Автори: Богдан Матковський/Зінаїда Кривошеєва
Лише у двох кілометрах від водоспаду-красеня Тад Юанґ, про який ми писали у попередній частині епопеї, знаходиться чергове диво лаоської природи – водоспад Тад Фейн. Тад Фейн вважається одним з найвищих (а за іншими джерелами, найвищим) на плато Болавен. Розташований поруч із автотрасою Паксе – Паксонґ, він разом з Тад Юанґом є й найбільш облюбованим туристами усіх мастей, а також тими, хто з цих туристів живиться.
Вже на підході до водоспаду ми зчепились язиками з самотнім велосипедистом років п’ятидесяти.
Тоні – лижний інструктор з Каліфорнії, розповідав, як на його рідному озері Тахо, а це один з найвідоміших каліфорнійських курортів, багаті буратіни викупили всю навколишню землю, й тепер там або суцільні котеджі багатіїв, які в них навіть не живуть, а приїжджають по великих святах, або здоровенні й мегадорогі готельні комплекси.
Одним словом немає де каліфорнійським пролетарям на лижах покататися…
Отак, обговорюючи проблему класової нерівності в Україні, Каліфорнії й Лаосі, втрьох і підійшли до каси на вході. Такса стандартна – п’ять тисяч кіп з носа. І тут Тоні, що багато разів вже був в Лаосі робить фінт вухами:
– А ґестхаус тут є?
Касир хитає головою, типу є.
– О! Так! Нам потрібен готель, – ведемо далі ми, підіграючи американцю.
Лаосець, посміхаючись, киває, мовляв, для шановних клієнтів нашого курорту прохід звичайно ж безкоштовний.
Водоспад Тад Фейн складається з двох потужних струменів, що зриваються в глибочезний, вимитий віками колодязь. Дно колодязя губиться далеко внизу серед чорних скель в хмарі бризок. Вся панорама водоспаду недоступна навіть з оглядових майданчиків – то низ то верх водоспаду закривають густі джунглі. А стрімкі скелясті стіни колодязя не лишають ні крихти надії на безпечний спуск на його дно.
В готель ми зайшли суто з цікавості, його рецепшн стоїть прямо над оглядовими майданчиками, а з ресторану відкривається чудовий вид на оточуюче джунглеве море і сріблясто-білі стрічки водоспаду. Але от ціна задоволення зовсім не лаоська – тридцять баксів за ніч. Зачувши небувалу для лаоської провінції ціну ми зробили очі квадратиком, “бровки домиком”, й пішли стопити далі в кавову столицю Лаосу – Паксонґ.
У місті на нас чекали дві великі несподіванки.
Перша – у кавовій столиці Лаосу НЕМОЖЛИВО ВИПИТИ КАВИ.
Кава тут усюди: вона достигає густими ягодами на плантаціях навколо міста, сушиться, розсипана на всіх подвір’ях і навіть на узбіччі дороги, їздить туди-сюди в кузовах пікапів чи невеличких вантажівок, але випити її немає де.
Ми таки знайшли одне місце для ґрінґо, що не рахують грошей, називалося воно дуже вигадливо – “COFFEE”. В цьому закладі європейцям за європейські ціни наливають європейські малесенькі філіжаночки місцевої кави.
А у локальних кафе пропонують або металеві бляшанки з нескафе, або в кращому випадку розчинну DaoCoffee. Ніякі слова типу “натуральна” чи “органічна” не допомагають.
Друга несподіванка чекала нас на місцевому ринку. Ми щойно купили порцію клейкого рису, бананів і кавун на вечерю та йшли на футбольне поле дивитися гру якихось місцевих команд, як чийсь голос ламаною англійською запитав, чи не хочемо ми приєднатися до вечері.
Голос належав молодому лаосцеві, що разом з дружиною саме розпаковували свій рис і гострі соуси поруч з набитою до верху якимись пакунками вантажівкою. Такі пропозиції від лаосців лунають не так вже й часто, тому ми відразу ж погодились й витягнули свої припаси – ділитись так ділитись! Виявилося, до Паксонґу приїхав переїзний ярмарок, що продає все на світі. А наші нові друзі завідують ярмарковими атракціонами: дартс по надувних кульках і тир з пневматики по м’яких іграшках.
Повечерявши з лаосцями, ми поставили намета прямо тут на стадіоні серед “циганського” табору, що в нічний час охороняє ярмаркові товари від зазіхань кримінального світу. При світлі місяця розмовляли про життя-буття.
Пай, хазяїн тиру, родом зі столиці, але, не знайшовши роботи вдома, вештається країною від міста до міста і вчить англійську, слухаючи “Голос Америки”. В подорожах його супроводжує струнка симпатична дружина, що весь вечір просиділа мовчки.
Ніч у наметовому містечку пройшла без пригод.
Більшість пакетних туристів обмежується водоспадами на відрізку Паксе-Паксонґ й далі просто не їде. Ми ж вирішили зробити велике коло, об’їхати Болавенське плато “вздовж і впоперек” й побачити стільки водоспадів, скільки знайдемо :-).
