Автор: Ольга Кудик
Для мене, як і всіх організаторів, поїздка почалась ще задовго до 25 грудня.
Думати про неї почали ще мабуть в Загребі, де минулого року була аналогічна зустріч, а в середині вересня почали складати плановий список, збирати всіх бажаючих, а потім паспорти і гроші. Але коли справа дійшла до заповнення анкет – то це вже був справжній „розгар”… А ще треба було час від часу обдзвонювати всю групу, повідомляючи про збори, про те які документи з собою брати, коли і куди прийти… А ще хотілось, щоб люди знали куди і чого вони їдуть.
Як згадаю, як сиділи четверо, а то і п’ятеро три дні до 11 вечора за комп’ютером з швейцарськими візам, влаштовували справжній конвеєр. Хтось заповнював анкети, інший їх вичитував, ще хтось клеїв фотографії, а інший складав справи у файли… Це було велике фізичне і розумове навантаження.
А які щасливі їхали в поїзді у Київ, і як в останні 5 хвилин шукали посольство Швейцарії, і як вбігли туди за хвилинку до призначеного часу, захекані, червоні, але щасливі, що таки встигли…
Ніхто не перевіряв нас на вході, увійшли туди з рюкзаками, великою сумкою документів, телефонами… Слово „ТЕЗЕ” – було ,мовби, чарівним, після якого для нас відкривались усі двері.
За три хвилини здали всі документи, і щасливі плелись в центр гуляти.
Як довідались, що комусь не відкрили візи, кожен питав себе: „Чи часом не мені?”. Зрештою змирились, що таки Бог всім керує, і якщо Він вирішить, що саме я, на Новий Рік залишусь в Україні, то хай так і буде…
З якою радістю, запалом розсилали всім sms приблизно такого змісту: „Вітаю – Вам відкрили, швейцарську візу”. Як приємно було отримати відповідь „Це – найприємніша звістка на сьогодні!!!!!!” – ставало ще веселіше, хотілось продовжувати працювати.
Потім був другий дубль – німецькі анкети. Потім похід на вокзал, щоб купити квитки всій групі в Київ – німці бажали бачити всіх особисто.
Поїздка Львів-Київ – була репетицією Львів-Женева.
Люди були більш-менш задоволені, знайомились одні з одними.
Німецьке посольство нагадувало в’язницю: довга черга на морозі, щоб потрапити в середину, а ще детектор металу, всі речі здані в камеру схову, включно з телефоном.
У віконечку молода панянка влаштовувала справжній допит, щоб з’ясувати чого і куди ти їдеш, екзаменувала по катехизму і професійній діяльності, історії руху ТЕЗЕ і історії твоєї спільноти… Проте, той, хто йшов останній знав, мабуть, уже відповіді на всі запитання, люди охоче ділились, що їх питали.
Коли вже були відкриті всі візи, ми всі полегшено зітхнули, пів поїздки вже була готова. (Керівник залагоджував справи з автобусом, там був ще один прикол. Наш автобус перед поїздкою продали і терміново прийшлось шукати інший… А він – цей інший, був кращим за наш попередній :-)).
Враховуючи напруженість останніх днів грудня, коли ми на кінець сіли в автобус і рушили, хотілось сказати: „Невже, нарешті, ми забираємось з цього Львова!!!!”
На українському кордоні в Краківці, нас зустріла, приємна дівчина-митник, проштампувала нам паспорти і побажала приємної подорожі. Через 30хвилин ми були вже у Польщі. Знаю, що мали їхати через Краків, але не бачила, дались взнаки напружені дні і недоспані ночі останнього тижня…
Розбудила мене паніка, яку влаштували водії і ще деякі особи з автобуса. Я зібрала спальник і каремат з підлоги автобуса, на якій спала. Сіла на крісло і тримаючи в руках паспорт, як реліквію, побачила, як ми проїхали будиночок, в якому колись працювала прикордонна служба. Ніхто з поляків, ні тим більше німців не мав бажання дивитись на наші паспорти. То ж я, розстеливши спальник, пішла додивлятись сон…
26 грудня – Берлін
Всі сподівались, що ми прокинемось на заправці, де можна буде почисти зуби, попити чаю і привести себе в порядок. Але ми проснулись у місті…
Водії знайшли, якусь місцеву жительку, яка говорила по-російськи і погодилась поїхати з нами, щоб показати нам коротшу дорогу до центру.
