Світ очима бродяг

Ірак: оминаючи стереотипи

Ірак: оминаючи стереотипи

Автор: Павло Лозинський

Про-бла-бла-лог. Що ми знаємо про Ірак? Для більшості це – «небезпека», «тероризм», дехто згадає про Саддама і війну зі США, ще хтось, можливо, розповість про його поділ на дві частини: північну (Іракський Курдистан) і південну (власне, сам Ірак). Більшість інформації про цю близькосхідну країну в Інтернеті стосується як не військових дій, то протистояння релігійних фанатиків. А про відгуки простих мандрівників взагалі марно казати – їх одиниці. Тому я спробую трохи заповнити утворені прогалини і показати вам дещо інший Ірак.

Намагатимусь не давати жодних історичних витягів, інформації про адміністративний поділ тощо (усе це можна подивитися у Вікіпедії) – лише враження від побаченого й інформацію, яка може бути корисною для усіх тих, у кого теж виникне бажання помандрувати у цю непересічну країну, а саме – у північну її частину.

Віза. Так, в Ірак потрібно візу, і якщо ви десь в інтернет-просторі знайшли відомості про те, що можна обійтися без неї, на кордоні вам культурно пояснять, наскільки ця інформація була недостовірною.

Нам із колегою візу робила панянка, яка мешкає в Ербілі, організувавши запрошення від Спілки письменників Іраку. Знайшли ми її через Каучсьорфінг (www.couchsurfing.org), тому знову і знову рекомендую усім цей чудовий ресурс. Виробляли документ дуже довго, і ми, будучи уже за десяток кілометрів від кордону (на турецькому боці), мусили чекати ще два дні, поки на електронку нарешті прийшла перепустка терміном на 15 днів.

Ірак: оминаючи стереотипи

Одразу скажу, що жінкам потрапити як до Іракського Курдистану, так й Іраку загалом, значно важче, ніж чоловікам. У місцевих побутує думка, що наші красиві дівчата – це деструктивний елемент для основ ісламської моралі, тому, як казав один місцевий дядечко, «якщо у когось із жіноцтва і є шанс відвідати Ірак, так це, скажімо, у філіппінок, оскільки я серед них ще не бачив жодної симпатичної»:)

Кордон. Для перетину кордону було обрано варіант таксі. Це вже потім ми активно присіли на автостоп, але спочатку оця невідомість перед не найбезпечнішою у світі країною трохи сковувала. Із таксистом, який закатав за переправу через місцевий Стікс (кордон між Туреччиною й Іраком проходить через невелику депресивну річечку) 50 лір, домовилися за 30 (приблизно – 60 гривень із кожного).

До речі, на території Курдистану (що турецького, що іракського) можна і треба торгуватися. У багатьох магазинах на товарах навіть немає цінників, тому ви повинні завжди бути готовими до «гарячого діалогу» (бажано підівчити кілька фраз на курманджі й сорані, розім’яти руки для мови жестів, але у більшості випадків налаштовуйтеся на участь у шоу «Інтуїція»))

Сам кордон нічим не відрізняється від сотні інших – в міру мілітаризований, поділений на кілька коридорів і з тими самими дьютіками. Пройшли ми усі процедури доволі швидко й вже менше як за годину мчали углиб країни. Варто додати, що я недаремно вжив слово «мчали», адже в Іраку дуже якісні дороги, тому 180-200 км/год на міжміській трасі були нормою.

Ірак: оминаючи стереотипи

За вікном переважно простягалася пустеля, яку де-не-де розбавляли гори, химерні поодинокі будиночки, а подекуди і взагалі «веселі-каруселі»:

Ірак: оминаючи стереотипи

На в’їзді у кожне місто стоять блокпости, де перевіряють документи і багаж, а самими містами час від часу курсують поважні дядечки з автоматами на плечі, однак це, як не дивно, не викликало у нас надмірної тривоги.

Ірак: оминаючи стереотипи

До слова, напередодні у турецькому Джізре ми стали свідками заворушень місцевих мешканців із поліцією, де навіть малі діти несамовито обкидували бронетехніку камінням, або ж опісля мали проблеми із турецькими спецслужбами у Батмані; натомість тут куди не глянь – усе тихо-мирно, як в Аллаха за пазухою, а важка техніка трапляється хіба в музеї «Amna Suraka» у Сулейманії.

Ірак: оминаючи стереотипи

Курдська гостинність. Про неї можна писати цілі опуси, оскільки таких щирих, товариських і позитивних людей я ще не зустрічав ніде. Після Іраку ми мали можливість побувати в Грузії й оцінити легендарну грузинську гостинність; повірте – до курдської їй ще дуже далеко (а може не «ще», а «вже», зважаючи на те, як Джорджистан стрімко перетворюється у попсовий туристичний осередок).

