Час людожерів

Автор: Константін Наґаєв

У 1931 році в казахському степу було організовано совгосп “Гігант” площею 17 тисяч гектарів. Під цією назвою з’явилась установа, яка з 1931 по 1959 роки назавжди поламала долі 6 мільйонів політв’язнів, інтернованих та військовополонених. Ім’я цього кривавого чудовиська – Карлаг НКВД.

Поминальний хрест на Спаському меморіальному кладовищі табору № 99, у 25 кілометрах від Караганди, де у нелюдських умовах утримувались політв’язні та інтерновані, а з 1941 й військовополонені. Лише за офіційними даними понад п’ять тисяч з них назавжди лишилися у братській могилі.

Тут немає місця для забуття та брехні. Тут неприродно тихо. І дуже страшно.

Казахи, німці, росіяни, румуни, угорці, поляки, білоруси, євреї, чеченці, інгуші, французи, грузини, італійці, киргизи, українці, японці, фіни, литовці, латиші, естонці – пекельні жорнова НКВД перемелювали усіх, не розбираючи національностей.

Зловісну тишу зрідка порушує поминальний дзвін на меморіалі.

До системи Карлагу входить величезна кількість таборів і зон особливого призначення (особлагів). Найбільші з них Спаслаг (військовополонені), Алжір (Акмолинський табір дружин зрадників Батьківщини) Степлаг (українці, прибалти, власівці). Адміністративним центром Карлагу стало селище Долинка у 50 км від Караганди.

Загальна територія Карлагу за площею майже як Франція.

Після закриття Спаслагу практично усі будівлі зруйнували. А на місці таборового управління розмістили військову частину.

Пам’ятник солдату військової частини.

Основною діяльністю ув’язнених був видобуток каменю для будівництва автодоріг. Усі роботи велися вручну. Люди гинули від холоду, голоду й фізичного виснаження. Найслабших добивала охорона.

Стіни мурувалися на віки. Каміння підігнано без жодного просвіту й без використання будівельного розчину. Тих, хто гинув під час будівництва, просто закопували під фундамент стін й робота продовжувалася далі.

На момент створення таборів уповноважені спецчастини НКВД насильно виселили з цієї території усе місцеве населення. Часто примусово забирали худобу. Для казахів це означало голодну смерть.

Уся Долинка була оперезана дротом. Вхід на територію здійснювався за спец перепустками, аж до початку 80-х років. Навколо селища досі знаходяться функціонуючі колонії.

Після ліквідації табору залищилися тільки розкидані по степу мотки дроту. Ці «їжаки» оминають десятою дорогою навіть шукачі металобрухту.

Велична будівля у стилі «сталінського ампіру». Центр пекла. Управління Карлагу в селищі Долинка.

Сьогодні тут розташувався музей жертв політичних репресій.

Під склом – автентичні документи. Живі свідки рутинної нелюдської системи, метою якої було перетворення свого народу на безлику рабську масу.

Звинувачувальний вирок Сакену Сейфулліну. Великого письменника і патріота своєї Батьківщини було заарештовано як «буржуазного націоналіста, що працював на японську розвідку» й розстріляно 28 лютого 1939 року в катівні Алматинського НКВД.

За хибними звинуваченнями в катівнях НКВД було знищено усіх лідерів «Алаш-Орди». Таким чином, сталінська машина розправилася з казахською інтеліґенцією, яка боролась за незалежність Казахстану після революції.

Охорона Карлагу набиралася з «класово близьких елементів» – людей без принципів, виконавчих і жорстоких. Для отримання позачергової премії охоронці вбивали двох ув’язнених і доповідали керівництву про зрив спроби масової втечі. За масову втечу премія була вдвічі більша, ніж за одиночну.

Коридор цокольного поверху. Тут знаходилися камери для тортур, карцери й стіна для розстрілу.

Більшість політзеків потрапляла до лап НКВД за анонімними доносами.

