Світ очима бродяг

На Балкани за перемогою. Частина 1

На Балкани за перемогою

Автор: Мандрівник Серб

По календарю нашій збірній випало грати з Чорногорією влітку – саме тоді, коли в України безвізовий режим із цією чудовою країною. Отже, треба їхати! Подивившись на карту, я побачив що поруч із Чорногорією купа безвізових балканських країн: Сербія, Боснія і Герцеговина, Македонія, Албанія, а також частково визнане Косово; а якщо переправитися через Адріатичне море, то можна опинитися в Італії. Вимальовується чудова автостопна подорож!
 Купив на Віззейрі переліт з Болоньї до Тирґу Муреша (Румунія) за 12 євро та квиток на паром з Бару до Барі за 600 грн. (дорого, але що поробиш) і поїхав відкривати італійську візу. Дорогоцінну наліпку у паспорт я отримав, але трохи не так як хотів – з цією візою я не можу їхати транзитом через Румунію. Румунська віза коштує 50 доларів, а найдешевший переліт зі Стамбула на Балкани (до Белграда) – 34 євро, і я миттєво змінив свій маршрут. Так, мені доведеться робити гак через Росію, Грузію і всю Туреччину, але, по-перше, мені не треба відкривати більше жодних віз; по-друге, це дешевше; по-третє, я можу вирушати просто зараз, не чекаючи вирішення усіх бюрократичних питань; і по-четверте, автостоп і гостинність тих місць мені добре відомі з найкращого боку.

День 1-й. Початок

Прощаюся з друзями-сусідами та вирушаю на трасу.

На Балкани за перемогою

На Балкани за перемогою

Незначну відстань з Луганська до Росії долаю ще до обіду. Переводжу годинникову стрілку на годину вперед, без проблем доїжджаю до Армавіра, де на мене вже чекав Сашко, в якого, окрім мене, вписувались дівчина Настя та собака Міка з Пермі.

На Балкани за перемогою

День 2-й. Осетинський

Швиденько досягаю мети дня – столиці Північної Осетії Владикавказа. Значну частину шляху їду з чеченцем Муслімом на машині з литовськими номерами, який зараз проживає в Брюсселі. Він мене постійно годував, запрошував в гості до Грозного, залишив свій номер, але Чечня не вписувалась в мої плани. Отже, Владикавказ. У цьому місті московська “Академия Вольных Путешествий” якраз відкрила Дім Для Всіх, але легендарного мандрівника Антона Кротова мені, на жаль, не вдалося там застати. Поки чекав АВПшників біля призначеного місця, розговорився з тамтешніми охоронцями, які замовили у кафе й дали мені з собою осетинський пиріг – кавказька гостинність у дії. У самому ДДВ було дуже мало людей, тому нічого цікавого там не відбувалося.

На Балкани за перемогою

6На Балкани за перемогою

День 3-й. Злощасний кордон

Без проблем доїхав до російсько-грузинського кордону, аж тут почалося…

На Балкани за перемогою

Пункт пропуску Верхній Ларс призначений тільки для автотранспорту, тож пішоходам там пройти неможливо. Друга фура у черзі була з дніпропетровськими номерами, водій на ім’я Віктор без проблем погодився мене перевезти. Я думав зараз швиденько проскочимо, але не судилося. На кордоні ми провели 7 годин: 6 з половиною годин на російському боці та півгодини – на грузинському. Дорога йшла через Хрестовий перевал. До того часу я в’їжджав/виїжджав у Грузію/з Грузії зі сторін Туреччини, Вірменії, Азербайджану і в мене було дуже гарне враження від місцевих доріг, але тут все виявилося зовсім інакше, гіршої дороги годі й шукати! Почало сутеніти, засніжені верхівки гір розрізали собою хмари, і часом не було зрозуміло, де закінчуються гори, а де починаються такого самого білосніжного кольору хмари.