Отож нас висадили з автобуса в центрі (автобуси поїхали на відстій), і ми мали час до 9 вечора, щоб подивитись місто, а зараз була 10ранку.
Першою, що ми побачили була зруйнована церква кайзера Вільгельма, в неї не було купола, і в одній з стін була велика дірка.
Збоку був будинок з великою емблемою Мерседесу, яка ввечері світилась, показуючи нам дорогу, як вифлеємська зірка (надворі і в Німеччині – другий день Різдва.)
Сфотографували назву вулиці,
на яку мали повернутись (про всяк випадок – а якщо загубимось) і, розділившись на невеликі групи, пішли мандрувати містом.
Спустились в метро, але схема виглядала дуже заплутано, автомат, який продавав квитки, що страшніше, тож ми вирішили подорожувати наземним транспортом, і купили квитки на екскурсійний автобус.
В автобусі була екскурсія англійською і німецькою мовами, і наскільки я зрозуміла, ми проїхали парк в англійському стилі, посольства екзотичних країн (Кенії, Конго, Японії, Мексики) і ще якісь. Через 30 хвилин нам набридло і ми вирішили трохи погуляти. Знайшли меморіал євреям,
Брандербурські ворота,
Бундестаг, де можна було піднятись на купол і подивитись місто зверху, але була черга тож ми пішли далі.
Потім знову сіли на цей же автобус (Ми могли з нього виходити і заходити назад до 16 години).
На наступній зупинці ми побачили Александр плац, а там Червону міська ратушу (таку ж як у Москві), спортивні майданчики прямісінько в центрі міста, церкву св. Марії, яка була закрита, а також телевізійну вежу – найвищу у Європі.
Потім бачили головну церкву Берліна, але в ній був органний концерт і туди без квитків нас не впустили….
Навпроти був парк атракціонів і різдвяний ярмарок. Чого там тільки не було…
З атракціонів нас привабив оглядовий атракціон – висотою в 14-ти поверховий будинок.
Всіх бажаючих зі швидкістю підіймали, а потім швидко опускали… Такий собі тренінг вестибулярного апарату – з виглядом на Берлін.
Ще ми знайшли польську катедру в новітньому стилі. Це була перша відкрита для вільного доступу церква, а внизу в крипті були мощі українського блаженного Петра Вергуна.
Пізно ввечері ми знайшли залишок берлінської стіни…
Був час повертатись до автобуса і ми, бачачи на горизонті емблему Мерседеса, і колядуючи на все горло колядки, пішли до автобуса.
В Берліні ми бачили багато російськомовних жителів.
Були клієнтами мережі Макдоналдз – в нас, вона ще більш менш, а там справжній гадючник. Ціни космічні – чай майже 2 євро!!!
Вражень на один день було достатньо, потрапивши в теплий автобус всі міцно заснули.
27 грудня – Мюнхен
В нашому автобусі був навігатор, і коли всі стихали можна було почути чийсь храп (ми знали чий це!), і жіночий голос, яким говорив навігатор просячи повернути вправо чи вліво…
У Мюнхені проснулись від холоду і голосу донецького отця, який відкрив двері, і на весь голос давав поради водіям, керівнику групи – куди їхати, потім розмовляв (кричав) по телефону уточнюючи в Україні адресу церви, хоч вона виявилась такою ж, яка була в нас. (Ми їхали колоною з трьох автобусів.)
Нарешті ми знайшли греко-католицьку церкву і український центр, яким опікуються сестри СНДМ.
В центрі ми скористали з туалету, поснідали і пішли на Літургію.
По закінченню був другий сніданок, і всі знову розійшлися, хто куди.
Дехто пішов шукати цвинтар, на якому похований С.Бандера. Отець, (місцевий) так пояснив, де той цвинтар знаходиться, і що, щоб його знайти треба пів дня.
На цвинтарі є ціле поле, де поховані герої, які полягли за Україну. Як вони туди потрапили – не знаю.
Дуже приємно було побачити доглянуті могили, значить, що ще жива пам’ять про українців.
Далі ми пішли пішки до центра міста, щоб подивитись старе місто. Ми бачили ратушу в готичному стилі, спочатку я думала, що це собор.
Після були в головному соборі, в якому правив будучи єпископом теперішній папа БенедиктХІІ. Є в соборі і меморіальна дошка з відповідним написом.
Згодом обійшли торгову площу і вийшли на дзвіницю храму, щоб подивитись на Мюнхен з висоти пташиного польоту.
