Світ очима бродяг

Гагаузія

Гагаузія

Автор: Ілля Буяновський

Гагаузи – самобутній народ на півдні Молдови. Мало хто знає, що в них є власна автономна республіка.
Про те, хто такі гагаузи й звідки вони взялися, є 23 лише наукових гіпотез – чи то болгари, що перейшли на турецьку; чи то хрещені турки; а дехто взагалі вважає їх далекими нащадками печенігів.

Нині гагаузів біля 250 тисяч осіб – переважно у Молдові (5% населення країни, 150 тис.) й Україні, і, мабуть, навіть більше у Болгарії, от тільки там їх не визнають окремим народом. Власне, й до Молдови гагаузи прийшли у 18-19 століттях разом з болгарами.

У 1990-94 роках Гагаузія встигла побути «невизнаною державою» – так само як і придністровці, гагаузи не дуже хотіли до складу Румунії, і після заяви Молдови про такий курс, навіть раніше ніж ПМР, у серпні 1990 року, проголосили незалежність.

Кишинів послав туди добровільців і поліцію, гагаузи почали озброюватись, але Радянська Армія не дозволила конфлікту розгорітись. До війни справа не дійшла: 1994 року гагаузи, за посередництва Туреччини, стали автономією у складі Молдови.

Нині Гагаузія (самоназва – Ґаґауз Єри) має власного керівника (башкан – себто «голова») і свій парламент (Халк Топлушу – «Народні збори»). Гагаузи складають 82% населення, а їх мова є офіційною.

Цікаво, що Ґаґауз Єри – це такий собі «архіпелаг» – її територію було сформовано з районів і сільрад, де гагаузів більш ніж 50%, між яких вмостилась Тараклія… втім, теж не корінна Молдова, а «столиця» молдавських болгар. На цій самій мапі видно прикордонний до Гагаузії Кагул – «південну столицю», третє за величиною місто країни з населенням біля 50 тисяч чоловік.

Гагаузія

Гагаузія зустрічає хвилин через 15 після Чімішлії:

Гагаузія

Пейзаж тут вже зовсім не такий, як на півночі і навіть у центрі Молдови – просторий, хай навіть і розораний, степ:

 

 

Гагаузія

Відкриває Гагаузію село Буджак біля залізничної станції. У Російській імперії, до якої Молдова належала, подібні назви часто давали населеним пунктам і станціям, що «відкривали» той чи інший реґіон з боку Росії – селище Литва у Білорусі, місто Маньчжурія у Китаї… А взагалі, це – офіційний початок історичної області Буджак, зараз на 3/4 розташованої в Одеській області України.

 

Гагаузія

Станція Комрат на південній околиці села – залізниця тут проходить з заходу на схід. Як бачите, платформу навіть не оснащено капітальним вокзалом:

 

 

Гагаузія

До самого Комрату ж іще декілька кілометрів – однак тут вже починається його промзона, втім як і у всій Молдові, не надто сувора:

Гагаузія

Нічогенька зупиночка:

Гагаузія

В’їздний знак. Гагаузька мова тривалий час не мала власної писемності, використовуючи кириличну й грецьку. Кирилицю було впроваджено 1957 року, а 1997 гагаузи перейшли на латинку. Я також чув, що зараз у гагаузькій мові використовуються обидва алфавіти, і багато книжок гагаузькою видають ще кириличними… але наскільки це правда, сказати важко. А от що помітно неозброєним оком – що написи дублюють російською:

Гагаузія

З цієї світлини (насправді, я фотографував раритетний «Москвич», що на передньому плані) помітно російськомовність Гагаузії – часто написи не дублюються ані молдавською (румунською), ані гагаузькою:

Гагаузія

Комрат стоїть на річці Ялпуг, що витікає з Комратського озера, вздовж якого тягнеться промзона. Більша частина гагаузької столиці – село селом, і лише у центрі стає помітно, що це аж ніяк не звичайний райцентр:

Гагаузія

Як село Комрат заснували у 1787 році вихідці з Болгарії – до того ж слід згадати, що й гагаузів включно до середини ХІХ століття називали «тюркомовними болгарами».

Під Росією село входило до Ізмаїльського уїзду, в радянські часи сильно збільшилось, і нарешті у 1957 році отримало статус міста.