На Балкани за перемогою

Ми зупинилися, так і не доїхавши до Тбілісі. Повечеряли у кафешці, у Віктора не було з собою грошей розрахуватися за їжу, я запропонував заплатити рублями, що залишилися в мене після Росії, але він сказав, що в мене далека дорога й що він зможе заплатити,коли повертатиметься з Тбілісі; віддав у заставу свій паспорт, сказавши: “Я ще три таких маю”))).

День 4-й. Грузинський

Зранку прийшла тітка з кафе, віддала паспорт і сказала, що людям треба довіряти, й що син її дуже насварив та наказав віддати документ. Поїхали далі. Перед Тбілісі прощаємось з Віктором: він їде до столиці, а я – в бік Батумі. Починається типовий грузинський автостоп: усі водії дуже привітні, постійно чимось частують. Зупинившись у містечку Самтредія, купив собі пляшечку “Боржомі” та не поспішаючи пішов на вихід з міста, милуючись гірськими вершинами на горизонті. Раптом чую: “Бутумі, паєхалі?” – це був голос з чорного Мерседеса, який зупинився поряд. Ну що ж робити, “паєхалі”! З таким автостопом і “Боржомі” нормально не поп’єш))

На Балкани за перемогою

Приїхавши до Батумі, я обміняв усі російські рублі, що в мене лишилися (в Росії я витратив “аж” 22 рублі), та витратив їх на місцеву смакоту – хінкалі. Хоч вони були не такі надзвичайні, як торік у Тбілісі, але все одно дуже-дуже смачні!

На Балкани за перемогою

На Балкани за перемогою

На Балкани за перемогою

Від пуза поївши, на автобусі доїхав до Сарпі – кордону з Туреччиною. Подивився я на останню церкву на території Грузії, подивився на мечеть по той бік кордону, й щось мені так сумно стало… Купив на останні гроші пляшечку “Лікані” та пішов у Туреччину, але побачив там величезну чергу. Чи то так Грузія мене не відпускала, чи то мені не хотілося звідси їхати. Я пішов на пляж і, милуючись заходом сонця, пив Лікані та їв хізані, вкотре обіцяючи собі обов’язково ще повернутися до цієї чудової країни на більш тривалий термін.

На Балкани за перемогою

На Балкани за перемогою

На Балкани за перемогою

На Балкани за перемогою

Туреччина
Поки перейшов кордон, було вже темно, тож я просто дійшов до найближчого пляжу та поставив там намет.

День 5-й. Урок турецької мови

Тільки-но я прокинувся та зібрав усі речі, як почалася злива. Стопити за такої погоди було нереально. На автобусній зупинці до мене підійшов турок і спитав, хто я і звідки. Через деякий час під’їхала маршрутка до Хопи, цей місцевий сказав, що якщо ти в Туреччині, то за тебе платить турок, бо він турок)) Через 15 хвилин я був уже в Хопі, а дощ закінчився. Тепер вже пішов звичний турецький автостоп. Дуже велику відстань подолав із водієм на ім’я Мустафа, який трохи розмовляв англійською і навіть російською. Це в купі з моїм невеличким знанням турецької допомагало нам спілкуватися всю дорогу. Від спілкування з ним мій рівень турецької мови дуже виріс. По дорозі ми заїхали до місця між містами Ґіресун і Орду, де будується аеропорт у Чорному морі. Керував будівництвом друг Мустафи, тож нас там дуже смачно нагодували. Під вечір ми вже були у Самсуні, де наші шляхи з водієм розійшлися.

На Балкани за перемогою

Оглянувши місто, я вирушив на трасу, поставив намет біля Чорного моря, неподалік був якийсь готель, wi-fi з якого діставав до мого намету. Тож в мене було повноцінне спальне місце з інтернетом.

