався, але з нею куди завгодно. Сходимо на міст, не жахаючись його підозріло паскудного зовнішнього вигляду. Споглядаємо станцію, рейки й терикон у формі довгої трапеції. Знову б клацнув – та мені не до того – я обіймаю свою дівчинку. Спускаємося, вже майже стемніло. Йдемо у сусідній від її будинку двір. Падаємо на лаву. Сидимо з красою. Вона сидить в мене на колінах, ми разом дивимося на зірки, спостерігаємо, чи не впаде якась з них. Довбойоби, зате класно. Цілую її. Якийсь онаніст у вікні ганяє на це лисого. Та похуй. Життя – лайно, але такі хвилини змінюють його смак. Прощаємося, знаючи, що завтра знов кудись завіємося, але приїдемо вже разом. Все чудово. Трамвайчик дзеленчить у зворотньому напрямку, вона телефоном питається, чи вдало сів – хвилюється невідомо чому невідомо за кого – потім це переходить у трьоп за життя та наші насущні проблеми. А потім я опиняюся у центрі, де єдина розрада – телефонні розмови з нею. Краєзнавчі потяги не призабуті, вони суміщені з головним кайфом.

Зимно стало. Де б іще ушитися?

Facebook Comments

Залишити коментар

Коментарів

  • “…і якого оце хуя статтю цю не провірила цензура.”
    Невже ви думаєте що такою писаниною можна покращити рейтинг сайту і знайти більше читачів.

  • для цього і є розділ неформат, де можна неформатно викласти свої враження бля

  • Розділ називається НЕФОРМАТ. Сюди викладається ВСЕ, ЩО НЕ ПРОЙШЛО МОДЕРАЦІЮ. В нас повна демократія.

    Чи вдасться підняти таким чином рейтинг? Звичайно. “Ніщо так не пре рабів розмовляючих ящиків, як гівно та уроди” (Лесь Подеревлянський).

  • Класно пише! Будь-ласка, викладіть ще щось з доробку Антона Бузова!