Світ очима бродяг

Безкраї степи Монголії

Монголія

Автор: Артем Русакович

До подорожі в Монголію я майже не готувався. За два тижні до перетину кордону я не знав, що поїду туди. Тому багато речей, які слід було б вивчити заздалегідь, пройшло повз мене. Можливо, я проґавив щось цікаве по дорозі. Але в будь-якому разі, гадаю, мій невеликий досвід стане у пригоді майбутнім поколінням мандрівників. Загальних питань, описаних у різних путівниках (як мандрувати літаками, потягами, автівками, на конях тощо), не торкатимусь. Розповім лише про те, що чув і бачив на власні очі.

Технічна інформація

У Монголії я перебував з 19 червня по 8 липня 2009 року. Разом із полячкою Аґнєжкою, яка зараз працює в Улан-Уде, ми заїхали до країни через прикордонний перехід у Кяхті (Республіка Бурятія), провели два дні в Улан-Баторі, проїхались маршрутом Улан-Батор – Арвайхеер – Баянхонґор – Алтай – Ховд – Улаанґом – Хархорин – Улан-Батор. Потім я вже сам подолав маршрут Улан-Батор – Уйонд-Урхаан – Баян-Уул і виїхав у Росію через перехід Верхній Ульхун (Забайкальський Край). Більшу частину шляху проїхали автостопом, частину – на маршрутках і автобусах.

Тут і далі в тексті я використовую оригінальні монгольські назви географічних об’єктів, за винятком Улан-Батора, який писатиму в традиційній транслітерації (монгольською назва міста буде «Улаанбаатар»).

Мапа подорожі

Мапа подорожі, Монголія

Плюси й мінуси

Всі знають дві речі про Монголію. Перша – це кочове населення, що зберігло традиційний спосіб життя. Кажуть, для монголів життя не сильно змінилось з часів Чинґісхану, і це схоже на правду: значна частина країни і надалі мешкає в юртах, розводить худобу, кочує з місця на місце в пошуках нових пасовиськ, їсть м’ясо й молоко. Хіба що кочують тепер переважно на УАЗах і японських вантажівках, а у найзаможніших поряд з юртами стоять супутникові антени й сонячні батареї. А все решта теж саме – навіть національне вбрання, яке монголи вдягають не по великих святах, як більшість інших націй, а щодня.

Монголія

Друга (і це великий плюс) – гарна й незаймана людиною природа. Це не той одноманітний степ півдня України, що наганяє нудьгу й сум. Монгольські рівнинні пейзажі дуже мальовничі й різноманітні, а також дуже рідко зіпсовані людськими забудовами. Низина, що уходить вдалину, завжди обрамлена на горизонті красивими пагорбами, десь трапляються фантастичні скелі чи камені, місцями степ переходить у кам’янисту або піщану пустелю, інколи змінюється горами, вкритими лісом. А по цих монгольських просторах тут і там стоять юрти і бродять великі отари всілякої худоби: корови, кози, вівці, коні, верблюди, яки.

Мінуси Монголії логічним чином витікають з плюсів. Гарна природа й традиційний спосіб життя збереглися завдяки тому, що цивілізація сюди поки що не дісталась. Лише Улан-Батор, можна назвати цивілізованим містом, де є все, що необхідно для життя. Більшість решти міст – це радше селища міського типу. Обласний центр Монголії нагадує найубогіший український райцентр, монгольські райцентри і взагалі нагадують села. А між цими містами пролягають величезні простори, де людську присутність помітно лише за поодинокими юртами та ґрунтовці в степу.

Тож перед тим як їхати до цієї країни, подумайте як слід – чи готові ви до подібних труднощів чи краще проїхатись автостопом по країнах Бенілюксу.

Дороги

До подорожі Монголією я думав, що в Росії немає доріг. Тепер я зрозумів, що таки є, і досить непогані. Тому що монгольські транспортні шляхи – це таке «шайзе», якого ви ніде, скорш за все, не побачите. Лише з півночі на південь, з Росії до Китаю через Улан-Батор є пристойна асфальтована дорога, плюс є ділянки від столиці на захід до Арвахеера (569 км, з яких, щоправда, 50-60 ще не добудовано) з відгалуженням на Хархорин і від Улан-Батора на схід до Уйонд-Урхаана (331 км). Можливо, існують також інші відрізки пристойних доріг, але я по них не їздив.