День 6-й. Інша Туреччина

Прокинувся я зранку і пішов до готелю, на території якого ставив намет, за гарячою водою. Висипав у свою літрову чашку два пакетики кави та віддав офіціанту, показавши пальцем, скільки наливати (забув я, як турецькою “половина” буде). І як ви думаєте, скільки він налив? Правильно! Повну чашку! Тож на сніданок в мене був літр кави))

Поснідавши, я продовжив свій автостоп. Я мав два дні, подумав, що цього часу більш ніж достатньо, щоб досягти Стамбула, тож вирішив їхати не по великому автобану, а понад Чорним морем. Один з водіїв завіз мене до свого офісу, щоб познайомити з шефом, який знав англійську. Справді, він дуже добре володів англійською, що не є типовим для турків. Там мене нагодували й здивувалися моєму наміру їхати цим маршрутом, сказали, що це єдина погана дорога, яка лишилася в Туреччині, але я був впевнений у власних силах.

Далі на моєму шляху було чудове місто Сіноп, а після нього й почалася та сама “єдина погана траса”, яка дуже нагадувала Україну – вузенька дорога з ямами, яку навіть ремонтували, як у нас, засипаючи ці самі ями. Навіть села, які я зустрічав по дорозі, були схожі на наші: тільки написи турецькою та поодинокі мечеті нагадували мені, в якій я країні. Тут зовсім інша Туреччина – побачити іноземця в цих маленьких нетуристичних містечках, мабуть, те саме, що побачити слона на вулицях Румунії. Я почувався, як у розповідях Антона Кротова про далекі країни типу Пакистану: маленькі діти бігали за мною і кричали “Hello, mister! Hello!”, а деякі навіть просили грошей, на що відповідав “пара йок” (грошей нема), і навіть дорослі дивилися на мене з неприхованою цікавістю.

На Балкани за перемогою

На Балкани за перемогою

На Балкани за перемогою

На Балкани за перемогою

Тихі, спокійні, гарні місця, море поруч, але було одне “але”: тут дуже повільний автостоп. Перестрахувавшись, я вирішив звернути в бік автобану. Вже вночі приїхав до міста Кастамону. Водій довго не міг зрозуміти, що зі мною робити, задавав безліч питань (турецькою, звісно), я ж відповідав лише “отобан-Істанбул-чадир” (автобан-Стамбул-намет) і жестами показував, що хочу спати. Він привіз мене до свого офісу й намагався за допомогою Google translate перекласти турецькі слова, використовуючи англійську (!!!) розкладку клавіатури. Звісно виходило казна-що, при цьому він так і не зрозумів, у чому його помилка.

День 7-й. Стамбульський

Зранку зупинив машину до міста Карабюк. Спереду сиділи двоє чоловіків, а на задньому сидінні – хлопець років 14-15 із … сигаретою, який палив усю дорогу. Ці турки дзвонили своїм друзям і просили мене поговорити з ними українською, це їх дуже забавляло. Спочатку було прикольно, а потім вже добряче підзадовбало, бо друзів в них виявилося багатенько. Отже, я дуже зрадів, коли все це скінчилося. Карабюк я охрестив турецьким Алчевськом – індустріальне місто: заводи, труби, дим, пил. Такого в Туреччині бачити ще не доводилося.

На Балкани за перемогою

Виїхав з цього міста на автобан, де з величезною швидкістю став наближатися до Стамбула. О другій годині дня я був уже в Константинополі, завтра вранці літак до Сербії. Вписку пробити мені не вдалося, тож я вирішив їхати в аеропорт й заночувати там. З набережної Кадикьой їздить шаттл бас за 8 лір (~40 грн) і простий бас – за 4 ліри з копійками (або з “курушами”, як би тут сказали), але от проблема – у другому не можна розраховуватися готівкою, а тільки стамбульською карткою (така система у всіх автобусах міста, хто був, той знає). Поки я дізнавався, що й як, один місцевий заплатив за мене, я чесно пропонував йому гроші, але він не взяв. Згадується мій перший день у Туреччині й фраза “якщо ти в Туреччині, то за тебе платить турок, бо він турок”. В аеропорті Сабіхи Ґьокчен я знайшов собі чудовий червоний диванчик, на якому й заночував.