Спустившись з верху дзвіниці – ми пішли шукати якесь кафе, щоб десь перекусити. Але так як нас була велика групка – то ж ми нікуди не поміщались (всюди в кафе – не було стільки вільного місця). По дорозі ми побачили ось цей шикарний палац. Він на жаль був зачинений, але через вікно ми побачили, що в ньому є велика ялинка – значить він діючий!!
Вийшовши з центру на окраїну – ти таки знайшли великий Макдональдз і в ньому сіли пообідати.
Після розділились і розійшлись на закупи. Згодом зустрілись на головній площі і пішли шукати свій автобус.
28.12.2007
Кордон між Німеччиною і Швейцарією позначав шлагбаум (піднятий) і прикордонна будка, а за поворотом були вже багатоповерхові будинки.
Водії, побачивши її на горизонті – розбудили всіх. Але побачивши, що нікого нема всі пішли далі спати.
Проснулись вже в Женеві, яка зустріла нас туманом. Всі українці мали прибути в школу, де керівник групи зареєстрував всіх, заплатив членські внески. В школі нас приймали волонтери з Тернополя, розділили нашу групу на три частини, вказали пункт призначення і дали карти, талони на проїзд і на харчування.
Наша маленька групка складалась з 15-ти чоловік, ми мали жити в швейцарському селі Єнс. Їхали спочатку трамваєм до вокзалу, потім поїздом 30 хвилин, тоді іншим поїздом ще 10 хвилин.
В Єнсі нас зустріли дівчатка на роликах, вони нас і довели до місцевої школи. Там нас нагодували чимось смачненьким (пишу чимось, бо не знаю, як воно називалось, і що це було…), розділили по четверо і роздали по сім’ях. Сім`ї запакували нас і наш багаж в машини і повезли додому, рідко хто йшов пішки.
Вдома розмістились, прийняли душ і почали збиратись, адже на 17-30 нам треба було добратись до Женевського аеропорту, де в виставковому залі Палекспо нас чекала вечеря. Вечеря – пайок, Стандартно була вода, булочка, якась тепла консерва (зупа, або равіолі (макарони) волога серветка для миття рук, яблука, або мандаринка, міг також бути кусочок голландського сиру, або порізана ковбаса, або вареннячко, або якийсь сир для розмазування, могла бути ще шоколадка так само виглядав і обід.
Після вечері всі збирались на молитву.
Цього року зал молитви вміщував всіх учасників прощі, а це 60 тисяч молоді, з них приблизно 740 українців від УГКЦ.
Зал молитви був оформлений старовинними швейцарськими іконами на тематику Різдва.
Коли закінчилась молитва всі учасники, залежно від часу відправлення поїзда рушили на залізничну станцію, аеропорту Женеви. Тут вражала організація господарів. Вони створювали живі коридори, щоб ті, чиї поїзди відправлялись швидше встигли вчасно і без корків добратись до перону, а йти було 20 хвилин. Ті, чиї поїзди їхали пізніше, мусіли зачекати.
Наше перебування в ТЕЗЕ було розписане по хвилинах і підпорядковувалось чітким правилам. Ми мусіли встигнути на електричку, що відправлялася 21-01. Вона мала два поверхи, на підлозі було килимове покриття, м’які крісла, на яких можна було сидіти по четверо, або по двоє, були ще диванчики, де вміщалось 6 або 5 осіб.
Цією електричкою ми їхали 30хв, а потім пересідали на сільський поїзд і ще 10хв. їхали. Всюди були тільки сидячі місця.
На зупинці в селі нас зустріли господарі машинами. Я була аніматором української групи і ввечері на 22-30 год. мали бути збори аніматорів. Я думала на них не йти, але мені відповіли: „Ти мусиш бути”, і посадили в машину до сестри нашої господині, і повезли до церкви.
В церкві на аніматорів чекала пасторша, так, так пастором в нас була жінка років 60-65, улюбленим одягом, якої були джинси, зверху на які вона одягала свою рясу.
ще нас чекав головний аніматор – Філіп, чоловік років 40, і ще якась поважна пані (мені здається, що вона, мабуть, голова сільської ради, якщо в них є така посада). Вона завжди була одягнена в спідницю і піджак, хоч їй теж було десь під 60.
Пасторка і Філіп розмовляли тільки французькою, приходила ще одна дівчинка з місцевих, яка перекладала на англійську. Ми жили в франкомовному кантоні.