У Молдові всі столиці випадкові – що Кишинів, що Тірасполь, що Комрат – просто на початок 1990-х це був найбільший населений пункт Гагаузії. Проте нині тут є навіть такі атрибути, як Національний університет.

Головна вулиця Комрата виглядає так і надалі називається вулицею Леніна:

Гагаузія

Серцем Комрата ж лишається собор Іоанна Хрестителя (1820), розміри котрого дають уявлення про масштаб Комрата-села:

Гагаузія

За дзвіницею – ось така галерея. Перший раз бачу подібне на храмовому подвір’ї:

Гагаузія

У соборі йшла служба церковно-слов’янською. Гагаузи вважають себе єдиними православними тюрками, але це не так – ще є чуваші, ногайбаки, хакаси, алтайці та якути (останні, правда, здебільшого двовіри-шаманісти). Тим не менш, гагаузи видалися мені доволі релігійними. І зовсім не випадково собор тут мало не більший, ніж у Кишиневі.

Гагаузія

Що стосується архітектури, то собор явно перебудовували у кінці ХІХ століття:

Гагаузія

За собором – простора пішохідна площа, яку судячи з усього лише недавно виклали бруківкою:

Гагаузія

А на майдані – кілька стихійних базарчиків, де в усю торгує сільський люд:

Гагаузія

Те що гагаузи – не молдавани, помітно одразу. Десь на «Барабашова» я б сплутав їх з азербайджанцями:

Гагаузія

Гагаузія

У Молдові гагаузів не люблять: серед кишинівців цей край має репутацію дикого, відсталого й криміногенного. Молдавани розповідали, що гагаузи сміливі поки не дістануть відсіч – тоді від їхнього запалу не лишається й сліду. Також, кажуть, свого часу гагаузи фанатіли від «Мерседесу», і повернувшись із заробітків з пристойною сумою, на «мерс» витрачали раніше, ніж на будинок. Я, з одного боку, нічого подібного не помітив – а з іншого все це звучить якось дуже по-тюркськи:

Гагаузія

На жаль, в мене не склалось власного враження про гагаузів – далась взнаки автомобільність поїздки сюди, з народом нормально не поспілкувався. Але здалося, що люди тут гостинні, як і всі південні народи – відкриті й емоційні, і щиро пишаються рідним краєм.

Гагаузія

Ну а дивлячись на гагаузьких бабусь, місцями я починав відчувати запах дикого степу, й мені здавалось, що я знов у Казахстані:

Гагаузія

Гагаузія

Біля собору є два сквери – у північному дуже гарні колодязь і ворота я так і не зрозумів чого, явно зняті з якогось старого будинку:

Гагаузія

А у південному – декілька скульптур:

Гагаузія

Включно з оголеною дівою, що дуже дивно виглядає на фоні собору. Ще потішило колесо огляду, з якого нічогісінько не видно, оскільки воно нижче дерев.

Гагаузія

Вгору від собору йде Алея Слави Гагаузького Народу:

Гагаузія

Щоправда, народ тут, як бачите, не лише гагаузький. Ліворуч політики, праворуч діячі культури. Відкриває алею Марія Маруневич – історик, етнограф, політик й ідеолог Гагаузії; далі – Пушкін й Емінеску, не гагаузи, але по-перше вони тут були, а по-друге це знак дружби і з росіянами, і з молдаванами й румунами.

Гагаузія

З іншого боку алею відкриває Сулейман Демірель – Президент Туреччини у 1993-2000 роках, за якого турки досягли величезних економічних успіхів. Туреччина завжди підтримувала гагаузів, і у врегулюванні конфлікту Демірель зіграв свою роль. Наступний пам’ятник – якщо я не помиляюсь, Гейдару Алієву (азербайджанці теж тюрки), а вже після мого від’їзду було відкрито пам’ятник казахському лідерові Нурсултану.

Гагаузія

Вище й тільки з одного боку – вже власне гагаузи, а вірніше три письменники.

Дмітрій Карачобан – поет, художник і режисер, світоч гагаузької культури.

Ніколай Бабоґлу й Діоніc Танасоґлу – найвідоміші гагаузькі прозаїки. Література в гагаузів доволі молода – як я вже писав, тривалий час мова не мала власної писемності.