В якому місті ви б не побували, неодмінно настане момент, коли хтось із власників крамничок а чи просто якийсь їх відвідувач запросить вас на чай (сік, кебаб etc, etc). Ясна справа, що відмова буде прирівнюватися до глибокої особистої образи. Деколи «запрошувачів» назбирувалася ціла хмара:

Ірак: оминаючи стереотипи

Бували моменти, коли ми не встигали рухатися за впорядкованим маршрутом через те, що на кожному кроці хтось кудись кликав. А одного разу, коли під час стопу на трасі ми відмовилися від запропонованого чаю, показуючи дядькові на годинник і даючи зрозуміти, що у нас обмаль часу, він приніс цей чай від свого закладу безпосередньо до дороги…

Сівши до когось у машину, ви, скоріш за все, одразу отримаєте пляшку холодної води (яка при температурі за бортом +45 – +50 є чи не найкращим жестом уваги), але в нашому випадку дуже часто цим не обмежувалося, й окрім неї водії вгощали фруктами, ягодами, випічкою, шоколадом і т. д. Ну і варто додати, що коли ми залазили до когось у салон й намагалися розповісти про свій пункт призначення, завершуючи тираду незмінним «бе пара» («без грошей»), власники авто здебільшого обурювалися, мовляв, «та ясна справа, що бе пара, я ж не заробити на тобі зупинився, баняку».

Дуже частими були випадки, коли ми хотіли щось придбати на базарі або ж поїсти у придорожній забігайлівці, а з нас відмовлялися брати гроші.

Проте чи не найбільшим жестом прихильності була допомога одного із керівників місцевої телерадіокомпанії, якого ми зовсім випадково застопили, коли їхали в Лаліш – храм ізидів, розташований між Мосулом і Духоком. Цей хлопець (який, до речі, чудово розмовляв англійською, а це – нечасте явище в Іраку) завіз нас у сам комплекс, домовившись із охороною про дозвіл, а потім залишив свої контакти, сказавши: «завітаєте в Духок – телефонуйте» (що ми, не надто вагаючись, і зробили, оскільки це місто було наступним у списку). Уже за добу ми отримали ключі від квартири його кузина, яка на той час пустувала, а згодом – перепустку в Доміз – табір сирійських біженців в Іраку, у який ми без допомоги цього хлопаки ніколи би не потрапили.

Вид із вікна окупованої нами квартири на спальний райончик Духоку:

Ірак: оминаючи стереотипи

Їжа, побут, звичаї та інший вінегрет. В Іраку їдять багато рису. Двома основними місцевими стравами є бір’яні та маклуба. Перша – це рисова запіканка, у якій поряд із кавалками м’яса, часником, уживаються кориця, м’ята і якісь нєвєдомі фрукти, а друга – це ті ж таки рис і м’ясо, але уже із купою овочів: цвітною капустою, помідорами, баклажанами тощо. Цікавим є той факт, що до солодкого бір’яні подають якийсь термоядерний соус, а до кисленької маклуби – абрикосову підливку. Така от еклектика, панове.

Ірак: оминаючи стереотипи

Правда одразу варто додати, що коштують ці страви недешево, тому простих смертних від голоду завжди врятує кебаб або щось приготоване власними силами. Ну і не варто забувати про фрукти, яких на місцевих ринках завжди вдосталь.
Середня зарплата в Іраку – 1000 доларів; того, хто отримує менше, вважають бідосьою чорною. 80% автомобілів, що курсують дорогами, – дорогі іномарки; система громадського транспорту є доволі кволою, основну нішу перевезень займають таксі. У той же час чимало кварталів виглядають так, наче після бомбардування.

Валюту можна поміняти безпосередньо на вулиці, підійшовши до будь-якого дядька-акваріуміста.

Ірак: оминаючи стереотипи

За один долар вам дадуть 1250 динарів, найдрібніша купюра – двістіп’ятдесятка, металевих грошей немає. Варто зауважити, що на території північного Іраку ви убезпечені від афер і крадіжок з боку курдів (про це знайома сказала ще заздалегідь і нам жодного разу не трапилося нагоди переконатися у зворотному).

