Шляхами Батьківщини

ПОДОРОЖ ДО СЕРЦЯ УКРАЇНИ

Автор: Роман Кушнарьов
Від Чу до Чи
Буквально на минулих вихідних я й гадки не мав, що за якихось сім днів ми з дружиною побуваємо в самому серці України. Знайомі музейники запропонували приєднатися до відвідин їх чигиринських колег. Спочатку думали брати з собою синів, але потім відмовилися від тої ідеї: дорога дальня й невідома та й старший забажав поїхати до бабусі в Малинівку. Якби їхали поїздом, то ще куди не йшло, але автобусом та з нашими дорогами – ризиковано. Як потім виявилося, таки праві ми були, бо дороги в нашій славній Україні – це, подекуди, така біда, що не знаєш, куди від неї тікати.

Виїхали в суботу рано-вранці – пів на шосту (правда, планували о 5-й, але водії щось там затрималися), щоб хоч до обіду встигнути допхатися до гетьманської столиці. Спостереження дорогою на Чигиринщину переривалися сном, тому багато не розкажу. Українські пейзажі – це українські пейзажі (як у тому анекдоті: «Та що я його пробувати – сало як сало»). Що точно запам’яталося, так це наші прапори, що майорять над селами Полтавщини й Черкащини: від стандартних до велетенських – десь так три на п’ять метрів так точно. Ну, і для мене, жителя Чугуєва, було неймовірно приємно поринути у світ вивісок і реклами українською мовою. А коли в одному з сіл я побачив надпис «крамниця» замість «магазину», то душа аж заспівала 
Теліпалися ми довго. З невеликими зупинками в Чутовому й Кременчуці вийшло близько восьми годин дороги. Дороги такої, що тепер я і слова не скажу тим, хто жаліється на занедбаність туристичного бізнесу в нашій державі. Бо туризм зацвіте тільки тоді, коли буде нормальне асфальтове покриття. Інакше важкувато уявити собі таких скажених туристів, як ми, у промислових масштабах.

ПОДОРОЖ ДО СЕРЦЯ УКРАЇНИ

В Чигирин приїхали вже по обіді. Перше враження було таке, що їду рідною Малинівкою тільки асфальтованих вулиць значно більше. А так – то й же приватний сектор, ті ж цегельні будинки, яким років по п’ятдесят і більше. Тому ми з жінкою почувалися, як удома. А ще над містом височіє Замкова Гора з монументом Гетьману. Перш ніж провадити далі, скажу, що нам дійсно пощастило й екскурсій, крім нашої майже не було, тому ми насолоджувалися тишею й спокоєм і занурилися в історію з головою.

ПОДОРОЖ ДО СЕРЦЯ УКРАЇНИ

Першим чином ми подалися до музею присвяченого Богданові Хмельницькому, де нам розказали про його народження, політичне, громадське й приватне життя. Щось принципово нового про політичне й громадське життя я не почув, а от розповідь про приватне життя Гетьмана чомусь нагадала мазепинські амурні справи з набагато молодшими панянками. Але то таке – приватне й приватне. Хтозна почав би Хмельницький той бугурт проти поляків, що переріс у Перші Визвольні Змагання, якби не Чаплинська. Що дійсно вразило, так це слова екскурсовідки про один з портретів Хмельницького, який написали сто років по його смерті: «Уявіть собі, наскільки шанували Гетьмана, якщо навіть через сто років писали його портрети». І це в умовах, коли в України не було незалежності – додам я від себе. Музей, до речі, розташований у центрі Чигирина на вулиці (звісно ж!) Богдана Хмельницького. У музеї дуже погано з вентиляцією, бо вікна відкривати музейникам забороняють, а витяжку побудували так, що вона знаходиться за стелами з експонатами, тому майже нічого не витягає. Перед екскурсією ми забігли в сувенірну крамничку, яка саме поряд – є що вибрати і що купити: і дріб’язок на кшталт магнітиків, кухликів, дерев’яної зброї, і вишиванки та вишитий одяг, і книги про українську державність і Хмельницького.

