Іспанська залізниця

Автор: Юрій Борисов

Пропоную читачам сайту здійснити фотоподорож залізницями Іспанії. Маршрут наступний: Мадрид – Вальядолід – Леон – Віґо – Валенса (португальський кордон). Більш ніж 500 кілометрів шляху.

Іспанська залізниця має назву RENFE. Подорожувати нею легко й зручно. Квитки без проблем бронюються на сайті компанії (http://www.renfe.com/) і, як ми особисто з’ясували в ході подорожі, діють на весь маршрут протягом кількох годин. Тобто, якщо Ви, борони Боже, спізнились на потяг, скажімо, від Мадриду до Леону, не біда! З цим самим квиточком можна сісти на будь-який наступний потяг, що прямує від іспанської столиці до того ж таки Леону. Але про все це докладніше.

Більшість вагонів зовні виглядає ось так:

А це вигляд зсередини:

На вікнах – логотип іспанської залізниці:

Багажні полички:

Відкидний столик:

Між сидінь є розетки, що дуже зручно:

В цілому, дуже подібно до наших «Хюндаїв», але є три суттєві відмінності.

Перша – це те, що Вам не доведеться стояти у полі кілька годин. Принаймні, скільки я чи мої знайомі подорожували залізничним транспортом Піренеями – ніколи у подібні ситуації не потрапляли.

Друга – у тамбурах нема дверей.

Третя – ніхто не возить «каталажки» з їжею та напоями, як у нас. Взагалі, провідник, наскільки я зрозумів, на весь потяг один. За 500 кілометрів дороги він лише двічі з’являвся у нашому вагоні.

А що ж робити, коли зголоднів? – спитає читач. У потязі є автомат з чіпсами, кока-колою та іншим невибагливим їдлом-питвом. Вибір не надто вражаючий, тому раджу попередньо «підживитись» у вокзальному кафе, або взяти якусь перекуску з собою.

Потяг іде доволі швидко, 200-220 км/год. не є чимось надзвичайним.
Кондиціонер працює добре, що особливо важливо, враховуючи сорокаградусну спеку за вікном. 🙂

Отож, поїхали!

Більша частина Іспанії випалена сонцем і подекуди в прямому сенсі виглядає, як прапор цієї країни (дивіться за кущі):

Рослинність дуже бідна:

Інколи пейзаж нагадує якийсь Туркменістан:

Якщо є канали з водою, трохи краще:

Як Ви розумієте, сільське господарство тут можливе тільки за умов крапельного зрошування:

Плантації соняшнику. Зверніть увагу на споруду в центрі світлини – це резервуар для дощової води з відведеним акведуком. Схожих конструкцій чимало набудовано за периметром іспанських полів:

А на цьому фото типовий південноукраїнський пейзаж. Дивишся у вікно й тобі здається, що їдеш десь по Миколаївщині. 🙂 Е ні – то Іспанія!

Села невеликі. Кілька будиночків на тлі костелу – типова картина:

Проїжджаємо повз ферму:

Сіно акуратно збирають:

Видобування будівельних матеріалів:

Камінь активно використовується для огорож:

Ось автомобільна траса пролягає впритул до залізниці. Дороги в Іспанії скрізь дуже хорошої якості:

Проїжджаємо повз невелике містечко:

Зверніть увагу, наскільки сухий ґрунт на городі:

Місцями приватний сектор розташований мало не на відстані простягненої руки од залізниці. Бур’яни й шиферні сарайчики з розвішеними на них мішками навіюють ностальгію за Батьківщиною:

Але, в цілому, все досить по-європейськи охайно:

Електропідстанція свідчить про те, що ми в’їжджаємо до якогось доволі крупного населеного пункту:

Це – Вальядолід:

В іспанських містах і селах залізниця обов’язково відокремлена від житлової зони металевою сіткою та кількома лініями дроту над нею:

Приватний сектор:

На дахах багатьох будинків вікна. Люди намагаються максимально ефективно використовувати енергію сонця для освітлення мансард:

Прибуваємо на вокзал Вальядоліду:

Перони – криті. Трохи поодаль Ви бачите не дуже поширену модифікацію іспанських потягів:

Рушаємо. Наш шлях лежить мало не через усе місто. Більшість будинків у спальниках виглядає ось так:

П’ятиповерхівки:

Залишаємо межі міста:

Містечко з назвою Асторґа. Такий собі іспанський райцентр:

Які ж тут бідні ґрунти! Добре, що хоч будівельного матеріалу не бракує! Піщаник активно використовується для будівництва огорож, сараїв тощо:

Їдемо далі:

Багатоквартирні будинки:

Загалом, Асторґа доволі гарна. Не в останню чергу, завдяки отаким мальовничим закинутим будівлям:

Ближче до Атлантики рівнини змінюються горами:

Рослинність стає значно багатшою (опадів тут випадає більше, ніж у центрі Іспанії), з’являються відвали вугільної породи, на станціях підсідають люди, що говорять явно відмінною від іспанської мовою – ми вже на території Ґалісії.