Монголія

Решта ж трас, включно із найважливішими, що з’єднують захід і схід держави – це звичайнісінькі три-чотири накатані колійки у степу, які сходяться-розходяться і прямують від одного містечка до іншого. Між населеними пунктами немає ані заправок, ані кафе, ані кілометрових стовпів, ані дороговказів, ані даїшників, ані мобільного покриття – тільки гола рівнина, по якій кожен їде так як йому заманеться. Втім, якість доріг така, що порушити швидкісний режим не вдасться навіть, якщо забажаєте того, а велика кількість колій зводить зіткнення до мінімуму. Рельєф зазвичай такий, що можна навіть з’їхати з колійки і їхати по степу в будь-якому напрямку.

По таких дорогах дехто примудряється їздити на простих легковиках, та все ж ліпше скористатися позашляховиком – японським джипом чи російським УАЗ. Останні, до речі, більш рекомендовані, адже є досить поширеними серед монголів і, як щось станеться, ви швидко знайдете запчастини. А ще аборигени їздять на мотоциклах, корейських мікроавтобусах, японських вантажівках, російських КАМазах. Іноземні туристи зазвичай пересуваються на джипах і мотоциклах. На трасі ми зустрічали колег чотири рази: поляків на мотоциклах, групу французів на джипах, одного австралійського мотоцикліста і компанію корейців, що подорожували на мікроавтобусі (скоріш за все, також корейському).

Якщо ви їдете на власному транспорті, обов’язково візьміть GPS-навігатор – замість доріг тут напрямки, тож цілком реально заблукати, поїхавши випадково по колії, що веде до якогось віддаленого села. Мапу ліпше брати монгольською мовою – тоді буде легше з’ясувати у кочівників де ви перебуваєте і куди вам їхати. Коли ж будете подорожувати автостопом, можна за великим рахунком обійтись без навігатору – водії як правило знають дорогу та їдуть від одного міста до іншого. Головне – розібратись, куди саме прямує водій, а далі вже довірити йому пошук вірного шляху.

Автостоп

Монголія – найскладніша для автостопу країна з усіх, де я був. Тим не менш, їздити стопом тут цікаво й прикольно, і якщо ви маєте достатньо часу, можете проїхатись подібним чином. Але врахуйте деякі особливості монгольського автостопу.

Монголія, Автостопом

Перша і головна проблема – низький трафік. Дуже добре їздити тільки асфальтованими трасами (див. розділ «Дороги»). Ще доволі жвава траса від переходу в Ташанті до Улан-Батору (через Улаанґом і Цецерлеґ), хоча й тут інколи можна чекати на попутку декілька годин. На інших дорогах машини проходять вкрай рідко – буває навіть три-чотири автівки за день. Тож запасіться терпінням, а ще книжками, журналами чи хрестословами – можна буде хоч чимось зайняти себе, поки сидітимете півдня біля траси. Інколи нам так набридало сидіти обабіч дороги, що ми брали наплічники і йшли пішки, тому в багатьох монголів – водіїв і місцевих мешканців – складалось враження, що ми так і йдемо по їхній країні. Сутність автостопу їм пояснити складно, тож це навіть і краще. Ще врахуйте, що між обласними центрами (якщо дорога не веде до Улан-Батору) трафік дуже низький – наприклад, з Улаанґому до Муруну навряд чи можна буде потрапити напряму, тому що основний потік машин до Улан-Батору йде південніше, через Цецерлеґ. А на другорядних дорогах стопити навіть не намагайтеся, якщо не хочете застрягти десь на тиждень.

Друга проблема – це вибір потрібної колії для голосування. Легше за все на виїзді з великого міста: зазвичай кілька кілометрів до й після крупного населеного пункту йде одна асфальтована дорога, тож достатньо вийти з міста й почати голосувати біля цієї дороги. Інша справа у степах чи поблизу маленьких містечок і сіл. Тут колії можуть розходитися на відстань до півкілометра і обрати потрібну з них доволі складно. Інколи можна орієнтуватися по лініях електропередач – як правило стовпи стоять вздовж основної колії, але це правило не завжди спрацьовує. Краще за все знайти якесь узвишшя, звідти відкривається вид на околиці, слідкувати, на якій саме дорозі з’явиться авто, і у випадку чого швидко рухатись туди. Якщо ви замахаєте руками, а водій побачить вас, він, скоріш за все, зупиниться і навіть збочить, щоб доїхати до вас.

