Автор: Віталій Серб
День 20-й. Албанський
Вночі мене нікуди не знесло, а погода зранку була надзвичайно чудова.
Я ще трохи прогулявся берегом і застопив албанців. На кордоні попросив їх сказати прикордонникам, щоб ті не штампували мені чисті сторінки в паспорті, албанці мене не дуже зрозуміли, і штамп у паспорт я не отримав ВЗАГАЛІ.
Албанія
Ось я вже в албанському місті Поградец. Якийсь місцевий, дізнавшись, що я з України, повідомив мені, що наша збірна вчора зіграла 0:0 із Сенегалом. Мені стало трохи соромно: я ще не знаю, як зіграла Україна, а якийсь албанець вже в курсі!
Час спробувати албанський автостоп. Зупинив машину, вона виявилася маршруткою, один з пасажирів трохи розмовляв англійською, я йому пояснив, хто я такий і що тут роблю. Він як зміг пояснив це водію. Той сказав, що я можу їхати з ними. Маршрутка їхала до столиці Албанії Тирани, мені туди не треба було (що робити у великому місті вночі?). Домовилися, що я їду до міста Ельбасан. Проїхавши певну відстань, “англомовний” сказав, що Ельбасан ми проскочили, водій зупиняти відмовився, сказав, що наступна зупинка в Тирані. На моє здивоване запитання “Чому?” англомовний сказав, що водій дуже погана людина. Подолавши дорогу через величезні гори, ми доїхали до столиці. Тут почалося найцікавіше. Водій почав вимагати з мене 5 євро. Я, звісно, сказав усе, що про нього думаю, але сумніваюся, що він зрозумів хоч щось. Я намагався піти, але він схопив мене за руку і волав: “Файв євро, файв євро!” Я дістав купюру номіналом 50 та протягнув водію. Той подивився на англомовного пасажира.
Далі відбувся діалог албанською мовою, який можна було зрозуміти без перекладача:
– Що це?
– Мабуть, українські гроші.
– Навіщо мені українські? Мені треба 5 євро! Спитай, скільки тут.
Далі вже діалог між нами англійською:
– Скільки тут?
– 5 євро.
Дійсно, 50 українських гривень приблизно дорівнюють 5 євро, але купюра була не українською, а білоруською, а це менше в тисячу разів. 🙂
Так я відчепився від надокучливого жадібного водія. Я не знаю, чи то “перекладач” погано пояснив, хто я є, чи то водій дійсно виявився поганою людиною, але моя нелюбов до албанців тільки зростала. Отже, я у великому місті вночі – саме те, чого не хотілося… На диво у самому центрі Тирани є величезний парк, можна навіть сказати ліс, де я й поставив свій намет.
День 21-й. Морський.
Албанська столиця, як і країна в цілому, вразила мене своєю бідністю та занедбаністю. В голові не вкладається, що Албанія має безвізовий режим із ЄС!
З Тирани я поїхав до міста Лежа, звідки, вже свідомо заплативши 50 білоруських рублів в маршрутці, доїхав до курортного Шенґіну (Sh?ngjin). Пройшовши за місто кілька кілометрів понад морем, я натрапив на чудове місце: праворуч – каміння, ліворуч – каміння, посередині – пляж. Дикий пляж на узбережжі Адріатичного моря! Щоправда, тут була купа сміття, хвилями викинутого з моря, серед якого було багато пластикових пляшок, які ввечері тріскотіли від зміни температури, але мене це не турбувало.
День 22-й. Втеча
Після сніданку в мене закінчилися українські консерви та сало.
