Ірак: оминаючи стереотипи

Автор: Павло Лозинський

Про-бла-бла-лог. Що ми знаємо про Ірак? Для більшості це – «небезпека», «тероризм», дехто згадає про Саддама і війну зі США, ще хтось, можливо, розповість про його поділ на дві частини: північну (Іракський Курдистан) і південну (власне, сам Ірак). Більшість інформації про цю близькосхідну країну в Інтернеті стосується як не військових дій, то протистояння релігійних фанатиків. А про відгуки простих мандрівників взагалі марно казати – їх одиниці. Тому я спробую трохи заповнити утворені прогалини і показати вам дещо інший Ірак.

Намагатимусь не давати жодних історичних витягів, інформації про адміністративний поділ тощо (усе це можна подивитися у Вікіпедії) – лише враження від побаченого й інформацію, яка може бути корисною для усіх тих, у кого теж виникне бажання помандрувати у цю непересічну країну, а саме – у північну її частину.

Віза. Так, в Ірак потрібно візу, і якщо ви десь в інтернет-просторі знайшли відомості про те, що можна обійтися без неї, на кордоні вам культурно пояснять, наскільки ця інформація була недостовірною.

Нам із колегою візу робила панянка, яка мешкає в Ербілі, організувавши запрошення від Спілки письменників Іраку. Знайшли ми її через Каучсьорфінг (www.couchsurfing.org), тому знову і знову рекомендую усім цей чудовий ресурс. Виробляли документ дуже довго, і ми, будучи уже за десяток кілометрів від кордону (на турецькому боці), мусили чекати ще два дні, поки на електронку нарешті прийшла перепустка терміном на 15 днів.

Одразу скажу, що жінкам потрапити як до Іракського Курдистану, так й Іраку загалом, значно важче, ніж чоловікам. У місцевих побутує думка, що наші красиві дівчата – це деструктивний елемент для основ ісламської моралі, тому, як казав один місцевий дядечко, «якщо у когось із жіноцтва і є шанс відвідати Ірак, так це, скажімо, у філіппінок, оскільки я серед них ще не бачив жодної симпатичної»:)

Кордон. Для перетину кордону було обрано варіант таксі. Це вже потім ми активно присіли на автостоп, але спочатку оця невідомість перед не найбезпечнішою у світі країною трохи сковувала. Із таксистом, який закатав за переправу через місцевий Стікс (кордон між Туреччиною й Іраком проходить через невелику депресивну річечку) 50 лір, домовилися за 30 (приблизно – 60 гривень із кожного).

До речі, на території Курдистану (що турецького, що іракського) можна і треба торгуватися. У багатьох магазинах на товарах навіть немає цінників, тому ви повинні завжди бути готовими до «гарячого діалогу» (бажано підівчити кілька фраз на курманджі й сорані, розім’яти руки для мови жестів, але у більшості випадків налаштовуйтеся на участь у шоу «Інтуїція»))

Сам кордон нічим не відрізняється від сотні інших – в міру мілітаризований, поділений на кілька коридорів і з тими самими дьютіками. Пройшли ми усі процедури доволі швидко й вже менше як за годину мчали углиб країни. Варто додати, що я недаремно вжив слово «мчали», адже в Іраку дуже якісні дороги, тому 180-200 км/год на міжміській трасі були нормою.

За вікном переважно простягалася пустеля, яку де-не-де розбавляли гори, химерні поодинокі будиночки, а подекуди і взагалі «веселі-каруселі»:

На в’їзді у кожне місто стоять блокпости, де перевіряють документи і багаж, а самими містами час від часу курсують поважні дядечки з автоматами на плечі, однак це, як не дивно, не викликало у нас надмірної тривоги.

До слова, напередодні у турецькому Джізре ми стали свідками заворушень місцевих мешканців із поліцією, де навіть малі діти несамовито обкидували бронетехніку камінням, або ж опісля мали проблеми із турецькими спецслужбами у Батмані; натомість тут куди не глянь – усе тихо-мирно, як в Аллаха за пазухою, а важка техніка трапляється хіба в музеї «Amna Suraka» у Сулейманії.

