Автор: Анастасія Піка
Я відвідала Косово в рамках подорожі по Балканах в червні цього року. Ця самопроголошена країна давно цікавила мене і як журналіста, і як звичайного туриста. Окрім того, я ніколи не вірила тому, що пишуть про Косово сучасні ЗМІ, і хотіла побачити все на власні очі.
1 липня 2013-го року албанська влада Косово ввела візи для українців, тому не вся інформація про подорож буде актуальною для тих, хто вирішить поїхати туди після мене. Проте загальний стан речей навряд зміниться найближчим часом, тому вважаю за доцільне опублікувати свою історію. Більше фото та вражень можна побачити тут: http://udod-absurda.livejournal.com
Подорожували ми самостійно, вдвох з дівчиною, оскільки хлопці їхати в ці місця побоялись. Спершу відправились в Косовську Мітровіцу – місто, що після війни 1999-го року лишилось роздертим на дві частини – сербську і албанську.
Добирались автобусом з сербського міста Кралево, і дорогою потрапили в жахливу зливу. Картина була епічна – ми на шляху до Косовського прикордонного пункту Брняк, навколо – гори, Дунай бурлить від дощу, в землю б’ють блискавки, а вікна в старенькому автобусі аж риплять.
>
На кордоні – поліція, прапори і колючі дроти. Я читала багато історій про те, як прикордонники псували туристам паспорт штампом “Косово” і палаю пристрасним бажанням отримати собі такий же. Але, на мій превеликий жаль, у нас взагалі не перевіряють документи. Прикордонники просто говорять з водієм, і ми їдемо далі крізь дощ.
Як ми дізнаємося трохи пізніше, прапори скрізь, оскільки наближається найбільше сербське національне свято Відовдан. А своєрідна підготовка до нього – культурний фестиваль в Косовській Мітровіці. Телефон несподівано видає от таку мережу. Я сміюсь, що life не визнав незалежність Косово і вважає, що це територія Югославії.
Краєвиди навколо просто неймовірні.
Перше, на що звертаєш увагу в Мітровіці – це написи і оголошення. Вони скрізь, і часто доволі конкретні.
Сербська частина Мітровіци неймовірна обшарпана, але не брудна. На пагорбі височіє вагонетка – югославський пам’ятник шахтарям, які загинули тут під час партизанського повстання. Квітнуть каштани і бігають маленькі серби. Життя продовжується, не дивлячись на відголоски війни.
Єдиний готель, в якому можна зупинитись без попереднього бронювання називається «Бели двор». Він виявляється вщент забитим через купу людей, що приїхали на фестиваль. Доводиться благати працівників поселити нас хоч кудись і розташовуватись в чотиримісному номері за 30 євро. Номер звичайний, але гаряча вода ледь тече. Взагалі в Косово з водою великі проблеми, чим далі ми їхали, тим було складніше прийняти нормальний душ. В проживання входить сніданок.
Навпроти готелю – нова будівля університету. Насправді він знаходиться в Пріштіні, але зараз в Косовську Мітровіцу перенесли всі сербомовні факультети.
Ввечері серби, македонці, чорногорці та всі, хто приїхав на «Сабор културног ствараштлва Србиjе» (так називається фестиваль, приурочений Відовдану), влаштовують в готелі нічну дискотеку з народними танцями.
Взагалі нічне життя в місті доволі бурхливе. Ми потрапляємо на дискотеку і гаражний концерт. Вулицями ходить неймовірна кількість молоді. Дівчата всі гарні, як одна. В коротких сукнях, з вирівняним волоссям, на підборах. Всі веселяться і танцюють, але вже тоді я вперше помічаю, що на Балканах люди не бухають, як у нас. П’ють в принципі небагато, в основному по пляшці пива для настрою. Про такі речі як пити на лавці взагалі не йдеться, для цього ходять в кафани. І співає та танцює народ не на п’яну голову, а тому ще це у них в крові. На дискотеці купа гарних хлопців і хороший діджей. Хлопці – це взагалі окрема історія. Вони на Балканах можуть бути й негарні на обличчя, але їх фізична форма…В Косово це особливо кидається в очі. Всі стрункі, в міру підкачані, видно, що спортом займаються регулярно. Я жартувала, що вони собі думають: “А раптом знову війна, а я не в формі?”.
