Акаба. Йорданія

Автор: Юрій Борисов

Акаба – єдиний порт Йорданії на Червоному морі. Звідси добре видно одразу три країни: Ізраїль, Єгипет і Саудівську Аравію. Це місто чистих пляжів, зелених пальм, фосфатних заводів і бедуїнських нетрів.

Хашемітське Королівство Йорданія – невелика близькосхідна країна. Їй належить шматочок узбережжя Червоного моря. Саме там і розташоване 200-тисячне місто Акаба.

Ця місцина унікальна тим, що на маленькому клаптику сходяться кордони одразу чотирьох країн: Ізраїлю, Йорданії, Саудівської Аравії та Єгипту. З аккабської центральної набережної немов на долоні видно ізраїльський курорт Ейлат, а на виїзді з міста можна розгледіти готелі єгипетської Таби. Кордон з саудитами проходить за сусідньою горою.

Але про все по черзі.

Потрапити до Акаби можна з ізраїльського Ейлату. В 5 км на північ від цього міста розташований прикордонний перехід «Іцхак Рабін».  Таксі від центрального автовокзалу до границі коштує 35-40 шекелів. Більш ви нічим не доїдете. Митні формальності займають зовсім небагато часу, людей дуже мало. Хоча, може я просто так потрапив.

На йорданській стороні одразу відчувався колорит. Двоє хлопців у формі почали нас розпитувати, хто ми й звідки. Дізнавшись, що з України, дуже зраділи. Виявляється, в одного з них товариш мешкає у Києві. Парубок згадав усі 10 слів російською, які знав. А потім назвався й попросив повторити його ім’я (Моав’я). Коли я це зробив, хлопчина задоволено примружився й ламаною англійською сказав щось типу “О, як солодко звучать ці слова для моїх вух”. Ми обійнялись на прощання й залишили молодиків. Далі довелося шукати офіцера, щоб поставив штамп – той десь пішов пити чай. Коротше, на кордоні панувала атмосфера суцільного пофігізму.

Чесно кажучи, після відвідин окремих кварталів Східного Єрусалиму, побоювався арабів. Все ж таки ще ніколи не був у справжніх східних країнах. Безумовно, Грузія, Туреччина, Вірменія й Ізраїль мають чимало орієнтальних рис, але все ж таки це щось перехідне, тоді як Йорданія – класична арабська держава. Проте, мої хвилювання були марними, йорданці виявились напрочуд приємними людьми.

Вже у 10 метрах від кордону на мене чекав рій вусатих таксистів. Усі пропонували свої послуги. Зрозуміло, що ціни були завищеними. Зрозуміло, що на сході потрібно торгуватись. Ми знайшли розумний компроміс і бедуїн на ім’я Сліма возив нас наступні декілька годин по Акабі та околицях.

Усі таксі в країні обов’язково зеленого кольору:

Існує дві варіації автомобільних номерів. Ось одна:

Ось друга:

Аккаба є вільною економічною зоною, тут значно нижчі митні ставки, ніж в інших реґіонах Йорданії. Практично усе місто їздить на японських іномарках, які завозять у порт:

Дороги дуже якісні, всі бордюри пофарбовано у жовтий колір:

Раптом Сліма загальмував і тицьнув пальцем на кількох людей, що сиділи на роздільній смузі між дорогами, під пальмами. Це була родина: жінка, повністю закутана в паранжу, двоє дітей, старий дід у арафатці й вусатий чоловік. З’ясувалось, бедуїни.

Ми всілись прямо понад трасою на подушки й смачно попоїли. Поряд жевріло невелике багаття на якому стояв чайник.

Дід налив чаю усім, розламали лаваш, принесли пластмасове відерце з маринованими оливками, яєшню, хумус й інші ніштяки. Все було нереально смачним.

Поки ваш автор наминав лаваш з фалафелем, жінка у паранжі звідкілясь дістала смартфон і сфотографувала мене разом зі своїм малим. Цивілізація дісталась навіть до бедуїнів. На жаль, не зміг сфотографувати панянку у відповідь – у Йорданії це неприпустимо.

Поїхали далі. Акаба – курортне місто, тут дуже багато готелів:

Пляжі з чистим піском:

Загалом, Йорданія приємно здивувала. Я очікував побачити страшенні злидні, а потрапив до приємної країни, що за багатьма показниками випереджає Україну. Скрізь щось будується. Ось, наприклад, зводять цілу вулицю. Назвали на честь йорданського короля Абдалли Хусейна. Вже потім Сліма сказав мені, що її неможна фотографувати. На щастя, поліція не помітила.

Елітний новобуд неподалік від прибережної смуги:

Будують й бюджетні варіанти. Цілими районами:

Одним словом, помітно, що країна швидко розвивається. Звичайно, є й не дуже привабливі райони:

Але в цілому Акаба виглядає так:

На відміну від арабських сусідів, Йорданія не має власної нафти. Проте, має розумного керівника. Сліма дуже нахвалював короля Абдаллу Хусейна. В принципі, позитив помітно одразу: дуже хороші дороги, чисто (за винятком бедуїнського кварталу – про нього розповім пізніше), у країні дуже низький рівень злочинності (коли обідали у кафе – Сліма лишав відчинені вікна в автомобілі), місцевий динар – стабільна валюта, дорожча за євро, причому курс склався давно й якщо коливається, то незначно.

