Автор: Христина Жукровська
Не вірила, що існують мертві міста. Не ті, в котрих ніхто не живе після атомної радіації, після повені чи землетрусу. А справжні, начинені жителями та громадським транспортом, більше того – великою кількістю туристів. Очікуючи поїздки у Дрезден, звичайне європейське місто, віртуально ознайомившись із визначними місцями, не підозрювала, що чекатиме мене в реальності. Адже натомість я опинилася у полоні власної напруги. Мабуть Курт Воннегут таки добряче спричинився до розтрощення всіх моїх туристичних сподівань щодо естетичної ейфорії від архітектурної кулінарії міста
Дрезден – мертве місто. Це найкоротше, проте найточніше означення. Мені ніколи так не залежало на історії міста як у цьому випадку. Більше того, з кожним ковтком повітря в мене потрапляє порція міцної та вистояної гіркоти. Наче мене змушують пити мертву воду. Я не можу гуляти по центру міста, насолоджуватись відбудованими із вцілілих каменів спорудами, котрі максимум спроможні відновити довоєнний вигляд міста, проте всередині порожні як буквально, так і духовно. Хоча ні – їхня пустота наповнена смертю невинних, серед котрих було багато жінок і дітей. Це радше місто-музей з експонатами в натуральну величину. Це виставка воскових фігур, котрі якнайточніше відтворюють своїх прототипів, але саме їхня воскова жовтизна не може приховати кольору трупів.
Мене переслідує відчуття, що ніч бомбардування була вчора. Що земля ще не повністю наповнилася кров’ю та кістками. Що повітря пахне сіркою. Що ранковий димний туман ще довго розсіюватиметься над Ельбою. В такому настрої можна безкінечно слухати Dresden dolls і намагатися увійти ритмом власного серця в їхню музику.
Не розумію, чим сюди приваблюють туристів, особливо слов’ян. Останні намагаються влаштовувати оригінальні фотосесії, вигинаючись в еротичні пози на фоні мерців. Навколо відбудованої Фраункірхе як символу знищення Дрездена екскурсоводи завзято розповідають про вогненні стріли, що зачарували місто 1945 року, про приблизні кількості жертв, про суперечливі здоровому глузду причини, про трагічні наслідки, про успішну реконструкцію. Туристи потрапляють сюди заради цікавості чи галочки, чи просто в силу програми дешевої путівки – на день-два. Проте як живеться місцевим? Вони мабуть більше часу проводять у торгових галереях, що розташовані в тому ж історичному центрі і приблизно рівнозначні по площі.
Єдиним островом світла для мене у цьому місті є картинна галерея: з оригіналами Рафаеля, Рембрандта, Рубенса та ін. Лише тут присутнє вічне і живе. Вчора я тільки принюхалася до вестибулів, довідкових та кас. Бо просто зайти і все це пережити власними очима – справа не купівлі вхідного квитка. Я духовно готуюсь до цього дня, коли благословення справжнього мистецтва зійде на мою вже достатньо пригнічену душу.
А ще десь тут є пам’ятник Достоєвському, біля котрого я обов’язково повинна сфотографуватися.
Перші дні перебування у чужому місті переважно позначені знайомством із центральною архітектурою, історичними місцями та головними вулицями. Щойно ступивши на свіжу землю якось не дозволяєш собі одразу вирватися у забуті райони, наче пропустиш важливий вступ до тексту. Дрібніші пункти на карті залишаються «на потім», коли відчуєш саме серце, а тоді приступиш до сканування інших органів.
Перший тиждень у Дрездені був наче скоченням у темне і глухе підземелля післявоєнного розтрощеного міста. Емоції щодень тьмяніли й заморожувалися від холоду чорних стін, від надмірного гамору групових туристичних нашесть, врешті від власного розчарування чи навіть несподіванки до такого враження докотитися. Але тоді містом я вважала лише його половину – Altstadt.
Мене суттєво попустило, коли потрапила у Neustadt – наче б то нову частину міста, котра насправді у часі не набагато новіша від старої. Саме такий характер мені імпонує: бруківчаті нерівні вулиці, старі нереставровані будинки, на перших поверхах котрих багато музичних магазинів, місцевих забігайлівок, овочевих крамниць тощо, молодих осіб, переважно неформалів, хіпстерів та всякого кольорововолосого вільного місцевого люду, припаркованих велосипедів, графіті на фасадах, вузьких тротуарів та вулиць з одностороннім рухом.
Частково схожим здається до джармушівських картинок закинених брудних вулиць Нью-Йорка. Де повітря наповнене старою свободою, мистецтвом та пивом. В одному перевулку знайшла декілька розмальованих будинків – незвичайні дворики з відкритими стінами для вивільнення енергії художників. Навіть тераси ресторанів «тих з дорожчих» не хизуються товстими гаманцями своїх клієнтів, а гармонійно вписуються у спокійне європейське різношерстя.
А заманило мене сюди бажання відвідати молочний магазин, котрий завдяки довгій і цікавій історії свого існування частково став музеєм, позначеним у всіх путівниках Дрездена.
Тепер наче всі пазли успішно склалися в цілісну карту міста, котре вже не можу ненавидіти, хоча й не можу в себе закохати. В будь-якому випадку воно не може залишити байдужим до себе. Вирішила просто сприймати його таким як є – зі своєю історією, архітектурою і туристами.
P.S.
Це не мечеть. А збудована 1909 року тютюнова фабрика (працювала до 1953 року). Власник навмисно захотів бачити її такою, взявши за зразок мечеть в Каїрі. Це була ефективна реклама, але також і практичне рішення: витяжки та труби замасковані під мінарет, оскільки в історичній частині міста було заборонено будувати заводи та фабрики. Архітектора ж опісля вилучили із саксонського об’єднання архітекторів. Тепер тут офіси, ресторан і дискотека.
в тамтешнього Динамо дуже круті ультрас!