Білорусь. Подорож до Мінська

 

 

 

 

 

 

 

Автор: Анастасія Піка

Одного гидотного лютневого дня я вирішила, що все занадто гидотно в цьому житті, і тому треба поїхати в Мінськ. Чому саме в Мінськ, внутрішний голос не пояснив, ноги самі понесли на вокзал, а руки купили квиток.
Не те що б я знала щось цікаве про республіку Білорусь, або мала там якихось давніх друзів чи родичів. Взагалі, як при думці про якусь країну в голові одразу виникає малюнок, при думці про Білорусь у мене в голові виникала лише чомусь купа лісів, наповнених грибами і обгортки від вершкового масла з коровами. Вже пізніше, міркуючи про свої вбогі пізнання з історії цієї країни, я пригадала різні цікаві факти про те, що мені завжди подобалося як на слемах білоруси читали вірші, і як в Каневі ми гуртом виконували пісні “Крамбамбулі” а також портрет Лукашенка, вишитий хрестиком, який повісили на щойновідкритій кафедрі білоруської мови в нашому університеті. Пам`ятаю мене все непокоїло, хто ж міг вишивати портрет Лукашенка безсонними ночами, але історія не про це.

Атмосфера у потязі була дивна. Як потім мені розповідали, причина у доволі милій національній якості білорусів – тривожності. Всі за щось переживали, з`ясовували, вирішували проблеми. На митниці хвиля переживання пасажирів сягла піку, і навіть я почала думати про те, чи не будуть проколювати великим шилом Префіксоїда, щоб знайти всередині кокс. Кому треба було хвилюватися, то провідниці, яка толкнула перележать бородатому юнцю щось схоже за оформленням на піцу, але їй явно було не впєрвой. Мене ж порвало те, що митники вишукували у пасажирів пропагаційні книжки.

Дядько-провідник з Гомеля галантно прикурює в тамбурі сірником і починає м`ятись. Спочатку розповідає анекдоти, потім про сім`ю, але все силується дізнатися побільше про мене. Зрештою:

– Дівчино, мені так незручно. Я б не хотів, щоб ви образились, але я б хотів дещо запитати.
– Запитуйте.
– Ну я правда б не хотів, щоб ви подумали щось зайве, ви зрозумійте, це таке питання…
– Та запитуйте.
– Скажіть, у вас, правда у минулому році в Києві газ вимикали?

Ще одна якість білорусів, що продовжує тривожність – намагання переконатися, що у них в країні все добре.

Новий знайомий по приїзді показує мені все місто на мапі. Вулиці і пам`ятники одразу запам`ятовуються гучними радянськими назвами, а дача Лукашенка (вражаючих розмірів, звісно) знаходиться якраз в зоні єдиного лісу, де прості люди з народу збирають галюциногени.

Любов і ненависть до імператора бореться у масах з шикарними контрастами. З одного боку всі задоволені тим, що в країні все просто, зрозуміло і безпечно (якщо не ворушитись), президент – імпозантний чоловік з вусами і трьома(!) синами, а продукти в магазинах якісні (я брала в універмазі такий бутерброд, що в Києві ним би потруїлась 100%, смачнющий був, аж запихалась, соррі за такий приклад), а з іншого – опускаєш голову, а прямо на пункту обміну валют: “Лукашенко – лох”, всі ці молоді свідомі люди, які вже виїхали або активно мріють пошвидше виїхати з батьківщини, розмови про те, що ще 50 років як мінімум буде ця безпросвітність, зажурені спроби мітингів і акцій протесту, виключення з університетів і фікція існування ще якихось політиків, окрім Олександра Григоровича.

На мене місто справило враження грубої скульптури, застиглої у очікуванні моменту, коли нарешті можна буде зрушити з місця (всі аналогії з Петром І)

Але Мінськ загалом дуже приємний. У ньому можна знайти і залишки старого міста, і сталінський ампір, і несподівані сюрпризи в стилі абсолютно львівського “Старого Мінську” або вже зовсім київської галереї сучасного мистецтва “Ў”.

Я, як справжній лузєр, приїхала з гривнями, які розміняти в Білорусі за нормальним курсом майже неможливо, і тому дуже хотіла реалізувати свій величний план: продати гітару – купити коня – продати коня – купити вина, але, на жаль, гітари у нашій компанії не було, тому скидалися і напували одне одного всі почергово.

У Мінську  лише два цілодобові магазини (і то, один лише до 4-ї) і гей-лізбі клаб з великою ціною за вхід. Вибір алкоголю невеликий, з нормальних цигарок лише Winston, Lucky Strike і Davidoff, інші подібні до махорки. Пили ми чомусь переважно отвьортку і горілку, до речі, горілка з назвою “Белая Русь” просто прекрасна, а от фірмовим напоєм вважаються чєрніла або ж бирло, якому присвячено багато теплих слів у жж-спільноті charlo_by

На українську і білоруську мову в метро, тролейбусах і магазинах люди нервово озираються і починають тривожитись. Я не розумію, як можна не любити її, таку прекрасну цекально-акальну, а тим більше боятися, вона ж не заборонена! Я особисто дуже вдячна людям, що розмовляли зі мною білоруською, а мене просили говорити українською, було дуже приємно.

Але головним сюрпризом для мене все ж стали люди. На фоні киян мінчани виглядають абсолютно безпосередніми, природніми і незіпсованими. Я не ідеалізую, у них є певні свої негативні якості, але, поруч з тим, “так” у них – це “так”, а “ні” – це “ні”, і ніяких недомовок. Ці люди можуть годинами розмовляти про національну приналежність, (навіть в університеті проходять такий тест, з аналізами, що мене вельми насмішило), вони знають купу всього про Україну, хоча ми про них не знаємо майже нічого, та і про інші країни рівень загальноосвітньої обізнаності будь-якого білоруського студента набагато вищий ніж у нас.
Білорусів дивує те, що у нас багато євреїв, Бандера – герой, а Янукович – президент. Їх злить зрада Мілєвского і приваблює наша можливість піти і проголосувати хоч за депутата Хуя. В усіх своїх вчинках вони по-простому щирі і тривожні, чим підкорили мене навіки.

Мені здається, через те, що білорусам інформацію не сиплять на голову, і почувають вони себе трохи відгородженими від світу, вони і намагаються розвиватися самі по собі трохи активніше. Мені хочеться побажати цим людям, щоб збулося моє пророцтво стосовно їх майбутнього, яке я не буду тут озвучувати, і якщо їхня країна об`єднається після цього з нашою, я буду обома руками за.

Джерело: http://udod-absurda.livejournal.com