В нас на парафії було дві групи українців, дві поляків, дві каталонців і одна группа з Боснії і Герцеговини. Всі аніматори збирались для того, щоб вияснити хто, що буде читати на завтрішній ранковій молитві, головний аніматор повідомляв про розпорядок дня. Після, тих, які жили далеко, в тому числі і нас (ми жили найдальше), Філіп розвозив додому.
Додому ми потрапляли о 12 ночі, доповзали до надувного матраца, влазили у спальники і ….
29.12.2007
Ми жили четверо у маленькій кімнатці з окремим входом, в нас був душ і туалет. Спали ми на матрацах в спальниках.
Зранку ми мали бути о 8-10 в церкві, на молитві. Перед тим ще треба було привести себе в порядок, поснідати, бо о 8-05 нас чекала господиня біля машини.
Після закінчення молитви починалась праця в групах. До 10-30 праця в групах закінчувалась і всі учасники ТЕЗЕ дружно йшли на поїзд, в 11-09 їхали в Женеву, де з 12 до 12- 30 роздавали їжу – обід.
Після, на 13-15 була спільна молитва. Був сценарій молитви, кожен учасник мав сценарій написаний рідною мовою.
Тексти читались на різних мовах, і ще була вказана частота в режимі FM, де йшов синхронний переклад на рідні мови учасників.
О 14-30 молитва закінчувалась і можна було брати участь у запропонованих заходах, або вільно гуляти по Женеві до 17-30., коли видавали вечерю, на 19-00 год. молитва, а далі поїзд і збори аніматорів…. День був розписаний по хвилинах, і нас, які привикли до вільного графіка така пунктуальність втомлювала.
Кілька слів про „наше” швейцарське село.
В них не помітно такої разючої різниці, як в нас, між містом і селом. Здається, що в селах люди живуть ще заможніше, ніж в містах. Всі мають акуратні особнячки в яких дуже раціонально використовують площу. В наших селах, поблизу Львова, є і кращі особняки, але є і дуже бідні, а там всі одного рівня. Біля будинків доглянуті сади, немає огорожі, хіба що дуже низенька або з кущів (живопліт). На кожному клаптику землі щось росте, дуже цікаві виноградники – де кожна лоза одна від одної на однаковій відстані, щоб рівномірно просвічувало сонце.
З якого б боку ти не дивився бачиш рівні лінії…Вони її з лінійкою садять чи як?
Дороги рівнесенькі, хоч яйце коти. Чіткі розмітки – де переходи, де місця парковки. Всі дотримуються встановленої розмітки. Кожна сім`я має машину.
Цікаво спостерігати як швейцарські бабусі з легкістю керують своїми автівками… за кермом їздять усі!!!
Вирощують виноград, помідори, яблука, мандарини… – в них широти нашого Криму.
Помітили ми одну проблему, а саме – до церкви приходять лише старші люди, молоді – дуже, дуже мало.В селі живе і молодь, і діти, але на молитви не приходять.
Ми жартували: „Залишаємось в Єнсі пасторками, ми молоді, освіту маємо, може і молоді побільшає. Як побачать таких пасторих 🙂 .”
Місцеві мешканці самі виготовляють вино і яблучний сік. Ведуть здоровий спосіб життя, їдять мало і тільки корисне.
Сьогодні ми мали трохи часу і вирішили подивитись Женеву. Подались в центр. В самому центрі Женеви є Женевське озеро, а посеред нього фонтан. Його висота 145м.
Женева поділяється на так зване „Старе місто”, де є дзвіниця з якої відкривається чудовий краєвид на Женевське озеро і краєвид довкола.
Вигляд в іншу сторону….
Саме озеро дуже чисте і прозоре. Живуть в озері чайки, качки і лебеді. По озеру курсує річковий трамвай.
Є ще діючий годинник – циферблат якого клумба.
З будь якого куточка Швейцарії відкривається вигляд на засніжені Альпи, зокрема на гору Мон Блан.
Інша диковинка Женеви:
30.12. Неділя
Сьогодні ми були на кельтській службі.
Кожна з націй мала плакат – де рідною мовою було написано:
Нічого не зрозуміли з кельтської служби, адже всі говорили французькою. Хоч служба була для двох парафій – місцевого народу було дуже мало. Потім пікнік – яблуко і гарячий яблучний сік. В цей день це і був наш обід. Ми з’їли всі свої запаси – цукерки, вафельки, горішки, шоколадки, а вечері вже не могли дочекатись.
