Британські замітки однієї дівчини

Автор: Дзвінка Павлусів

Подорож до Великобританії.

Мене звуть Дзвінкою, я вже три роки є членом найбільшої молодіжної організації світу – AIESEC.

Спершу працювала у рідному Львові керівником проектів, а далі вирішила вступити в національну команду AIESEC у Великій Британії. Моїм вибором стала позиція у національній команді тренерів, адже я страшенно люблю і вмію проводити навчальні сесії для AIESECерів, а також хотіла спробувати працювати в міжнародній команді, і вдосконалити своє університетське знання англійської мови.

Робота є віртуальною, включає спілкування з існуючими тренерами, допомагати їм використовувати свій тренерський талант, мотивувати їздити на конференції, створювати навчальні матеріали. Робота цікава та пізнавальна, та я не відчувала справжнього зв’язку з моєю командою, адже вони для мене були троє незнайомих голосів у моєму комп’ютері.

Переломним моментом у роботі мала стати спільна конференція «Тренуймо тренерів», яку організовував AIESEC у місті Лідс (Leeds) та національна команда тренерів.

Я завжди мріяла відвідати Британію та Лондон, мої друзі можуть підтвердити, що це була мало не нав’язлива ідея  Тому перед конференцією вирішила провести кільки днів у Лондоні, дослідити це популярне, величезне та старовинне місто.

Пригоди розпочались ще коли я навіть не встигла покинути Україну – дізналась що маю візу лише за добу до часу відльоту мого літака. Розкажу свій життєвий урок. «Не такий страшний чорт, як його малюють!» Всі переконані, що отримати візу, а особливо у Британію, є надзвичайно складно. Я скажу своє тверде «ні». Так, звісно, потрібно позбирати документи з різних органів, мати запрошення, та це все вимагає лише вашого часу (і можливо трішки сталевих нервів)! Не варто ставити собі у житті стереотипних перешкод!

Зійшла на британську землю у аеропорту містечка Лютона (за 40 км від Лондона), одразу купила квиток на потяг до Лондона. І тут виникла ще одна трудність. У Лондоні я зупинилась у своєї хорошої колєжанки, ми домовились здзвонитись, як тільки приземлюсь.

А от з моїм мобільним телефоном ми домовитись забули, тому він вирішив у роумінгу не працювати. Була вже 11 година вечора, темно і самотньо на платформі в очікуванні потяга; аж ось неквапно на платформу спустилась літня пара. Я з ними познайомилась і попросила мобільний телефон.

Тому урок №2 – варто зазубрити на пам’ять номер телефону та адресу особи, у якої зупиняєтесь, а також якщо їдете у країну з невідомою для вас мовою, варто завчити базові фрази (добрий день, допоможіть будь-ласка, чи можна скористатись вашим телефоном? і звісно дякую). Також ця привітна літня пара вичитала схему руху поїздів вздовж і впоперек та підказувала мені коли треба виходити: «Тобі ще 7 зупинок… Тобі ще 6 зупинок і тд.»

Прибула успішно на потрібну станцію, не могла натішитись подругою, котра привела мене у затишний будинок, де вона живе з своєю кузиною, її чоловіком, їхніми двома дітьми, бабусею та прабабусею.

Надзвичайно привітні і відкриті люди, відчувалось що їм приємно приймати у себе гостя, всі питали про революцію в Україні (коли я вилітала, то був якраз день коли Янукович повернувся з Вільнюса без підписаної угоди). Цікава відмінність – у Лондоні є спальні райони, та там немає висоток, а лише ряди ідентичних затишних будиночків (як на фотографії), які виглядають маленьким знадвору, а насправді великі зсередини.

Звісно, у будь-якому новому місті спати – то гріх, тому ми з подругою наїлися розсолу (українська сім’я і в Лондоні залишається українською сімєю), та опівночі вибігли з дому, щоб сісти на нічний автобус в центр.

