Конкурс Світ очима бродяг

Гуляш із вражень

Буда та Пешт

Автор: Ірина Колісник

«Ми – два береги, Буда та Пешт»
ТНМК

Вихідні обіцяли бути багатогранними. Незважаючи на деякі прикрощі, які тягнули мій настрій на дно, подорож – це завжди відкриття. Насамперед, відкриття себе як частини світу. Ми наче ті комахи у коробці для сірників. Сидимо собі у темряві і хтозна що там за тою коробкою. А вилетівши за її межі, стають зрозумілими деякі речі, люди і стани.

Тоді з безлічі побаченого і почутого ми вибираємо ті найважливіші деталі, які стануть спогадом. На жаль чи на щастя, важливі дати, собори, пам’ятники, фонтани та мости вивітрюються із пам’яті швидко.

Залишається головне – враження. Це той сувенір, який ми привозимо додому, але не клеїмо на холодильник і не розпиваємо з друзями. Хоча про розпивання йтиметься далі. Все-таки Угорщина – це країна, відома своїми виноградниками.

Винна феєрія

Не доїхавши до головного місця призначення – Будапешту, наш транспорт звернув на небезпечну стежку – в Еґер. Що сказати, хоч там багато алкоголю, та це рай не для пияки, а для поціновувача напою Богів – вина.

Хоч, озираючись на контингент, з яким довелось їхати в одному автобусі, досить складно це стверджувати напевно. Одному дядечкові явно більше пасувала б чарочка горілки під наваристий угорський гуляш.

Спробувавши всі шість сортів вина, (до речі, не всі розуміли значення слова дегустація і щиро дивувались чого так мало наливають) настав час головної атракції цього вечора. Всі охочі сідали в ряд, закидали голови, широко відкривали рота і вино цівкою лилося прямо в горло. Виграє той, хто найдовше питиме вино під плескання людей і дружнє «Рас, два, три…»

Тут уже і дядечко засовався на своїй лавці в очікуванні конкурсу. Звичайно, я не могла залишитись осторонь, хоча через втомлені погляди офіціантів відчувала певний дискомфорт. Тим не менш, рот у них був роздертий у привітній усмішці. Зрозуміло, що для них ця попойка стала рутинною, та після неї охочих придбати пляшку-другу, а то й бідончик вина, ставало набагато більше. Тож свято продовжувалось.

Спочатку дівчат випробували на спроможність більше випити, а потім і чоловікам випала така можливість. Примітно те, що чоловіки дуже мляво зреагували на таку перспективу, на відміну від жінок, і декількох ледве вдалось витягнути, крім вищезазначеного дядечка звісно.

Я була останньою у своєму ряду дівчат, тому встигла зрозуміти як треба краще нахиляти голову і ковтати вино, щоб воно не переливалось за край. А так як чоловікам було відверто нецікаво пити саме ВИНО, то дуже скоро я спочивала на лаврах переможця. І хоч я люблю більше червоне та, злегка захмеліла, з радістю прийняла пляшку білого Токайського вина з рук доброзичливого (і дуже симпатичного на той момент) офіціанта. Ну і чого гріха таїти, придбала пляшку «Бичої крові». Щоб вороги боялись!

Це пов’язано з легендою про походження вина «Egri bikaver» (Еґерська бича кров). То були неспокійні часи, коли угорці воювали з турками. Останні побачили, що ворог суне на них, а коло рота у всіх червоні плями і подумали, що ті упились бичою кров’ю та стали непереможні. Ну і втекли турки додому, підібгавши хвоста. Історія ця аж ніяк не може бути правдою, бо тоді в Угорщині виробляли тільки біле вино. Ну і хто вчив у школі історію, теж в курсі того, що турків такими дурницями не залякаєш і вони облаштувались в Угорщині всерйоз і надовго.

Угорщина

Місто св. Іштвана

Опівночі ми прибули у місто, розділене навпіл могутньою річкою Дунай. Будапешт зустрів нас вогнями великого міста. Гід мляво розповідала про дві його частини – Буду та Пешт, про те що їх відрізняє і поєднує, але слухати вже не було сил, думки розбігалися і мерехтіння за вікном зливалося в одну вогняну смугу. Останнє, про що я тоді подумала – це те, що Будапешт нагадав мені про Київ, який теж розділений річкою. Але уже зранку я зрозуміла, що це, мабуть, єдина паралель, яку можна провести між цими містами.

Угорщина

Угорщина

Угорщина

В Пешті знаходяться майже всі пам’ятки, які повинен побачити турист. Їх там багато і всі дуже гарні. А на площі святого Іштвана величаво стоїть католицький собор – базиліка, угадайте кого, св. Іштвана. Він там дуже шанований, приблизно як у турків Ататюрк, а у індусів Ганді. Бо чоловік зробив велике діло – заснував Угорську державу, так що тепер заслужено пожинає плоди своєї праці. Над центральним входом викарбовано напис на латині – «Ego sum via veritas et vita», що у перекладі означає «Я Путь і Правда, і Життя». І хоч переклала я цей напис пізніше, але відразу відчула важливість і значущість слів. Якось вагомо вони звучать, особливо коли читаєш уголос.

Будапешт

Тож я вирішила зайти всередину, хоч і не люблю зівак, які бігають по церкві і фотографують все підряд. Це ж порушує спокій тих, хто туди не просто повитріщатися прийшов. Під загальний шум все ж і я клацнула пару цікавостей. Зокрема, вітраж, на якому вочевидь зображений той же персонаж, про якого йшлося вище, переливався на сонці і виблискував. Не скажу, що від цього на мене зійшло прозріння, але це видовище приємне для споглядання.