А от з тим, де поїсти, в Мітровіці проблеми. Є лише неймовірна купа кафан з морозивом і коктейлями, а також фаст-фуд.
В перший же вечір ми запитали у місцевих, як доїхати в Пріштіну. Вони розповіли, що серби туди не їздять, і нам не радили. Проте ми наполягали і з’ясували, що є один автобус, який не ходить по неділям, тому потрібно перейти через міст на албанську сторону і добиратись звідти. Один чоловік був неймовірно враженим не лише нашим бажанням поїхати в албанське кодло, а і тим, що ми приїхали в Мітровіцу, оскільки тут нема чого робити. Я запитую, що нам можна подивитись і жінка відповідає: “Я не знаю. Після війни у нас нічого не залишилось. Лише церкву побудували”.
Церкву, що носить ім’я святого Дмитра Солунського, звели замість аналогічної, яка залишилась на тому березі Ібару і була спаплюжена албанцями. Вона знаходиться на високому пагорбі, з якого відкриваються прекрасні краєвиди міста як вночі, так і вдень.
Наше перебування випало на Трійцю, тому я також відвідала святкове богослужіння в цьому храмі. Воно було надзвичайно урочистим і справило на мене велике враження. По-перше, через прекрасний хор, по-друге через думку про те, скільки вбитих оплакували і продовжують тут оплакувати місцеві.
З трави на підлозі церкви люди виплітали віночки. Я теж спробувала.
Неподалік від церкви можна побачити багато цікавого. Наприклад, недобудований аеропорт, мусульманський цвинтар і гори вугілля.
Половина сусідніх будинків занедбана або стоїть пусткою.
Зруйнована школа.
В неділю зранку я натрапила на головній вулиці на весілля. Чоловік з прапором і кам’яним обличчям викликав в мене неймовірний захват. (Відео переривається, бо дружки почали мені чомусь в’язати квіточки на руки).
В центрі міста стоїть пам’ятник російському консулу українського походження Григорію Щербині, якого албанець-фанатик вбив в 1903-му.
Поряд – графіті, яке стало символом міста.
На дошках оголошень – традиційні сербські похоронки. Їх чіпляють скрізь, в тому числі на квартирі чи будинку, де хтось помер.
В продуктових магазинах дуже маленький вибір, молочних продуктів майже немає. Зате можна купити кока-колу “косовського розливу”.
Ми довго шукаємо обмінний пункт або банк, оскільки в албанській частині міста визнають лише євро. Але це нереально, оскільки сьогодні свято та ще й неділя. Обмінні пункти, до речі, являють собою просто відкриті кіоски, в яких сидять дядьки без касового апарата, які не знають курс. Валюту ми зрештою обмінюємо у якогось мужика прямо на вулиці.
В невеличкому парку неподалік мосту я несподівано знаходжу портрет Януковича. Навіть не уявляю, що він там робить.
А от і той самий злощасний міст через ріку Ібар, який розділив Мітровіцу навпіл. На підході до нього висять російський і сербський прапори.
Барикади збереглися тут не просто так на пам’ять. Коли в албанців поганий настрій, вони люблять постріляти на цей бік. Показово, що з південного боку барикад немає.
Дивна будівля на тому березі – будинок культури, який після залишився албанцям.
З одного боку на інший ніхто не ходить, лише окремі люди на роботу і поліція. А так серби невеликими групами періодично підходять до мосту, зупиняються і дивляться на інший берег. З сербського боку міст охороняє поліція, причому стоять вони якось непомітно в кущах, коло монументу загиблим.
Натомість на албанському боці швидка та італійські солдати KFOR стоять прямо на мосту. Оскільки кожен другий відмовляв нас від переходу на південний бік, ми спочатку порадилися з сербськими поліцейськими. Вони переконали нас в тому, що зараз все спокійно і можна спокійно переходити.
Крім нас на той бік хоче лише один дід.
Інколи за це можуть пристрелити, але зараз я стою на мосту і фотографую краєвид.
Міст відновлений за кошти французів, про свідчить пам’ятний знак.
Солдати KFOR мило спілкуються з албанцями, які чомусь тиняються навколо і сміються нам вслід. От ми і на іншому боці. Привіт, Албанстан!
