Автор: Дарина Скрипай
Це найпрекрасніша країна у світі (після України,звісно…)!!! Ці люди, гостинність яких ще не виснажилась від туристів! Ці гори, що викликають, вибачте за вислів, «естетичний оргазм»! Ця музика.. ця їжа, врешті-решт! Це країна, в якій побувавши один раз, розумієш- одним разом не обійдеться. Так, це Грузія! Останнім часом подорожувати нею стає все більш мейнстрімно, і воно й не дивно, тому гайда в сонячне Сакартвело, поки туристи ще не зіпсували цю країну!
Автостопом в Грузію – це не жлобство й не економія – це найкращий спосіб пізнати людей і спосіб їх життя зсередини. Хто тобі розкаже й покаже Грузію краще ніж грузин, і нагодує смачніше ніж місцева бабуня? Всі ці кліше типу «Захаді дарагой, гостем будешь!» – стають реальністю. І хоча не всі грузини живуть в достатку – вони завжди життєрадісні, гостинні, доброзичливі й ненароком нашкребуть цілий стіл наїдків для дорогого гостя. Складається враження, що це громадський обов’язок кожного – довести наскільки Грузія гостинна… «Да вас здєсь нікто і пальцем нє тронєт! А єслі вам і попадьотса злой челавєк,то ета…. армянін!» XD
Зібралась нас компанія з трьох майже незнайомих людей: я, дівчинка з Росії Даша й хлопчина з Дніпропетровщини Славко (Пізніше вони виявились веганами. Ахаха, їхати на батьківщину шашлика з веганами! Іронія долі). Ночівля в Маріуполі, кілька машин і ось, цнотливо чисті сторінки мого паспорту заповнює перший штампик. Кубань. Дороги на честь Олімпіади хороші… Водії називають нас молодцями й передають привіт Саакашвілі й вже тоді (у жовтні) дивуються,чому ми, українці, не хочемо в таможенний союз. Далі серце йокнуло в молодого прокурора на крутій БМВ, який слухав Рамштайн. Зізнався, що останні 2 роки ніхто не сидів на задніх сидіннях його авто, а ми раділи, що поширюємо культуру автостопу в маси. Говорив про страшенний кримінал на Кубані, показував звідки вирушали війська на Грузію під час війни… це для нього «лише робота», а «люди хороші є скрізь ».
Якщо ви кудись запізнюєтесь, запам’ятайте: ЧЕЧЕНЦІ- НАЙКРАЩІ ВОДІЇ У СВІТІ! І в цьому ми переконались на власному досвіді. Дядечко їхав 3 години на швидкості 150км/год. не сказавши ні слова… мозок вибухав через стосороквосьме прослуховування «О, Боже, какой мужчина». І лише коли ми нарешті зупинились перекусити ковбасою (ахаха!), то дізнались, що він третю добу не спить. І зазвичай він їздить на швидкості 200км, це просто при гостях він так повільно. А їздити так йому дозволяє те, що він особистий водій якогось високопосадовця. Термінатор якийсь! Ми довго ламались «не переживайте за нас-в нас є намет», але почалась страшна вечірня злива, і тому ми заночували у винайнятому на ніч цим чоловіком будинку (всього лиш за 1500рублів!) у м. Моздок в Пн.Осетії. За чаєм говорив про те, які погані осетини, як гарно у Чечні – «якби у вас були б довгі спідниці – відвіз би вас туди», про те, як вони в лісах партизанили, і що «їх п’ятьох» розшукують в Грузії і тому їм туди неможна…
За старою доброю традицією кожен «хазяїн» зранку намагається посадити нас на маршрутку. До Владикавказу було хтозна як добиратись і тому нам довелось нею скористатись, картаючи себе всю дорогу тим, які ж ми нетрушні стопери. Їхали через Беслан…
Владикавказ – звичайне пострадянське місто, але там випала змога вивчити своїх ворогів в обличчя! Тих самих,чиї шедеври ми щоранку слухаємо в маршрутках:
На трасі нас зловив, нарешті, справжній грузин, з акцентом як в радянських комедіях, має дружину з Чорткова, був по всьому СРСР і ностальгійно за ним сумує, казав, що наші Карпати кращі за Кавказ…але ми дивились у вікно і рішуче йому не вірили, бо то була бомба, а не гори-ми перетинали Кавказ! 🙂
Після ввічливих і швидких формальностей на митниці ми вийшли і…це був винос мозку! Такої краси ми ще не бачили! Нас підібрала маршрутка «Ереван», але ми були в такому ступорі від грандіозної краси, що лише через пів-години помітили,що вся маршрутка вщерть забита вірменськими заробітчанами від малого до велика, що повертаються з Москви. 🙁
Овець, що рясно вкривали рівнини, вони жартома називали узбеками й туркменами (ох, ніколи мені не зрозуміти специфіку стосунків народів сходу).