Я попрощався зі своїм чудовим місцем (єдине за чим сумую в Албанії) і поїхав у бік Чорногорії. Зупинив машину, яка виявилася таксі: водій курсував маршрутом Лежа – Шкодер, підбираючи всіх охочих по дорозі за гроші. На диво відразу зрозумів мою сутність і без проблем погодився мене довезти. Окрім безкорисливості, водій добре володів англійською й італійською. Спілкуватися з ним було легко та цікаво. Завдяки йому я трохи покращив свою думку про албанську націю. Тим часом у салоні машини точилися суперечки між пасажирами (незнайомими людьми) на підвищених тонах. Спочатку я подумав, що це політичні дискусії (Албанія мені нагадала Україну в 2004 році: повно агітаційних плакатів і різнокольорові стрічки різнокольорових кандидатів на деревах. Згадалося, як наївні українці ладні були одне одного вбити за “свого” кандидата).
Але я помилився: водій мені пояснив, що це суперечки на релігійному ґрунті.
Отже, Шкодер – найдавніше місто Албанії.
Тут я мав намір витратити решту албанських леків, бо повертатися коли-небудь у цю країну великого бажання не мав. Тричі (!!!) в Албанії мене намагалися надурити таким чином: на касі в магазині, рахуючи суму моїх покупок, вони мені малювали (бо англійською там майже ніхто не володіє) один зайвий нуль! На моє справедливе обурення вони посміхаючись відповідали, мабуть, щось таке: “Ой, вибачте, дійсно, помилився”.
Я мав твердий намір перетнути кордон і заночувати в Чорногорії, хоча б просто перейти кордон і поставити намет: так мені хотілося втекти з цієї країни. До речі, Албанія – єдина країна, в якій мене навіть мій мобільний оператор не привітав традиційним повідомленням. Албанський прикордонник вліпив мені штамп на вільну сторінку, криво, зайнявши половину місця, навіть не дивлячись туди, я й рота відкрити не встиг. На моє обурення він тільки задоволено посміхався. В мене досі перед очима його нахабна пика! Албанія лишилася за спиною, очоливши список країн, що сподобалися мені найменше, і розділивши це “почесне” звання з Азербайджаном.
Чорногорська “прикордонна поліція” справила на мене зовсім інше враження: усміхнений чорногорець, подивившись на мій паспорт, здогадався, що я їду на футбол, і спробував спрогнозувати результат матчу. Каже: “Чорногорія виграє 3:0”. Я з ним, звісно, не погодився. Він віддав паспорт і побажав приємної подорожі. Хоч я був у цій країні вперше, але було таке приємне враження, ніби я повернувся в добре знайоме місце. Все навколо було якесь рідне. Було приємно просто тут знаходитися. Тільки двоє псів, схожих на шакалів, були мені не раді, гавкаючи своїми тоненькими голосами мені вслід. Пройшовши кілометри 4 до найближчого поселення, я набрав води в першому-ліпшому дворі та поставив намет на затишній леваді.
День 23-й. Подгориця
Прокинувся, зварив собі чаю на вогнищі та вирушив у бік чорногорської столиці. Була думка дійти туди пішки (близько 20 км), я навіть пройшов кілька кілометрів, обігнавши двох черепах, але дорога була звивиста й незручна для ходьби. Я зупинив машину з дідом за кермом і почав завчену фразу сербохорватською мовою: “Ја сам путник из Украјине, путују стопирам в Подгорицу”, він перебив мене на півслові словами: “Я знам” (я знаю). Я здивовано почав вдивлятися в обличчя водія, аж раптом впізнав у ньому того діда, в якого я вчора набирав воду. З ним я й доїхав до Подгориці.
Чорногорська столиця за кількістю населення приблизно дорівнює Алчевську. Уявіть собі, Алчевськ – столиця держави! Але замість диму і пилу тут чисте повітря, з-за будинків замість заводських труб визирають гори, а замість брудного ставка тут надзвичайно прозора річка Морача. Населення ж країни в цілому трохи більше за населення Луганська.