ПОДОРОЖ ДО СЕРЦЯ УКРАЇНИ

Після першої екскурсії пішли до садиби Гетьмана, яку заходилися реконструювати відносно недавно за Ющенка, а по приходу до влади Януковича все знову затихло. Зараз ситуація з фінансуванням вирівнюється, але все одно не на достатньому для нормального розвитку рівні. Перше, що кинулося в вічі – це скромність. Зараз би перші особи хіба що мисливською хатинкою таку б садибу нарекли. Втім, все функціонально і логічно: хата Гетьмана поділена навпіл коридором, зліва кімнати для приватного життя, справа – для прийому гостей. У вітальні є можливість наробити світлин у гетьманському кріслі, що всі відразу й заходилися робити. Коридор закінчується сходами на другий поверх і в підвал. В підвал не ходив. На другому поверсі дві кімнати: одна десь вдвоє більша за іншу. Потім нам показали хатинку писаря і зводили до скарбниці. Екскурсовідка сказала, що Богдан сам контролював державні фінанси. Може, воно й правильно було в той час. Загальне враження: козацьке бароко захоплює. Простотою і витонченістю, логічністю й доладністю.

ПОДОРОЖ ДО СЕРЦЯ УКРАЇНИ

Після садиби Гетьмана ми подалися на Замкову Гору, де у часи Перших Визвольних Змагань була фортеця. О, мало не забув! Буквально над садибою є церква, звідки постійно доносився мелодійний спів, який створював якесь таке відчуття затишку чи що. В церкву не заходив, але з кручі, на якій вона стоїть відкривається чудовий вид на Богданове обійстя. Поки я там все фотографував решта вже подалася сходами на гору. 200 сходинок – це вам не абищо. Звісно, поступається підйому на Високий Замок у Львові, але все одно ноги треба побити. Але воно, звісно ж, того варте. Вид, який відкривається на Чигирин і на річку Тясмин дійсно пречудовий. Я, як затятий лісовик, був у захваті від лісових масивів, яких там не було ще якихось 60 років тому. Зараз же там уже збирають білі гриби, які аж ніяк не ростуть у молодих лісах. При чому збирають масово і продають вздовж доріг. Роботи, як це часто буває у невеликих містечках бракує, тому заробляють і у такий спосіб. А ще на горі є залишки тих брил, з яких будували фортецю, і масштаби тих камінюк дійсно вражають. Гора, до слова, вкрита лісом, і це додає зачарованості цим місцем

ПОДОРОЖ ДО СЕРЦЯ УКРАЇНИ

Від монумента Богдану йде алея до єдиного вцілілого й частково відбудованого бастіону, названого на честь гетьмана Дорошенка. Гідка зводила нас до підземелля під ним, що було дуже доречно: на вулиці було доволі спекотно, а в підземеллі хоч і темно, зате прохолодно. Я полазив, звісно ж, і по самому бастіону, повиглядав у бійниці, уявив, як то воно було героїчним захисникам Чигирина бачити крізь них 120-ти тисячне військо турків. Але вони трималися й так і не здали фортецю, яка була вже геть зруйнована підкопами й вибухами. А відступаючи, висадили її всю в повітря, поховавши під завалами кілька тисяч загарбників.

ПОДОРОЖ ДО СЕРЦЯ УКРАЇНИ

Зі Замкової Гори попрямували до місцевого археологічного музею. По дорозі від пуза наїлися шовковиці й вишень, якими прямо всіяні вулиці Чигирина. Дивно, що їх ніхто не збирає, бо видно, що ягоди вже перестигли, але хазяї якось не поспішають робити з них варення та компоти. Ну, нам і краще – під’їли, бо від самого приїзду до міста ми ніде не заходили попоїсти: поспішали обійти всі музеї. Пришкандибавши до археологічного музею ми в його дворі натрапили на першу й найбільшу його викопну рештку – істукан Лєніна. Швидесенько пробіглися чотирма кімнатами закладу, подивилися на глечики-черепки-підвіски, послухали місцеву музейницю, яка вже, схоже на те, втомилася нас чекати, тому розказувала хоч і по ділу, й детально, але видно було, що вже їй наш приїзд був ні до чого. Але все одно відпрацювала вона професійно й без питань.