Нам пропонували їхати з ними у Вірменію, нахвалювали свій коньяк, але було пізно – ми вже були закохані у Грузію!
Під вечір ми стали біля Ананурі.
Сім’я ,яка ні слова не говорить російською, подарувала нам пакет горіхів…це так мило. І ось вона-фортеця Ананурі! Вже зачинена. Тому заночували у наметі на протилежному березі на заплаві з видом прямо на фортецю і водосховище!
Я б тут жила! П’ятизірковий готель відпочиває. Наперед скажу, що намет нам знадобився лише два рази – тож беріть його більше…для внутрішнього спокою. 🙂 Стерегли нас 5 церковних собак.
А про такий ранок можна було лише мріяти!
Нарешті побачили фортецю зсередини…
Наступною ціллю була Мцхета – перша столиця, осередок релігійного життя Грузії та концентрація найбільших святинь, а тепер – просто велике село. Підвозив нас дідок, який знов таки говорив про дружбу народів і що «молодежь уже не та».. Купивши по сім-карті, нам допомогу запропонував… таксист! Ми пояснювали, що ми не ті, за кого він нас приймає ;-), але його бажання допомогти виявилось абсолютно безкорисним. І знову: як це мило!
Залишивши речі у підвалі якогось ресторану, ми рушили до туріст-інформейшн (обов’язково нагребіть там купу карт -дуже знадобиться) і звісно в Светицховелі -головний храм Грузії, відомий животворящім стовпом, причетністю Ніно, яку тут всі страшенно поважають і т.д…
Відвідали й Самтавро.
Потім вирішили піднятись на славетну Джварі,яку видно звідусіль.
Нормальні люди їздять до неї на авто, але ми вирішили відчути себе паломниками. 🙂
І ось, долаючи мости, степи, підйоми, набридливих таксистів, нахабних жебраків, спеку й спрагу….ми заходимо всередину, і…. «і це все???» Одним словом, екстер’єр був цікавішим за інтер’єр, але все одно там було прекрасно: Мцхета була як на долоні!
Спускатись ми вирішили знов, не як нормальні люди, «скоротивши шлях». Нижче нас чекало джерело, звідки текла вода «вкусная как молоко».
Так сказав тамтешній дядечко… З приємною втомою ми повертаємось до ресторану за речами й зустрічаємо… ображеного таксиста!
«Да я же сказал что я отвезу вас, куда вы хотите. Ну нет денег – так нет денег, я просто так хотел помочь…» Ми геть забули про нього! Не хотіли красти його час і тому скрізь ходили самі, а він так і не пробачив нам сумніви у його безкорисності. Лише в Грузії таксист може образитись на тебе, за те що ти відмовився від його безкоштовної допомоги! 🙂 Автанділе, якщо ти нас чуєш – вибач нас! Відчуваючи себе безсердечними тварюками поїхали в ТБІЛІСІ!