Третя проблема – переповнені автівки. Під час подорожі ми тільки двічі їхали в авто, де був один водій. Зазвичай, окрім нього, у машині є пасажири, котрі, дуже часто, займають усі місця. Цікаво, що машини зупиняються, навіть якщо переповнені – з’ясувати, чи не трапилось із вами чогось поганого, але сісти до машини, що зупинилась, вдається не завжди. Бува їдеш у автівці вчотирьох-вп’ятьох на задньому сидінні, всадовивши на коліна монгольського дітлаха, інколи лежиш на багажі у кузові вантажівки, вкриваючись пилом і піском, а інколи сидиш на спальнику в кабіні дальнобійника, злегка посунувши купу речей і дальніх родичем водія, яких він узяв із собою. Отже, на комфорт не сподівайтеся!

І четверта проблема – вициганювання грошей місцевими. В принципі, грошей за підвіз очікують усі, але більшість можна вмовити на безкоштовно. «Нема грошей» монгольською «мунґо байхґо» – і перед посадкою у машину завжди кілька разів повторіть ці слова. Тільки чотири рази водії, почувши цю фразу, розчаровано їхали далі – і всі ці рази події відбувалися на жвавих відрізках траси, де ми доволі швидко ловили наступне авто. В інших же ж місцях водії розуміють, що на наступне авто ми чекатимемо ще півдня, і після довгих вагань все ж таки кивають – мовляв, залізай. Втім, дальнобійники і заможні улан-баторці на джипах роблять це без зайвих роздумів.

Траса Арвайхеер - Баянхонґор

Отож, рекомендую, якщо дозволяють кошти, їздити по Монголії на власному автотранспорті. Якщо грошей обмаль, але вдосталь часу, використовуйте ровер – це буде не набагато повільніше, а якщо ви досвідчений велобайкер, то може навіть швидше, ніж автостопом. Наприклад, відрізок від Баянхонґору до Алтаю довжиною 390 км ми подолали аж за три дні. А ділянку від міста Баян-Уул до прикордонного переходу Верхній Ульхун завдовжки 49 кілометрів я їхав цілий день – тут взагалі міг дійти пішки за той самий час.
Та все ж автостоп допомагає ближче познайомитися з місцевим життям, поспілкуватися з монголами, багато з яких трохи знає російську мову. Тож, коли вас не лякають вищевказані труднощі, пакуйте наплічник – і гайда!

Рейсовий транспорт

Лише в Улан-Баторі є щось схоже на автостанції, з яких автобуси за чітко визначеними розкладом і тарифами від’їжджають до різних обласних центрів. В інших містах автобуси або взагалі не їздять, або їздять як їм заманеться. Путівники рекомендують шукати мікроавтобуси на міському ринку. Там можна також знайти водіїв, що прямують до інших міст, і шукають попутних для компенсації витрат.

У цінах на автобуси орієнтуватися доволі складно. Наприклад, від Улан-Батору до Луну (130 км) ми їхали за 6 тис. тугриків, а від Улан-Батору до Дархану (220 км) моя колежанка дісталася за ті ж самі гроші. Хоча, може, справа в тім, що до Дархану їхали по асфальтованій дорозі, а частину шляху до Луну – вже описаною колією в степу.

Монголія

Ночівля

Монголія

Кожному, хто подорожує Монголією, неодмінно треба бодай раз переночувати у кочовиків. Зробити це достатньо просто – достатньо підійти до юрти й ввічливо напроситись у гості. Під час нашої єдиної ночівлі у юрті ми вчинили досить делікатно: спитали, чи можна встановити намет біля юрти, але потім, поки ми сиділи й відпочивали після спекотного дня, нас запросили до самої юрти.

Монголія

Тож, якщо ви опинились у степу й поряд буде юрта – сміливо набивайтеся в гості. Краще заздалегідь взяти цукерки й шоколад – роздайте дітям, поставте щось на стіл до чаю і всі будуть щасливі. Якщо пощастить, потрапите на смачну вечерю, але нас лише напоїли чаєм і козиним молоком.