З села Прельйон відкривався вигляд на інше велике місто Швейцарії Лозанну, яка була розташована на іншому березі озера. Це місто дуже гарно світилось ввечері.
Після всі їхали в Женеву, де була зустріч з братом Донахом, він є відповідальним за приїзд українців на ТЕЗЕ.
Українці:
Ми вже потроху звикли до місцевих традицій, запам’ятали дорогу, але через два дні треба їхати додому…
Сьогодні остання зустріч аніматорів.
31.12. 2007
Ранок почався, як завжди, на сніданок нас я к і всі дні нагодували йогуртом і хлібом з маслом і варенням. На дорогу дали мандаринки і яблука – після вчорашнього голодного дня…
Остання праця в групах. В нашій малій групі були українці, французи і люди з Боснії і Герцеговини. Спілкувались спочатку рідною мові, а потім хтось перекладав на англійську, і з англійської на рідну…
В нас було завдання – написати послання для людей в будинок пристарілих – куди піде пасторка і занесе його їм. Але українці заявили французам – що для нас не є зрозумілим, як це вони віддають своїх рідних в будинок пристарілих…
Після ми знову поїхали в Женеву на молитву, потім гуляли по місту – намагались щось купити…
Сьогодні остання вечірня молитва в Палекспо, після якої їдемо в село Прельйон зустрічати Новий рік.
На спільних молитвах в Палекспо, панувала така атмосфера, що не було важливо з якої ти країни, чи ти протестант чи православний, католик чи мусульманин, ти просто розмовляв з Богом так як вмів. Чим люди ближче до Бога, тим ближче вони один до одного. А ще коли на таку масу в 60 тис. людей чуєш читання на своїй рідній мові…
Були прочани з Афганістану. Які теж молились своєю рідною мовою про мир, для них тема миру, мабуть актуальніша ніж для нас.
Після вечірніх молитов виставляли хрест для поклоніння. Його клали на підлогу і всі бажаючі могли приклякнути, доторкнутись головою і помолитись в тишині. Волонтери сиділи навколо нього, щоб перешкодити „толкучці”, але такої не було… Брат Алоїз давав благословення всім бажаючим (він молився біля хреста також).
В неділю ввечері була молитва на прославу світла –
всім учасникам молитви роздали свічки, вкінці молитви всі 60тисяч запалили їх один від одного. „Ми можемо довіряти один одному трохи більше, боти трохи ближчими один одному, бути більш терплячими один до одного і приймати один одного такими я к ми є!” – ці слова сказані братом Елоїзом збулись того вечора.
Негативи:
Були такі моменти, що просто соромно було зізнаватись, що ти з України, хотілось сховати свою синьо-жовту стрічку й видати себе за кого завгодно, тільки не за українця…
У такі моменти починаєш розуміти український парламент, де 450 чоловік з різних регіонів України і з різних партій не можуть домовитись. Але нас було тільки 30 людей з одної країни, однієї віри, однакових переконань і майже одного віку, і ми не могли порозумітись рідною мовою. Кожен хотів показати, що він щось. І думка іншого його не цікавила. Не дуже приємно, особливо коли ти легко знаходиш спільну мову з іноземцями, причому мовою, яка для вас обидвох не є рідною.
Святкування Нового року почалось подячною службою в спортивному залі – там же, де була кельтська служба, спільно для двох парафій.
Ще перед службою організатори привітали всіх, хто народився 1 січня великим тортом зі свічками.
Десь за 5хв. до Нового Року прийшов „старий рік” в лижному костюмі і на лижах прямісінько в зал.
Після всі вітали один одного з новим роком цілуючи тричі в обидві щоки один одного і ясна річ обіймаючись.
Ми обіймались з каталонцями, французами, сербами, швейцарцями і поляками, інша українська група обійматись з українцями не захотіла….
Зате Філіп – головний аніматор, пообіймав всіх дівчат, які були на святкуванні, причому на очах у своє дружини. І вона нічого не могла йому сказати – така традиція. 🙂
Хлопці Франківці привітали наших дівчат з новим роком, але дівчати з їхньої групи так на них глянули, що вони зразу ж відійшли кудись убік….
Після того як всі охочі привітати один одного, була перекуска з солодощами і канапками, чаєм, яблучним соком, піцою.
Після перекуски почався фестиваль народів.
Фестиваль народів полягає в тому, що кожна нація представляє себе, показує щось особливо характерне для свого народу. Першими представлялись швейцарці, своїми національними костюмами і інструментом, схожим на нашу трембіту.