Ґалісія історично має дуже тісні зв’язки з сусідньою Португалією, що накладає відбиток на край. Навіть мова тут інша – ґалісійська. Вона характерна великою кількістю шиплячих, як і португальська. Реґіон сильно відрізняється від Кастилії (іспанського центру) та Леону (північно-західної іспанської провінції, до якої належить вище згадувана Асторґа). Напевно, десь як Закарпаття від Наддніпрянщини.

Міст через гірський потік:

Всюди видобувають кам’яне вугілля. Такий собі іспанський Донбас:

Там, де автомобільна дорога впритул підходить до залізниці, використовується місцевий чорний камінь для спорудження огорожі:

На скелі накидають захисну сітку від обвалу каміння:

Невеликі шахтарські містечка типові для краю. Неозброєним оком помітна відмінність від центральної Іспанії. Насамперед, дахи – вони чорного кольору, тоді як у Кастилії чи Леоні – переважно червоного. Архітектурний стиль теж інший:

Особисто мені Ґалісія видалася дещо біднішою, ніж решта іспанських провінцій. Пізніше я дізнався, що так воно й є. Доволі високий рівень безробіття й низькі, за тутешніми мірками, заробітні плати. Хоча, звичайно, навіть у цьому депресивному реґіоні економічна ситуація набагато краща ніж в Україні.

Переїхавши гірські пасма, ми потрапили до більш яскраво вираженого субтропічного поясу.
Передмістя Віґо, головного міста Ґалісії, тонуть у морі зелені. Дуже багато фруктових дерев:

Де-не-де вже помітні пальми – неодмінний атрибут південних широт:

Архітектура схожа на португальську:

Спальні райони:

Аж ось він, красень Атлантичний океан! Хоч це й невеличка бухта, яка глибоко врізається у материк, немов той фіорд, а відкритий океан не видно, та все одно, усвідомлення того, що ти бачиш другу за величиною водойму на планеті, вражає!

За вікном промайнули портові доки й ми прибули на вокзал міста, у якому вирішили переночувати перед тим, як їхати далі до Португалії.

Ми провели у ґалісійській столиці лише одну ніч й особливо ніде не гуляли. Фото я не викладатиму, адже якихось вишуканих пам’яток архітектури тут немає. Втім, деякі цікаві спостереження вдалося зробити.
Не зважаючи на територіальну приналежність до Іспанії, ментально це скоріше Португалія. Чимало вивісок, до речі, дублюється португальською. Хоча, мабуть, то все ж таки ґалісійська, просто ця мова фактично є діалектом «портуґезу».

На вулицях багато машин з номерами сусідньої країни, що й не дивно – до кордону з Лузітанією лише 40 кілометрів. Ясна річ, на мобільнику врубається португальський роумінг.

Люди мені видалися теж подібними до співвітчизників Роналду й Фіґу – переважно низькі й смагляві.

У місті криза відчувається набагато сильніше ніж у Мадриді. Чимало закинутих будинків та напівпорожніх ресторанів.

Зрозуміло, що ціни у закладах харчування суттєво нижчі, навіть за іспанськими недорогими мірками.

Але, знов повторююсь, їхня криза була б для нас піком економічного зростання.

Знаєте, коли дороги гладенькі як скло, на вулицях взірцева чистота, транспорт новенький і сучасний, а пенсіонери їздять на таксі й вечеряють з вином у ресторанах – це що завгодно, тільки не криза. Хоча, не сумніваюсь, іспанці звикли жити краще ніж зараз. Це моя особиста думка.

Непогане місцеве пиво – Estrella Galicia (Зірка Ґалісії – ісп.). Сподобалось.

Отож, Віґо – невелике портове місто, по-південному привабливе. Але робити тут особливо нічого. Тому ми без жалю проігнорували якийсь фестиваль, що тривав в центральному парку, й пішли до хостелу спати. А вже наступного дня мали їхати до Порту.

Зранку трапилась дуже цікава й показова ситуація на залізниці, про що я вже писав на початку статті.

Ми спізнилися на потяг до Порту. Підійшли до начальника станції. Він, до речі, не сидить у кабінеті, а постійно ходить по перонах в костюмчику, солідний такий – перевіряє, чи все гаразд. Пояснили йому ситуацію. Мужик пішов домовився з провідниками і посадив нас на інший потяг. НОВИЙ КВИТОК Я НЕ КУПУВАВ – ДІЯВ СТАРИЙ!

Потяг, яким ми повинні були їхати до Порту, був португальським: