Автор: Ілля Буяновський
Гагаузи – самобутній народ на півдні Молдови. Мало хто знає, що в них є власна автономна республіка.
Про те, хто такі гагаузи й звідки вони взялися, є 23 лише наукових гіпотез – чи то болгари, що перейшли на турецьку; чи то хрещені турки; а дехто взагалі вважає їх далекими нащадками печенігів.
Нині гагаузів біля 250 тисяч осіб – переважно у Молдові (5% населення країни, 150 тис.) й Україні, і, мабуть, навіть більше у Болгарії, от тільки там їх не визнають окремим народом. Власне, й до Молдови гагаузи прийшли у 18-19 століттях разом з болгарами.
У 1990-94 роках Гагаузія встигла побути «невизнаною державою» – так само як і придністровці, гагаузи не дуже хотіли до складу Румунії, і після заяви Молдови про такий курс, навіть раніше ніж ПМР, у серпні 1990 року, проголосили незалежність.
Кишинів послав туди добровільців і поліцію, гагаузи почали озброюватись, але Радянська Армія не дозволила конфлікту розгорітись. До війни справа не дійшла: 1994 року гагаузи, за посередництва Туреччини, стали автономією у складі Молдови.
Нині Гагаузія (самоназва – Ґаґауз Єри) має власного керівника (башкан – себто «голова») і свій парламент (Халк Топлушу – «Народні збори»). Гагаузи складають 82% населення, а їх мова є офіційною.
Цікаво, що Ґаґауз Єри – це такий собі «архіпелаг» – її територію було сформовано з районів і сільрад, де гагаузів більш ніж 50%, між яких вмостилась Тараклія… втім, теж не корінна Молдова, а «столиця» молдавських болгар. На цій самій мапі видно прикордонний до Гагаузії Кагул – «південну столицю», третє за величиною місто країни з населенням біля 50 тисяч чоловік.
Гагаузія зустрічає хвилин через 15 після Чімішлії:
Пейзаж тут вже зовсім не такий, як на півночі і навіть у центрі Молдови – просторий, хай навіть і розораний, степ:
Відкриває Гагаузію село Буджак біля залізничної станції. У Російській імперії, до якої Молдова належала, подібні назви часто давали населеним пунктам і станціям, що «відкривали» той чи інший реґіон з боку Росії – селище Литва у Білорусі, місто Маньчжурія у Китаї… А взагалі, це – офіційний початок історичної області Буджак, зараз на 3/4 розташованої в Одеській області України.
Станція Комрат на південній околиці села – залізниця тут проходить з заходу на схід. Як бачите, платформу навіть не оснащено капітальним вокзалом:
До самого Комрату ж іще декілька кілометрів – однак тут вже починається його промзона, втім як і у всій Молдові, не надто сувора:
Нічогенька зупиночка:
В’їздний знак. Гагаузька мова тривалий час не мала власної писемності, використовуючи кириличну й грецьку. Кирилицю було впроваджено 1957 року, а 1997 гагаузи перейшли на латинку. Я також чув, що зараз у гагаузькій мові використовуються обидва алфавіти, і багато книжок гагаузькою видають ще кириличними… але наскільки це правда, сказати важко. А от що помітно неозброєним оком – що написи дублюють російською:
З цієї світлини (насправді, я фотографував раритетний «Москвич», що на передньому плані) помітно російськомовність Гагаузії – часто написи не дублюються ані молдавською (румунською), ані гагаузькою:
Комрат стоїть на річці Ялпуг, що витікає з Комратського озера, вздовж якого тягнеться промзона. Більша частина гагаузької столиці – село селом, і лише у центрі стає помітно, що це аж ніяк не звичайний райцентр:
Як село Комрат заснували у 1787 році вихідці з Болгарії – до того ж слід згадати, що й гагаузів включно до середини ХІХ століття називали «тюркомовними болгарами».