ПОДОРОЖ ДО СЕРЦЯ УКРАЇНИ

Далі ми повсідалися в наш автобус та й подалися заселятися у готель «Чигирин». Готель доволі посередній, але я не знаю, чи є у нього конкуренти у місті. Найдешевші номери на дві людини обійдуться вам по 100 грн за ніч на одного. Натомість ви отримаєте кімнату 3 на 4, ліжко із сіткою (на моєму, правда, були приварені скоби, тому спав не як в гамаку, а більш-менш по-людськи. Дружина вирішила, що їй і гамак підійде, тому забрала собі інше), стіл, дзеркало, два стільці й маленького телепуздрика з кількома загальнонаціональними каналами, які ніхто, звісно ж, дивитися не збирався, якби не Євро-2016. Втім, матчу хорватів з португальцями я так і не дочекався, бо був утомлений настільки, що майже одразу провалився у сон, коли ми після прогулянки містом, повернулися до номера.

ПОДОРОЖ ДО СЕРЦЯ УКРАЇНИ

Оглядини міста, до речі, обмежилася походом до АТБ за продуктами й прогулянкою до мосту через Тясмин. В цей день у місті гуляли випускні й було одне весілля, тому всюди можна було зустріти або випускників, або їх батьків, які прямо біля будинку міськради спокійнесенько закидалися горілкою та «коньяком». Щоправда, ми з жінкою відзначили відсутність сміття на вулицях. Я розумію, що центральну можуть і прибирати, але сміття не було й на бічних. В урнах – було. Поза ними – ні. Може, ми мало бачили Чигирина, але те, що бачили було без сміття. Так, трава у дворах висоток подекуди не кошена, але то й усе. Може, люди просто люблять своє місто? Що неприємно вразило, так це набір пісень на весіллі. Ні, Сердючки не чули, але пісні 90-х років на весіллі молоді, яке тих 90-х і знати не знало, було дуже дивно слухати. При чому парадоксально, що тамада саму програму вів українською мовою, а потім починав співати то «Адінокую Валчіцу» (на весіллі!), то ще якийся російський непотріб. Українською було всього кілька пісень (це я кажу за той час поки ми сиділи біля музейного комплексу Хмельницького): «Балувана Галя» і якась місцева, присвячена Чигирину. І це в україномовному місті. Але то таке. Я на своєму весіллі під Сердючку витанцьовував і нічого, повернувся ж до коріння. Правда, то були трохи інші часи, й трохи інше покоління. Під завивання тамади ми сходили на міст через Тясмин, полюбувалися річкою, а коли обернулися то вгледіли через дорогу біля «Шинку» величезну клумбу у вигляді тризубу. Клумба додала сюрреалізму до пісень тамади на весіллі  Після мосту ми ще трошки посиділи у парку біля музею Хмельницького та й почвалали спатоньки. Чигирин справив на нас враження рідної домівки, так, наче ми тут прожили все життя.

ПОДОРОЖ ДО СЕРЦЯ УКРАЇНИ

Холодний Яр, який гріє українську душу
На наступний день у нас був заплановані екскурсії до Суботова (наголос на «у», бо стоїть на річці Субі) й Холодного Яру. Повставали ми раненько, о 7-й. Я мотнув до адміністратора за чаєм (у прозорих пластикових стаканчиках, Петре!), ми поснідали тим, що накупили в АТБ учора, й пішли на збір шаленців, які припхалися на Чигиринщину з Чугуївщини. Першим на нашому шляху був Суботів.

ПОДОРОЖ ДО СЕРЦЯ УКРАЇНИ

Церква-усипальниця Богдана зазнала значних поневірянь, але встояла і зараз продовжує нагадувати нащадкам про славетного Гетьмана. Екскурсовідка розказала нам не тільки про те, як була побудована садиба Хмельницьких поряд з нею, а і про те, що було з нею опісля й до нашого часу. Ми сходили на розкопки однієї зі сторожових башт, подивилися на її дерев’яну реконструкцію, попили з криниці на території комплексу, вода якої, кажуть, насичена мінералом, який сприяє народженню двійнят та близнюків.

