Переглядаючи світлини з поїздок

Автор: Валерія Грі

Переглядаючи світлини з поїздок, окремими файлами залишила спогади про Америку. Насамперед хочу сказати, що фото дуже багато,тому обрала ті, що або пов`язані зі мною більше, ніж інші, або ті, які дозволили використати ті люди, що зі мною там були.

Одже, історія ця почалася в Болгарії, де мені запропонували спробувати себе у програмі для студентів «Work and travel», яка передбачає подорож до США з травня місяця (кінця) до середини вересня. Перший час ти працюєш, а залишок – подорожуєш згідно з тим, що заробив і на що заощадив.

Звісно що я була в роздумах, бо треба було домовитися з деканом, скласти сесію раніше на місяць (а вона в мене розпочинається з середини червня і закінчується у середині липня – сам навчальний рік з першого жовтня).

Домовилася, пішла до викладачів, віднеслися з розумінням, дозволили скласти разом з заочниками.

Гроші на квитки, на компанію, яка дає роботу і т. д – все було сплачено. Залишалося лишень пройти свівбесіду англійською, де ставили загалом прості питання: про навчання, як опинилася у Болгарії, що цікавить, чого чекаю від подорожі, глянули студентську книжку… Спершу, повернуту книжку сприйняла за повернутий паспорт, себто відмову. Лишень черезхвилин десять дійшло, що його забрали, отже мені треба чекати на візу! Ось і все, більше хвилювань, аніж самої процедури.

Зібралися. Вилетіли рано вранці з пересадкою у Парижі.

Мені пощастило, бо летіла з двома молдованками, які навчаються зі мною в університеті, тільки на різних факультетах (я на юридичному вивчаю міжнародне право, Настя на журналістиці з радіопрофілем,Кристина вивчає європеїстику з двома мовами – німецькою та англійською).Також, були болгарки Сімона, Діляна, Калі, які трималися своєю групкою .

У Нью-Йорку запізнився наш літак, ми пропустили потяг до свого малого містечка,д е повинні були розпочати роботу. З острахом подзвонили за номером, що записала Кристина ще до рейсу. Повідомили, що будемо на день пізніше. Нам привітно відповіли, що все буває, тому на станції нас зустрінуть завтра, бо до Олд Форджа треба їхати ще автобусом.

Але ми не витрачали часу марно. Знайшли хостел поряд, де з вікна було видно цеглини сусіднього будинку і більш нічого. Проте тарганів не було, що нас зробило щасливими.

Це – Times Square NYC – місце, де можна побачити будь-кого та будь-що. Тож…ви й самі бачите.

Хах, не знаю,чи це був якийсь мейнстрим, але парочка була дуже привітною. Олівер та Тріша, як виявилось пізніше (Мабуть, то вони Кристині).

Ніч була як день – майже ніхто не спав. Поруч проносився ніби цілий світ різних мов та образів. І ми не почували себе іноземками. На нас не звертали уваги, не тицяли пальцями, не кривилися від того, що наша англійська сповнена акценту, звісно ж. Це було приємне враження. Але треба було трохи відпочити, щоб зранку побачити місто у сонячному сяйві перед подальшою відправкою.

І такі ми когось зустріли.

Рокфеллер-центр:

Нагадаю, що сам центр було викуплено японцями, а будівля є Національним історичним пам`ятником з 1987 року.
Встигли ми і до Церкви Трійці, що знаходиться на перетині Уолл-Стріт та Бродвею.

Потім летіли кулями на потяг, але встигли. Там і відіспалися, як слід.

В Олд Форджі (штат Пенсильванія), маленькому містечку з іграшковими будинками, нас зустрів Джек. Веселий дідуган, який дуже довго намагався зрозуміти, де знаходиться Болгарія, потім – Молдова, потім – Україна.Прийшлося пояснювати, починаючи від Росії. Почувши про останню, він радісно захитав головою, говорячи, що у Москві був з дружиною, але йому не сподобалося, бо дуже брудно, майже ніхто не може елементарні речі пояснити англійською, загалом непривітні люди та інше…

Він розмістив нас у будиночку, де вже проживали ще двоє – Наталя з Ростову з гучним українським «г» у вимові та афроамериканець Джастін.

У сусідніх будинках проживав грузин Леван з Чехіїї, американці Пол, Джеф, Бетті, Кріс, все тіж болгарки, що летіли з нами та їхні друзі, що прилетіли трохи раніше, йорданець Саліба, який дуже смішно говорив завдяки своїй дислалії (розлад мови, який проявляється у порушенні вимови звуків),турки Фарук, Селім, Хаят, Емре, Мевре та Фатьма.

Було дуже мало китайців, бо американці не люблять їх брати групами (ті нахабнішають та починають розробляти свої схеми з заробітку «не в касу»), була одна монгольська дівчина, що знала російську й також не любила китайців….