Під Росією село входило до Ізмаїльського уїзду, в радянські часи сильно збільшилось, і нарешті у 1957 році отримало статус міста.
У Молдові всі столиці випадкові – що Кишинів, що Тірасполь, що Комрат – просто на початок 1990-х це був найбільший населений пункт Гагаузії. Проте нині тут є навіть такі атрибути, як Національний університет.
Головна вулиця Комрата виглядає так і надалі називається вулицею Леніна:
Серцем Комрата ж лишається собор Іоанна Хрестителя (1820), розміри котрого дають уявлення про масштаб Комрата-села:
За дзвіницею – ось така галерея. Перший раз бачу подібне на храмовому подвір’ї:
У соборі йшла служба церковно-слов’янською. Гагаузи вважають себе єдиними православними тюрками, але це не так – ще є чуваші, ногайбаки, хакаси, алтайці та якути (останні, правда, здебільшого двовіри-шаманісти). Тим не менш, гагаузи видалися мені доволі релігійними. І зовсім не випадково собор тут мало не більший, ніж у Кишиневі.
Що стосується архітектури, то собор явно перебудовували у кінці ХІХ століття:
За собором – простора пішохідна площа, яку судячи з усього лише недавно виклали бруківкою:
А на майдані – кілька стихійних базарчиків, де в усю торгує сільський люд:
Те що гагаузи – не молдавани, помітно одразу. Десь на «Барабашова» я б сплутав їх з азербайджанцями:
У Молдові гагаузів не люблять: серед кишинівців цей край має репутацію дикого, відсталого й криміногенного. Молдавани розповідали, що гагаузи сміливі поки не дістануть відсіч – тоді від їхнього запалу не лишається й сліду. Також, кажуть, свого часу гагаузи фанатіли від «Мерседесу», і повернувшись із заробітків з пристойною сумою, на «мерс» витрачали раніше, ніж на будинок. Я, з одного боку, нічого подібного не помітив – а з іншого все це звучить якось дуже по-тюркськи:
На жаль, в мене не склалось власного враження про гагаузів – далась взнаки автомобільність поїздки сюди, з народом нормально не поспілкувався. Але здалося, що люди тут гостинні, як і всі південні народи – відкриті й емоційні, і щиро пишаються рідним краєм.
Ну а дивлячись на гагаузьких бабусь, місцями я починав відчувати запах дикого степу, й мені здавалось, що я знов у Казахстані:
Біля собору є два сквери – у північному дуже гарні колодязь і ворота я так і не зрозумів чого, явно зняті з якогось старого будинку:
А у південному – декілька скульптур:
Включно з оголеною дівою, що дуже дивно виглядає на фоні собору. Ще потішило колесо огляду, з якого нічогісінько не видно, оскільки воно нижче дерев.
Вгору від собору йде Алея Слави Гагаузького Народу:
Щоправда, народ тут, як бачите, не лише гагаузький. Ліворуч політики, праворуч діячі культури. Відкриває алею Марія Маруневич – історик, етнограф, політик й ідеолог Гагаузії; далі – Пушкін й Емінеску, не гагаузи, але по-перше вони тут були, а по-друге це знак дружби і з росіянами, і з молдаванами й румунами.
З іншого боку алею відкриває Сулейман Демірель – Президент Туреччини у 1993-2000 роках, за якого турки досягли величезних економічних успіхів. Туреччина завжди підтримувала гагаузів, і у врегулюванні конфлікту Демірель зіграв свою роль. Наступний пам’ятник – якщо я не помиляюсь, Гейдару Алієву (азербайджанці теж тюрки), а вже після мого від’їзду було відкрито пам’ятник казахському лідерові Нурсултану.
Вище й тільки з одного боку – вже власне гагаузи, а вірніше три письменники.
Дмітрій Карачобан – поет, художник і режисер, світоч гагаузької культури.
Ніколай Бабоґлу й Діоніc Танасоґлу – найвідоміші гагаузькі прозаїки. Література в гагаузів доволі молода – як я вже писав, тривалий час мова не мала власної писемності.