До речі, про автостоп у Грузії. Ні для кого не секрет, що втрьох стопити якось…ем… не дуже, а тим більше з великими рюкзаками. Але зі всією відповідальністю кажу: довше 5 хвилин ми не стояли (не враховуючи важкодоступних гірських районів і виїзду з Тбілісі, де море таксистів) і лише раз (під час зливи) скористались міжміською маршруткою. Майже кожен водій дає свій номер, щоб на випадок чого…
Не знаю, чи до всіх грузини ставляться так тепло чи лише до людей з колишніх совєцьких республік. В старшого покоління ностальгія за СРСРом і 95% недолюблює Саакашвілі (це з тих, кого ми зустріли).
Тбілісі- прекрасне, колоритне місто! Ясна річ, що в більших містах гостинність і відкритість дещо менша, та все одно-люди тут чудові! Відтоптавши всім ноги в громадському транспорті ми нарешті знайшли той заповітний хостел на вул. Дідіані за 15 ларі . До речі, усім раджу (на правах реклами). Знайомих у Тбілісі не було, тому просто вимкнувши мозок ми блукали в невідомому напрямку: з кав’ярень лунав джазєц, в центрі був безкоштовний перегляд польського кіно.
Побачили славетні сірчані бані (якщо я все правильно зрозуміла, то багато чого зі «старого міста» було «відкопано» археологами лише недавно), водоспад у центрі міста… ВОДОСПАД У ЦЕНТРІ МІСТА!! Де ви ще таке побачите? Там познайомились з росіянином, який приїхав сюди, закохався в Тбілісі, і ось живе тут вже третій рік. Центр міста, на мою суб’єктивну думку, досить круто поєднує як старовинну так і сучасну архітектуру, для туристів багато забавок, пам’ятників типу «рояля в кущах» і т.п.
А проїхатись канаткою повз нічне місто то просто неймовірно! Dерещала як навіжена з захвату! 🙂 Хотілось, щоб вона ненароком зламалась хвилин на 20, щоб очима сфотографувати всю ту красу! Далі нам пощастило познайомитись з унікальним тбіліським гопніком з бійцівським мастифом. Вже пізніше ми дійшли висновку, що, мабуть, він прийняв якусь заборонену речовину, а тоді нам довелось його терпіти і залізти в якийсь спальний райончик а-ля Троєщина. Він вигадував якісь неіснуючі історії і факти, щоб справити на нас враження класного гіда, а відмовити йому ми не могли, бо вже зрозуміли, що знехтувати чиєюсь гостинністю – то непоправний гріх!
«Эта школа построена во времена Киевской Руси, во времена феодалов, где-то в 50-60 года XX века». М-да…
В метро художниця за одну зупинку малювала пасажирів. Я вийшла несхожа, та все одно «мелочь, а приятно».
Наступний день був наповнений кав’яреньками,
хінкалі, маленькими церквочками,
вузькими вуличками з характерними милими балконами.
Аргалерея з якої, мабуть, на 10 хвилин вийшов власник.
Тбілісі – це просто те місто, в я кому треба заблукати.
Вперто ігноруючи таксистів, ми, на жаль, покинули грузинську столицю. Абсолютно неросійськомовний хлопчина довіз нас до Хашурі – совєцька, засмічена провінція… Враження від неї врятувало лише неймовірно смачне лобіопурі на заправці. Познайомились з ізраїльськими трьома туристами, теж стоперами, які їхали до Борджомі.
Підібрав нас старенький бус без сидінь,тому примощувались як могли. Це виявилась грузинсько-російська сім’я. Вгадайте з трьох раз,як звали дружину? Так. Наташа. Джемалі – дуже чесний, набожний чоловік! Пишався, що поставив багато придорожних хрестів.
Біля аварійно небезпечної ділянки піднялись до маленької церкви, з тих пір як її поставили – кількість аварій тут дуже скоротилась.
Також пишався тим, що перехрестив свого родича-католика в православ’я. З цією сім’єю пов’язані найприємніші спогади -вони нам влаштували дуже теплий прийом. Наші плани на Борджомі накрились мідним тазом – ми їхали до них додому в с. Вале..
Борджомі, мимо якого ми їхали, справив враження радянського, старого, занепалого містечка, яке врятувала лише наявність славетної води. Проїхали ми і мимо гарної, щойно пафосно відреставрованої фортеці в Ахалцихє.