Зате фольклор багатий, причому серед його жанрів є характерні для Сходу дастани й схожі на російські частушки маані.

Гагаузія

Цілком «водно-зелений бульвар». Будівлі з лівого боку – корпуси Гагаузького національного університету, у перспективах ж знизу собор, а вгорі кінотеатр у стані тривалої реконструкції. Тим не менш, саме у залі цього кінотеатру 19 серпня 1990 року було проголошено незалежність Гагаузької республіки:

Гагаузія

Вище бюсти закінчуються й стоять просто меморіальні дошки, що більше нагадують стели степових цвинтарів:

Гагаузія

Ми гуляли навколо центру Комрата й розмовляли про історію тюркського світу. Комрат переважно такий:

Гагаузія

Або ось такий:

Гагаузія

Типові довгі будинки ребром до вулиці. Схоже, болгарський вплив:

Гагаузія

Майже східний двір:
Гагаузія

Несподівано перед нами виринає капітальна будівля прокуратури. Подібна забудова, «столичні атрибути», час від часу трапляється у сільських кварталах:

Гагаузія

Стріли підводу. Неодноразово чув, що у Гагаузії багато хто тримає не коней, а ішаків. На жаль, жодного не побачив. Для решти Молдови віслюки взагалі не характерні (“Ну чому, – виправляє мене колега Дмітрій, – достатньо зайти до будь-якої державної установи!»).

Гагаузія

Звідси ми вийшли у парк Героїв-Визволителів з дуже гарним і експресивним меморіалом:

Гагаузія

Але при цьому імен на ньому викарбовано зовсім небагато, не порівняти з більшістю райцентрів на кшталт тієї ж самої Чімішлії. У Молдові побутує думка, не знаю, наскільки правдива, що на війну гагаузи не дуже хотіли йти і всіляко уникали призову як за Совітів, так і за Румунії.

Гагаузія

Знову вийшли на вулицю Леніна й попрямували вбік собору. Леніна – здається, єдина у Комраті вулиця з багатоквартирними будинками. До речі, Чадир-Лунґа, на яку скеровує російськомовний вказівник – друге з міст Гагаузії, і самі гагаузи шанують його значно більше, ніж Комрат, а молдавани вважають більш національним.

Гагаузія

Кафе, судячи з бареєльфу, побудовано у кінці 1980-х:

Гагаузія

Кілька провінційних будиночків – мабуть, тут була сільрада, або школа, а може поштова станція:

Гагаузія

Навпроти, у явно румунському будинку(Гагаузія разом з Молдовою входила до складу Румунії – прим. «Бродяг») – Турецька бібліотека імені Кемаля Ататюрка. Подейкують, під час мовної реформи Ататюрк взяв у турецьку чимало слів з гагаузької замість грецьких й арабських запозичень, оскільки вважав мову гагаузів найбільш автентичною з усіх тюркських.

Гагаузія

Гагаузи, на відміну від молдаван, їздять на заробітки, окрім Росії, не до країн Південної Європи, а до Туреччини, де добре розуміють мову, й до Болгарії, де їх вважають болгарами й тому легко надають громадянство.

А ось офіс у центрі Комрата – раптово, Union Fenosa, найбільша електроенергетична компанія Іспанії:

Гагаузія

Вже зовсім поряд із собором – майже такі ж, як у Чімішлії, Будинок культури й адміністрація, як кажуть місцеві – Халк Топлушу:

Гагаузія

Там само, поверхом вище, засідає башкан. Кажуть, їдучи до Кишинева, він інколи підбирає людей, що голосують на узбіччі, і розпитує по дорозі, як їм живеться й які їхні прохання потрібно пролобіювати у столиці.

Гагаузія

Ну а ми по вулиці Леніна повернулись до собору, сіли в автівку й поїхали до села Бешалма, що у 16 кілометрах на південь. Цей населений пункт відомий своїм етнографічним музеєм.

Бешалма й минуле

Гагаузія

Отож, у Бешалмі знаходиться Гагаузький етнографічний музей, створений у 1965-70 роках самим Дмітрієм Карачобаном.