Зате фольклор багатий, причому серед його жанрів є характерні для Сходу дастани й схожі на російські частушки маані.
Цілком «водно-зелений бульвар». Будівлі з лівого боку – корпуси Гагаузького національного університету, у перспективах ж знизу собор, а вгорі кінотеатр у стані тривалої реконструкції. Тим не менш, саме у залі цього кінотеатру 19 серпня 1990 року було проголошено незалежність Гагаузької республіки:
Вище бюсти закінчуються й стоять просто меморіальні дошки, що більше нагадують стели степових цвинтарів:
Ми гуляли навколо центру Комрата й розмовляли про історію тюркського світу. Комрат переважно такий:
Або ось такий:
Типові довгі будинки ребром до вулиці. Схоже, болгарський вплив:
Майже східний двір:
Несподівано перед нами виринає капітальна будівля прокуратури. Подібна забудова, «столичні атрибути», час від часу трапляється у сільських кварталах:
Стріли підводу. Неодноразово чув, що у Гагаузії багато хто тримає не коней, а ішаків. На жаль, жодного не побачив. Для решти Молдови віслюки взагалі не характерні (“Ну чому, – виправляє мене колега Дмітрій, – достатньо зайти до будь-якої державної установи!»).
Звідси ми вийшли у парк Героїв-Визволителів з дуже гарним і експресивним меморіалом:
Але при цьому імен на ньому викарбовано зовсім небагато, не порівняти з більшістю райцентрів на кшталт тієї ж самої Чімішлії. У Молдові побутує думка, не знаю, наскільки правдива, що на війну гагаузи не дуже хотіли йти і всіляко уникали призову як за Совітів, так і за Румунії.
Знову вийшли на вулицю Леніна й попрямували вбік собору. Леніна – здається, єдина у Комраті вулиця з багатоквартирними будинками. До речі, Чадир-Лунґа, на яку скеровує російськомовний вказівник – друге з міст Гагаузії, і самі гагаузи шанують його значно більше, ніж Комрат, а молдавани вважають більш національним.
Кафе, судячи з бареєльфу, побудовано у кінці 1980-х:
Кілька провінційних будиночків – мабуть, тут була сільрада, або школа, а може поштова станція:
Навпроти, у явно румунському будинку(Гагаузія разом з Молдовою входила до складу Румунії – прим. «Бродяг») – Турецька бібліотека імені Кемаля Ататюрка. Подейкують, під час мовної реформи Ататюрк взяв у турецьку чимало слів з гагаузької замість грецьких й арабських запозичень, оскільки вважав мову гагаузів найбільш автентичною з усіх тюркських.
Гагаузи, на відміну від молдаван, їздять на заробітки, окрім Росії, не до країн Південної Європи, а до Туреччини, де добре розуміють мову, й до Болгарії, де їх вважають болгарами й тому легко надають громадянство.
А ось офіс у центрі Комрата – раптово, Union Fenosa, найбільша електроенергетична компанія Іспанії:
Вже зовсім поряд із собором – майже такі ж, як у Чімішлії, Будинок культури й адміністрація, як кажуть місцеві – Халк Топлушу:
Там само, поверхом вище, засідає башкан. Кажуть, їдучи до Кишинева, він інколи підбирає людей, що голосують на узбіччі, і розпитує по дорозі, як їм живеться й які їхні прохання потрібно пролобіювати у столиці.
Ну а ми по вулиці Леніна повернулись до собору, сіли в автівку й поїхали до села Бешалма, що у 16 кілометрах на південь. Цей населений пункт відомий своїм етнографічним музеєм.
Бешалма й минуле
Отож, у Бешалмі знаходиться Гагаузький етнографічний музей, створений у 1965-70 роках самим Дмітрієм Карачобаном.
