Автор: Андрій Зорик
Продовження історії про наші подорожі по Цейлону на мотоциклі. Перша частина тут.
День 5. Джафна, Пойнт Педро, дорога до Полунаруви.
Із самого ранку пішли гуляти по Джафні. Але найцікавіше, що є в цьому місті – це зруйновані будинки і сліди від війни. По-своєму це також цікаво:
Відголоси 30-річної громадянської війни:
Сім’я порпається на звалищі в пошуках чогось корисного:
Школярі поспішають до школи:
Напевно, це найкрасивіша будівля всієї Джафни – індуїстський храм:
Після Джафни ми поїхали на країню північну точку острова під назвою Пойнт-Педро. До нього від Джафни трохи більше 30-ти кілометрів. Маленьке рибальське село, дуже миле. В найпівнічнішій точці знаходиться маяк. Ми зупинились біля нього, щоб зробити кілька фоток і помочити ноги в воді:
Ми побачили, що поруч в морі сидить прив’язана собака. Хтось таким чином намагався її вбити, бо вона була прив’язана до каменя у воді і коли б почався приплив, то вона б неодмінно потонула. Ми врятували собаку, але вона була так налякана, що відразу втекла:
А поруч під пальмою сидів якийсь місцевий дядько. Він лише кілька хвилин тому зліз з пальми із кількома величезними кокосами. Бачу – махає нам рукою, кличе до себе. Спочатку нам стало якось не по собі, бо в нього в руках немаленьке мачете. Але кличе знову, посміхаючись. Ми підійшли. Англійською чоловік не говорив, але запропонував нам по кокосу:
Звичайно ж ми не відмовились. Смакота!
З Пойнт-Педро до головної траси ми добирались якимись другорядними дорогами. Відразу біля дороги знову почались з’являтись знаки про наявність мін. Тут я вже не стримався і зірвав собі один на пам’ять. Тепер ця табличка прикрашає підвал мого кума:
Зворотня дорога виявилась досить швидкою. Я все впевненіше їхав на мотоциклі і дуже скоро ми доїхали до Міхінтале. Звідти до Полоннаруви – 132 км. Сонце було ще високо, дорога хороша, тож ми вирішили, що цього дня мусимо доїхати. Десь по дорозі ми зупинились біля лавки з фруктами, яких тут повно, і тут спробували кілька досі незнаних фруктів:
Кумедний дядечко в спідниці все нам показав і порадив що краще взяти:
Ось ці смачні, але назви їхньої я вже й не пригадаю:
Останні 45 км до Полоннаруви добирались в суцільній темряві. Було трохи небезпечно їхати, бо я вперше їхав вночі, тому ми не розганялись більше 40 км/год. В Полоннаруві поселились в Orchid guest house за 750 рупій. Умови досить хороші і наше найдешевше житло. За цей день ми проїхали майже 350 км, тому вирішили наступного дня трохи відпочити, довше поспати і не їхати так багато. Повечеряли в сусідньому ресторані, а наш стахановський день в плані проїханих кілометрів відсвяткували пивом
День 6. Полоннарува, Сігірія, Дамбулла.
Добрих півдня ми присвятили прогулянці по Полоннаруві. Колись давно це місто було колись військовим гарнізоном і тут збереглось чимало древніх руїн. На величезній території парку можна гуляти годинами, оминаючи численні розвалини палаців, монастирів, ступ, дагоб, древніх статуй, мурів. Все це може бути цікаво любителям старовини:
Стосовно вхідного квитка, то я так до кінця і не зрозумів цієї системи. В путівнику писало, що в цей парк квиток коштує $25, але ми прогуляли десь зо дві години, обійшовши майже всі цікаві місця і лише в самому кінці до нас підійшов якийсь охоронець і запитав про квитки. Ми сказали, що не маємо, бо ми не бачили місць, де їх можна купити і взагалі нам треба вже йти геть. Тоді охоронець запропонував купити квиток в нього за дуже малі гроші, але нам справді треба було вертатись, тому ми відмовились
По цьому парку справді приємно гуляти, але треба також бути обережним, бо навколишні хащі аж кишать різного роду звіринням. Тут ми вперше побачили здоровенного варана, завдовжки більше метра. Він дуже злякався нас і почав втікати, наче якась собака, але потім зупинився і мені вдалось зробити кілька його фотографій:
Десь по обіді ми виїхали в Сігірію, до якої було 55 км. Вчорашня нічна дорога вдень виявилась зовсім не страшною і дуже мальовничою.