Курдська гостинність. Про неї можна писати цілі опуси, оскільки таких щирих, товариських і позитивних людей я ще не зустрічав ніде. Після Іраку ми мали можливість побувати в Грузії й оцінити легендарну грузинську гостинність; повірте – до курдської їй ще дуже далеко (а може не «ще», а «вже», зважаючи на те, як Джорджистан стрімко перетворюється у попсовий туристичний осередок).

В якому місті ви б не побували, неодмінно настане момент, коли хтось із власників крамничок а чи просто якийсь їх відвідувач запросить вас на чай (сік, кебаб etc, etc). Ясна справа, що відмова буде прирівнюватися до глибокої особистої образи. Деколи «запрошувачів» назбирувалася ціла хмара:

Бували моменти, коли ми не встигали рухатися за впорядкованим маршрутом через те, що на кожному кроці хтось кудись кликав. А одного разу, коли під час стопу на трасі ми відмовилися від запропонованого чаю, показуючи дядькові на годинник і даючи зрозуміти, що у нас обмаль часу, він приніс цей чай від свого закладу безпосередньо до дороги…

Сівши до когось у машину, ви, скоріш за все, одразу отримаєте пляшку холодної води (яка при температурі за бортом +45 – +50 є чи не найкращим жестом уваги), але в нашому випадку дуже часто цим не обмежувалося, й окрім неї водії вгощали фруктами, ягодами, випічкою, шоколадом і т. д. Ну і варто додати, що коли ми залазили до когось у салон й намагалися розповісти про свій пункт призначення, завершуючи тираду незмінним «бе пара» («без грошей»), власники авто здебільшого обурювалися, мовляв, «та ясна справа, що бе пара, я ж не заробити на тобі зупинився, баняку».

Дуже частими були випадки, коли ми хотіли щось придбати на базарі або ж поїсти у придорожній забігайлівці, а з нас відмовлялися брати гроші.

Проте чи не найбільшим жестом прихильності була допомога одного із керівників місцевої телерадіокомпанії, якого ми зовсім випадково застопили, коли їхали в Лаліш – храм ізидів, розташований між Мосулом і Духоком. Цей хлопець (який, до речі, чудово розмовляв англійською, а це – нечасте явище в Іраку) завіз нас у сам комплекс, домовившись із охороною про дозвіл, а потім залишив свої контакти, сказавши: «завітаєте в Духок – телефонуйте» (що ми, не надто вагаючись, і зробили, оскільки це місто було наступним у списку). Уже за добу ми отримали ключі від квартири його кузина, яка на той час пустувала, а згодом – перепустку в Доміз – табір сирійських біженців в Іраку, у який ми без допомоги цього хлопаки ніколи би не потрапили.

Вид із вікна окупованої нами квартири на спальний райончик Духоку:

Їжа, побут, звичаї та інший вінегрет. В Іраку їдять багато рису. Двома основними місцевими стравами є бір’яні та маклуба. Перша – це рисова запіканка, у якій поряд із кавалками м’яса, часником, уживаються кориця, м’ята і якісь нєвєдомі фрукти, а друга – це ті ж таки рис і м’ясо, але уже із купою овочів: цвітною капустою, помідорами, баклажанами тощо. Цікавим є той факт, що до солодкого бір’яні подають якийсь термоядерний соус, а до кисленької маклуби – абрикосову підливку. Така от еклектика, панове.

Правда одразу варто додати, що коштують ці страви недешево, тому простих смертних від голоду завжди врятує кебаб або щось приготоване власними силами. Ну і не варто забувати про фрукти, яких на місцевих ринках завжди вдосталь.
Середня зарплата в Іраку – 1000 доларів; того, хто отримує менше, вважають бідосьою чорною. 80% автомобілів, що курсують дорогами, – дорогі іномарки; система громадського транспорту є доволі кволою, основну нішу перевезень займають таксі. У той же час чимало кварталів виглядають так, наче після бомбардування.

Валюту можна поміняти безпосередньо на вулиці, підійшовши до будь-якого дядька-акваріуміста.

За один долар вам дадуть 1250 динарів, найдрібніша купюра – двістіп’ятдесятка, металевих грошей немає. Варто зауважити, що на території північного Іраку ви убезпечені від афер і крадіжок з боку курдів (про це знайома сказала ще заздалегідь і нам жодного разу не трапилося нагоди переконатися у зворотному).