ПОДОРОЖ ДО СЕРЦЯ УКРАЇНИ

Потім завітали у селянську хатинку, якій чи не 200 років уже. Я вперше в житті побачив справжній перелаз. Переліз через нього у двір, зазирнув до самої хати (кажуть, в таких на той час жив середній селянський клас). Наклацав знимків, а коли вийшов назовні то мало не впав від подиву: за якихось сто метрів, на пагорбі біля колодязя стояв справжнісінький бузько!

ПОДОРОЖ ДО СЕРЦЯ УКРАЇНИ

Виявляється, у нього тут біля хати як раз гніздо, тому й прилетів годувати своїх пташенят. Я встиг його вхопити в кадр, бо тільки я його освітлинив, як він знявся, зробив демонстраційний проліт над хатою й усівся на гніздо. Звісно ж, я підкрався і ще трохи його пофотографував: коли ще я живого бузька так близько побачу? Далі ми подалися на вихід із садиби Хмельницьких: треба ж було й до церкви зайти. Церква, до слова, належить до Київського патріархату, що дуже й дуже радує. Всередині справа від входу виготовлена символічна усипальниця Богдана Хмельницького, тіло якого досі не знайдено й, мабуть, вже ніколи не зможе бути знайдено. Думаю, всім вам відома історія про те, що поляки, які захопили Суботів по його смерті, хотіли викинути тіло Гетьмана, який зміг розбудити цілий нарід, виявили, що труна порожня. А ще біля музейного комплексу в Суботові є автентичний ресторан, на території якого я навіть млина угледів. Прикупивши кілька магнітиків напам’ять, ми подалися далі. До речі, нашим маршрутом Суботів-Холодний Яр, їхало четвірко велосипедистів, з якими ми частенько перетиналися.

ПОДОРОЖ ДО СЕРЦЯ УКРАЇНИ

Після Іллінської церкви (так називається церква-усипальниця Хмельницького) ми з’їздили попити води та омолодитися до Трьох Криниць, які були збудовані за рішенням Гетьмана для забезпечення водою місцевих жителів. Криниць дійсно три, вода в них досі є. Вона питна 🙂 На одній з них є черпак, яким можна набрати води з самих криниць, а можна її напитися і з труби, яку приробили під пагорбком, на якому вони й стоять. Вода збігає на луку під дерев’яним містком, який веде на сам майданчик з криницями. А поряд з мостом є капличка. Не знаю, чи діє вона. Чимчикувати сюди з дороги досить далеченько й постійно униз широкою стежкою, вимощеною грубим червоним камінням. Як сказала моя жінка: «Ти ба, яким дорогим каменем вимостили». А вона на цьому знається, бо передивилася купу каталогів з ними 🙂 Попивши водички й омолодившись, ми поїхали до Медведівки, місця, де народився славетний Максим Залізняк.

ПОДОРОЖ ДО СЕРЦЯ УКРАЇНИ

Знаєте, є екскурсоводи, а є – Екскурсоводи. Перші можуть професійно і складно розказати про свій об’єкт, а другі… Другі з оповіді зроблять справжнє дійство, де слухач-оглядач ніби стане частиною тої оповіді, наче перенесеться в минуле й пройде ним тою стежкою, що її змалює Екскурсовід. У нашій дводенній подорожі нам пощастило зустрітися з двома такими оповідачами – Оленою Трощинською й Ларисою Матрос. Олена водила нас садибою Гетьмана й на Замкову Гору, а Лариса зустріла в Медведівському краєзнавчому музеї й супроводжувала у нашій подорожі Холодниим Яром. Напроти краєзнавчого музею, до речі, стоїть велична церква, хоча й дещо занедбана. Світлин з нею я-то наклацав, але спитати, що то за храм, так і забув, бо з роззявленим ротом (не буквально, ні!) слухав, як пані Лариса з любов’ю в голосі розказує про свій край. А ще біля церкви стоїть пам’ятник полеглим у Другій Світовій. Точніше два. Один – традиційний солдат з вінком. А інший, вдвоє вищий, матері, яка не дочекалася своїх дітей з війни. Сам пам’ятник жінці у хустині, яка застигла у момент чи то прощання, чи то чекання за розміром такий же, як і солдату – метрів зо два, а от постамент під нею – метрів три у висоту, а на ньому висічені імена загиблих місцевих. Вважаю, що саме такі монументи треба ставити, щоб увіковічити пам’ять про ту страшну війну. У мене аж сльози скипіли на очах від одного тільки погляду на нього.