На Балкани за перемогою

День 8-й. Повітряний

На Балкани за перемогою

Дуже сподобалося летіти “Пегасусом”. По-перше, реєстрація: варто було підійти до терміналу, ввести пароль з 6-ти літер, який надійшов мені за два дні до відльоту у вигляді смс-повідомлення, – й посадковий талон готовий. 15 секунд! По-друге, безкоштовний багаж (мій рюкзак потягнув на 17 кг із дозволених 20). По-третє, на відміну від інших лоукостів, якими доводилося літати (“Wizzair”, “Ryanair”), монітор у літаку показував поточне перебування. Салон був заповнений десь на третину, тож я непогано поспав у польоті, витягнувшись на три сидіння.

Сербія

Прибувши до Белграда, відразу поїхав заселятися у хостел, який я забронював за 5 євро, де нарешті нормально помився і виправ усі свої речі. Але тут мені заявляють, що прання платне – 5 євро, хоча дівчина з ресепшену, коли показувала мені хостел, сказала, що я всім можу користуватися, не згадуючи про платність послуг. Я платити відмовився, подвійна плата за хостел у плани мого невеличкого бюджету не входила, пішов гуляти містом.

Белград мені здався якимось рідним, що, мабуть, не дивно: все-таки слов’янське місто після Туреччини. Зайшов на ринок і дуже здивувався – усі овочі, фрукти та ягоди на вітрині вимиті та готові до споживання. Спробував національні страви: риб’ю чорбу та плєскавіцу (наголос на “є”) – такий великий смачний гамбургер. Тут безліч смачного вуличного фастфуду. Звісно, різноманітність не така, як у Стамбулі, зате все набагато цивільніше. Все смачно, недорого і всього багато. Маленьких порцій тут просто не буває! На кожному кроці в місті розташовані “пекари”, з яких приємно пахне свіжою випічкою. Белград варто відвідати хоча би з кулінарною метою.

На Балкани за перемогою

На Балкани за перемогою

На Балкани за перемогою

На Балкани за перемогою

На Балкани за перемогою

На Балкани за перемогою

На Балкани за перемогою

На Балкани за перемогою

На Балкани за перемогою

День 9-й. Стадіонний

Зранку мене все-таки примусили заплатити 5 євро за прання. Я виписався з хостелу, хоч ще не мав вписки, і пішов у бік стадіонів Црвени Звезди та Партизана. Вони виявилися дуже близько одне до одного (10-15 хвилин пішки). Цікаво було спостерігати, як на півшляху між стадіонами змінюється зона впливу Деліє на зону впливу Гробарів: червоно-білі стікери різко змінюються на чорно-білі.

На Балкани за перемогою

На Балкани за перемогою

На Балкани за перемогою

На Балкани за перемогою

Трохи погулявши, отримав гарні новини з каучу – маю вписку на сьогодні та завтра, але у різних місцях. Перша вписка у дівчини Єлєни, куди я й пішов ночувати.

День 10-й. Кидалово

В цей день Єлєна вписувала інших каучсьорферів, тож мені треба було змінювати вписку. Каучсьорфери ці були з США, вони дуже кумедно розмовляли своєю англійською. Один завжди казав: “Oh, it’s nice”, інший: “Oh, it’s sweet”

Я мандрівник з України.
Oh, it’s nice
Oh, it’s sweet

Або коли Єлєна розповідала, що в Сербії погано з роботою, доводиться займатися фрілансом, але великого доходу це не приносить, вони також відповідали:
Oh, it’s nice
Oh, it’s sweet))

Попрощавшись з американсько-сербською компанією, я пішов гуляти містом і чекати на повідомлення від мого наступного хоста, але він більше на зв’язок не вийшов. Я вирішив йти в бік траси та ставити там намет. Визначившись із приблизним розташуванням намету, я зайшов до магазину за хлібом і водою, а коли вийшов, то був шокований – на вулиці йшла злива… Нічого страшного – знайшов собі під’їзд і заночував там.