У Британії дуже розвинена інфраструктура: 1) мережа автобусних марштрутів та метро покриває місто та приміські території, 2) діє спеціальна картка, яку можна поповнити на день\тиждень\місяць – це і вигідніше, і зручніше 3) знаменитий символ Лондона, двоповерховий автобус (double-decker), це насправді громадський транспорт, хоча я була свято переконана, що вони виконують тільки туристичні послуги 4) так-так, транспорт їздить з іншого боку вулиці і руль теж не зі звичної сторони. Та не лише транспорт – пішоходи теж призвичаїлись до такої системи, тому ходять по інших сторонах тротуару і по протилежній стороні сходів.

Також щодо орієнтування в просторі цього надзвичайного 8-ми мільйонного міста – здебільшого всі у Лондоні (від малого до великого) користуються смартфонами однієї відомої фруктової марки (обійдемось без реклами) і, як поділилась подруга, у місті дуже тяжко дати собі раду без такого гаджету, бо існують спеціальні програми, які показують шлях від пункт знаходження до пункту призначення, враховуючи час добирання, а також показують за скільки часу потрібний автобус опиниться на твоїй зупинці.

Отже, прибули ми о першій ночі до Біг Бена. Я затамувала подих і уповільнила рух, коли вийшла з-за рогу та побачила «його величність». В той момент я зрозуміло що мрії здійснюються і мала бажання підстрибувати, тішитись і плакати.

Знаєте, листопад і в Лондоні листопад, тому ми вирішили піти випити чаю або глінтвейну. То була моя ідея, адже я привикла що у Львові є багато затишних кав’ярень, які відкриті цілодобово. Однак моя подруга скептично поставилась до ідеї і сказала, що тут все зачиняється о першій-другій ночі і навряд чи ми знайдемо затишне та тепле місце. Отже, ми покрокували на нічні пошуки чаю і дійшли до Oxford Street, центральної вулиці з купою магазинів, барів, кінотеатрів, казино і тд.

І таки вона виявилась права – все зачинено! Мене вразило те, що вся молодь, котра до недавнього часу тусувалась в клубах, тепер випурхнула лондонські вулиці. У той момент мені стало страшно.

Адже вся молодь – дорого вбрана, з пляшками дорогих напоїв у руках і сигаретами у зубах, ледь трималась на ногах.

Також дівчата були дуже роздягнені (чи краще сказати – не дуже вдягнені), міні сукеночки на бретельках, літні туфлі на шпильках і ніяких колготів. Ті, у кого ніженьки стомились, або не могли знайти баланс між товщиною шпильки і кількістю випитого алкоголю, тримали свої туфлі у руках і крокували старовинними Лондонськими вулицями босяка. Тут я побачила занепад…

Я не знаю де працює і де вчиться ця вся молодь, та я зрозуміла для себе – у місті такого масштабу і такої мультикультурності є багато можливостей знайти цікаву та розвиваючу роботу, але є набагато більше можливостей загубитись серед собі подібних, з такими ж ступенями з університетів та такими ж кмітливими.

Також, цікаве спостереження – для лондонців дуже легко втратити життєвий баланс. Навіть у місті, настільки ідеально організованому, існує можливість збою, корку на дорозі, затримки, спізнення автобуса. Як поділилась подруга своїми спостереженнями, у лондонців розум не є орієнтований на пошук рішення. Вони звикли, що все для них є організовано, є програмка на телефоні, яка покаже дорогу, або чіткий графік, який ніколи не підведе.

Тому, коли вони зіштовхуються з буденними труднощами (наприклад телефон сів, а ти у незнайомому районі міста) – просто впадають в ступор і не можуть знайти вихід з ситуації. Українці набагато більше покладаються на власні сили та кмітливість, аніж на сили природи чи уряду.

Наступні дні я провела у дослідженні Лондону, відвідала усі чудесні місця та символи міста (St. Paul’s Cathedral, Tower Bridge, Tower of London, Westminster Abbey, Trafalgar Square, Hyde Park, Buckingham Palace, а також символи молоді – кав’ярня Starbucks та Hard Rock Café), побувала у музеях, котрі, до речі, безкоштовні (Tate, Natural History, Science Museums).

Також, мала нагоду відвідати Кінгстон – містечко неподалік Лондона з дуже відомим Kingston University та Kingston Business School. Там мала зустріч з викладачем бізнес-школи, який родом зі Львова, закінчив та викладав у політехнічному, та вітри долі і бажання розвитку занесли його до Лондона, де він й зраз викладає.