Я заселився в хостел за 12 євро. За цю суму мені виділили цілий поверх (власне це був 6-місний номер, але там нікого не було, і лише ввечері до мене заселили хлопця з Дортмунда) із власною кухнею та ванною кімнатою з пральною машиною. Я потоваришував із працівницею костелу, і вона мене підгодовувала місцевим сиром і котлетами. Ввечері мені провів екскурсію місцевий хлопець Деян, в якого я і вписався на наступного дня.
З Деяном
Про мови
Спочатку на Балканах я успішно контактував з місцевими за допомогою англійської , але в Боснії і гірських поселеннях Сербії доводилося спілкуватися на чомусь схожому на слов’яносербську мову:) Взагалі сербська мова найбільш зрозуміла мені з усіх слов’янських , які мені доводилося чути (білоруську, звісно, не враховую). Різниця між сербською, хорватською , боснійською і чорногорською мінімальна, тому я їх не розділяю .
На дев’ятий день перебування на Балканах один косовський серб сказав мені, що я дуже добре розмовляю сербською. Рівень!
Албанська мова жахлива й розмовляти нею нереально. Тому в Косово та Албанії я спілкувався англійською. З перемінним успіхом. В Албанії частково розуміють італійську, часто краще, ніж інґліш, але в основному місцеве населення ніфіга не розуміє, крім своєї “олбанської” ??.
Македонська мова – це щось середнє між сербською та болгарською, ближче до сербської. Тому тут я розмовляв так само, як і в Сербії, місцеві все прекрасно розуміли (колишня Югославія все-таки). Різниця між сербською та чорногорською полягає в тому, що перші пишуть “млєко”, “цєна”, “вєсті” ; а другі – ” млієко”, “цієна”, “вієсті” і т.д. Інших відмінностей майже немає, хіба що, може, ще декілька слів відрізняються.
День 24-й. Матчдей.
От і настав той день, задля якого я подолав таку велику відстань. Дуже радий був зустріти хлопців із Чернігова та Маріуполя. Це були перші знайомі обличчя (якщо не рахувати тренера збірної Заварова та прес-аташе збірної України Гливинського) майже за місяць!
Ну а сам матч… Просто бракує слів, щоб описати всю радість від перемоги! Тільки-но я на останній хвилині матчу зробив фото рахунку цієї історичної перемоги 3:0, як Рома Безус примусив мене зробити це ще раз. Остаточний рахунок 4:0! Виїзд був вартий того!
Засмучений Деян, який до матчу був упевнений у перемозі Чорногорії, мовчки, понуривши голову, відчинив мені двері. А я не міг стримати усмішки на обличчі, але також мовчав. Врешті Деян промовив: “Мовчиш? А я думав скажеш: «Привіт, лузер!»”.
День 25-й. Нудистський
Зранку я попрощався з Деяном і поїхав до моря. З подивом для себе дізнався, що тут є “Русское радио”. Про велику кількість москалів на чорногорському узбережжі я чув, але не думав, що все настільки погано. Довідався у водія, де тут є місця на морі без москалів, він висадив мене між містами Сутоморе та Бар і сказав, що тут є дикі пляжі. Пройшовши через невеличкий сосновий ліс, я побачив, що знизу дійсно є пляж, де людей зовсім небагато. Я спустився туди, аж раптом зрозумів, що пляж цей нудистський. Довелося приєднатися. Скупавшись і позасмагавши в незвичний для себе спосіб, я пішов до Сутоморе за продуктами.
Я не дивувався, коли в Туреччині чи Албанії діти бігали навколо мене та кричали: “Турист! Турист!” і ще щось незрозуміле на своїй мові, але щоб маленькі москалята в Чорногорії бігали, тицяли у мене пальцями і кричали: “Сматрітє, путєшествєннік!” До такого мене життя не готувало…
Намет я поставив на пляжі (не нудистському), з якого було добре видно порт Бар. Я сподівався побачити, як відправляється пором, на якому я завтра попливу в Італію, але не побачив. На наступний день я дізнався, що саме того вечора рейсу не було.