День 11-й. Перший балканський автостоп

Прокинувшись у під’їзді, я попрямував на трасу. Сьогодні я мав на меті дістатися міста Нові-Сад. Відстань між містами невелика(менше 100 км), тож я не поспішав. Дуже важко було з’їхати з Белграда, таке враження, що мене взагалі ніхто не помічав. Десь опівдні я зупинив пряму машину до НС.

Перше враження від балканського автостопу не найкраще (забігаючи наперед, скажу, що далі хітчхайкінг у цих краях мене тільки радував, а ще я помітив таку закономірність, що автостоп при виїзді зі столиць держав чомусь погіршується). По дорозі повеселив сербський “автобан”: дорога гірша, ніж деякі наші, але за неї треба платити! Тож, як би ми не скаржилися на українські дороги, радіймо що усі вони безкоштовні!

Новий Сад мені дуже сподобався – місто затишне, чудова архітектура, фортеця на березі Дунаю, і навіть дівчата гарніші за столичних! Порівняно із ним, Белград якийсь “совковий”. Взагалі усі сербські міста, що розташовані на північ від Белграда перебували під владою Австро-Угорщини, тому архітектура тут відрізняється, міста схожі на наші Ужгород чи Мукачево.

На Балкани за перемогою

На Балкани за перемогою

На Балкани за перемогою

Гуляючи навколо стадіону, я побачив місцевих фанатів, які товклися біля свого офісу. Я підійшов і запропонував обмінятися стікерами, яких в них не виявилося, але в них була роза, пару значків і абонемент на домашні матчі Войводини(!!!), які вони мені й підігнали та запросили на завтрашній матч із Црвеною Звездою.

На Балкани за перемогою

Вписував мене у цьому місті чоловік на ім’я Югослав, який захоплюється плаванням на маленькому човнику, що зветься каяк, по річкам. По Дунаю він допливав аж до Чорного моря.

День 12-й. Матчдей

На Балкани за перемогою

Дуже цікаво було подивитися, як це відбувається у Сербії. Вже за 4-5 годин до матчу вся територія біля стадіону та усі навколишні двори оточені великою кількістю грізної поліції.

На Балкани за перемогою

На Балкани за перемогою

Цікаво було спостерігати сидячи в офісі фанатів Войводини, де мені, до речі, навіть стілець власний виділили, як звичайні вболівальники приходять сюди за квитками, а ультрас вирішують, на який сектор їм давати ці самі квитки.

Ставлять пару питань: хто такий, чи їздив на фінал кубка, й кажуть: йдеш на захід чи йдеш на північ. Я ніфіга не зрозумів з логіки цього відбору, але було весело:) На самому стадіоні атмосфера чудова – фан-сектор заряджає в бік центрального (західного) сектору: “уставі, западе”, захід встає та починає заряджати разом з ультрою!

Також вразив своєю кількістю сектор Деліє, але як інакше, якщо вся Сербія, а ще Боснія, Македонія та Чорногорія поділені на два табори: прихильники Црвеної Звезди та Партизана. У кожному великому й малому місті цих країн є філії Деліє та Гробарів. Інші клуби цих країн навіть і близько не можуть сперечатися з двома белградськими грандами у популярності. Ненависть, піротехніка, спалювання ворожої атрибутики на обох секторах і, як підсумок, перемога Войводини 3:0!

На Балкани за перемогою

На Балкани за перемогою

На Балкани за перемогою

І просто чудово, що в той самий час у далекому Луганську рідна Зоря перемогла Таврію з таким самим рахунком!

День 13-й. Боснійський

Я побоювався що друга спроба автостопу буде в мене така ж невдала, як і перша, але дарма. Відразу ж зупинив Бояна, сербського хлопця, який живе у Німеччині і їде з Нового Саду від своєї колишньої дівчини до рідної Сремської Мітровиці. По дорозі ми зупинилися біля пекари, де Боян купив мені багато смачненького, мені цього вистачило аж на два дні! А ще він довіз мене до самого боснійського кордону, хоч йому було трохи не по дорозі.