Мені сподобалось у Британських університетах (я відвідала Kingston та University of Leeds), те, що університет – це не лише будівля, куди ти приходиш на пари, вчишся, та йдеш додому – це креативне середовище, яке надає можливість молоді збиратись у гуртки за зацікавленнями, вивчати мови, організовувати поїздки, протести і брати участь у прийнятті рішень щодо організації університетського життя.

До прикладу, University of Leeds – це величезна територія з масою навчальних будівель, обладнаними аудиторіями, гуртожитком з відмінними умовами проживання, а також з величезним центром студентського самоврядування – University Union. Це триповерховий будинок, яким повністю розпоряджаються студенти для організації зустрічей своїх клубів та гуртків, занять танцями та малюванням. Тут також розташовано супермаркет, нічний клуб, кафе та кав’ярні.

Тобто, тобі взагалі протягом навчання територію студмістечка можна й не залишати! Все це мене ошелешило, адже я автоматично все порівнювала з українськими реаліями – до прикладу, коли ми збирались на організаційні зустрічі AIESECу в одному з Львівських університетів, то часто нас звідти виганяли. Прикро…

Також, мене вразило, те, що протягом мого перебування у Британії у нас в Україні розпалювалась революція, а телеканали та газети уперто ігнорували таке непересічне для всієї Європи явище (зате коли «новоспечена» зірка спорту оголосила що він – гей, то у газетах перші шпальти були присвячені цьому «герою»).

Отже, настав час їхати до Лідсу на конференцію. Конференція «Тренуймо тренерів» відбувалась на території університету Лідсу (University of Leeds) і її ціль – зібрати вмотивованих та спраглих до знань AIESECерів, які пробули певний час в організації, мають досвід та хочуть ним ділитись, готові вдосконалити свої презентаційні навички, вчитись будувати логічні та релевантні сесії для цільової аудиторії, а також навчитись створювати вау-ефект та чіткий результат для кожного, хто приймав участі у сесії.

Ось така амбіційна ціль стояла перед національною командою тренерів, і можу похвалитись – ми її досягнули! Будь-яка конференція у AIESEC це синтез роботи, навчання, спілкування та розваг, це чотири дні, коли від кожного з учасників вимагається багато віддачі, уваги та зосередженості. Кожен тренер для кожного з делегатів – це рольова модель, кому можна задати питання та отримати неоціненну пораду. Це і спілкування, яке відбувається в рамках сесій з 8 години ранку до 9 години вечора, але також це неформальне спілкування, яке триває у перервах, вечорах, а також ще довго по закінченні конференції.

Я бачила як змінюються люди по закінченні конференції – вони стають не лише впевненими в собі ораторами, але й впевненішими в собі особистостями. Але такий результат вимагає від тренерів постійно ставити завдання та випробування на рівень вищі ніж були до того і допомагати людям досягати їх.

Я знаю, що 17 осіб з Великобританії та 6 осіб з інших країн (Швеція, Німеччина, Нідерланди, Голландія та В’єтнам) по закінченні конференції поїхали додому іншими, аніж приїхали. У них запалала ще одна іскра, котру вони готові передавати наступним поколінням громадських лідерів.

Я зрозуміла ще одну істину для себе, подорож – це дуже добре, але якщо під час подорожі ти не досліджуєш ритм та погляди людей, які тебе оточують, не спілкуєшся з ними, не розпитуєш, тоді твоя подорож була поверхневою – ти лише спостерігав красиві, старовинні, проте неживі пам’ятки архітектури, але аж ніяк не пізнав міста і країни, та не відчув,чим насправді дихає все навколо тебе.

Я ще раз переконалась, що «добре там де нас нема» – вигадка, ми є для того, щоб створити те «добре» навколо себе. Поїздки за кордон дуже яскраво ілюструють, як все би мало бути, тому молоді варто не лінуватись, а здобути знання (в тому числі й неоціненний досвід громадської діяльності) і піти на роботу не для заробляння грошей, а для створення змін у суспільстві.

Я думала, що хочу подорожувати, тепер я знаю, що хочу пізнавати.

Booking.com