ПОДОРОЖ ДО СЕРЦЯ УКРАЇНИ

Поки я оглядав пам’ятники та церкву, наші подалися до краєзнавчого музею. Він, в принципі, невеликий (всього чотири кімнати), але настільки насичений експонатами, що мене ще й чекали, поки я знимкував все те багатство. Особливу увагу спільноти отримав ятір: дуже цікаво було – як же то в нього риба потрапляє і чому не випливає назад. «Все-таки, краєзнавчі музеї набагато цікавіші за археологічні для пересічного громадянина», – думав я, фотографуючи кулемети часів Другої Світової. Але на мене вже гукають, бо треба ж їхати до Тисячолітнього Дуба!

ПОДОРОЖ ДО СЕРЦЯ УКРАЇНИ

В автобусі пані Лариса взяла всю увагу собі й повела розповідь і про Медведівку, і про Мельники – ми тільки й устигали, що головою крутити, то вправо, то вліво: ось там – будинок лісництва, он там – джерело, а це – пам’ятник Шевченку, а сюди гляньте, який краєвид відкривається, бо «Холодний Яр недарма називають Українською Швейцарією». Вислухали ми й різноманітні версії, чому Медведівку назвали Медведівкою (звісно, що ведмідь і мед – основні персонажі), Мельники – Мельниками (ну, тут теж без сюрпризів), Хододний Яр – холодний (від елементарної прохолоди, яку дарують розломи в землі, до пані на прізвище Холод, яка сховалася там свого часу від татарів). А я сидів слухав, дивився у вікно й розчинявся у навколишній природі, намагаючись осягнути всю неперевершеність всіх цих нахилів, ухилів, спусків, підйомів, проваль, де всюди буяє зелень. За черговим поворотом ми вискочили прямо на Мотронинський монастир, але туди ми ще повернемося, а поки що попрямували до Буди, бо там же на нас чекав Дуб! Поки їхали, то я дізнався, що воно таке – поташ. Виявляється, це попередник соди. Попередник такий собі, бо виготовляти його було достобіса важко і довго. Ну, попередники, судячи з усього, всі такі. Аж ось останній спуск і нам відкривається вид на церкву Калнишевського, Дикий Хутір і сувенірні крамнички.

ПОДОРОЖ ДО СЕРЦЯ УКРАЇНИ

Покинувши автобуса, ми прожогом минули крамнички й попрямували до Дуба Максима Залізняка, де нам розказали й про те, як його захищали й захищають від бажаючих помацати та одідрати шмат кори: вже й паркан поставили, й кущами обсадили. Але там, де люди не долізуть, за справу береться природа, а саме жуки-рогачі, які почасти обліплюють його живим килимом. А їх же нищити не можна, бо вони занесені до Червоної книги. Тому викликають спеціалістів з Києва, які збирають оленів комашиного царства й вивозять їх деінде. Сам же дуб дійсно вражає: величний і величезний. Дивишся на нього й розумієш, що для нього ти мало чим відрізняєшся від того жука-рогача, бо йому вже було під сотню років ще тоді, коли Володимир Русь хрестив… Поряд з Тисячолітником є його всохлий родич, якому якихось 400-500 років. Ну, таке, дійсно – забавки.