Будапешт

В той час, більшість з групи українських подорожуючих побігла міняти гроші на місцеві.

Намінявши угорських форинтів у кіоску «Change», який знайти було неважко, бо їх накидано всюди де тільки можна, я з цікавістю їх роздивлялась. Шкода, що не залишила собі на пам’ять хоч одну купюру. Можливо, скоро вони вийдуть з обігу, хоч угорці ревно борються за свою національну валюту. Та ЄС невблаганний. Одразу виникло запитання чому угорський форинт? В якій країні ще є форинти? Та відповіді на це питання я так і не отримала. Повертаючись до Угорщини та її стосунків з Європейським Союзом – тут не все гаразд. Сваряться вони як подружжя під час періоду «притирання» одне до одного.

Угорці в основному жаліються на високий рівень безробіття, низьку заробітну платню при європейських цінах та відсутність свободи слова. Мовляв, крах соцтабору таки відбувся чи ні? Подробиць я не знаю, але те, що кидається в очі зовсім не наштовхує на думку, що тут якісь проблеми. Архітектура вражає, велосипедні доріжки є, транспорт красивий.

А люди кажуть, що ледь не половина населення живе за межею бідності. Їм видніше… До речі, в той прекрасний літній день мало відбутися одне дійство, на яке я б залюбки подивилася ради цікавості – гей-парад. Про це ми дізналися, запитавши про величезну кількість поліції, яка з’їхалась сюди ледве не з усієї країни. Я не лишилась, щоб побачити на власні очі, але хто бажає, то можна подивитись тут:

Місто майстрів

Геї геями, але на мене чекало набагато цікавіше і приємніше місце – Сентендре (Szentendre). І назва тішить слух, і саме містечко, яке розташоване за 20 км від Будапешта, розкішне. Розкішне у сенсі відчуттів. Коли йдеш звивистими вуличками, засовуєш носа в усі крамнички, вдихаєш аромати якихось незвіданих прянощів, то немає навіть потреби щось купувати, бо все-одно це місце запам’ятається надовго. Воно зачепило всі відчуття. Зір насолоджувався різнобарв’ям вузьких вуличок, слух пестили привітання місцевих, нюх занурювався у цитруси та перці, смак потішив рибний суп «халасле», який дуже нахвалювала екскурсовод, і навіть тактильні відчуття не залишились без вражень – шалики ручної роботи були такі милі, що довелось один придбати.

Сентендре, Угорщина

Сентендре, Угорщина

Сентендре, Угорщина

Сентендре, Угорщина

З однієї симпатичної зеленої крамнички вигулькнув дідок, який показує туристам фото, де він стоїть поряд із Юрієм Гагаріним, у якого був перекладачем, коли останній завітав до Будапешту. Всі зворушуються і купують у нього якусь дрібничку.

Сентендре, Угорщина

Сентендре, Угорщина

А далі по вулиці розташований знаменитий музей марципанів. Там все солодке і красиве. І Майкл Джексон чомусь схожий на Боярського.

Viszontl?t?sra, Budapest!

Повернувшись назад до міста, я потрапила на постгейпарадний простір: вздовж головної вулиці були розкидані прапорці з символікою ЛГБТ, подекуди пластикові стаканчики. Але ці ознаки параду швидко танули в руках муніципальних двірників. Тож поки було трохи вільного часу, я вирішила пройтись головним проспектом, Андраші, який нагадав мені бульвар Шевченка у рідних Черкасах, і заодно заглянути в Дім терору (Terror H?za), який я планувала відвідати.

Дім терору, Угорщина

Там КГБ-шники утримували та допитували противників режиму. Портрети закатованих висять на фасаді будинку як постійнодіюча експозиція. Але мене чекали зачинені двері. Певно, я ще не готова була до перегляду всяких жахів, які в тому будинку знаходяться, тож довелося обмежитись самим екстер’єром. Через дорогу від музею стоїть Залізна завіса, яка, очевидно, уособлює завісу між соціалістичним табором та рештою Європи. А у нас досі Ленін височіє ледь не в кожному місті, не кажучи вже про села.

Дім терору, Угорщина

У музей я не потрапила, але могла потрапити на борт пивного корабля, з якого угорці напідпитку кричали щось своєю незрозумілою мовою. Певно запрошували, бо махали руками, мовляв: «Сідай, прокачу!» Від такої сумнівної прогулянки в компанії іноземців я відмовилась. Та вони собі покрутили педалі далі, голосно співаючи якісь народні пісні, певно про Іштвана.

Угорщина

А на завершення, ми ще прокатались, як боги, на кораблику, де всім видавали бокал шампанського для розслабона. Хто не п’є – будь здоров, бо у вартість квитка це входить. Тож всі пили. Ілюмінація звичайно чудова і визнана ЮНЕСКО та всіма можливими комітетами. Російськомовний гід щоправда якось не вписувався в мою ідилію з шампанським і нічним містом, тому я намагалась його не слухати. Можливо, щось пропустила, але те можна погуглить. Головне ж що? Враження. А враження від Будапешту залишились приємні. Проте, переїжджати туди не спішитиму. Платять мало.

Угорщина



Booking.com

Facebook Comments

Залишити коментар