Кам’яні джунглі Сан-Паулу

Автор: Ґєорґій Красніков

Найбільший мегаполіс Південної Америки, друге чи третє за розмірами (залежно від того, як рахувати) місто у світі. За різними даними у ньому мешкає від 14 до 40 мільйонів людей. Ясна річ, що у мегаполісах важко оцінити реальну цифру, тим більше у таких, де купа фавел, нелегального житла, безпритульних, нелегалів тощо. Сан-Паулу – місто абсолютно сучасне, старої архітектури майже немає. Та все ж він чіпляє своєю потужністю, багатолюдністю.

До Сан-Паулу ми приїхали з іншого неблагонадійного мегаполісу – Ріо-Де-Жанейро. Після інциденту, який з нами трапився у Ріо (спроба пограбування), ми намагалися бути дуже обачливими. І не даремно, слід зазначити, що Сан-Паулу вважається приблизно настільки ж небезпечним, як і Ріо-де-Жанейро.

Є, щоправда, деякі особливості: у Ріо фавели розташовані одразу біля кварталів і скрізь. У Сан-Паулу вони досить віддалені від центру, проте беруть розміром. Є фавела, де мешкає 300 тис. чоловік, наприклад.

Площа Да Се й однойменний собор, ключова точка міста:

У перший же ж день ми придбали мапу і я поряд із собором почав дивитися, куди нам йти. Поки я це робив, моя дружина помітила, що на мене дивляться якісь підозрілі чоловіки і тицяють у мій бік пальцями. З її слів, вони навіть почали нас переслідувати, але вона втупилась у них поглядом, на що типи показали їй непристойні жести й сховалися. Може параноя? Хтозна. Але мапу ліпше на очах у всіх не роздивлятися, щоб не видавати свою іногородню сутність.

У місті безліч хмарочосів. Якщо ви полюбляєте подібні речі – вам сюди!

Кам’яні джунглі в усій красі:

Вид з балкону нашої вписки (квартири, де зупинилися на нічліг – прим. «Бродяг»):

Теж хмарочос, тільки недобудований. Але недобудований у Бразилії – абсолютно не значить, що у ньому не мешкають люди. В самому центрі, поряд із головною площею:

Пішохідний центр Сан-Паулу – це купа вуличок з бутіками-крамницями-ресторанами. Як бачите, ці місця також не вражають розмаїттям архітектурних форм:

Хіба що зовсім трохи:

Квінтесенцією пафосу й склобетону є Авеніра Пауліста. Такий собі місцевий «Печерськ». Тут сконцентровано усі найкрутіші заклади міста:

Однак серед скляних монстрів часом трапляються гарні старовинні церкви:

Різноманіття тут проявляється лише в оформленні телефонних будок:

Пам’ятник порваному чоботу:

Цікавим і важливим місцем у Сан-Паулу є музей Пауліста. Знаходиться він у розкішному палаці забудови ХІХ століття. Розташований далеко від центру, потрібно їхати тролейбусом:

Поряд – дуже приємний садочок з водограями:

А трохи далі – монумент незалежності Бразилії. Місце знакове тому, що саме тут було проголошено самостійність країни у 1821 році:

Ще один приємний парк у котрому дуже добре сховатися від столичної суєти – Ібірапуера, на південному заході міста:

У ньому є цікавий музей Афробразіл, присвячений життю темношкірого населення країни. Дуже пізнавально. Поміж усього іншого, трапилась у ньому вирізка з радянського журналу «Огонёк» (Вогник – рос.) російською, оповідання негритянської письменниці, що жила у фавелі у середині ХХ століття. Рекомендую знайти оповідання («Коли небо жовте») й прочитати, дуже сильно написано:

також нас вразив Музей португальської мови, поряд із залізничним вокзалом луз. Інтерактивні експонати, що показують усілякі етапи розвитку мови, її бразильського діалекту, відмінність від інших діалектів португальської. Тож, хто їде до Сан-Паулу, всіма руками й ногами раджу туди зазирнути:

Поговоримо про наш улюблений транспорт. Зрозуміло, що такий велетенський мегаполіс за визначенням не може обійтися без метро. Якого тут, однак, лише 4 лінії, що дуже мало для цього міста:

Підземка Сан-Паулу – видовище не для слабкодухих. Лівобережна повсюди (мешканці Києва зрозуміють). У годину пік можна пропускати потяги на багатьох станціях – просто туди немає можливості вдертися. Бачите поручні вздовж жовтої лінії – вони зроблені спеціально, щоб люди не падали на колію й скупчувались лише у місцях, де відчиняються двері.