Як тільки опиняєшся на південному березі Ібару – потрапляєш в зовсім іншу країну. Недобудовані мечеті, албанські і американські прапори, пам’ятник матері Терезі,(її матір була албанкою), купи сміття. Всі написи, звісно ж, албанською.
На вулицях майже немає людей. В якийсь момент повз нас проїжджає розбита маршрутка без дверей, в якій бухають люди з бубнами і якимись незрозумілими музичними інструментами. Розуміємо, що це албанське весілля.
На нас уважно дивляться всі чоловіки, які проходять повз, тому ми одразу вирішуємо запитувати дорогу лише в жінок. Прикраси ми з себе, про всяк випадок, теж познімали. Албанки лякаються англійської мови, але дорогу жестами пояснюють.
Вулиці незатишні, більшість будинків албанці перебудовують на свій манер.
Лозунги “Vetevendosje” – політичної партії, яка виступає за виведення міжнародних сил з Косово і переговори з Сербією.
На автобусній станції нас чекає облом – в неділю автобуси не ходять. Водночас чіпляється таксист-албанець, який пропонує відвезти в Пріштіну за 30 євро. Іншого способу дістатись до столиці немає, тому домовляємось за 10 євро і сідаємо на заднє сидіння машини.
За вікном – невеселі краєвиди, заводи, новозбудовані котеджі багатих албанців.
Їхати доволі довго і ми розмовляємо з таксистом. Він знає сербську (як і більшість албанців) і так як іншого шляху порозумітися з нами немає, розпитує все сербською. Це, звичайно, виключний випадок, і таке можливо лише з туристами. Зрештою таксист каже, що погано нас чує, і вимагає, щоб моя подруга сіла до нього на переднє сидіння. Їй доводиться це зробити, бо він зупиняється і стоїть. Далі він починає до неї чіплятись і хоче розвертатись і везти нас до себе додому на каву. Я сумно дивлюсь на безкраї поля навколо траси і розумію, що тікати нікуди. Телефон видає доброзичливу смс.
Я не знаю, як ми витримали цю пекельну поїздку і лишилися живі, але в Пріштіну ми приїхали. Причому цей негідник ще й переконував, що ми домовлялися про поїздку за 30 євро.
На автобусній станції нас зустрічає серб Владімір – дуже доброзичливий і приємний хлопець. Працює програмістом на американську компанію. Живе за містом, як і всі косовські серби. Йому періодично перепадає від місцевих, але він має друзів-албанців і трохи знає мову, тому каже що не все так погано. Він народився в Пріштіні і має 13 молодших братів і сестер. Для того, щоб допомагати своїй сім’ї, звідси не їде, хоча регулярно подорожує по світу.
Ми беремо квитки на нічний автобус до Белграду, після чого йдемо гуляти столицею невизнаної держави.
На стінах часто трапляється Укшин Хоті – албанський філософ і громадський діяч, якого за непідтвердженою версією, вбили в сербській в’язниці.
Ще один місцевий улюбленець – Білл Клінтон, ім’ям якого названий цілий бульвар. До речі, американський президент особисто був на відкритті цього пам’ятника.
Готель “Пріштіна”, який під час війни був штабом військ НАТО і, по суті, є символом міста.
Повз нас регулярно проходять поліцейські KFOR. Їх на вулицях більше, ніж звичайних людей. Владімір пояснює, що в неділю албанці зазвичай сидять вдома.
Спортивне життя вирує.
Центральна пішохідна вулиця міста – бульвар Марії Терези.
Пам’ятник солдату армії визволення Косово.
На бульварі ми заходимо в кафешку. Це одна з найкращих в місті, ціни невисокі, проте інтер’єр жахливий.
Владмір розповідає нам про життя в Косово. Каже, що місцеві не читають газет і не дивляться телебачення, оскільки між пропагандою в ЗМІ і реальним життям немає взагалі нічого спільного. Більшість албанців мають зброю і не працюють. Наркодилерство та незаконний збут зброї тут звична річ. Коли поруч немає американських полісменів, албанці люблять побушувати і щось побити чи постріляти, особливо залишки православних храмів. В мечеті вони ходять не дуже часто і алкоголь п’ють майже всі. Косовські серби давно витіснені подалі з центру міста. Якщо сидять тихенько, їх не чіпають. Але якщо будеш ходити в футболці “Косово є Сербія” – просто пристрелять (прецеденти були). Найпопулярніші сварки – через дівчат. Думку більшості косоварів про Югославію Владімір висловлює сентенцією: “It was like paradise”, як і всі без виключення, кого я про це запитувала на Балканах.
