Біла ніч у Петербурзі

Автор: Сергій Кудяшов

Петербург – місто для мене не нове. У жовтні 2011 року я вже провів тут три дні разом з двоюрідною сестрою, яка на той час вчилася на першому курсі.

Цього разу стартував з Броварів, а план мандрівки був таким: у п’ятницю виїжджаю, у другій половині дня у Пітері, цілу ніч гуляю, а у неділю зранку “тягну ногу” додому. О 16.05 застопив першу машину – до Чернігова. План максимум був доїхати до сутінків до кордону, перейти границю пішки, а далі стопити із табличками ОРША та ПИТЕР.

Але фортуна була на моєму боці – водій наступного авто їхав до Петрограду. Керманич Honda CR-V Олександр – громадянин РФ, уродженець Асканії-Нови, повертався до своєї коханої. Всю дорогу, а це 1100 км, їхали не дуже швидко – Сашко остерігався даїшників. Та ще на україно-білоруському кордоні Саша обрав не зелений, а червоний коридор, а коли помітив помилку – здавав назад і пошкодив бампер фольца Т4 з чернігівськими номерами. Як на мене земляк, трохи перегнув палицю, коли озвучив суму компенсації – 900 грн.

На виїзді з Чернігова

По дорозі 4 рази зупинялися на годину сну. Особливо було приємно їхати по Білорусі о 4 ранку, коли сонце ледь-ледь піднялося над горизонтом, а низинні поля вкривав негустий туман.

Після Пскова радіо заглохло і я отримав можливість підключити свій телефон до програвача, й провів лекцію на тему “Українська альтернативна сцена”: Димна Суміш, ТОЛ, ТНМК. І все було гаразд, але вже у Ленінградській області (на революційній хвилі 1991-го року Ленінрад перейменували у Санкт-Петербург, а от про область забули) Сашко почав розповідати про атца народів Сталіна і видав на гора нову версію походження укрмови. Увага, барабанний дріб, готові? Її вигадав професор Львівського університету використовуючи російські слова через правила польської мови. Звичайно, я намагався його переконати та шовіністична пропаганда вплинула на нього.

Будинок Олександра знаходиться поруч з гуртаком (общага) моєї сестри, тому Саша висадив мене під самим студмістечком. Прощання за стандартом: “Всіх благ”, потиснення правиць, а от далі коли я закривав двері почув страшений хрускіт – у дверному пройомі залишився пасок безпеки. Я повівся, як остання свиня – розвернувся й пішов у напрямку метро. Досі шкодую за свій вчинок. Того вечора я так і не зміг нормально розслабитися – весь час чув той хрускіт.

Одна з станцій метро, от тільки забув яка.

Таку соціальну рекламу зустрічав на кожному кроці.

Нарвські тріумфальні ворота.

Від білої ночі чекав дещо більшого. О другій по півночі взагалі ввімкнули вуличне освітлення. Фото зроблене о 23.20.

Плата за екскурсію у музей досить висока, тому, аби заощадити на вхідних квитках, частина екскурсійних груп з України записуються як росіяни, а свій нетиповий для середньої смуги Росії діалект пояснюють проживанням в Ростові або Кубані.

Набережна ріки Мойки, у сусідньому будинку провів свої останні години Пушкін. Єдине про що жалкую, що так і не проїхався на водному трамвайчику.

Годинник відраховує час до старту зимової олімпіади.

А тепер поговоримо про серйозні речі – сучасне російське мистецтво існує!

14 червня 2010 року (День народження Че Ґевари) арт-група “Війна” за 23 сек провела акцію “Х#й в плену у ФСБ”. За чверть хвилини 9 активістів фарбою з бідонів намалювали на Літєйному мосту малюнок розміром 65 на 27 метрів (міст знаходиться саме навпроти будівлі ФСБ). Одного активіста було затримано, але щонайголовніше у 2011 році журі державої премії “Іновація” нагородили активістів премією у 400 тис. рублів:

Хлопаки застрягли у пробці на набережній о другій ночі.