ПОДОРОЖ ДО СЕРЦЯ УКРАЇНИ

А буквально за якихось сто метрів від дуба стоїть монумент, що вшановує пам’ять масового вбивства хуторян у 1943-му році. Гітлерівці тоді наказали зібратися всім жителям Буди (87 чоловік) біля Дуба Максима Залізняка. Люди йшли, не підозрюючи, що на них чекає, бо до цього загарбники не особливо то й утискали місцевих. Але на підході побачили велику яму й усе зрозуміло. Та було запізно: фашисти відкрили вогонь. Від розстрілу врятувався тільки один, який втік до лісу, а ще четверо змогли потім вибратися з ями. Вони й розказали про трагедію. Всього загинуло 89 чоловік (крім 82-х місцевих ще троє червоноармійців і четверо невідомих). Кілька років тому, на місці цього жахіття висадили 89 деревець. Наступної весни всі вони прийнялися й викинули перші листочки. Я – скептик щодо таких речей і можу сказати, мовляв, та там просто низина й зацвісти може й суха палиця, але не буду. Бо я бачив той сад.

ПОДОРОЖ ДО СЕРЦЯ УКРАЇНИ

Вшанувавши хвилиною мовчання загиблих, ми повернули до нашого транспорту. Я ще трошки затримався, постояв, подивився на монумент, що увіковічнив українську жінку, яка тримає на плечі дитинку… Далі були розглядання сувенірів, присвячених Холодному Яру, Залізняку, Чучупаці і, звісно ж, Дубу. Швиденько мотнув пофотографувати храм на честь останнього Кошового отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського. Вклонився першому в Україні пам’ятнику Небесній сотні. Автобус вже чекав мене, щоб відвезти нас до монастиря.

ПОДОРОЖ ДО СЕРЦЯ УКРАЇНИ

Про Мотронинський монастир у мене склалося якесь двояке враження. Ні, з будівлями й героїчною історією цього місця, яке наразі тільки через якесь непорозуміння належить до Московського патріархату, все добре. Вразила ідіотичність легенди про його заснування: чоловік (воєвода Мирослав) пішов на війну, наказав жінці міцно тримати оборону, переміг у битві, але, повертаючись додому вирішив повимахуватися й перевірити, як побудувала захист його благовірна Мотрона і напав на фортецю. Та виявилася розумничкою, все зробила по ділу, оборонялася вправно й … убила Мирослава. А потім, звісно ж, з горя постриглася в черниці й заснувала монастир. Висновок: чоловіки, не будьте йолопами – довіряйте своїм жінкам. На території монастиря ми посмакували дикими черешнями (дрібненькі, але соковиті й солодкі з невеличкою гіркуватістю), а потім пані Лариса розказала нам про Коліївщину, Залізняка, Гонту, Холодноярську республіку, братів Чучупак. Вражає, що два таких масових народних рухи фактично зародилися в маленьких селах Медведівка й Мельники. Логічніше було б побачити щось подібне у великих містах. Якась трохи навіть містична концентрація героїзму й трагізму в цих місцях. Саме тому хочеться туди з’їздити ще раз. Тільки не галопом пронестися по всіх усюдах, а ґрунтовно прогулятися і Медведівкою, й Мельниками, й Будою.

ПОДОРОЖ ДО СЕРЦЯ УКРАЇНИ

І зовсім уже коли ми збиралися вирушати додому, я не втримався й майнув до криниці, яка живить монастир питною водою. Це як раз напроти входу на його територію. Правда, метрів на 20-30 униз. Зараз з криниці майже не тече вода, бо вся вона викачується насосом одразу в монастир, а колись черниці тягали воду відрами… Поряд з криницею є стежина, яка веде до невеличкого озерця. Навкруги неймовірна краса: віковічні дерева, лагідний шум листя, тихеньке потріскування гілок, цвіркотіння і виспівування пташок, місточок який веде мало не на середину озера. Ідилія. Якби тільки не комарі…

ПОДОРОЖ ДО СЕРЦЯ УКРАЇНИ

І знову я був тим поганим туристом, якого всі чекають. Але той спуск до криниці на завершення нашої подорожі був просто необхідний. Ми повантажилися в автобус й розпочали нашу семигодинну поїздку назад до Чугуєва, найсильнішим враженням від якої була, звісно ж, Кременчуцька дамба. Дніпро, як завжди, неймовірний і могутній. А от до Холодного Яру я ще обов’язково поїду.