Два дні у Вільнюсі

Автор: Лариса Кожушко

Для людей, вихідців із колишнього, т. зв., “соц. табору”, слово “Прибалтика” завжди асоціювалось із Европою. Можливо тому, що й справді країни, які знаходяться коло Балтійського моря, ментально відрізнялися від інших, більш східних чи південних країн. Якби там не було, а саме слово чарувало! І уявлялись кораблі на захмареному горизонті, важкі темні хвилі, незмінні чайки над морем та маяки на березі.

Пропозиція відвідати Литву була несподіваною, а подія, на яку запрошували, непересічна— 25 річний ювілей Громади українців Вільнюса. Здавалося б і не багато, але то залежить, якими мірками міряти. В усякому разі, самі громадівці знають, яким нелегким, цікавим і напруженим був цей шлях.

Отже, наша дорога простяглася гладкою і широкою автострадою через Польщу — близьку і, майже, рідну сусідку України. Щораз, їдучи Польщею, милуюсь краєвидами: охайними містечками й селами, вишуканими будиночками й, цікавої архітектури, церквами, яких у Польщі надзвичайно багато. Ближче до кордону з Литвою, з’явився густий туман — ознака наявності великої кількості води (озера й болота). І ось — Вільнюс, який ввечері сховав від нас свої обриси.

Сказати, що Вільнюс гарний, не сказати нічого. Він не просто гарний — він загадковий, несподіваний і чарівливий. А ось це відчуття, що ти у незнайомому місті, наче вдома, — це вже ознака надзвичайного психологічного комфорту. Обмаль машин (повна їх відсутність на тротуарах і пішохідних зонах, повсюдно велосипедні доріжки). Увесь центр міста — історична пам’ятка. Річка Вілія, безумовно, — володарка, неспішно несе свої води до Німана. Принагідно подумала, як шкода, що у Львові над річкою здіснили таку наругу, сховаши її під землю!

Так, Вільнюсом можна просто прогулятись і отримати від цього насолоду, та коли, як справжній турист, поспішаєш почути ще й корисну інформацію про місто, без екскурсовода не обійтись. Нам дуже пощастило, бо познайомити нас із історією Вільнюса, погодилась Вікторія Овчаренко, яка дуже любить своє місто і знає про нього, здається, усе!

Свій туристичний маршрут ми розпочали із проспекту Гедимінаса. Минули ряд цікавих будівель і опинились на Катедральної площі — вона зринула перед очима раптово. У мене, навіть, виникло враження, що я у Римі (?) Дивні асоціації… Мелодійні дзвони саме скликали вірян на Службу Божу, які поспішали до костелу Святого Станіслава — витонченої і монументальної споруди у класичному стилі (архітектор Стуок Ґудзявичус).

Цікаво, що карниз прикрашений ліпкою, яка чим’сь нагадує ліпнину Жовківського костелу Святого Лаврентія (1606-1618). З іншого боку костелу видніється каплиця Святого Казимира, вибудувана у бароковому стилі. Храм побудований на ритуальному місці, де в прадавні часи розміщувалось вогнище, у якому ропалювали вогонь, щоб вшанувати бога Перунаса.

Оскільки, місто побудоване на семи пагорбах, у нас виникло непереборне бажання здолати бодай одну висоту. Вся група, а нас було п’ятеро, наввипередки кинулися підкорювати Верхній замок (у Львові — Високий замок, ще одна паралель). Краєвид на Старе місто — просто вражаючий! Мені, від якогось особливого піднесення, хотілося просто стрибати на місці, як якомусь козеняті 🙂

Зійшовши згори вниз, через парк, у якому стовпи і дерева були зодягнуті у яскраві плетені светри, рушили до Костелу Святої Анни та костелу Бернардинів. Знову здивувалась, яка красива архітектура цих сакральних споруд! Побудовані з червоної цегли, стрімкі шпилі наче розтинають небо навпіл.

Кружляючи маленькими вузенькими вуличками, забрели до вулиці Літераторів, яка цікава тим, що на одному свіжопотинькованому плоті вмуровані різноманітні керамічні вироби — від фігурок до картинок. Далі вийшли вулицею до більш широкої, однієї з центральних вулиць Вільнюса, в кінці якої гордо височіє мерія.

Цікаво, що будівля прикрашена колонами, але усі білі, а одна — золота 🙂 Оскільки ми поспішали у готель “Жемайтес” (на вулиці Жемайтес) збиратись на концертний виступ, минули вірян, що слухали проповідь священника із балкону римо-католицької церкви, що міститься в Острій брамі (рух під нею, здається, ніколи не припиняється).

І ось вона — хвилююча мить святкувань Громадою своїх уродин. Гості з’їхались звідусіль, навіть, з далекої Америки. Українців привітав Надзвичайний і Повноважний Посол України у Литовській Республіці — Валерій Жовтенко, голова Громади українців Вільнюса — Наталія Шертвітєнє.

Серед гостей, бажаючих привітати українську громаду, було надзвичайно багато. Усмішки, теплі слова, неймовірної краси букети квітів, українські пісні у виконанні народного сімейного ансамблю “Кожушки”, м.Жовква (Україна) та ансамблю “Калина”, м.Вісаґінас (Литва)— таким було свято. Опісля, спілкувались за “круглим столом” у приміщенні української громади, що міститься в будинку національних меншин м.Вільнюса.

Наступного дня українці зібрались у своїй церкві Пресвятої Трійці на Службу Божу та урочисті заходи, які були присвячені св. Йосафату — першому українському святому, якого канонізував Ватикан. На святкування прибули гості з Йонави, Риги, Варшави, Ольштина та Львова. Церкві Пресвятої Трійці незабаром сповниться 500 років, адже вона побудована у 1514 році князем Олександром-Костянтином Острозьким.

Booking.com