День 26-й. Поромний
Пішки дійшов до Бара. Цілий день гуляв містом. Москалів там, звісно, більше, ніж людей. Один навіть привітав мене фразою “Слава Украине!”.
Час сідати на пором. Прикордонники примусили показувати весь вміст рюкзака. Уявіть, як там усе виглядало після місяця в дорозі! Коли знайшли пральний порошок, почали його нюхати всі по черзі, це було дуже кумедно. Коли нарешті вони впевнилися, що нічого поганого в мене немає, я пішов до паспортного контролю. Тут мене зустріли фразою: “Україна? Назад! Розвертайся!”. Відразу почалися думки, що це через те, що я не громадянин ЄС, я маю пройти ще якісь формальності. Відразу згадалося, як ми в березні в аеропорті Варшави не проштампували вчасно наші посадкові талони, через що ледь не запізнилися на літак. Подумки починаю проклинати всю цю бюрократію. Але на моє питання “Що не так?” прикордонник відповів: “4:0!!! Чотииири-нуууль!!!!!! Україна! Назад! Розвертайся!” Тут я все зрозумів і засміявся. Чорногорець також посміхнувся. Веселі вони люди все ж таки! На поромі я познайомився з дідусем зі Швейцарії, який приїхав сюди на велосипеді, а зараз пливе до Італії, щоб звідти поплисти до Греції, таким чином оминувши Албанію (мудрий дід!).
На моєму квитку було написано “Палуба”, переживав, що це буде реально місце на палубі просто неба, але воно виявилось у залі з кріслами, як у кінотеатрі. Я постелив спальник на підлогу й ліг відпочивати. Спати мені трохи заважала постійна вібрація.
День 27-й. Нелегальний
Італія
Порт Бар зустрів мене похмурою погодою та дрібним дощем.
Не затримуючись у цьому місті, я вирушив до Неаполя, де проживає моя мама. Тут я для себе відкрив італійський автостоп. Я начитався на форумах, що це зайняття в Італії дуже проблемне: італійці ніколи не зупиняються, вам може зупинитися негр, румун або заїжджі туристи, що орендували авто, але не італійці. Як виявилося, це більше стосується північних італійців, які за менталітетом дуже сильно відрізняються від своїх південних співвітчизників. Південні італійці зупиняються (правда і негри теж) не гірше, ніж в Україні, але тут існує інший фактор, який робить автостоп дуже проблемним: тут просто немає позицій на трасі. Абсолютно немає узбіч, дорога обгороджена огорожею. Можна, звичайно, стояти на всяких виїздах/заїздах, заправках, місцях, де проводиться оплата за автобан, але проблема в тому, що на цю позицію треба ще вийти, а по автобану ходити, по-перше, стрьомно (величезна швидкість машин, що проносяться повз, і відсутність місця для ходьби), а по-друге, це протизаконно. Автостоп в Італії заборонений узагалі, навіть у місцевих ПДР написано, що зупинятися незнайомим вам людям заборонено. Так що хітчхайкінг в Італії можливий, але проблематичний. До вечора я “нелегально” подолав 250 км і дістався мети.
Наступні 11 днів я провів у Неаполі, де в основному від’їдався та відпочивав.
За цей час я встиг відвідати кратер діючого вулкана Сольфатара,
чарівний острів Іскія,
з кімнатою тортур
місто Помпеї, яке загинуло 2000 років тому,
та вулкан Везувій, який і згубив це місто.
День 39-й. Римський
На мене чекав переліт без багажу, тож намет та інші речі я лишив у матері, а з собою взяв рюкзак середніх розмірів, куди поклав найнеобхідніші речі та спальник. Зранку я сів на потяг до Рима за 9 євро.
Це був квиток у коридор вагону другого класу, але усю дорогу купе було вільне, тож я їхав на нормальному місці, як біла людина.