Приїхали ми в Сігірію досить швидко. Цю величезну скелю було помітно ще здалеку і виглядає вона справді вражаюче.
От тільки на вході нас чекало велике розчарування, бо квиток на цю скелю коштував аж $30! Це якесь здирництво! Коли ми були в Стокгольмі, то дуже обурювались, що квитки на музей дорогі, бо коштували $10, а тут в три рази дорожче. Взагалі всі вхідні квитки на Шрі-Ланці дуже дорогі, тому треба мати це на увазі. Всі наші спроби пробратись дешевше або домовитись з охоронцями виявились безуспішними. Тож ми заплатили $60 за двох і піднялись наверх, бо невідомо коли наступного разу ми туди потрапимо, а потім будемо шкодувати, що не пішли:
Підйом на скелю займає не так і багато часу:
Спершу сходи ведуть до печер із наскельними малюнками голих тіток:
“Дзеркальна стіна” (справа) – не така вже й дзеркальна:
А на самій вершині чимало різних споруд, залишків стін, резервуарів для води, все обладнано для життя монахів тут. Ми десь з півгодинки провели на горі, помилувались краєвидами, пофотографувались і спустились вниз – не так як мавпа:
“Руссо турісто” на екскурсії:
Одинока мавпа на паркані із приступами шизофренії – час від часу зі всієї сили трясла цією огорожею:
З Сігірії вирішили їхати ночувати в Дамбуллу, яка знаходиться за 20 км. Уже стемніло, коли ми знайшли якийсь гест-хауз при дорозі. І це був наш найкращий готель за весь час. Номер дуже охайний, все нове, а найголовніше – в ванні була гаряча вода, вперше і востаннє за всю подорож. І за все це 1200 рупій.
Поруч в іншій кімнаті мешкали дві француженки, які вже два тижні подорожували і практично завершували свою мандрівку. Саме вони нам підказали один хороший ресторанчик, де роблять недорогі і дуже смачнючі фреші.
Хоч Дамбулла і не дуже комфортний населений пункт, бо розташований вздовж шумної траси, але саме тут ми натрапили на найкращий готель і ресторан протягом подорожі
День 7 (23.02.2012) Кенді, Нувар Елія, Далхаусьє
Містечко Дамбулла відома своїми буддистськими печерами, але ми вирішили туди не їхати. Француженки напередодні сказали нам, що вхід в ті печери 1300 рупій з людини і ми вирішили, що з нас вистачить цих дорогущих пам’яток, тому відразу вирушили на Кенді.
Вздовж дороги нам траплялись ось такі золоті ступи та Будди:
73 км ми подолали дуже швидко і вже за півтори години снідали в якомусь захудалому готелі міста Кенді – другого по величині міста Шрі-Ланки. Хоч Кенді і дуже визначне місто, бо також колись було столицею сінгалів, але в нас не було особливо ні часу, ні бажання його оглядати, бо ми планували цього дня добратись до підніжжя Адамс-піку, а туди ще був добрий шмат дороги.
Слід сказати, що в центрі Кенді дуже красиве озеро. Також тут є храм, де зберігається зуб Будди. Отаке! Але йти в цей храм особливого бажання не було, бо вхід як завжди, платний. Об’їхавши навколо озера на мотоциклі ми завершили нашу екскурсію і вирушили далі на південь
Наступним пунктом нашої подорожі було місто Нувара Елія, або Нуварелія, як кажуть місцеві. Це місто – столиця чайного бізнесу і в його околицях простягаються безкрайні чайні плантації. Вся ця територія – це вже гірська частина Шрі-Ланки і десь за кілька десятків кілометрів після Кенді дорога почала петляти серпантином, а навколо з’являлись перші чайні плантації. Згодом їх ставало все більше, чайні плантації займали майже всі схили. Це смарагдове покривало виглядає фантастично:
Окрім чайних плантацій по дорозі ще чимало красивих водоспадів. І нам доводилось кожних п’ять кілометрів зупинятися, щоб сфотографувати всю цю красу:
Десь перед Нуварелією ми побачили біля дороги якусь чайну фабрику. На її територію можна було заїхати і навіть попити чаю.
Поблизу кафе був літній майданчик (хоча літо тут цілий рік) з чудовим краєвидом на всі ці плантації, які перебувають у власності корпорації.