А згодом всі решта. На проекторі висвітлювали прапор і назву країни, що представлялась.
Цікавим був виступ поляків, їх було чоловік 30, вони танцювали свій національний танець, особливістю було те, що обидва їхні отці теж брали участь у представленні.
О пів на третю за нами приїхала господиня і новий рік продовжився в спальнику.
1 січня – останній день
Зранку на 10годину була ранкова молитва на парафії. Пасторка довідалась, що серед нас є отець і попросила його, в переддень, одягнути ризи. Вкінці молитви, вони дуже цікаво дивились поряд – лютеранський пастор жінка і греко-католицький отець.
Обидвоє поблагословили молодь, отець і всі що знали відмовили Богородице Діво….
А далі були подяки…
Головний аніматор Філіп – подякував всім, а потім сказав щось на зразок цього:
„Ви приїхали на нашу парафію і привезли з собою гамір і радість, і сьогодні ви вже їдете, в нас знову буде тихо і спокійно, а водночас сумно, але ви завжди залишитесь в наших серцях.” Після цих слів, він не зміг втримати сліз, а з ним і всі решта. Через кілька хвилин він перевів дихання і попросив всіх „повезти з собою додому все, що тут почули і побачили ”….
останнє спільне фото… Більше в такій компанії вже не зустрінемось…
Потім всі розійшлись по родинах на святковий обід, куштувати фондю і інші національні страви.
Наші господині (українські), мабуть б не пережили, якби частували гостей з Швейцарії маринованими грибами і огірками, картоплею вареною в мундирі і политою розплавленим сиром – саме так виглядає „раклетт” дуже популярна в Швейцарії страва. Сир кожен плавив сам в спеціальній сковорідці, на електричній плиті(маленькій), яку поклали в центр столу. Все це запивали білим, або червоним вином, кому яке смакувало. На десерт був фруктовий салат заправлений яблучним соком і чай з печивом.
На столі стояло не більше однієї страви, а страв було всього дві…
Гості – ситі, господиня не готувалась тиждень до їх приходу…
Ми жили в цьому будинку:
„Наша” велика сім`я:
Родина, в якій ми жили складалась з господаря, його дружини, а також її мами.
Вона має трьох синів, але всі вони живуть окремо. Двоє з них святкували десь Новий рік з дружинами, а бабусі привезли онуків. Саме тоді, коли ми обідали вони приїхали за дітьми. І так зацікавились дівчатами з України, що вирішили сфотографуватись. Отже: господар, господиня, Іра, мама господині (бабуся – так ми її називали), Надя, я , Іра, онук – Тібо, (йому дуже подобались українські дівчата – він сидить на колінах), Жан-Люк, його брат (як звали не пам’ятаю), його дружина, (дружина Жан-Люка фотографує), а інший онук десь побіг собі.
Один з трьох синів нашої господині був в Україні, коли подорожував навколо світу. А чоловік асоціює Україну з Оксаною Баюн.
Всі сім`ї вважали за честь показати свої знання з географії – приносили великий атлас і показували наше рідне місто…
Швейцарці-чоловіки асоціюють Україну з Андрієм Шевченком.
Ще в Женеві нас зачепила якась старша жіночка, почувши нашу мову. Вона цікавилась як там у нас на Україні.
Після обіду поскладали свої речі, і на станцію прощання, обійми з господарями і додому.
Автобуси нас чекали в різних місцях…
Всі роз’їхались додому – хто на автобусах, хто поїздами, хто на літаках …
Завтра нас чекає Дрезден.
У Дрездені пам’ятаю, що нас завезли в центр міста, адже за рулем нашого автобуса сидів сам власник. Інші групи змушені були припаркуватись далеко від центру – водії економили на стоянках.
У Дрездені ми стояли тільки шість годин – і це дуже всіх потішило. Не знаю як всі решта – мені вже дуже хотілось додому і відпочити.
У Дрездені було холодно, порівняно з Швейцарією і дуже туманно. Ельба – була де-не-де з льодом.
В Дрезденську картинну галерею – цвінґер ми не потрапили, в нас було мало часу і вхідний квиток був дуже дорогим.
Тож ми зайнялись оглядом старого міста, разом зі шопінгом.
Як завжди, піднялись на дзвіницю, щоб оглянути місто згори:
Ще у Дрездені було дуже брудно, після святкування Нового року.