У побуті впадає у вічі той факт, що місцеві не лише пишуть справа наліво, але й у всьому іншому теж воліють дотримуватися цієї норми: хочеш відкрутити кран з водою – закручуй, хочеш закрити двері на ключ – відкривай і т. д.
Як і в усіх мусульманських країнах, в Іраку дуже висока планка моральних норм. Наприклад, дівчині не можна перебувати із чужим чоловіком у негромадському місці довше, ніж 15 хвилин, тому зі знайомою, яка нам допомагала, ми спілкувалися лише на вулиці або в кав’ярнях; до свого офісу, який був люб’язно наданий нам для ночівлі, вона заходила лише один раз, аби пояснити де, що і до чого.

Також, скажімо, в Іраку не прийнято одягати майки і безрукавки. Коли я одного разу підкотив рукави, щоби трохи погрилювати плечі, знайома сказала, що це прирівнюється до того, якби вона на вулиці оголила грудь. Сеанс нудизму було автоматично припинено:)

Доволі кумедною є плутанина між курдськими та українськими словами, коли вони звучать однаково, однак мають різне значення. Наприклад, баба з курдської – тато, мама – дядько, а кака – це шанобливе звертання на кшталт «пане». І скажу вам, що то не вельми кайфово, коли за тобою по вулиці біжать маленькі прохачі із криками «Кака! Кака!».

Окрім пам’ятників воякам і всіляких меморіальних комплексів, трапляються в країні і доволі креативні монументи, як, скажімо, оцей:

Ірак: оминаючи стереотипи

Проводяться у ній і культурні заходи, як от вечори Ібсена:

Ірак: оминаючи стереотипи

Табір сирійських біженців. Як я уже писав вище, нам пощастило потрапити у Доміз – табір, де знайшли житло люди, що втратили його у себе на батьківщині у Сирії.

Ірак: оминаючи стереотипи

Максимальна кількість людей, яка колись мешкала у таборі – 111 тис. чоловік; зараз їх майже удвічі менше; решта рівномірно розтряслися територією Іракського Курдистану.

Кожен мешканець отримує мінімальну фінансову допомогу, й окрім того може їздити у довколишні міста на роботу. Неодружені чоловіки і жінки, ясна річ, живуть в окремих блоках. На території табору діє декілька навчальних закладів.

Ірак: оминаючи стереотипи

Цікавим є той факт, що люди, які втратили житло і рідних, зберігають оптимізм, не нарікають, як все погано, і не ставляться до тебе, як до закордонного агресора; маленькі діти не бігають за «багатим містером» із одвічними «мані-мані», а просто радіють, що ти завітав до них, показують тобі свої забавки або просто просять їх сфотографувати і тішаться з того більше, ніж наші дорогим подарункам.

Ірак: оминаючи стереотипи

Ірак: оминаючи стереотипи

Епі-бла-бла-лог. Покидали Ірак ми уже як матьорі мандрівники – без допомоги таксистів. Перед кордоном застопили якогось бусика, вирушивши «на виход с вещямі», і… застрягли. Дядько, який нас підібрав, вирішив «якого це шайтана має пропадати нагода провезти через кордон кілька зайвих блоків цигарок» (до слова, в Іраку ціни на алкоголь і тютюн є суттєво нижчими, ніж у сусідній Туреччині, тому дуже поширена контрабанда цієї продукції усіма, кому не лінь).

Закупившись у дьютіку червоним «Мальборо» і давши його нам, а потім ще й розіпхавши по наплічниках додаткові порції, старий сказав щось на кшталт «хлопаки, все буде класно; ви, головне, мовчіть і кивайте». Потім вуйко прилаштувався до черги любителів покурити, в якій ми протеліпалися 5 годин і вже були нераді своєму «везінню». Однак жодних попандосів, окрім втрати часу, на щастя, не трапилося.

Наостанок скажу, що Ірак (навіть північна частина, у якій ми були, тобто Іракський Курдистан) не є настільки безпечним, щоби туди організовувати туристичні тури (хе-хе), але й називати його геть страшним, аби взагалі туди не потикатися теж не варто. Так, ми зустрічали людей із загіпсованими кінцівками після вибухів у Мосулі, нам розповідали про водіїв-арабів, які підбирають іноземців і везуть «на точку», де їх за то уже чекає винагорода, але ризик є скрізь, навіть під час мирної прогулянки вечірнім Сиховом (спальний район Львова – прим. авт.). А як саме ризикувати і чи робити це взагалі – вибір за вами.

Ірак: оминаючи стереотипи

Усім вдалих мандрівок, ну а якщо у когось виникнуть запитання по темі, кнокайте сюди: vk.com/kelt_inside

Фото: Андрій Мочурад, Павло Лозинський

Facebook Comments

Залишити коментар

Коментарів

  • я все хотів зїздити в сирію, та це доведеться відкласти