Попиваючи запашний чорний чай (зеленого чаю тут зроду не було), сидячи за білосніжним столиком, споглядаючи всю цю красу навколо, можна було на хвилю уявити себе англійським колоністом ХІХ століття і відчути як по венах починає текти голуба кров (але лише на хвилю):
В Нуварелії ми навіть не стали зупинятися, час змушував нас чимшвидше добратися до селища Далхаусьє, яке знаходиться безпосередньо під Адамс-піком. Хоча дуже шкода, що ми не встигли побувати в Нуварелії, бо за чутками це містечко дуже нагадує Англію, все тут на британський лад. Наступного разу, мабуть.
Вздовж дороги нас знову ж таки супроводжували чайні плантації. Якість дороги погіршувалась, а сонце все швидше прямувало за обрій. Врешті, за містечком Хеттон повністю стемніло і останніх 50 км ми їхали в суцільній темряві.
Але якщо кілька днів тому нічна їзда була по чудовій дорозі, то цього разу дорога була гірською, розбитою, з численними поворотами і кілька разів я крізь темряву бачив провалля на кількадесят метрів. Але неспішно ми таки доїхали до Далхаусьє.
Ще на в’їзді, за кілька кілометрів до початку підйому на гору “добрі люди” нам почали пропонувати своє житло, але ми на них не повелися і доїхали практично до старту маршруту, де поселились за 1000 рупій в Green Hous’і.
Коротка прогулянка по селищу, вечеря і ми пораніше йдемо спати, щоб завтра вже в 4 ночі здійснити сходження на Адамс-пік
День 8 (24.02.2012) Адамс-пік, Елла, південне узбережжя, Дондра маяк, Веллігама.
Адамс-пік – священна гора для чотирьох релігій, які поширені на острові:
На вершині гори знаходиться западина завдовжки близько 1,5 м і шириною 76 см, яка має форму людської ступні. Буддисти вірять, що це віддзеркалення сліду Будди, залишеного ним під час свого третього і останнього візиту на острів.
Індуїсти вірять, що відбиток залишив танцюючий бог Шива при створенні світу. Християнство також «заявляє права» на цей відбиток і стверджує, що він належить святому Томасу, першому християнському проповідникові на острові.
Своє нинішнє ім’я пік отримав завдяки мусульманськой легенді про те, що на цьому місці протягом тисячі років стояв на одній нозі покараний Адам.
У ісламській релігії Адам був представником Бога на землі, якому було визначено стати першим пророком. Після вигнання Адама і Єви з Едему милосердний Господь вирішив пом’якшити покарання і помістив їх на Шрі-ланку, найблагодатніший куточок Землі, який найбільше нагадує рай.
Через цю священність гори на її вершину протягом року піднімається дуже багато людей, різного віку, статі, релігії, національності, стану здоров’я.
Як правило, піднімаються на вершину вночі для того, щоб зустріти схід сонця на вершині.
Отож, ми стартували в 4 ранку чи ночі і це було значно пізніше, ніж починають інші туристи. Але ж ми знали свої сили і зрештою правильно їх розрахували.
Підйом зайняв у нас трохи більше півтора години. Хоч Адамс-пік вищий за Говерлу, має 2243 м, але підйом на нього значно легший, бо на саму вершину прокладені сходи, часом кращої, часом гіршої якості, дорога повністю освітлена.
Найбільша складність і незручність це люди. Нам, мабуть не пощастило, бо в ту ніч, коли ми піднімались було якесь свято і паломництво здійснювало ще кількасот людей, в основному місцеві, дуже багато старих, хворих, дітей. Через ці натовпи людей на сходах і вузьких проходах утворювались черги, мене це дуже бісило й інколи я переходив на зустрічну смугу, де людей майже не було.
На вершині нас чекало велике розчарування. Я ж очікував, як-не-як, що це гора, що там буде місце, де можна буде присісти-прилягти, зробити пікнічок, от ми й взяли з собою карімат, два спальники, їжі, питва.
А вершина виявилась повністю забудованою, крок вліво, крок вправо – срач такий, що гидко навіть в туалет сходити, не кажучи про пікнік. Навколо валялося кілька сотень сплячих тіл і їх кількість все збільшувалася. Нам вдалось знайти якийсь шматок каменя, на який ми постелили карімат і вляглись.
Схід сонця почався орієнтовно в 6.20, народ почав збігатися до східного краю, щоб сфотографувати це все діло.
Якщо чесно, враження від цієї гори трохи двоякі, з одного боку – красива гора, красивий схід сонця, священність і всі дєла, а з іншого боку – натовпи людей, срач і сморід. Не знаю чи другий раз я захочу туди піднятись.