На Балкани за перемогою

Боснія і Герцеговина

Боснійський прикордонник, подивившись на мій паспорт, сказав: “Віталій? Як Кличко!” З того моменту ця фраза переслідувала мене увесь час подорожі у всіх країнах. Отже, я у Боснії, точніше у Республіці Сербській Боснії та Герцеговини, де, як не важко здогадатися, живуть в основному серби. Після війни між боснійцями та сербами було прийняте рішення створити таку республіку, щоб усі були задоволені (або усі незадоволені).

На Балкани за перемогою

На Балкани за перемогою

До речі, про війну: подекуди на узбіччі дороги ще стоять таблички “Обережно, міни”. Сербську частину країни я проїхав швидко й опинився на Боснійській, мусульманській території. Поміняв трохи сербських динарів на місцеві “конвертибільні марки” та продовжив свій шлях до столиці держави міста Сараєво. Дорога йшла через гори, які я дуже полюбляю. Гірський автостоп хоч і повільний, але воно того варте. До вечора я досяг своєї мети.

У Сараєво справдилися мої надії обміняти турецькі ліри. Трохи прогулявшись вечірнім містом, я став підшукувати собі місце для ночівлі. Спроби вилізти на дах декількох будинків провалилися, але потім я знайшов чудову галявину для намету майже у центрі міста! Окремо хочеться поскаржитися на погоду: для кінця травня було дуже холодно й дощ кожного дня, тож вночі доводилося залізати у спальник з головою, одягати всі речі на себе і навіть іноді обгортатися українським прапором.

На Балкани за перемогою

День 14-й. Відпочинок

Першу половину дня я присвятив прогулянці містом. Сараєво мені сподобалося – суміш культур, релігій, гірських краєвидів, сучасних та старих будівель. Але разом з тим якось дивно бачити мусульманську країну у центрі Європи, до того ж слов’янську.

На Балкани за перемогою

На Балкани за перемогою

На Балкани за перемогою

На Балкани за перемогою

Час їхати далі. Моя наступна мета – Косово. Підкріпившись шоколадним молоком (на яке я добряче підсів на Балканах) і першим у світі (принаймні на ньому так написано) рисовим шоколадом, я вийшов на трасу і майже відразу потрапив у вже знайому мені Республіку Сербську.

На Балкани за перемогою

Доїхавши до чудового місця на річці Дріна та безрезультатно постопивши тут хвилин 20, вирішив нікуди сьогодні не їхати. Поставив намет, приготував собі вечерю на вогні. Тут було так добре, гарно й спокійно, і навіть голос муедзина, що лунав з мечеті поблизу, був жіночим і приємним (наскільки взагалі може бути приємним голос, що закликає правовірних мусульман до молитви).

На Балкани за перемогою

На Балкани за перемогою

На Балкани за перемогою

День 15-й. Емоційний.

Шкода було лишати моє чудове місце, але я мусив. Дорога йшла понад неймовірної краси річкою Дріна, колір якої був дуже незвичайним (місцеві казали, що це після дощів). Швиденько дістався міста Вишеград, де наші шляхи з Дріною розійшлися.

На Балкани за перемогою

На Балкани за перемогою

Зустрів словенських туристів (не можу не сказати пару слів про цю націю: дуже часто їх зустрічав у інших країнах. Для такої маленької території у них дуже багато туристів) та пару веломандрівників із Польщі.

Знову Сербія.

За віконцем на пагорбі промайнуло етносело Дрвенград, у якому Кустуріца знімав свій фільм “Життя як диво”. І ось я біля Златарського озера.

Тут в мене потроху почало перехоплювати подих. Я забув про автостоп. Не тільки тому, що тут майже не було машин та нормальної позиції, а насамперед тому що навкруги була невимовна краса.

Я просто йшов і як ідіот посміхався, співав, радів тому, що все це бачу. Чи не вперше за поїздку мені стало прикро, що я подорожую сам і ні з ким не можу розділити емоції, що мене переповнюють.