Як добре, що ще існують такі люди, які майже не знаючи тебе, нагодують як рідного брата… Та ще й пів-села запросять. Та прийшов лише хресний з дружиною – прості грузинські трударі. Хресний отримав 9 поранень на війні.
Говорили, що раніше в них цілі фольклорні експедиції зупинялись. Поки Славко перевстановлював віндовс,ми і турецькі серіали глянули (тут всі від них фанатіють) і душевно поговорили. І тут почалось традиційне грузинське застілля: навіть моя чорна діра в шлунку не змогла поглинути і найменшої частини того, що пропонувалось!
Тости в традиційному порядку: перший – за Бога, другий –за Батьківщину, третій – за батьків, і поїхали. Не знаю,чи то дійсно ми такі класні, чи швидше за все це така традиція, але у всіх домівках звучала фраза на кшталт «Я сразу увидел в ваших глазах, что вы класные, хорошие, добрые и интересные… Я это еще на дороге почуствовал, как только вас увидел!». Ми ледь не плакали від розчулення, які ж вони класні.
А в яких апартаментах нас поселили! Я тепер кожного грузина, якого бачитиму, буду вести в кафе, годуватиму і поїтиму в знак вдячності його прекрасному народу!
«Дарина, выйди на улицу!» – будить мене зранку дашин голос! Вибігаючи в піжамі на балкон, ми бачимо того, що не побачили ввечері: далекі засніжені вершини прекрасних гір! А за ними вже йде Туреччина! Вранці можна було почути мусульманський спів. Обмінявшись адресами, скайпами і сувенірами, Джемаль вирішив відвезти нас до Ахалцихє і, за старою доброю традицією, змусити нас сісти до маршрутки. Ми довго вмовляли його не переживати за нас і пояснювали свій стиль подорожі… Він довго серйозно думав, заправився бензином і…. вирішив нас повезти до пункту призначення. Проста людина, яка має купу справ, хазяйство, 28 дітей і 148 внуків і живе за рахунок перепродажу велосипедів – витрачає гроші на бензин і час на якихось майже незнайомих чувачків… Неймовірно!
А їхати ми вирішили до Вардзіа! Гори були настільки різні, що здавалось ніби ти побував в 10 різних країнах і хотілось, щоб дорога ніколи не закінчувалась! Вардзіа – це велике своєрідне печерне місто. Частина – відкрита для туристів, далі -монастир… Туристів дійсно багацько, особливо ізраїльтян у віці. Ми собі так подумали й вирішили, що вони так багато подорожують у старості, бо не робили цього в молодості і тепер жалкують про це. Все досить цивілізовано, але не настільки, щоб місце втратило обличчя. Багато сходинок, таємних тунелів, ходів і кімнат. Ну що тут казати – це треба тільки бачити! Плюс блакитне небо й класна погода зробили цей день одним з найщасливіших у житті!
Повернулись до цивілізації, попрощались і почали стопити в сторону Борджомі ( ви не уявляєте -Джемаль ще телефонував і вибачався, що якось недолуго з нами попрощався ).
Ми максималістично розраховували до ночі потрапити в Батумі через Хашурі, але не тут то було! Нас ловить маршруточка з електриками. Російською говорити ніхто не вмів, окрім старенького вуйка, і то, мабуть говорити російською його вчив генератор випадкових слів. Говорили про те як хотіли потрапити в Бакуріані, але не встигли, про відношення грузинських чоловіків до слов’янських жінок… Я ще додумалась сісти спереду, щоб долати свою соціофобію.
І тут ми розуміємо, що ми починаємо їхати кудись не туди… Ми жартома намагались дізнатись про їхні плани, а вони жартома відповідали, шо « Вадітєль палажил на тєбя глаз. Ми рєшилі тібя украсть»… Я і заміжньою прикидувалась, і казала, що мене звати Акакія (навіщо йому дружина з іменем Акакія?)- не допомагало. Навіщо я сіла на переднє сидіння?! Після кількахвилинного жартівливого діалогу, нам вже було не до сміху! Ми хотіли б до ночі знайти якийсь дах над головою, а тут якісь електрики везуть нас в невідомому напрямку, невідомо куди і всі питання переводять на жарти. Почалась легка паніка. Аргументи, що нам терміново треба встигнути в Батумі, теж не діяли. Нарешті дядечко посвятив нас у свої плани: вони просто вирішили нам показати Бакуріані. Ем…. Це звичайно дуже мило, але нахабне псування наших планів трохи враження від гір зіпсувало.