Натовп людей чекає на схід сонця:
Досить швидко ми знову повернулись до Нуварелії і звідти повернули на місто під назвою Бадулла.
Спочатку дорога була дуже хороша, нова, з ідеальним асфальтом, одне задоволення було їхати, але за кілька десятків кілометрів почались ділянки дороги, які дорогою назвати можна лише умовно. Повністю розрита дорога, з купою техніки навколо, з болотом по коліна і швидкістю пересування – 10 км/год.
Недоїжджаючи до Бадулли ми звернули на південь і наступну зупинку зробили в містечку Елла. Нам його дуже розхвалили француженки, сказали, що дуже спокійно і красиво. Містечко справді дуже приємне, але знову ж таки нам кортіло чимшвидше добратися до океану, тож ми вирішили, що сьогодні маєм бути десь біля води.
Після Елли був відрізок дуже хорошої дороги, яка спускалась вниз і ми зняли невелике відео. Це не GoPro, а всього лиш фотоапарат в руках Марічки, тому якість відповідна, але й навіть на цьому відео можна побачити гарні краєвиди, тук-тук, мавпу і ще дещо. Л
юдиноненависницький німецький YouTube заборонив вивішувати це відео через музику, тому довелось використати відеохостинг VK:
Згодом рівнини змінили гори, а дорога вже не петляла, а була прямою-прямісінькою і тут вже можна було витискати максимум з нашого мотоцикла. Але все на що був спроможний наш “залізний кінь” – це 85 км/год. Хотілось би вже чогось потужнішого.
Того дня ми таки доїхали до океану, по дорозі заскочили до маяка Дондра – крайньої південної точки острова і таким чином ми проїхали всю Шрі-Ланку з півночі на південь:
За порадами знайомих латишів ми вирішили зупинитися в селищі Веллігама. За їхніми словами, це найкраще місце для навчання на серфінгу, а це була моя давня мрія. За 1500 рупій ми знайшли кімнату і поселились там на дві ночі. А ввечері ще прогулялись по пляжу і випили пивка в сусідньому ресторані. Все було чудово!
День 9. Пляжний день: Веллігама, Мірісса
Ранок почали зі сніданку в прибережному ресторані. Потім я взяв на прокат дошку – біля ресторану саме був прокат. Година прокату – 300 рупій (менше $3). Для початківців – спеціальна дошка величезного розміру:
Мені години виявилось забагато. Помучився десь хвилин сорок. Кілька разів ловив хвилю, але толком стати на дошку не виходило. Ще кілька разів хвиля перекидала мене, товкла мене дошкою по щелепі, по ребрах, по ногах. Якщо чесно, то не дуже багато задоволення. Наступного разу треба брати або інструктора, або Міськіва, щоб навчив:
Оскільки Веллігама це суто серферський пляж, тут великі хвилі і він не дуже пристосований для пляжного відпочинку, тому довелось поїхати ще на один пляж за 3 км під назвою Мірісса. Його нам порадив наш знайомий Тарантул. І це справді було чудове місце – невеличка бухта з хорошим пляжем, купою ресторанчиків та лежаків і з невеликими хвилями. Тут ми й провели решту дня. Весь час лежали, засмагали, купались, попивали пиво, потім замовили собі якусь рибину на обід.
А під вечір всі ресторани починають виносити різноманітні морепродукти в свіжому вигляді. І от ти прогулюєшся по пляжу, бачиш стійку з різними рибами, креветками, лобстерами, показуєш яка тобі подобається, тобі кажуть ціну, ти торгуєшся і тоді тобі цю рибину йдуть готувати на кухню:
Нам дуже кортіло попробувати лобстера, але як виявилось лобстери в цей час погано ловляться, словом, не сезон. Але є чудова альтернатива – креветки джамбо (jumbo prawns) – величезні креветки. Ми взяли кілограм, тобто 4 штуки за 2 тисячі рупій ($16). Наша вечеря – до приготування:
Поки ми чекали, для нас засервірували столик, прямо на березі океану, так, що коли ми сиділи, то хвилі інколи докочувались до наших ніг. Замовили собі по коктейлю – Марічка джин з тоніком, а я мохіто. А згодом принесли наші креветки, словами це важко передати, це треба бачити:
Якийсь англієць проходив повз нас і коли побачив на нашому столі ці креветки, то сам підійшов до нас і запропонував нас сфотографувати нашим же фотоапаратом:
День 10. Унаватуна, Ґалле, Хіккадува
Зранку ми вирушили в напрямку курортного селища Унаватуна. Коли ми приїхали, то Марічка помітила, що забула в готелі свої золоті кульчики – подарунок від бабці. Швиденько сідаю на мотоцикл і їду назад до готелю.