На південь від Комрата – перше село – Кірсова, відоме тим, що його північну частину по сьогодні займають болгари, а південну – гагаузи. Якщо їхати далі не звертаючи – наступним буде Конґаз, найбільше село Молдови (13 тисяч мешканців), а може й усієї Європи. Поворот на Бешалму – на половині шляху з Кірсови до Конґазу, біля розкішної навіть за мірками Молдови криниці (у цій країні колодязі дуже шанують й намагаються якомога красивіше оздобити):
Між трасою й Бешалмою – широка смуга пасовищ, «підстрижених» худобою, немов газон:
Праворуч в імлі помітно Конґазьке водосховище на річці Ялпуг – на цій водоймі розташовані і Комрат, і Бешалма:
Добре видно Георгієвську церкву (1880) – музей поряд з нею:
Бешалму заснували 1791 року вихідці з Болгарії. Гагаузів визнали окремим народом лише через сто років, а тоді їх скрізь називали «тюркомовними болгарами» – тому нехай нікого не дивує, що гагузькі села повсюди засновано «болгарськими переселенцями»
Те що гагаузи – тюрки, і їх далекі пращури прийшли з Середньої Азії, добре помітно. Дуже схоже жінки вдягаються й у казахських аулах:
Ми зупинилися на центральній площі – за пухнастими соснами вже сам музей:
На іншому боці площі знаходиться досить великий ліцей:
Аж ось ми й дістались музею:
Поблизу входу до установи – пам’ятник Дмітрію Карачобану. Для Гагаузії його роль має величезне значення: поет, прозаїк, режисер, художник, він створив сучасну гагаузьку культуру й відкрив зовнішньому світові традиційну. У Бешалмі Карачобан народився й прожив більшу частину життя, знімав кінострічки й – збирав музей:
У холі музею – килим і табличка з назвою села, зроблена для якогось молдавського фестивалю. «Беш алма» – значить, «п’ять яблук»:
Коли я розповів, хто ми й звідки, касирка покликала директорку Людмилу Марін, яка й провела нам екскурсію. Вона розповідала дуже цікаво, й більша частина історико-етнографічних повідомлень у цій статті ( в тому числі й про 23 версій походження гагаузів) – з її слів. Вже пізніше я довідався, що вона – дочка самого Карачобана.
Музей складається з кількох кімнат:
Багато традицій привнесено до християнського світу з Великого Степу. Наприклад, свята пастухів Хедерлез (6 травня) й Касим (8 листопада), які відзначають початок й кінець польового сезону, межу літа й зими. У Хедерлез пастухи наймалися працювати, а у Касим одержували платню. На обидва свята прибирали будинок і здійснювали курбан – приносили у жертву тварин, щоб худоба пережила зиму (Касим) або щоб сезон пройшов успішно (Хедерлез).
Прес для винограду:
Ще кілька разів на рік було Вовче свято. Вовк – тотем усього тюркського світу. У гагаузів культ Вовка зберігся особливо добре, в дні цього свята заборонялось використовувати будь-які гострі предмети, того ж, хто не дотримається правила, знайдуть і роздеруть вовки. На одному зі стендів наведено історію про людину, котра на Вовче свято ходила у Чадир-Лунґу, перед виходом з дому пришила латку на куртку… і ось на одній з доріг його оточила вовча зграя. Чоловік одразу ж зрозумів свою помилку, скинув куртку й жбурнув її вовкам, котрі миттєво розшматували одежину й забралися геть.
А от культуру Різдва гагаузи перейняли у болгар, і навіть колядки були переважно болгарською чи молдавською (румунською) – причому ставилися до них як до заклять, не завжди розуміючи значення слів.
Найбільш дивний з різдвяних звичаїв – для розговіння («виходу» з Різдвяного посту) використовували печеню з м’яса …горобців. Чесно кажучи, важко уявляю, де у горобця м’ясо, але сенс дійства полягав у тому, щоб стати швидким і легким, як ця пташка.
На таких санчатах колядники катали «царя»:
А ось один з найцікавіших предметів гагаузького побуту: сусак. Його робили з висушеного й обробленого гарбуза, і використовували з різною метою – від зберігання вина до «поплавка» для дітей, що купалися.
Або ця германча – це вже балканський звичай «викликання дощу». Глиняна лялька символізувала людину, що померла від посухи, і ритуал полягав у тому, що діти вбирали її, оплакуючи й вимолюючи дощ, несли до річки й пускали за течією.
Окремо нам розповіли про тих, хто гагузів досліджував – це етнографи Марія Маруневич і Валентин Мошков. До речі, перші тексти гагаузькою було опубліковано не у Комраті, і навіть не у Кишиневі чи Одесі, а у Казані.
Розповідали й про сучасність, боротьбу Гагаузії за незалежність:
Про культурні зв’язки через залу подарунків музею – переважно з Росії та Туреччини:
Взагалі, багато про що розповідали. Особисто я не очікував, що гагаузька культура настільки незвична й зберегла так багато архаїчних рис до початку ХХІ століття:
На задньому дворі музею – балбали, у слов’ян більш відомі як „кам’яні баби”:
Місцеві краєвиди:
Трохи нижче від церкви – воєнний меморіал:
Після відвідин музею ще трохи прогулялись селом, яке не дуже відрізнялося від молдавських, хіба що тим духом «степової волі». Ці пагорби нагадали мені, звичайно, не Казахстан, але як мінімум Поволжжя:
Головна вулиця й церква:
Гагаузькі хати:
Бува й таке трапляється: хата з глини, але все одно з дерев’яними вставками:
Сільські вулиці:
Така ж сама, як у молдован, любов до криниць:
Та найцікавіше – ще з головної вулиці ми помітили на пагорбі за селом справжній вітряний млин, і пару разів заблукавши у хитросплетінні вузьких вулиць, нарешті зуміли до нього дістатись. На мій подив, цей млин ще й за призначенням використовується:
Я подумав, що млин не дуже старий, але вже потім дізнався: йому майже півтора століття і він дуже рідко запускається для молотьби.
Колись у Гагаузії млини широко використовувались, лише у Бешалмі до 1954 року їх було 64 – тобто по млину на приблизно 50 чоловік… але у радянський час більшість з них розібрали. Цей млин «болгарського типу», який від «німецького» (теж розповсюджений колись у Гагаузії) відрізняється колесом, що підвищує стійкість млина.
Млин стоїть високо, і від нього мов на долоні видно усю Бешалму:
А ген там – теж млин, тільки радянський, механічний:
Навколо – Степ. Тут він вже з великої літери, ця земля увібрала в себе стукіт копит кочових орд…
Під млином – ще одна глиняна хата. Таку легко уявити десь під Алмати або Чимкентом. На іншому краї Великого Степу:
Одразу згадується версія, що гагаузи – це залишок тих кочових народів, перед якими колись тремтіли Візантія, Русь і Європа: печенігів, огузів, половців. Гагаузія – це Останній Степ.
На цьому подорож Гагаузією добігла кінця. P.S. Певне продовження гагаузької поїздки я мав у Кишиневі – у ресторані “Ґьок-Оґуз”. Напевно, гагузькі страви можна скуштувати й у місцевих (Комрат, Чадир-Лунґа) кафе й значно дешевше, але у “Ґьок-Оґузі” готують ну дуже добре. Дається взнаки й різниця цін: у молдавській столиці ця ресторація вважається респектабельною, але без вина я там наївся від пуза приблизно за 150 гривень на українські гроші.
Заклад розташований на околиці головного міста країни, але знайти його доволі легко: від Орхеївського кола донизу (там три дороги, але радикально вниз лише одна) – вулиця Каля Орхеюлуй, 19-А, телефон – 46-88-52. Смачного!
Переклад з російської: Юрій Борисов
Джерело: http://varandej.livejournal.com/