Албанці вийшли на недільну прогулянку. Діти зацікавлено роздивляються мою подругу. Зліва – штаб-квартира уряду Косово.
Мечеть Фатіха 14 століття, одна з найстаріших ісламських святинь на Балканах.
Пам’ятник народному албанському герою Скандербергу, який очолив антиосманське повстання в 15 столітті.
Пам’ятник братерству та єдності югославських часів. Три стовпи символізують дружбу албанців, сербів та чорногорців.
Національний театр Косово – найпопулярніше місце зустрічі місцевих.
Історичний музей. Найцінніший експонат – фігурка богині родючості, якій 6000 років (вона зображена на гербі міста).
Працівники музею розбираються з партією черепків.
На першому поверсі проходить виставка Word Press Photo, присвячена жахам війни. Роботи вражають до глибини душі. Деякі фотографії я буду пам’ятати все життя. Не знаю, чи змогла б сама фотографувати подібні речі.
А на другому поверсі знаходяться кілька залів, присвячені поклонінню НАТО, з подякою за бомбардування Сербії, на що людина в здоровому глузді навряд зможе беземоційно дивитися.
Тут виставлена зброя і форма солдат, які вбивали сербів. Я уявляю, що албанські діти вчать в школі на уроках історії.
>
На першому плані цього фото – Адем Яшарі – національний герой, який почав боротьбу за незалежність Косово терористичними методами.
А це – його мотоцикл.
Після музею таке відчуття, наче тобі наплювали в душу. Йдемо далі гуляти містом. Старовинна вежа з новим годинником, який через проблеми з механізмом постійно показує невірний час.
Зруйнована православна церква. Їх в Косово безліч.
Футуристична бібліотека часів Тіто, яку я давно мріяла побачити вживу.
Інсталяція “New born”, розмальована прапорами країн, які визнали незалежність Косово. Раніше ввечері вона підсвічувалась, але тепер ні. Поруч позують гарячі албанські хлопці.
Колишній спортивний, а тепер торговий комплекс, на якому висить портрет Яшарі.
Місцевий стадіон.
Пріштіна викликає дуже гнітюче враження. Навіть якщо сюди потрапить людина без знання історії, її постійно переслідуватиме відчуття фальші оточуючого. Попри всю позитивну інформацію в інтернеті, це місто не для туризму, а для роздумів. Албанці, з якими ми стикалися, поводили себе нахабно, а жебрак зі спотвореним війною обличчям довершив гнітючу картину. Тому ми вирішили не затримуватись, і автобусом поїхали в монастир Грачаніца.
Дорогою ми проїжджаємо цілий квартал сучасних офісів. Це набудували американські компанії. Тут працює майже вся молодь, в тому числі і наш серб.
Грачаніца – сербський анклав, де живе коло 15 тисяч сербів. В місті патрулюють шведські солдати KFOR.
Монастир був побудований в 1310 році і вважається шедевром пізньої візантійської архітектури. Він знаходиться під охороною ЮНЕСКО.
В 1999-му році монастир регулярно обстрілювали албанці, але він лишився цілий.
Зараз тут коло двох десятків монахинь, які займаються рукоділлям і сільським господарством.
З транспортом в цих місцях проблеми, тому до Пріштіни доводиться брати таксі. А в автобусі на Белград після кордону пасажирам несподівано роздають кекси і сік, мабуть, від радості, що вони повертаються з Косово в Сербію живі.
На завершення додам, що Косово – це країна, яку варто відвідати. В першу чергу для того, щоб подивитися на неї незамуленим оком і поцікавитись, чим живуть її люди. Кривава політична історія, що будує наше сьогодення, постане перед вами з небувалою прозорістю. Ексцентричним туристам з дзеркалками і тим, хто не любить спілкуватися з людьми, в Косово робити нічого. Бо в цій змученій війною країні люди понад усе цінують щирість.
Настю, дякую за статтю. Мене пройняло до глибини душі!