На центральних станціях для полегшення життя (ледь не переклали як «покращення» 🙂 – прим. «Бродяг»), платформи зроблено в обидві сторони. На одну потяг висаджує пасажирів, потім одразу відчиняє другі двері й саджає з іншої платформи.

Є лінія без машиністів, де потягами керують комп’ютери. На ній колії відокремлено від платформи скляною стіною. Подібне я бачив у Парижі за місяць до цього:

Лінія, до речі, належить іншій транспортній компанії:

Погану розгалуженість метро компенсує розвинена залізнична мережа електричок CPTM. Власне, це те ж саме метро, але наземне і йде у передмістя. Пересадки між лініями «сабвею» і лініями електричок – безкоштовні, на відміну від Європи. Лише пару експресів треба оплачувати додатково.

Головна залізнична станція луз. Колишній вокзал, а тепер лише станція для електричок (дальніх потягів у Бразилії практично немає). Дуже гарна будівля з дебаркадером:

За кількістю людей на платформі можна оцінити те, яким попитом ці електрички користуються:

Окрім залізничного транспорту в Сан-Паулу є тролейбуси! Це практично єдине місто, де вони збереглися. Тролейбусна мережа є також у сусідньому Лантусі, але на момент моєї появи, тролейбуси там зі своїх нір так і не виповзли. Може страйкували, хтозна.

Нумерація маршрутів у автобусів и тролейбусів в СП якась дивна й зроблена через сраку. Окрім популярної в Бразилії чотиризначної нумерації (яка сама по собі дуже «зручна»), до номерів маршрутів додали ще двозначні числа. От і маємо 2290-10:

Суть у тому, що від більш складної нумерації, де у номері маршруту вже позначено кінцеві, хотіли перейти до більш простої. Але народ ще дужче заплутався, змін не сприйняв, і до нових номерів повернули старі. Вийшло ще заплутаніше… Ось така вона Бразилія.

Автобусів також дуже багато, є навіть гармошки (що для цієї латиноамериканської країни рідкість), іноді зустрічаються навіть потрійні. На деяких напрямках вони зупиняються біля ось таких терміналів. Тому багато машин мають двері з обох сторін:

Огидні турнікети тут вимушені ставити посередині салону, а не на початку через величезний потік пасажирів:

Наостанок – про публіку, що заселяє економічну столицю Бразилії. Тут співіснують представники зовсім різних соціальних верств від найбагатших, до зовсім злиденних. Наш вписувач (людина, в якої зупинялись на нічліг – прим. «Бродяг») водив нас до найвідомішого ресторану (просто подивитися), розташованого у будинку незвичної форми, де відпочивала богема міста й країни. Веселі невимушені розмови, добре вдягнуті панянки й пани, що пили шампанське, їли дорогі страви. А зовсім поряд розкинулися фавели, де люди рахують кожен сентаво, щоб вистачило дітям на черевики, їжу тощо. А ще далі – бомжі, в яких немає навіть будинку в фавелі. Котрі сплять під естакадами, під вітринами крамниць…

У Сан-Паулу взагалі концентрація бомжів максимальна з усього того, що я бачив. Ввечері центральні пішохідні вулиці перетворюються на спальні. Люди розкладають картонки, хтось десь знайдену ковдру, і сплять там, де хто зміг влаштуватися. Часто під навісами магазинів, щоб дощ не змочив. Дехто намагається підтримувати себе у пристойному вигляді:

Багато наркоманів. Ми ходили у вечірній час по районах, що прилягають до центру, в пошуках поліклініки для перев’язки моєї руки (ушкодили невідомі у Ріо-де-Жанейро, під час спроби пограбування). Постійно вздовж хідників сидять якісь підозрілі суб’єкти, з їхнього видно вогники. Курять якусь гидоту, а що їм лишається робити? Наш вписувач Лукаш, тим не менш, не боявся, проходячи повз них. А ми б самі хрін би туди сунулися так пізно.

Ось така країна контрастів – Бразилія.

Booking.com

Переклад з російської: Юрій Борисов

Джерело: griphon-275.livejournal.com