Монголія

Ще один гарний варіант ночівлі – придорожні кафе. Практично у кожному є одне або декілька ліжок шириною 4-5 метрів, де може безкоштовно переночувати будь-хто, якщо замовить вечерю чи сніданок у цій забігайлівці. Зазвичай вечеря на одну людину коштує 2-3 тис. тугриків. Щоправда, у цьому ж ліжкові спатиме ще декілька чоловік, але вільних мандрівників за наявності власного спальнику це, гадаю, не налякає.

У великих містах є готелі. Ми зупинялися в них двічі – у місті Арвайхеер номер на двох коштував 11 тис. тугриків, в Алтаї – 15 тис. тугриків. У першому готелі не було душу, в другому – гарячої води. Але в разі чого, у містах можна знайти громадські лазні, де можна прийняти душ за 1-2 тис. тугриків.

В особливо розкручених серед туристів місцях є гестхаузи й хостели, в тому числі такі собі юртові кемпінги (кілька юрт, у яких можна переночувати). Проте, тим, хто ночував у справжній юрті, цк буде не надто цікаво: всередині немає жодних атрибутів кочового побуту, лише кілька ліжок і тумбочок. У Хархорині такий гестхауз коштує 5 тис. тугриків з людини.

Ну й величезний вибір ночівлі в Улан-Баторі. По-перше, це єдине місто, де мешкають більш-менш активні члени Hospitalityclub і Couchsurfing, тож без проблем можна знайти безкоштовний нічліг. По-друге, тут є готелі, хостели, гестхаузи на будь-який смак і гаманець.

Їжа

Вегетаріанцям у Монголії робити нічого. Всі овочі й фрукти завозять з Китаю, а самі монголи роблять і їдять майже все з м’яса чи молока. Лише в Улан-Баторі можна знайти овочеві салати, в інших місцях подібна розкіш – рідкість. Я завжди був м’ясоїдом і антивеганом, але тут навіть почав відчувати ностальгію за вінегретом або томатно-огірковим салатом. Тож будьте готові, якщо зовсім не любите м’яса, придбати необхідні продукти в Улан-Баторі й везти їх з собою.

Монголія

Найпопулярніша страва у Монголії – буузи. Це дрібно рублене м’ясо, загорнуте в тісто й приготовлене на пару. Дуже смачна й поживна річ – щоб наїстися, мені вистачало 4-5 штук. Коштують в районі 300-400 тугриків за одну. Друга популярна їжа – хушуур, що нагадує чебурек і коштує 300-400 монгольської валюти за штуку. Плюс популярна локшина зі шматочками м’яса й картоплі – або в сухому вигляді, або у якості супу. Коштує 2-2,5 тис. тугриків (всі ціни на 2009 рік).

Дуже багато цікавих молочних страв, але вони, як правило, у їдальнях не продаються – нас пригощали або в юртах, або в машинах. Є прикольний твердий сир, що нагадує смаком нетвердий, дуже смачне кремоподібне масло і ще слабоалкогольний напій на основі молока, який нагадує кумис.

Головний безалкогольний напій – чай з молоком. В Улан-Баторі мені він не сподобався, але потім, через відсутність вибору, довелось його полюбити. Подається він як правило без цукру, але трохи підсолений – втім, я цієї солі особливо не відчував. В столиці туди також додають трохи масла, але у глибинці такого немає. В цілому, досить поживна штука. Коштує 100-200 тугриків за чашку, а інколи взагалі подається безкоштовно.

Кафе і великі магазини трапляються виключно у містах, тому, враховуючи якість доріг і низький трафік, краще завжди мати при собі запас води і їжі бодай на один день.

Монголія

Мова

У Монголії досить багато людей говорить російською. Із водіїв, що ми зустрічали, більшість знала принаймні кілька слів і фраз цією мовою, а приблизно з кожним третім можна було навіть спілкуватися на розмовному рівні.

Та все ж таки вивчіть кілька фраз місцевою мовою Це суттєво полегшить життя.

Невеликий розмовник монгольської:

Подвійна голосна читається як одна, але подовжена.
Можна поїхати з вами? – Хамт явж болх уу?
Куди ви їдете? – Та хаша явж бен ві?
Ми подорожуємо Монголією – Бід нар Монґолоор аялаж байґаа

Англійську тут знають значно гірше – переважно освічена молодь, столичні жебраки і працівники туристичної сфери.

Гроші

1 долар = 1428 тугриків

Поміняти валюту ліпше одразу в Улан-Баторі на всю подорож. В іншій Монголії банки зустрічаються в кількості, що не перевищує статистичну похибку.

Монголія

Інтернет і зв’язок

декілька мобільних операторів, з яких нам порекомендували Mobicom. На дорозі покриття, звісно, немає, але в більшості населених пунктів антена мобільного його ловить.

1-2 інтернет-кафе зустрічаються в обласних центрах і дуже поширені в Улан-Баторі.

Небезпека й неприємності

Більш за все мене лякали собаками кочовиків – мовляв, як будеш вписуватись, то підходь до юрти раніше, а не те нападуть собаки, що охороняють її. Навіть рекомендували вивчити фразу «нохой хоріо», що значить «притримайте собак». Насправді біля юрт ми бачили затурканих обдертих собацюр, не здатних налякати навіть степового ховраху. Монголи собак не дуже люблять і часто нагороджують їх копняком, коли проходять повз них. Тому всі ці друзі людини перелякано ховалися в буди, коли ми намагалися їх погладити.

З криміналом я особисто справу не мав, але у моєї колежанки, яка гуляла сама в останній день по Улан-Батору, поцупили фотоапарат. Втім, таке може статися у будь-якому імсті світу. А так монголи товариські й неагресивні, гопи тут практично не зустрічаються.

Монголія

Клімат

Погода у Монголії мінлива, зі значними коливаннями температур. Взимку дуже холодно (Улан-Батор вважається найхолоднішою столицею світу), влітку зазвичай жарко. Літню спеку пом’якшують вітри, що гуляють по монгольській рівнині, але вони ж створюють інколи великі труднощі. Пару разів віяло так сильно, що намет встановити було просто неможливо – а на рівнині часто нереально знайти жодного сховку від вітру. Не уявляю, як жахливо тут має бути взимку за такого вітру.

Національний характер

Монголи, як я вже писав, народ дуже дружній і привітний. Іноземцям завжди підкажуть де, як і що. Ціни для них завищувати поки що не навчились – принаймні, ті, хто працює не у туристичній сфері.

Як і багато інших азіатських народів, монголи досить вайлуваті, розслаблені й неквапливі. Цілком нормальна ситуація, коли продавець чи адміністратор у готелі відійшов на годинку-другу з робочого місця і його слід зачекати чи пошукати десь поблизу. Вони особливо не поспішають, тим більше що у Монголії все одно швидко нічого не вийде. Аґнєжка розповіла, що у неї в Улан-Баторі є кілька студентів-монголів, які постійно спізнюються на заняття на півгодини-годину і щиро дивуються, коли їм у цьому дорікають. І дійсно – у Монголії в степу машина легко може вийти з ладу, треба буде чекати півдня на приходящу автівки, потім ремонтуватися і приїхати до пункту призначення на день пізніше. Що вже казати за якісь там півгодини запізнення. Одним словом, «богам поспішати нікуди, в них попереду вічність».

Монголія

З усього монгольського народу найприємніше враження справляють діти. Вони дуже живі й безпосередні. Замість пластмасових іграшок в них ціла отара кіз чи овець, замість роверів чи роликів – коні, на яких вони їздять ледь не з шести років. Замість брудних вулиць – зелені рівнини. Моїй супутниці настільки сподобались місцеві дітлахи, що вона навіть захотіла завести собі такого. Щоправда, боїться, що її хлопець з Києва того не зрозуміє.

Образ життя

Улан-Батор – єдине справжнє місто у Монголії. За рівнем наявності й розвитку інфраструктури він нагадує крупний український обласний центр. Тут є супермаркети, кінотеатри, ресторани, інтернет-кафе, громадський транспорт – все, що необхідно для життя. Решта країни – великий кочовий табір. Навіть у обласних центрах значна частина населення живе по-кочовому – у центрі може бути кілька радянських будівель у два-три поверхи, а оточує це все приватний сектор з дерев’яними будиночками і юртами. Але справжня Монголія починається в степу.

Монголія

За межами міст юрти трапляються кожні декілька кілометрів, у пустелі – кожні 10-20 км. Я очікував, що інтер’єр буде зовсім аскетичним, але насправді вони досить непогано обставлені. Є кілька ліжок, шафа, стіл, комод, телевізор. У центрі стоїть пічка-буржуйка, довга труба якої спрямована у круглу діру посеред даху.

Монголія

Єдине заняття місцевих – тваринництво.

Землеробством монголи практично не займаються. Подейкують, в них вважається гріхом, щось копати.

Національні костюми – великі халати зі щільної тканини, як правило сірого кольору.

Релігія

Монголія

Особливої релігійності у монголів-мирян я не помітив. Лише в одній юрті зауважив щось на кшталт вівтаря, а у машинах не бачив жодного разу якоїсь релігійної атрибутики. Проте буддійські монастирі в країні є у великій кількості. Збереглися й релікти шаманства: вздовж доріг стоять «обо» – купи каміння й стовпи з прив’язаними до них синіми ганчірками.

Розваги

Монголи дуже люблять співати. У дорозі часто водій починає співати мелодійних і сумних пісень, а його напарник підспівує йому. Або якась бабця заводить пісню, а весь автобус її підхоплює.

Також люди тут люблять випити. Досить часто вони роблять це у міжміському транспорті.

Ліричний відступ

Одного я так і не збагнув після подорожі – навіщо вісімсот років тому монголам знадобилося кидати свої затишні пасовища й рідні степи і йти завойовувати півсвіту. Не збирались же ж вони розводити худобу й ставити юрти на підкорених землях, що так не схожі на Монголію. Та й неможна ніяк впізнати у цих мирних і привітних людях тих злісних і жорстоких завойовників, котрі пройшли з вогнем і мечем аж до адріатичного узбережжя. Може, справа у сильній особистості, яка змогла зібрати й повести людей за собою – не знаю.

Монголія

Натомість Монголія дозволяє зрозуміти зовсім інше: що вся наша цивілізація, все те, що людство придумало за останні кілька тисяч років – це, по суті, приємні, але не такі вже й потрібні речі. В цій країні люди ними практично не користуються, а ті, якими користуються, здається, їм не так вже й потрібні. Десятки тисяч монголів дають собі раду без каналізації, газових і мікрохвильових пічок, пральної машини, комп’ютеру, телефону, автомобілю й абсолютно цим не переймаються. А всемогутню силу електрики використовують, здається, лише для перегляду телевізору. Не було б його – просто питали б у подорожніх, що нового відбувається у світі. І дізнавшись про весь наш прогрес, про Інтернет, польоти у космос, ядерну енергію, нанотехнології і лазерну хірургію, скептично хитали б головою – навіщо вигадувати казнащо, коли для нормального життя потрібні лише юрта, півсотні кіз, дюжина коней і безкрая зелена рівнина.

Переклад з російської: Юрій Борисов

Джерело: hitch-hiker.livejournal.com

Конный спорт

Facebook Comments

Залишити коментар

Коментарів

  • Колоритна країна! Дуже цікава стаття!

  • такі собі палатки плюс спутникові антени це навіть дуже колоритно

  • Дуже цікава та інформативна стаття!!!!!!!!!!!!!!!!Автору вдалося передати весь колорит цієї країни+ якісний переклад! Хто б міг подумати, що Монголія така цікава країна!

  • Цікава подорож та спостереження. Сьогодні Монголія “швидко йде у США” завдяки Президенту, що дістав добру закордонну освіту, та масі валюти від швидкого розвитку нових підприємств з видобутку природних копалин. Але між нею та цівільним світом – “2 пустелі, гірші за Гобі” – так називають тут РФ та КНР. Отже, уся місцева політика побудована на балансі між сусідами та іншим світом. Тому важко спрогнозувати чи зможуть монголи насправді скористатися своїми багатствами на користь розвитку своєї нації, чи все буде як у сусідів сконцентровано лише у купки багатіїв, а люди залишаться у юртах. (Див. статтю в ж-лі “Економікс” за 2012р.)

  • Був у Монголії стопом літом 2011 року – стопити там практично неможливо було, а спека в 45С цей вид подорожей перетворила на пекло. Тим не менше хочу ще раз вернутися в цю дивовижну країну