Мої здогади підтвердила й землячка з Маріуполя, що несподівано виявилась у сувенірній крамниці. Вийшла заміж за йорданського студента і вже 13 років живе в Акабі. Зі слів дівчини, рівень життя – пристойний.

Що ще кидається в очі – усі дуже багато курять. Наш водій за 3 години випалив не менше пачки. Кальян теж полюбляють. З самого ранку в чисельних кафе сидять чоловіки й затягуються шишею.

Після Ізраїлю Йорданія приємно вражає дешевизною. Щоб ви розуміли, тарілка супу в кафе коштує 2 долари. Арафатку в сувенірній крамниці я купив за 7 баксів, кебаб з баранини коштує біля 8 у.о. Для порівняння – в сусідньому Ейлаті шаурма на вулиці обійдеться майже в 10 доларів.

Цікавий момент, у меню в Йорданії ціни пишуть з трьома ноликами. Наприклад, якщо кебаб коштує 5 динарів, то на ціннику буде 5.000.

Далі Сліма запропонував проїхатись до кордону із Саудівською Аравією. Дорога йшла повз Червоне море. Звідси відкривався чудовий вид на Єгипет. Оті маленькі цятки між ґратками огорожі – це готелі Таби на тлі Синайських гір:

Місцевий порт, через який вивозять фосфати й іракську нафту, а завозять японські автомобілі:

За містом кілометри чудових пляжів:

Рибальських човнів дуже мало, але трапляються:

Ось кордон із Саудівською Аравією. Ті ж самі піски, нічим не відрізняється. 🙂 Якщо уважно придивитись, то у лівому нижньому куточку можна помітити мечеть – вона на нейтральній смузі:

Розвертаємось назад. Тепер по правий бік від нас – глиниста пустеля:

Несподівана мечеть:

Огорожі у квітах:

Оця, з іншого приморського боку, дуже гарна:

Не зважаючи на те, що я взагалі не помітив у Акабі міського транспорту, є автобусні зупинки:

Коли я вже мало не заснув від одноманітності пустельних пейзажів та ідеального хайвею, Сліма повернув праворуч і перед очима повстав бедуїнський квартал, що взагалі не був схожий на решту Акаби. За цією залізницею почнеться справжня східна екзотика:

Я був у захваті! Забудова «а-ля Афганістан», скрізь йде вулична торгівля, бородаті мужики курять кальян і грають у нарди, малі діти бігають по дорозі й кричать тобі “Хелоу, містер!”, вивіски арабською, грає східна музика.

А далі було ще цікавіше. На самій вершині посеред смітника стояло декілька халабуд з картону, шиферу й іншого непотребу.

– “Тут живуть бедуїни”, – сказав Сліма. Раптом перед нами з’явилась жінка у паранджі з двома брудними дітками. Вони охоче позували, поки я робив фото. А потім почали волати: “Мані, мані!” Дали їм пару динарів. Як потім пояснив водій, ці люди ніде не працюють і заробляють на їжу тим, що фоткаються для туристів.

Більше вони нічим не займаються, хіба що кіз тримають – принаймні, декілька бродили серед гір сміття:

Судячи зі стану цього підручника, до школи діти не ходять:

Дивно, що на горі живе така бідота. Всі звикли, що високо мешкають багатії. Тим паче, тут відкривається фантастична панорама на Акабську затоку й усе місто. На іншому березі вже Ізраїль:

А ось ці райони вже не настільки колоритні, хоча дух сходу зберігається:

Якась державна установа:

Місцеві комунальники носять голубу форму:

Реклама «Кока-коли» арабською виглядає напрочуд колоритно:

Наостанок прогулялися по чудовій набережній з якої видно Ейлат:

На березі моря було повно нероб, які просто стояли й дивились на ізраїльський берег. Двоє хлопців попросили сфотографувати їх. Так і не зрозумів навіщо, адже вони не дали жодних контактів, щоб я скинув їм світлини.

Це ще одна східна фішка. От з таких дрібниць і складається загальна картина. То зовсім інший світ, про який можна розмовляти дуже багато, але краще його побачити.

Коли їхали до кордону, Сліма пропонував купити в бедуїнів верблюже молоко. – “Лайк віагра. Срі вімен”, – змовницьки шепотів він мені на вухо й підморгував. Проте, ціна у 15 євро за 0,5 л мене відлякала. Обійдемось і без бедуїнської віагри.

Кордон ми проходили вже як свої. Моав’я зустрів нас обіймами. – “Чому ви їдете з Йорданії так швидко? Ви такі хороші!”. Між іншим, наш новий знайомий також був бедуїном. Він розповів, що їм можна мати 4 дружин, тоді як звичайним йорданцям – “лише” 2. В самого ж хлопця поки що дві жінки.

Booking.com

Друзі, повірте, я не зміг передати й 1/100 цього неймовірного фантастичного світу. Якщо ви побуваєте там хоча б раз, то закохаєтесь у нього назавжди.