Ми їхали,не здогадуючись, де проведемо ніч, а Хашурі – місцина не з найприємніших. По дорозі назад до траси гори були чимось схожі на пологі карпатські. Було багато спалених лісів: казали, що це все під час війни росіяни спалили, але пізніше нам хтось сказав, що тут незаконно вирубувалось багато лісів і вони самі скориставшись нагодою підпалили ліс і таким чином зам’яли сліди беззаконь.
Від ночі, що невблаганно насувалась, нас врятував специфічний водій Ґєла – це перший обережний водій у Грузії, що нам трапився. Нас навіть фури обганяли. У салоні машини було новонароджене тиждень негодоване цуценя, яке йому подарували, а він його ніяк додому не завезе. Ніч наступала, за вікном майоріла Іміретія, ми були настільки втомлені, що фраза Ґєли з приводу ночівлі: «все буде добре, щось придумаємо» змусила нас пофігістично заснути й дозволяти возити себе до другої години ночі кудись по справах водія: то на філію німецького заводу зброї, то до друга за вином… Врешті ми почули: «Це мій дуже хороший друг! Ходімо до нього! Він робить вино, але не продає його, а чисто так, для себе…» (до речі, всі вони так кажуть). Дім-шикарний, з комином. 🙂
Бідна дружина серед ночі змушена була крити столи! Хазяїн Валє – непересічна особистість. Був і прокурором району, і крутився у всіх цих міліцейських і кримінальних фішках, а зараз працює на тому самому заводі зброї. Всі ці посади не зіпсували його, він і досі людина досить проста. Та й доля в нього нелегка – втратив батьків у дитинстві при аварії. Вгадайте з трьох разів національність дружини? Як завжди всі тости по списку, застільні пісні, секрети виноробства і нахвалювання гостей.
«Я из-за профессии людей насквозь вижу. Да мне 10 минут хватит, чтоб сказать о тебе все. И я вижу, какие вы особенные….воспитанные…интересные (Чувак! Ти нас знаєш 20 хвилин!) Вы мне такие родные стали! Если пригласите к себе на свадьбу – чесно, приеду». Одним словом: вино – конектін піпл!
Та все було занадто добре, щоб бути правдою. Потім ці два щирих друга почали… сваритись в кого з них ми заночуємо! Таке може бути тільки в Грузії! На наших очах друзі ставали ворогами. Аргументом Валє було: «да поздно уже» і «как ты такой пьяный поведешь машину!», а аргументами Ґєли були «да я же их на дороге подобрал» і «Да у меня жена русская! Я хотел их познакомить». Нам довелось вибирати і знову бути безсердечними тварюками. І вибрали ми Валє. Перед сном ледве заспокоїли себе, жартуючи, що «ми злі російські туристи, які ображають грузинів».
Та не довго ми насолоджувались сном: о 6 годині ранку нас розбудив звінок Ґєли – «Выходите, я повезу вас к пещере, как и обещал». Ми були розгублені й не знали як себе вести! Втомлені від цієї незрозумілої та специфічної гостинності ми змушені були йти, бо і так вже всіх достатньо образили. Інтуїція нас не підвела – авто Ґєли було пожмакане – ніч вдалась, добре, що ми не поїхали з ним.
Мабуть, дівчатам самим і дійсно не варто їздити. І хоч ми іноді кидали репліки, що тут все дуже безпечно, і що ми б і без Славка обійшлись, але потім зрозуміли, що тоді б нам зупинявся відповідний контингент і все могло б вийти абсолютно по-іншому. Тому краще взяти з собою якогось хлопчину для «внушитєльності».