На південь від Комрата – перше село – Кірсова, відоме тим, що його північну частину по сьогодні займають болгари, а південну – гагаузи. Якщо їхати далі не звертаючи – наступним буде Конґаз, найбільше село Молдови (13 тисяч мешканців), а може й усієї Європи. Поворот на Бешалму – на половині шляху з Кірсови до Конґазу, біля розкішної навіть за мірками Молдови криниці (у цій країні колодязі дуже шанують й намагаються якомога красивіше оздобити):

Гагаузія

Між трасою й Бешалмою – широка смуга пасовищ, «підстрижених» худобою, немов газон:

Гагаузія

Праворуч в імлі помітно Конґазьке водосховище на річці Ялпуг – на цій водоймі розташовані і Комрат, і Бешалма:

Гагаузія

Добре видно Георгієвську церкву (1880) – музей поряд з нею:

Гагаузія

Бешалму заснували 1791 року вихідці з Болгарії. Гагаузів визнали окремим народом лише через сто років, а тоді їх скрізь називали «тюркомовними болгарами» – тому нехай нікого не дивує, що гагузькі села повсюди засновано «болгарськими переселенцями»

Гагаузія

Те що гагаузи – тюрки, і їх далекі пращури прийшли з Середньої Азії, добре помітно. Дуже схоже жінки вдягаються й у казахських аулах:

Гагаузія

Ми зупинилися на центральній площі – за пухнастими соснами вже сам музей:

Гагаузія

На іншому боці площі знаходиться досить великий ліцей:

Гагаузія

Аж ось ми й дістались музею:

Гагаузія

Поблизу входу до установи – пам’ятник Дмітрію Карачобану. Для Гагаузії його роль має величезне значення: поет, прозаїк, режисер, художник, він створив сучасну гагаузьку культуру й відкрив зовнішньому світові традиційну. У Бешалмі Карачобан народився й прожив більшу частину життя, знімав кінострічки й – збирав музей:

Гагаузія

У холі музею – килим і табличка з назвою села, зроблена для якогось молдавського фестивалю. «Беш алма» – значить, «п’ять яблук»:

Гагаузія

Коли я розповів, хто ми й звідки, касирка покликала директорку Людмилу Марін, яка й провела нам екскурсію. Вона розповідала дуже цікаво, й більша частина історико-етнографічних повідомлень у цій статті ( в тому числі й про 23 версій походження гагаузів) – з її слів. Вже пізніше я довідався, що вона – дочка самого Карачобана.

Гагаузія

Музей складається з кількох кімнат:

Гагаузія

Багато традицій привнесено до християнського світу з Великого Степу. Наприклад, свята пастухів Хедерлез (6 травня) й Касим (8 листопада), які відзначають початок й кінець польового сезону, межу літа й зими. У Хедерлез пастухи наймалися працювати, а у Касим одержували платню. На обидва свята прибирали будинок і здійснювали курбан – приносили у жертву тварин, щоб худоба пережила зиму (Касим) або щоб сезон пройшов успішно (Хедерлез).

Гагаузія

Прес для винограду:

Гагаузія

Ще кілька разів на рік було Вовче свято. Вовк – тотем усього тюркського світу. У гагаузів культ Вовка зберігся особливо добре, в дні цього свята заборонялось використовувати будь-які гострі предмети, того ж, хто не дотримається правила, знайдуть і роздеруть вовки. На одному зі стендів наведено історію про людину, котра на Вовче свято ходила у Чадир-Лунґу, перед виходом з дому пришила латку на куртку… і ось на одній з доріг його оточила вовча зграя. Чоловік одразу ж зрозумів свою помилку, скинув куртку й жбурнув її вовкам, котрі миттєво розшматували одежину й забралися геть.

Гагаузія

А от культуру Різдва гагаузи перейняли у болгар, і навіть колядки були переважно болгарською чи молдавською (румунською) – причому ставилися до них як до заклять, не завжди розуміючи значення слів.

Найбільш дивний з різдвяних звичаїв – для розговіння («виходу» з Різдвяного посту) використовували печеню з м’яса …горобців. Чесно кажучи, важко уявляю, де у горобця м’ясо, але сенс дійства полягав у тому, щоб стати швидким і легким, як ця пташка.

На таких санчатах колядники катали «царя»:

Гагаузія

А ось один з найцікавіших предметів гагаузького побуту: сусак. Його робили з висушеного й обробленого гарбуза, і використовували з різною метою – від зберігання вина до «поплавка» для дітей, що купалися.