Я пив крижану воду з гірських джерел, милувався маленькими водоспадиками, мив ноги у холодній воді величного озера та просто радів життю. Мене переповнювало бажання, яке супроводжувало мене майже усю подорож – бажання лишитися. Все ж таки 19 днів на Балкани – це дуже мало…

Сербія

Сербія

Сербія

Сербія

Сербія

Сербія

День 16-й. Косовський.

Я сюди дістався. Закинутий пост, безлюдна дорога, якісь іржаві ангари… Тут починається Косово – дуже суперечлива земля.

Косовo

Більшість водіїв у Сербії та Боснії відмовляли мене їхати сюди. До “кордону” якийсь кілометр, я йду туди пішки, хоч і знаю що нічого страшного тут немає, але все одно якось стрьомно, похмура погода з важкими хмарами над головою додає відповідного настрою. “Прикордонники” – військові з емблемами Євросоюзу. Сербських прикордонників тут звісно немає, бо вони не визнають кордон, албанців тим більше: ця частина Косово заселена сербами.

Поставивши собі за мету відвідати Косово, я вирішив відкинути усі симпатії та незацікавленим поглядом оцінити, що таке Косово. Косово є Сербією, Косово є незалежною державою чи щось інше. Але в’їхав я сюди вже “заряджений” сербами. І чим далі, тим більше я ненавидів албанців.

Отже сербська частина Косово. Тут безліч сербських прапорців – місцеві усіма способами хочуть показати, що тут Сербія. Але якесь тут усе сіре та занедбане. Багато машин без номерів. На території, що контролюється албанцями, машину з сербськими номерами можуть спалити, та ж ситуація з косовськими номерами на сербській території.

Косово

Спочатку я хотів завітати до Косовської Мітровиці та побачити міст, який розділяє сербську та албанську частини міста, але застопив машину до Приштини, тому вирішив їхати до столиці. Мій водій-серб розповів, що живе у невеликому селі поблизу Приштини – це сербський анклав з невеличким населенням. Розповідав, що дуже тяжко їм там живеться, і взагалі майже усі серби покинули рідні місця, а албанці зайняли територію, зруйнували православні храми та набудували свої мечеті.

Коли я спитав про відсутність номерів на його машині, він сказав, що тут нема обліку, тому й номерів нема. Але я знав трохи більше, ніж він думав. Тому на питання про косовські номери він посміхнувся, зробив паузу і сказав: “У багажнику лежать”. Під’їхавши до албанської території, ми зупинилися та поставили косовські номерні знаки.

Косово

Приштина – один великий будівельний майданчик. Багато грошей американських платників податків пішло сюди. Мені прийшла смс: “МТС вітає вас у … Словенії”.

Kosovo

Косово

Косово

Косово виявилося дешевою недокраїною, а валюта тут – євро, тому проблема з обміном грошей відпала. Я знайшов собі місце, де можна дешево поїсти, зарядити телефон та поюзати халявний wi-fi. У каучсьорфінгу мені так ніхто й не відповів ствердно, що й не дивно з моїм ніком:) Тому я запостив собі у VK статус: “Косово je Србиja” і вирішив їхати в бік Македонії. Знаходитися тут було не дуже приємно: хоч я майже й не спілкувався з албанцями, вони мене бісили. Затарившись дешевою косовською їжею, я вийшов на трасу. Трохи пройшовся і побачив на обрії снігові вершини гір і мій поганий настрій відразу десь подівся.

Косово

Косово

На кожну країну я заздалегідь підготував та роздрукував словничок із найнеобхіднішими словами. Діставши албанський, я зрозумів що мені навіть прочитати це важко, не те щоби вивчити напам’ять. Албанська мова унікальна, не схожа на жодну іншу мову. Угорська, яку я раніше вважав за найжахливішу європейську мову, порівняно з албанською – моя третя рідна мова:) Тож мені довелося спілкуватися англійською.

Застопив машину до містечка Урошевац, або, як його тепер називають албанці, Ферізай. Водій трохи розмовляв англійською та запропонував мені вчити албанську і працювати тут перекладачем, казав, що американці дуже хороші гроші за це платять. Ото ніби мені простіше вивчити англійську та, не дай Боже, албанську, ніж албанцю вивчити лише інгліш! В самому центрі Урошеваца пліч-о-пліч стоять мечеть та церква, але остання, звісно, не працює.