Це нормальна ситуація для перенасиченого туристами та місцевими жителями міста.

За 14 годин так і не впізнав туристів з України. А от групу білорусів розпізнав – горланили пісню N.R.M.

І ще трохи про мову: не претендую на об’єктивність, але за всю поїздку не зустрів жодного росіянина, який імітував би московський акцент. Але тільки повернувся в Неньку-Україну і тут на тобі: дизайнер студії Андре Тана замовляє кур’єра неприхованим аканням і затягуванням. Панове київські провінціали, навіщо це Вам ?

Бомжі заробляють на пляшку у стін Ермітажу.

Очманілі від щастя й алкоголю випускники військового училища карбують крок, співають “Катюшу” і б’ють пляшки з-під шампанського.

Ісаакіївський собор за спиною сестри.

Центр зла Східної Європи – головний офіс соцмережі Вкантахті.

Мідний вершник навпроти конституційного суду РФ.

Вибирався з Пітеру наступним чином. З Балтійського вокзалу о 6.30 дизель-поїздом до Гатчини–Варшавської, звідти трохи пройтися – і я знову опинився на трасі E-95. Табличка ПСКОВ була заготовлена ще вдома, стояв кілька хвилин, зупинилися двоє дагестанців на “Ладі”. Всю дорогу до Пскова я провів у страху: спочатку боявся, шо мене везуть різати на органи, далі, коли ми зупинилися на обід і гірці ласкаво поділилися своїми наїдками, почав боятися ДТП, бо їхнє корито летіло 140 по перевантаженому машинами вузькому шосе.

Хочу окремо зупинитися на власній ксенофобії, яку не відділяю від ксенофобії українського народу. В українців процес переходу з селян у націю затягнувся і триває ще й досі. І звідки взятися толерантності у селян, які бачили африканців тільки у містах, де є ВНЗ, а кавказців у серіалах, в яких хлопці з російської глибинки будують “мир на кістках”. От і отримуємо, що страх перед людьми з іншим кольором шкіри заважає нам спілкуватися. У світі повному міфів і стереотипів жити простіше: українці – антисеміти, западенці – фашисти, східняки – комуністи, молдовани – недолугі, румуни – цигани, палестинці – терористи. Вихід з цієї ситуації один – мандрувати і побачити цей світ власними очима.

У Пскові безуспішно стопив дві години, поки не спинив наступну “Ладу”.

Льоха – як представився водій, їхав до родичів у Білорусь. Зупинився, побачивши мою табличку НЕВЕЛЬ, трясця, він навіть не знав, де це місто знаходиться, просто зупинився і сказав, що їде у Білорусь. Того разу я забув карту, тому зрозумів куди я їду, коли проїхав 350 км, знаходячись за 100 км від Мінську.

Льоха – справжній “рубаха-парєнь” – простий та щирий у розмові. Працює у службі доставки пулківського летовища, а підробляє майже законною легалізацією іномарок з Естонії.

З цікавих історій запам’ятав спіч Валентини Матвієнко, нині, третьої особи Російської Федерації, голови Ради Федерації, випускниці Черкаського медучилища, уродженки міста, яке Ільф і Петров увіковічнили короткою згадкою у “Золотому Теля”:

“Ну его к чёрту! – с неожиданной злостью сказал Остап. – Всё это выдумка, нет никакого Рио-де-Жанейро, и Америки нет, и Европы нет, ничего нет. И вообще последний город – это Шепетовка, о которую разбиваются волны Атлантического океана” (зазначу, що у міжвоєнну добу поруч з Шепетівкою проходив радянсько-польський кордон, тобто після цієї межі починався цивілізований західний світ).

Попрощався з Олексієм у Лагойську, до Мінська залишалося 30 км.

На залізничному вокзалі Мінська розміняв гривні на сябро-рублі, купив квиток на нічний поїзд до Гомеля, рогачовського згущика і тушонки – не хотів повертатися додому з порожніми руками. Часу було достатньо, тому вирішив прогулятися по Парку Челюскінців – там саме проходила виставка широко відомого у вузьких колах художника.