Рим дуже величне місто. Тут відчувається історія. Я відразу пішов до Колізею, але квиток усередину коштував 12 євро, тож я просто походив навколо та зробив декілька фото.
Далі я відвідав найменшу незалежну державу світу – Ватикан (єдина країна, в яку я потрапив на ескалаторі) і пішов на трасу.
Рим – дуже велике місто, на позицію тут вийти дуже важко, особливо в північному напрямку, а номери будинків вражають.
Автостоп тут інакший, ніж на півдні: позиції на автобані є, можна нормально стати, тільки от законослухняні північноіталійці зупиняються не дуже охоче. Мене частіше підбирали “страньєрі” (іноземці), ніж місцеві. Одного разу з автобану мене зняла поліція. Я думав, що будуть проблеми, прикинувся дурником і зробив вигляд, що зовсім не розумію італійської. Але стражі закону відвезли мене до найближчої заправки та сказали стопити тут. Під вечір я зупинив чергового румуна, який добре розмовляв англійською. Традиційна процедура знайомства:
– Мене звати Віталій. А тебе?
– О, як Кличко! А мене Мірча.
– О, як Луческу!
Мірча їхав до Верони, а мене висадив на найближчій заправці до Флоренції на автобані. Тут я переночував на лавочці, залізши у спальник.
День 40-й. Культурний
Знову та сама проблема – як вийти з автобану. Знайшовши місце, де не дуже високо, я стрибнув униз. Знайшов позицію, зупинив машину до міста. Водій виявився поляком, який подзвонив своїй подрузі-українці. Було приємно поговорити з нею українською мовою.
Погулявши батьківщиною італійської мови (саме тосканський діалект було прийнято за літературну італійську мову, на ньому писали Данте та Петрарка), я сів на приміський потяг у бік Болоньї та закрився в туалеті. Доїхавши до містечка Сан-П’єтре-а-Сьєве я вийшов і побачив зовсім іншу Італію, яка мені сподобалася більше за ту, що я бачив доти. Я був тільки у великих містах де бачив метушню, гамір і бруд. Тут все інакше: тиша, спокій, охайні будиночки та поля.
Звідти я й поїхав автостопом до Болоньї. У цьому місті в мене була вписка у хлопця на ім’я Альберто. З першого погляду наче нормальний хлопчина, але виявився геєм. Він відразу заспокоїв, що вписує мене без якихось сексуальних намірів, а просто повідомив про свою сексуальну орієнтацію: у нинішній толерантній Європі це вважається нормальним. Дійсно, Альберто виявився хорошим хлопцем – провів мені екскурсію містом на власній Audi TT, смачно нагодував, але моя дупа на підсвідомому рівні відчувала занепокоєння, тому вписуватися в нього було не дуже комфортно.
Болонья мені дуже сподобалася: багато історичних будівель, наприклад тут знаходиться найстаріший у Європі університет – 1088 року (про болонську систему освіти, мабуть, всі чули).
День 41-й. Італо-румуно-угорський
Альберто звозив мене на пагорб, де знаходиться храм святого Луки. З цього місця відкривається чудовий краєвид на місто.
Потім у мене був переліт до 12-ї та останньої країни моєї подорожі. В аеропорту довелося вдягти якомога більше речей на себе та затягнути рюкзак щільніше, бо він трохи перевищував дозволений об’єм.
Румунія
Прилетівши до Тиргу-Муреша, я достопив 14 км з аеропорту до міста. Тут я відразу зустрівся зі своїм хостом Чабою, угорцем за національністю. До речі, у цьому місті, як і в усьому регіоні Муреш, проживає велика кількість угорців (майже половина населення), які не змішуються з румунами. Від Чаби я трохи дізнався про угорську мову, вона виявилася не такою страшною, як я вважав раніше. Наприклад, він розповідав, що вдома має багато фруктів, як вишні, але більші і солодші. Я, звісно, зрозумів, що він мав на увазі, але як це зветься англійською ми не знали. Чаба сказав, що вони називають це “чересня”, він не відразу зрозумів, чому я так довго сміявся. І взагалі виявилося, що в угорській мові багато слов’янизмів.