Косово

Косово

День 17-й. Релаксовий

Зібравши намет, я пройшовся по центру міста, піймав халявний wi-fi, забронював собі хостел за 6 євро у Скоп’є та вийшов на трасу. На всіх дорогах вказівники пишуться двома мовами: албанською та сербською, але написи слов’янською мовою усюди з ненавистю замальовані чорною фарбою. Подекуди написи відновлені – зверху наклеєна стрічка з таким самим написом – і знову замальовані.

Скоп’є

Однією машиною під жахливий албанський реп я дістався до кордону, пройшов його – та ось я у Македонії!

Македонія

Македонія

Відразу ж зупинив машину з симпатичною білявкою за кермом, ледь не сказав щось на кшталт “Нарешті слов’янська країна, а то ці “шиптарі” (так зневажливо серби називають албанців) вже дістали”, але у процесі знайомства виявилося, що ця дівчина … албанка. Я дуже здивувався, бо представниці цієї нації (принаймні у Косово), м’яко кажучи, красою не вирізняються. До того ж вона виявилася дуже приємною.

З її розповідей я довідався, що в Македонії живе дуже багато албанців, біля 40%! Потім македонці мені розповідали, що їхні албанці не такі, як у Косово чи Албанії – вони з ними нормально уживаються.

У Скоп’є я відразу заселився в хостел, де нарешті нормально помився, виправ речі (тут з мене за це взяли 3 євро, але самі забрали брудні речі, самі випрали, висушили та навіть розсортували шкарпетки по парам), пішов гуляти містом і просто відпочивати. Македонська столиця вражає своєю кількістю пам’ятників. Яких там тільки монументів немає! Видатні люди, прості люди, якісь бомжі, тварини й навіть якась риба з ногами. І, звісно, найвеличніший пам’ятник Олександру Македонському, який через конфлікт із греками довелося перейменувати у монумент “Вершник на коні”.

Ціни в Скоп’є дуже приємні: соковитий курячий стейк немалих розмірів разом із гарніром обійшовся мені в ~23 грн. І це в центрі міста! Коротше кажучи, Скоп’є мені сподобалося, неодмінно треба буде сюди повернутися знову!

Скоп’є

Скоп’є

Скоп’є

Скоп’є

Скоп’є

Скоп’є

Скоп’є

Скоп’є

Скоп’є

День 18-й. Перше побачення

Виявилось, що у вартість місця в хостелі входив ще сніданок! Трохи розговорився з працівником хостелу, він був турком, я почав вживати турецькі слова в розмові, він так цьому зрадів, що зібрав усе, що лишилось після сніданку, та віддав мені в дорогу.

До вечора я дістався до місця, яке було однією з головних цілей моєї подорожі – унікального Охридського озера. Я доїхав туди, коли тільки-но почало сутеніти. Я поставив намет (як виявилось зранку, в когось в городі), приготував собі поїсти на вогнищі та ліг спати. Так відбулося моє перше побачення з величним озером.

Охридське озеро

День 19-й. Пішохідний

Достопив 9 км до Охрида. Чудове місто! Погуляв, вписався безкоштовно у фортецю, знайшов запаковану пачку йогурту на набережній та пішов вздовж озера в бік Албанії.

Албанії

Албанії

Албанії

Албанії

Албанії

Албанії

Албанії

Албанії

Албанії

Пройшов немалу відстань, хотілося знайти дике місце на березі, але усюди були готелі. Врешті я знайшов якийсь закинутий пансіонат, де й розташувався і приготував собі поїсти. Був страшний вітер, я трохи хвилювався, що мене знесе в озеро. Подумав: “У будь-якій незрозумілий ситуації лягай спати”, так і зробив:)

Далі буде…

Далі буде…



Booking.com

Facebook Comments

Залишити коментар

Коментар

  • цікава розповідь. чекаю продовження