Печера Сатапліа трохи розчарувала. Там в пісковику знайшли сліди динозаврів і тепер це місце паломництва динозавроманів. Все було так цивілізовано, що аж занадто! Відчувала себе тупеньким туристом, який ходить по цементованим доріжкам з різнокольоровою підсвіточкою, яка тобі підказує: що цікаво, а що ні. Але будь-який досвід корисний. Ось тамтешній оглядовий майданчик.
Незграбно попрощавшись з цією дивною людиною, ми нарешті рушили до сонця – в Батумі!!
Підібрали нас дуже цікаві люди. Одним з яких був патлатий велосипедист, схожий на Ісуса, який об’їздив пів-світу. Через вагу наших рюкзаків пошкодилась шина, але нам вже не звикати до почуття провини. 🙂 І говорити було б з ними надзвичайно цікаво, якби не смертельне недосипання, відсипанням якого я і займалась. 🙂
У Батумі ми закохались! Хоч і розуміли, що то все «потьомкінські села» для туристів, але, знаєте….доволі милі такі села. 😉
Даша і Славко – фанати дикої природи, гір і відсутності цивілізації, але навіть вони захотіли затриматись тут якомога довше.
Шикарне курортне місто! Ніколи б не повірила, шо то в Азії. І мабуть, ми б і не вижили в такому туристичному місті, якби не наш знайомий Ілля зі спілки студентів-християн, яка люб’язно запропонувала нам свій офіс для ночівлі. Ілля – нетипово начитана для Грузії людина, тому пізнавати з ним місто було одне задоволення.
Як не сумно визнавати, але курортне місто Грузії – гарніше за українську столицю… Архітектура тут сягає грандіозних масштабів, хоча і викликає багато осуду. Це був золотий час – коли вже майже немає туристів.
А ввечері ми піднялись на гору, з якої досконало видно все місто! А нічне місто прекрасне вдвічі!
Найхаризматичніше і найхарактерніше місце будь-якого східного міста – ринок. Що б ми робили без місцевої людини? Накупили всій рідні чурчхели, грузинського чаю і спецій, фейхоа…чи фейхую. Перепробували всі фрукти і всі сорти сирів… А ввечері поспілкувались з місцевою молоддю.
Про славетний Батумський ботанічний сад, мабуть, чули всі.
На клаптику субтропіків розмістилась неймовірна кількість рослин, секцій і цікавинок.
Нас знову стеріг якийсь пес – мабуть, в нас карма така. 🙂 А які ж тут смачні мандарини! (тільки будьте обережні з цим ділом, а то ще штраф заплатите).
Ми спустились до моря, де нам пощастило побачити пару дельфінів!
А рюкзаки в кожного стали важчими на кілька кілограмів, бо так хотілось повезти з цього прекрасного міста на згадку якісь камінці, мушлі та іншу дрєбєдєнь!
Ви ще не втомились від цих мемуарів? Залишилось ще трошки! 🙂
Далі на меті була легендарна, загадкова, гарна…. Так. Сванетія. Цей район має порівняно гіршу інфраструктуру, тому подорожувати там «дикуном» набагато важче. Нас підібрав водій Ґеорґій (у Грузії жбурни камінь у натовп – стопудово в Ґеорґія влучиш), який ВЗАГАЛІ не розмовляв російською, але так хотів нам допомогти, що подзвонив своєму російськомовному другу, який у нас усе розпитав і йому все пояснив. Ми приїхали під вечір до милого будинку і познайомились з телефонним перекладачем – теж Ґеорґієм.
Він вдома буває раз на рік і саме в цей час, його попросили прийняти нас. Тому обидві бабуні спочатку, мабуть, були трохи незадоволені. І знову застілля! Ґеорґій №2 вирішив показати свою щедру душу на всю і добровільно возився з нами майже 3 дні. Ґеорґії повезли нас на найбільшу гідроелектростанцію Грузії, куди нас пустили за…. пляшку вина (!).