Але всі відмінності стиралися, коли закінчувався робочий день (а ми працювали у аквапарку та у магазинах, піццеріях, кафе – куди вже потрапляли) та ми збиралися разом на своїх чарівних ґаночках:

Перший час там бігав один збоченець-охоронець, якого Наталя все ж впіймала на гарячому (він знімав на камеру, як Пол та якась американка займалися сексом у себе в будиночку. Це було смішно та гірко: російський крик, який пригрожує відірвати йому усі чоловічі атрибути, крик самого збоченця, його втеча, крики американців, сміх тих, хто почув та вибіг подивитись…

Охоронця звільнили, вилучили кадри, ці й минулі… Бідна Бетті ще довго не могла повірити, що таке сталося, адже це ж, цитую: «Америка!»… Потім погодилася, що Наталя з Ксенією (дівчиною з Москви) були праві, бо вони ще тиждень тому, одразу після заселення сказали, що охоронець з маніакальним поглядом.

Треба окремо зауважити, що в Америці цього вдосталь. Багато дітей зникає щодня, тому на вулиці, якщо ти будеш посміхатися дитинці, що йде з матусею, у найкращому випадку на тебе подивляться досить гнівно, у гіршому – можуть викликати поліцію… Багато педофілів, багато збоченців – це дійсно так.

Проте нормальним є коли незнайома людина може тобі сказати, що ти добре виглядаєш чи в тебе гарний одяг. І це буде більш нормально, аніж усмішка до красивої дитинки…

Після цього Наталі зробили кіску у стилі пані Тимошенко та з лицем «а-ля повернення Термінатора» випустили до нашого містечка. Як бачимо, Настя ще не зрозуміла того, хто йде позаду. Великий брат слідкує за тобою…

Ні, обійшлося без жертв, бо купили цій кровожерливій істоті солодощів.

Так, треба визнати, що в Америці завдяки усіляким посилювачам усе здається смачнішим та солодшим, аніж в нас. Застерігаю від переїдання, бо ваша вага буде більшати по годинах. Тоді навіть ця панда (мрія наркоману) буде стрункішою за вас.

Робота, робота, знову робота… І зустрічі, тематичні вечірки, вічне безсоння та придурені очі від того, та чогось іще, як видно по Насті та Джастіну.

На вихидні, перед поїздкою у гори, йдемо купувати щось як сувеніри:

Не витримую та дарую це Насті:

І це – Наталі:

Для Кристини:

Це з натяком на те, що побачивши ведмедя, який колупався у смітнику, вона тільки вигукнула: «О, ведмідь. Який гарненький»… А тих тварин дійсно забагато у лісах поруч. Джек нас вивозить до лісу и вчить стріляти:

Потім у гори з пречудовим видом на озера, де я відчула себе як у фільмі «Тітанік», тільки з іншим закінченням.

Після того,як пригрозили скинути вниз, ще й сказали робити світлину з щасливими обличчями (Сімона, Настя, Джек, Кристина, Фарук і Бетті).

Багато чого було. Це незабутні враження, яких багато, буде вдосталь на цілу книгу: що пістрітиме ведмедями, лісами, свіжим повітрям, купанням у нічному озері, човнами під сяйвом води, балачками у тих диво-будиночках, плітками, бійками, смішними моментами… Олд Фордж, такий Олд Фордж:

Вже під конець терміну роботи наш Олд Фордж організував екскурсію до Ніагари:

Після цього Джек зі своєю дружиною Бетсі здихалися від нас, давши із собою домашнього печива. А ми знову повернулися до Нью-Йорка, щоб нарешті вирушити у справжні подорожі по країні.

Куди ж без цього:

І куди ж без Empire State Building:

Сто другий поверх, якщо комусь цікаво.

Потім вирушили куди? Куди ще мене міг потягнути малий Термінатор? До Лас-Вегасу:

Втім, грошей ми там не витрачали, бо тоді б узагалі додому не потрапили…

На черзі те місце, яке не теба представляти. Там потрібно просто побувати, щоб побачити, які речі здатна створити природа.

В Огайо:

І останнє місце, куди ми збиралися, відкладали більшість грошей… Що вам говорить слово «алоха»?… Так-так, саме те сонячне місце з квітковими прикрасами на шиї.

Перш за все узяли машину:

Після цієї казки повернулися до Нью-Йорку, де вже в кожного були свої рейси. Де мене чекали Настя і Кристина з розповідями про Вашингтон, Чікаго. З Наталею попрощалися теж, відправили до Москви (але у січні вона приїхала до нас у Болгарію, тож вже щось рідне)…

Полетіли. Був сум, бо знайшли нових друзів, бо провели відрізок життя там, наситилися повітрям, подорожами, іншою реальністю. В Парижі вже трохи прийшли у почуття за кавою з випічкою біля славнозвісного Собору:

P.S У всіх історій буває щасливий кінець. Так от, Ксенія з Москви, що також була з нами, цим літом виходить заміж за болгарина, з яким познайомилася в Олд Форджі. Їм набридло майже рік туди-сюди літати з Софії до Москви і навпаки. Переїзд, усе таке. Подорожі часом поєднують життя.