День 42-й. Зоологічний
Увесь день присвятили прогулянкам містом, відвідали місцевий знаменитий зоопарк. З’їли по комплексному обіду в ресторані традиційної угорської кухні. Та сама їжа, що я їв навесні цього року в Будапешті, але порції втричі більші, а ціна втричі менша.
День 43-й. Карпатський
Попрощався з Чабою та вийшов на трасу. Завдання на сьогодні – доїхати до міста Сучава. Дорога йшла через Карпати. Доїхавши до міста Борсек, де розливають популярну в Румунії мінеральну воду з однойменною назвою, я побачив вказівник на джерело: треба було піднятися вгору на 1 км. Я вирішив не підійматися й недаремно: один із водіїв, що трапився мені потім, подарував мені пляшку води, набраної ним із того самого джерела! По дорозі ми підібрали монашку, що їхала автостопом до міста Яси (Ia?i). Як я зрозумів з розмови,туди мав приїхати якийсь головний митрополит з Греції, і вона їхала на зустріч з ним. У Тиргу-Нямці наші шляхи розійшлися, черниця сказала, що попросить цього митрополита помолитися за мене (я не впевнений, що вона сказала саме так, бо рівень мого знання румунської мови на дуже низький, але принаймні це було щось схоже:) і благословила мене.
У Сучаві мене зустрів Алекс. Ми трохи прогулялися містом, випили по келиху румунського пива “Тімішоряна” та пішли додому. Завтра мене чекала Україна. Всі думки були тільки про це.
День 44-й. Радість повернення
Зранку швиденько доїхав до кордону. Був свідком того, як дідусь, громадянин України, та українська прикордонниця спілкувалися між собою румунською мовою. Від кордону до Чернівців застопив українську фуру з українським водієм. Як же приємно було спілкуватися українською мовою! Не англо-турецькою, -сербською, -італійською, -румунською, а українською! Як писав Тарас Григорович Шевченко:
“Ну що б, здавалося, слова…
Слова та голос – більш нічого.
А серце б’ється – ожива,
Як їх почує!..”
Я відчував нестримну радість та ейфорію. Додому було ще більше 1000 км, але я почувався як удома, все було таким рідним. Чернівецькі хлопці, як завжди, прийняли мене дуже добре, за що я їм дуже вдячний.
День 45-й. Поїздатий
У другій половині дня доїхав стопом до Хмельницького. По дорозі декілька разів почув питання, яке мене бісить чи не найбільше в житті: “Звідки в Луганську знають українську мову?” Тут я сів на потяг і поїхав вночі до Знам’янки.
День 46-й. Роковий
Автостопом доїхав до міста Димитров, що під Красноармійськом, де якраз відбувався щорічний байк-рок фестиваль. Зустрів друзів з Луганська. Під час фестивалю була страшна злива, яка затопила наш намет, тож вдруге за подорож довелося ночувати в під’їзді.
День 47-й. Останній
Без особливих проблем доїхав додому. 47 днів тому я виїжджав з міста в один бік, а зараз, як і торік, повернувся з іншого.
Підсумки
За 47 днів подорожі я відвідав 12 країн, 7 з яких стали для мене новими. Здійснив два перельоти, одного разу скористувався поромом та змінив 108 машин. Отримав безліч емоцій. Витратив ~300 євро (включно з візою й квитками на літаки, пором та футбол). Не витрачайте час марно, подорожуйте! Подорожі вчать більше, ніж що б то не було. Іноді один день, проведений в інших місцях, дає більше, ніж десять років життя вдома(с) Анатоль Франс.
Цікава і змістовна, оповідка. Аж собі захотілось на Балкани.