За цими дверима руйнувалися долі сотень невинних людей.

Карцер. Ув’язненому дозволялося спати на крижаній підлозі 4 години на добу. Решту часу він змушений був стояти. За спробу притулитися до стіни жорстоко били.

Особливо незговірливих кидали до ями й не давали води та їжі декілька діб.

На території Карлагу діяло декілька «шарашок» – лабораторій, де в’язні з числа колишніх наукових співробітників працювали на благо Батьківщини.

Облік загиблих не вівся, а особові справи після смерті знищувалися. Так людина зникала назавжди.

До Карлагу запроторювали інтеліґенцію Радянського Союзу, серед якої фігурували такі імена, як: видатний біолог Чижевський, Лєв Ґумільов, отець Севастьян.

Допити проводилися цілодобово. Дуже часто при цьому люди божеволіли.

Для співробітників НКВД – то була повсякденна робота, беззаперечне виконання наказів згори.

Агітаційну роботу в таборах було поставлено на високому рівні.

Камера для тортур. Тут досі чути запах крові. Людей били, допитували електрикою, дробили молотками пальці.

Лобне місце в кінці коридору цокольного поверху. Тут здійснювали «найвищу міру соціального захисту» – розстріл. Засудженому наказували стати обличчям до стіни. Конвоїр крізь ґрати стріляв у потилицю.

Учасник Кенґірського повстання Іван Іванович Карпінський був ув’язненим Степлагу. – Сам я з України.
Мене заарештували за читання буржуазної літератури. Це була книга з історії України. За це мені дали 25 років таборів. А мені самому було лише 19… Так я потрапив до селища Кенґір, ув’язнені якого будували Жезказґан. Переважно там була молодь з України, прибалти й власівці.

– Охорона лютувала. В’язнів убивали без причини. На Великдень охорона обстріляла колону з зеками. Наступного дня весь табір не вийшов на роботу. До нас у табір прислали урок. Рецидивістів. Для того, щоб вони нас повбивали. Та ми не дозволили їм цього зробити. Тоді у бійні загинуло 15 чоловік. Терпець урвався…

– 16 травня1954 року ми заблокували табір і вимагали зміни режиму табору. 42 дні ми тримали оборону. А 26 червня на нас з літака скинули кілька фугасів. А потім до табору увійшли танки. Вони стріляли по бараках, давили людей. Вся земля була в крові. Не жаліли ані дітей, ані жінок. На питання: “Як ви вижили?”, Іван Іванович заплакав…

– Нас повезли вбивати у вагонах для руди. Хотіли скинути у шахту. П’ятнадцять хвилин ми висіли над прірвою. Натиснули б кнопку – і 40 метрів униз. Але в останню мить змінили рішення. Ось так я лишився живим…

– Тут я зі своїми співкамерниками у 1954 році. Досі тяжкі спогади не дають спокою, і з пам’яті не викреслити чотири роки справжнього пекла.

Умови життя жінок не відрізнялися від чоловічих. Той самий бруд. Той самий голод. Та сама безнадія.

Була тільки одна перевага – жінок практично не розстрілювали.

Поліна Петрівна Остапчук, колишня ув’язнена Карлагу. – Я з України. Після війни голодували ми сильно, і я збирала гроші на державну позику. По 50 рублів. Чималі гроші тоді були. Заступилася перед начальством за вдову з чотирма дітьми, щоб у неї грошей не брали. За це мені дали 10 років. Приписали мені роботу на американську розвідку. Не давали спати тиждень, і я усе підписала.

– У 1948 році мене заслали до міста Спаськ. Там я пробула 4 роки. Дивом вижила. Потім був Актас. Влітку будівництво, взимку завод. 4 роки на відбійному молотку. А вийшла я вже у 1956, відсидівши 8 років.