У побуті впадає у вічі той факт, що місцеві не лише пишуть справа наліво, але й у всьому іншому теж воліють дотримуватися цієї норми: хочеш відкрутити кран з водою – закручуй, хочеш закрити двері на ключ – відкривай і т. д.
Як і в усіх мусульманських країнах, в Іраку дуже висока планка моральних норм. Наприклад, дівчині не можна перебувати із чужим чоловіком у негромадському місці довше, ніж 15 хвилин, тому зі знайомою, яка нам допомагала, ми спілкувалися лише на вулиці або в кав’ярнях; до свого офісу, який був люб’язно наданий нам для ночівлі, вона заходила лише один раз, аби пояснити де, що і до чого.

Також, скажімо, в Іраку не прийнято одягати майки і безрукавки. Коли я одного разу підкотив рукави, щоби трохи погрилювати плечі, знайома сказала, що це прирівнюється до того, якби вона на вулиці оголила грудь. Сеанс нудизму було автоматично припинено:)

Доволі кумедною є плутанина між курдськими та українськими словами, коли вони звучать однаково, однак мають різне значення. Наприклад, баба з курдської – тато, мама – дядько, а кака – це шанобливе звертання на кшталт «пане». І скажу вам, що то не вельми кайфово, коли за тобою по вулиці біжать маленькі прохачі із криками «Кака! Кака!».

Окрім пам’ятників воякам і всіляких меморіальних комплексів, трапляються в країні і доволі креативні монументи, як, скажімо, оцей:

Проводяться у ній і культурні заходи, як от вечори Ібсена:

Табір сирійських біженців. Як я уже писав вище, нам пощастило потрапити у Доміз – табір, де знайшли житло люди, що втратили його у себе на батьківщині у Сирії.

Максимальна кількість людей, яка колись мешкала у таборі – 111 тис. чоловік; зараз їх майже удвічі менше; решта рівномірно розтряслися територією Іракського Курдистану.

Кожен мешканець отримує мінімальну фінансову допомогу, й окрім того може їздити у довколишні міста на роботу. Неодружені чоловіки і жінки, ясна річ, живуть в окремих блоках. На території табору діє декілька навчальних закладів.

Цікавим є той факт, що люди, які втратили житло і рідних, зберігають оптимізм, не нарікають, як все погано, і не ставляться до тебе, як до закордонного агресора; маленькі діти не бігають за «багатим містером» із одвічними «мані-мані», а просто радіють, що ти завітав до них, показують тобі свої забавки або просто просять їх сфотографувати і тішаться з того більше, ніж наші дорогим подарункам.

Епі-бла-бла-лог. Покидали Ірак ми уже як матьорі мандрівники – без допомоги таксистів. Перед кордоном застопили якогось бусика, вирушивши «на виход с вещямі», і… застрягли. Дядько, який нас підібрав, вирішив «якого це шайтана має пропадати нагода провезти через кордон кілька зайвих блоків цигарок» (до слова, в Іраку ціни на алкоголь і тютюн є суттєво нижчими, ніж у сусідній Туреччині, тому дуже поширена контрабанда цієї продукції усіма, кому не лінь).

Закупившись у дьютіку червоним «Мальборо» і давши його нам, а потім ще й розіпхавши по наплічниках додаткові порції, старий сказав щось на кшталт «хлопаки, все буде класно; ви, головне, мовчіть і кивайте». Потім вуйко прилаштувався до черги любителів покурити, в якій ми протеліпалися 5 годин і вже були нераді своєму «везінню». Однак жодних попандосів, окрім втрати часу, на щастя, не трапилося.

Наостанок скажу, що Ірак (навіть північна частина, у якій ми були, тобто Іракський Курдистан) не є настільки безпечним, щоби туди організовувати туристичні тури (хе-хе), але й називати його геть страшним, аби взагалі туди не потикатися теж не варто. Так, ми зустрічали людей із загіпсованими кінцівками після вибухів у Мосулі, нам розповідали про водіїв-арабів, які підбирають іноземців і везуть «на точку», де їх за то уже чекає винагорода, але ризик є скрізь, навіть під час мирної прогулянки вечірнім Сиховом (спальний район Львова – прим. авт.). А як саме ризикувати і чи робити це взагалі – вибір за вами.