Звичайно, що ніяких кульчиків не знайшов, номер прибраний, прибиральниця нічого не бачила. Спочатку я хотів викликати поліцію, але потім зрозумів, що це марна трата часу. Кульчики було втрачено.
Снідали ми в Унаватуні не в найкращому настрої. Саме містечко також не надто приємне, дуже багато туристів, особливо російськомовних та обвислих від жиру європейців:
Після Унаватуни ми поїхали в Ґалле (Galle). Взагалі-то всі вікіпедії і інтернети кажуть, що правильно вимовляти назву цього міста, як Ґоль, але Ґалле якось більш звично. Стара частина міста знаходиться в межах стародавніх мурів, тому це таке собі місто-форт:
Ґалле колись належало португальцям, пізніше воно перейшло до голландців, а потім разом зі всім островом увійшло до складу Британської імперії. Вплив кожної з культур можна добре відчути. Цей чувак стрибає за гроші зі стіни в море. Я його запитав скільки він мені заплатить, якщо я стрибну, але він чомусь гумору не зрозумів:
В самому містечка панує чудова атмосфера: акуратні вузенькі вулички, дахи з черепиці, старі автомобілі, затишні ресторанчики та магазинчики. Дуже там гарно. Будете десь поруч, обов’язково заїдьте!
Єдина незручність, яка була в Ґалле для нас – це нестерпна спека. Ми потрапили в місто якраз в полудень і ходити по вулиці було дуже важко.
По дорозі з Ґалле до Хіккадуви нас зупинив дощ. Довелось чекати годину під накриттям. Дощу ми не бачили з першого вечора на Шрі-Ланці – більше тижня:
Поки падав дощ, Марічка зайшла в медичний кабінет, котрий був поруч. В неї почалась якась алергія, тому консультація лікаря була не зайвою. Лікар виявився колишнім студентом Курського медуніверситету і дуже добре розмовляв російською.
Алергія в Марічки була не надто серйозною і скоріш за все, її причиною стала надмірна кількість сонця. А шрі-ланкійських лікарів, що навчались в колишньому СРСР на острові справді багато.
Хіккадува – ще одне дуже популярне курортне містечко на півдні Шрі-Ланки, тут дуже багато туристів, готелів та ресторанів, але більше молоді, тому краще, ніж в Унаватуні. Ввечері все містечко гуляє, тому ми також пішли на якусь вечірку, щоб відсвяткувати останню ніч в нашій мотоциклетній мандрівці
День 11. Останній
Ранкова Хіккадува чудова – на пляжі обмаль людей:
Але в нас немає багато часу, адже потрібно ще проїхати через столицю Коломбо до місця нашого старту – Негомбо. По дорозі нас знову зупиняє дощ, набагато довший, ніж напередодні:
Переїзд через столицю Шрі-Ланки місто Коломбо був, без сумніву, найгіршим і найбільш небезпечним відрізком нашої подорожі.
Здається, мотоцикл знову почав ламатися і на кожному світлофорі він глохнув і я не міг рушити вчасно, через що всі навколо сигналили. Трафік і шум в місті нестерпні.
Кілька разів ми мало не потрапили в аварію. Одного разу наш мотоцикл занесло на мокрому асфальті і я якимось дивом встиг викрутити кермо, коли ми вже летіли в тук-тук на повній швидкості.
А ще в Коломбо в цей день проходили масові акції протесту і без того повільний рух став ще повільнішим:
З горем пополам ми проїхали це трикляте Коломбо (ніколи більше туди мотоциклом!) і за деякий час ми вже були в Негомбо. Повернули мотоцикл, трохи поспали, відіслали друзям листівки, купили сувенірів, зібрали речі і вночі вирушили в аеропорт, щоб з самого ранку полетіти додому.
Ось такою була наша мотоциклетна подорож по Шрі-Ланці. Якщо ви цього ще не зрозуміли, то Шрі-Ланка – чудова країна, там живуть дуже гостинні і приємні люди, там неймовірна природа, цікаві історичні пам’ятки і дуже смачна їжа. У вас ще є сумніви, щоб відвідати цю країну?
Джерело: http://amukha.livejournal.com
[…] Частина 2 […]
Молодці! Мені подобається, як Зорик пише