– Змолоду я була видною дівчиною, до мене почав залицятися комендант табору. Чотири місяці ходив за мною, але я на його залицяння не відповідала. Тоді він пригрозив мені влаштувати “трамвай” – це коли 11 чоловіків ґвалтують, а 12 йде хворий на сифіліс. Одну дівчину так заразили і вона невдовзі померла. Мені довелося погодитися, щоб зберегти життя. Так на зоні я втратила цноту й народила першого сина…

Під час ув’язнення Поліна Петрівна спостерігала за тим, як один художник малював картини, і, спостерігаючи, вчилась малювати сама.

Поліна Петрівна показує місце свого ув’язнення, намальоване по пам’яті. – Вмирало багато. З нашого відділення у Спаську по п’ять мерців на добу вивозили. Труни були легкими – настільки люди були виснажені. І безмір був. Жінок ґвалтували, мучили людей. Але, хвала Богові, все це вже давно минуло.

– Ще я пишу вірші. Це немов віддушина для менн, щоб не нудьгувати. У таборі навчилася, у самодіяльності. Також співала. Ми з концертами до ніших таборів їздили. Досиджувала я у Долинці – ми там і будинки зводили, і концерти давали.

– Цю паперову ікону я пронесла з собою весь час мого ув’язнення. Після таборів я кожну хвилину життя ціную…

Жінки переживали важкий час у розлуці з дітьми. Але й самі діти відчували на собі всю жорстокість режиму й мовчки зносили тавро “діти ворогів народу”.

Ліжечко з дитячого будинку в Долинці. Тільки-но дитина підростала, його забирали до дитбудинку. Багато хто більше своїх дітей не бачив.

Але вихователі нагадували дітям, хто вони є.

Дітей розсилали по дитячих будинках Радянського Союзу. Найчастіше міняли ім’я й прізвище.

Зоя Михайлівна Слюдова – дитина Карлагу.
– Маму вислали з Білорусі у 1939, їй було 18 років. Я народилася1940 й росла у Долинці. Вихователі в нас були «дружинами зрадників Батьківщини». А у 8 років нас перевели до Компанійського дитячого будинку. Вихователі в нас хліб відбирали. Взимку не опалювали. Дітей ми самі мертвих выносили. Багато померло. Ховали діточок у дерев’яних діжках. Трун на них не виділяли. Ми були діти ворогів народу, нас було не шкода…

– А маму ніколи не бачила. Згідно документів її десь під Красноярськом розстріляли. У 1955…

Діти вмирали від голоду щодня. Горе навіть на секунду не лишало це прокляте місце.

Тут ховали дітей, що народжувалися й вмирали у таборі. Насправді територія поховань значно більша.

Велетенське, розміром у 20 стадіонів, дитяче кладовище.

У цих бараках, побудованих зеками, мешкала табірна охорона. Деякі з бараків нині розібрано на цеглу. У тих, що лишилися, живуть нащадки ув’язнених.

Сергій, голова селянського господарства. Його батько відсидів у таборах 18 років:
– У середині 70-х в совгоспі вирішили окопати греблю. Бульдозер зняв півметри землі й зупинився. Земля була геть біла від кісток. Багато черепів були дитячими. Щоб не здіймати галасу, усе терміново закопали назад.

Лікарняний комплекс управління НКВД Долинки.

Юрій, сторож лікарні. Його мати – репатрійована німкеня з Поволжя. – Тут усе збереглося в тому ж вигляді, що й за часів Карлагу.

Лікарні й досі працює й обслуговує місцеве населення.

Коридор нагадує воєнний час.

– За Карлагу тут була їдальня, – розповідає Юрій. – Зараз котельна.

Усі перемоги й звершення, все історичне будівництво, шахти, дороги, заводи, про які з гордістю рапортували з усіх трибун у радянський час, були побудовані їхньою кров’ю й потом. Їхніми життями. Переламаними долями. Трагедіями цілих народів й кожної окремої людини. Ми не маємо права забувати про це …

Переклад з російської: Юрій Борисов

Джерело: http://www.voxpopuli.kz/post/view/id/354