Оскільки мій тато працював на ГЕСі, то для мене було шоком, як на такий мегасекретний і мегаважливий об’єкт можуть пустити зовсім лівих людей за «будь-ласка».(Oоб в охоронців не було проблем, то назву станції ми не назвемj). ГЕС представляла надзвичайної сили струмінь води, шум якого роздавався по всій окрузі, а бризки ледь не долітали до нас.
А ще там класна забігайлівка.
І під покровом ночі було вирішено їхати в Местіа – головне місто району Сванетії. По дорозі виявилось, що Ґеорґій №2 працює в альпіністичній сфері і нам не вірилось, що нам так щастить на вдалі знайомства! По суті крупна дорога в Сванетії одна, і та під час злив і снігопадів небезпечна через каменепади та інші явища. І ми потрапили саме на такий час!
Величезні брили каміння лежали прямо серед дороги, маленькі водоспади раптом з’являлись в тих місцях, де їх раніше не було, а через те що річка змінила своє русло і вирішила текти прямо впоперек дороги, то наше авто серед ночі довелось витягувати з бурхливого потоку місцевим чергувальникам бульдозером. Якщо невчасно приїхати до Местіа, то назад тебе звідти зможе забрати лише гелікоптер.
Наскільки ми зрозуміли по скупим реплікам про себе, Ґеорґій – журналіст за освітою, займається некомерційною екологічною діяльністю, зокрема десь в цій прекрасній ущелині хочуть побудувати ГЕС, яка абсолютно не підходить цій місцевості ні за структурою гірських порід, ні за іншими характеристиками, тому її будівництво може призвести до екологічної катастрофи. І ось нарешті Местіа.
З верхів’я видно багато освітлених родових веж, які вже давно стали символом Сванетії. Про їх функціональність сперечаються й досі, але пройти повз них увагою не виходить.
Нас поселили в якомусь кошерному готелі , я так розумію знайомого Ґеорґія, що займається комерційними експедиціями. Нам показали альбом геніального італійського фотографа Вітторіа Селли, який з 40-кілограмовою камерою знімав такі неймовірні місцеві пейзажі, що неможливо повірити, що то все фотографувалось в 19 сторіччі!
Говорили про гори. На питання «Чому на горі Ушба так багато людей гине» ми почули по-грузинському філософську відповідь:«Потому что они ее не уважают». Ми знов засинали з вдячністю Богу за те, що в світі ще є добрі й безкорисливі люди! Вранці ми побачили… сніг! Вчора ти ще мочив ноги в Чорному морі і зараз з літнім одягом в рюкзаку ти застаєш зиму!!! Життя повне несподіванок.
Як шкода, що ми тут пробули лише один день. Ми пообіцяли собі, шо ще обов’язково повернемось сюди ще раз, але вже заради гір! Це просто неймовірна місцина: загадкова, прекрасна і сувора водночас.
Їдучи назад маршруткою (ганьба нам!) ми познайомились з молодим словаком, який САМ об’їздив США, Європу, Туреччину, сам ходить в гори і лише кастет в кишені дає йому гарантію на безпеку. Це, мабуть, єдина людина, яка виявилась незадоволеною грузинами: «Їм від нас треба лише гроші!»…
І тоді ми зрозуміли, як сильно автостоп ламає твої рамки, стереотипи й воскрешає віру в людей! Наша відповідь була однозначна- спробуй автостоп! 😉 Нас знову нагодували ті дві прекрасні бабуні ,
а вранці ми знайомились з їхнім побутом і намагались незграбно допомагати лущити кукурудзу, що для майже москвички Даші було справжньою екзотикою.
Залишати цю країну було справді болісно, коли тебе підбирають міліціонери, щоб вивезти за межі свого району і переконатись, що вас в їхньому районі ніхто не образить. Або питають під вечір на вокзалі «А вам буде де ночувати? Давайте я брату подзвоню, якщо що?». Це неймовірний народ і ми щиро сподіваємось, що жодна навала туристів не позбавить їх гостинності і жодна війна не завадить їх життєрадісності! Сакартвело, я люблю тебе!!