Машин, що їхали у наступне на нашому шляху містечко – Татенґ, було мало. Пересувались від села до села по три-п’ять кілометрів, роздивляючись дітей, кавові плантації та лаоські вивіски.
Головною місцевою пам’яткою є храм у самому центрі Татенґа. Храм вельми фотогенічний і такий великий, що, здається, решта містечка спокійно вміститься поміж його мурами. Особливо фантастично виглядали яскраво-жовті квіти, схожі на махрові маки, що висіли на абсолютно голих гілках.
У тіні високих дерев монастирського подвір’я Богдан ледве не наступив на змію. Маленька зелено-сіра рептилія зайняла бойову стійку піднявши голову і зібравшись у кільця.
Частка секунди і… оцінивши ситуацію, зміюка чкурнула геть зі швидкістю реактивного двигуна. Переляк зміючки можна зрозуміти. Як правило, при таких зустрічах лаосці, взявши на озброєння теорію Дарвіна і добрячу палицю, битимуть рептилію до повної смерті. А потім, в залежності від настрою, її або з’їдять, або з гордістю і відчуттям виконаного обов’язку викинуть.
Своєрідним символом міста Татенґ є так званий “публічний будинок відпочинку”. Обрисами він нагадує дирижабль, який чомусь поставили на ніжки, а зверху рівномірно засипали соломою. Не знаю як саме відпочивають тут лаосці, але уява малюває досить цікаві, не дитячі картинки. Розташоване це диво прямо перед місцевим базаром з усіма витікаючими з цього наслідками. Біля пам’ятки окрім нас тусили ще двоє блідолицих і одна товстенна чорна свиноматка, що зосереджено і з повною віддачею переривала купи поліетиленового сміття.
Наступним по маршруту було місто Секонґ – столиця однойменної провінції. Десь між Татенґом і Секонґом мали бути ще водоспади, але жодних вказівників ми не побачили і з чистим сумлінням доїхали до самісінького центру міста.
Оскільки була вже майже четверта година дня – час коли усе в Лаосі зачиняється, то й інформаційний туристичний офіс ми застали вже зачиненим.
Вирішивши не вигадувати наново велосипед, ми поставили намета прямо тут на ґанку. Розрахунок був залізний: працівники офісу, навіть якщо нас тут побачать, навряд чи будитимуть туристів, що вже закублились і сплять, а решта цікавого люду вирішить, що спати тут нам дозволили працівники закладу, а отже ми під охороною. Та для перестраховки ми почекали поки зачиняться на ніч усі магазини навпроти, і ставили намета у повній темряві. Не погодились з нами лише вуличні собаки, яким чомусь не сподобалось, що ми так нахабно вдерлися на їх територію, не пригостивши їх сарделькою чи бодай кісточкою. Та до намету ближче ніж на п’ять метрів вони все ж не наближались, а відчайдушний гавкіт жодного зацікавлення у інших місцевих жителів не викликав.
Коли сонечко встало, встали й ми. Зібрались, поговорили з працівниками офісу, що дуже ввічливо запитали, чи це ми тут спали, бо вони вночі проходили і бачили якийсь намет. Від них же ми дізнались, що в самому місті нічого цікавого немає, окрім малесенького історичного музею.
Недовгі роздуми, і от ми вже стопимо далі. Першими застопились всміхнені лаоски в конічних капелюхах, що їхали возиком у поле за врожаєм.
До повороту дороги наші наплічники їхали у возику, а ми вчотирьох йшли, голосно гукаючи “Сабайді-і-і!!!”, тобо “здрастє”, до місцевих жителів, що виходили подивитись на незвичну процесію. Турбуючись про кумедних блідолицих, лаоски помагали нам вдягати рюкзаки. В їх очах світилась глибока занепокоєність тим фактом, що як для такої тендітної дівчини, в Зіни та-а-акий важкий наплічник…
Поїздка з вітерцем у кузові пікапу й ми виходимо перед наступним водоспадом Хуа Хон. Він знаменитий не так висотою, якісь там чотири метри падіння води лаосці водоспадом не вважають, як повноводністю, шириною і взагалі красою. А місцеві дітлахи насолоджуються можливістю стрибати, як ті жабенята, з самісінького верху.
Малі активно запрошували нас долучитись до забавки, та ми задовольнились звичайним плаванням в скаламученій водоспадом прохолодній воді.
А серед купки дитячих речей на березі лежала маленька дитяча пластикова нога – примітивний протез, що чіпляється до тіла як підтяжки через обидва плеча. Від першого ж погляду на цю ногу ставало моторошно і дуже сумно. Плато Болавен одне з місць, що найсильніше бомбардувались під час в’єтнамської війни. Тож кількість снарядів, бомб, мін, що не вибухнули і валяються десь тут по джунглях, йде на сотні тон…
А тим часом хазяїн чи хазяйка протезу плавала десь поруч з нами, не вирізняючись з решти галасливих дітлахів. Дай їй Боже бути щасливою, незважаючи на своє каліцтво!
Далі буде…
Джерело: www.in-love-tra
Лаос – моя давня мрія!