Гагаузія

Або ця германча – це вже балканський звичай «викликання дощу». Глиняна лялька символізувала людину, що померла від посухи, і ритуал полягав у тому, що діти вбирали її, оплакуючи й вимолюючи дощ, несли до річки й пускали за течією.

Гагаузія

Окремо нам розповіли про тих, хто гагузів досліджував – це етнографи Марія Маруневич і Валентин Мошков. До речі, перші тексти гагаузькою було опубліковано не у Комраті, і навіть не у Кишиневі чи Одесі, а у Казані.

Гагаузія

Розповідали й про сучасність, боротьбу Гагаузії за незалежність:

Гагаузія

Про культурні зв’язки через залу подарунків музею – переважно з Росії та Туреччини:

Гагаузія

Взагалі, багато про що розповідали. Особисто я не очікував, що гагаузька культура настільки незвична й зберегла так багато архаїчних рис до початку ХХІ століття:

Гагаузія

На задньому дворі музею – балбали, у слов’ян більш відомі як „кам’яні баби”:

Гагаузія

Місцеві краєвиди:

Гагаузія

Гагаузія

Гагаузія

Трохи нижче від церкви – воєнний меморіал:

Гагаузія

Гагаузія

Після відвідин музею ще трохи прогулялись селом, яке не дуже відрізнялося від молдавських, хіба що тим духом «степової волі». Ці пагорби нагадали мені, звичайно, не Казахстан, але як мінімум Поволжжя:

Гагаузія

Головна вулиця й церква:

Гагаузія

Гагаузькі хати:

Гагаузія

Гагаузія

Бува й таке трапляється: хата з глини, але все одно з дерев’яними вставками:

Гагаузія

Сільські вулиці:

Гагаузія

Така ж сама, як у молдован, любов до криниць:

Гагаузія

Та найцікавіше – ще з головної вулиці ми помітили на пагорбі за селом справжній вітряний млин, і пару разів заблукавши у хитросплетінні вузьких вулиць, нарешті зуміли до нього дістатись. На мій подив, цей млин ще й за призначенням використовується:

Гагаузія

Я подумав, що млин не дуже старий, але вже потім дізнався: йому майже півтора століття і він дуже рідко запускається для молотьби.

Колись у Гагаузії млини широко використовувались, лише у Бешалмі до 1954 року їх було 64 – тобто по млину на приблизно 50 чоловік… але у радянський час більшість з них розібрали. Цей млин «болгарського типу», який від «німецького» (теж розповсюджений колись у Гагаузії) відрізняється колесом, що підвищує стійкість млина.

Гагаузія

Млин стоїть високо, і від нього мов на долоні видно усю Бешалму:

Гагаузія

А ген там – теж млин, тільки радянський, механічний:

Гагаузія

Навколо – Степ. Тут він вже з великої літери, ця земля увібрала в себе стукіт копит кочових орд…

Гагаузія

Під млином – ще одна глиняна хата. Таку легко уявити десь під Алмати або Чимкентом. На іншому краї Великого Степу:

Гагаузія

Одразу згадується версія, що гагаузи – це залишок тих кочових народів, перед якими колись тремтіли Візантія, Русь і Європа: печенігів, огузів, половців. Гагаузія – це Останній Степ.

Гагаузія

На цьому подорож Гагаузією добігла кінця. P.S. Певне продовження гагаузької поїздки я мав у Кишиневі – у ресторані “Ґьок-Оґуз”. Напевно, гагузькі страви можна скуштувати й у місцевих (Комрат, Чадир-Лунґа) кафе й значно дешевше, але у “Ґьок-Оґузі” готують ну дуже добре. Дається взнаки й різниця цін: у молдавській столиці ця ресторація вважається респектабельною, але без вина я там наївся від пуза приблизно за 150 гривень на українські гроші.
Заклад розташований на околиці головного міста країни, але знайти його доволі легко: від Орхеївського кола донизу (там три дороги, але радикально вниз лише одна) – вулиця Каля Орхеюлуй, 19-А, телефон – 46-88-52. Смачного!

Переклад з російської: Юрій Борисов

Джерело: http://varandej.livejournal.com/

 

 

Facebook Comments

Залишити коментар