Автор: Oksana Vladyka
Ліричний відступ
Сальвадор — місто, про яке не почуєш двох однакових думок. Його бояться, обожнюють, гиджуться, недолюблюють, розказують страхіття, поважають багатолітню історію, придумують все нові і нові байки. Мені Сальвадор нагадує старенького спрацьованого дідуся, якого родичі знайшли на вулиці і вдягли у новий стильний костюм, щоб не соромно було показувати сусідам і знайомим. Проте ніхто не подумав про те, щоб його вмити, переодягнути, підстригти і нагодувати. Тому видно і брудну сорочку і діряві мешти, чути сморід, втому, бідність і голод. Але якщо придивитися уважно, то помічаєш в старечих очах трішки лукаву посмішку — в них іскриться життя…
Отак і ходять туристи по відновленому і відреставрованому центрі Сальвадору, купують сувеніри і їдуть, не заглянувши на бічні вулички міста, обшарпані від старості, з витертою і вицвілою фарбою, без гламурних ресторанів і готелів, від них віє бідністю і запахом пересмаженої олії. Але ті вулички особливі — на них можна побачити і відчути справжній Сальвадор.
Безпека
Сальвадор — перша столиця Бразилії — нажив собі слави одного з найнебезпечніших міст і так не надто безпечної країни. Добиралися ми до Бразилії круїзним лайнером і, коли прибули в порт, з висоти 11 поверху корабля місто мене так налякало, що з борту ми зійшли останніми. Щоб якомога віддалити момент занурення у страшну невідомість. Бууууу!
Насправді не такий страшний чорт як його малюють – путівники, блогери, турагенства та місцева влада. Більше того, як з’ясувалося згодом, місцеві створили міф про небезпечний Сальвадор і успішно на цьому заробляють. Особливо мерія у співпраці з бізнесменами. При виході з окресленої зони навіть стоїть авто поліції, ніби визначаючи межі для піших прогулянок. Налякані туристи будуть пересуватися на таксі, а не автобусами чи пішки, користуватися послугами агенств для турів по місту, жити в дорогих готелях у центрі, харчуватися тільки в спеціально створених для них ресторанчиках і оминати місцеві заклади. Тобто витрачатися по повній програмі.
Можете вважати нас навіженими, але ми ходили пішки, їздили автобусами, харчувалися в місцевих забігайлівках, пробували вуличну їжу, відривалися на колоритних місцевих вечірках, де ми були єдиними туристами, і жили в неблагополучному райончику міста. Залишилися живі та здорові, і плюс до всього з купою вражень, про які більшість туристів навіть не здогадуються.
Тиждень в Сальвадорі абсолютно змінив мою першу думку про місто, я змогла побачити його неймовірний колорит, трохи кострубату і дивну красу.
Перше знайомство
В небагатому і брудному районі ми жили у місцевого фрілансера-програміста. Перше, що кинулося в очі — відсутність назв вулиць, тільки номери будинків. В пошуках потрібного адресу ми потрапили на паралельну вулицю, але не здогадувалися про це. Тому наполегливо просили жіночку у вікні будинку з потрібним нам номером покликати нашого знайомого. І це з абсолютною відсутністю португальської у нас і англійської у жіночки. Ось тут стався перший момент, коли моя віра у міф про страхітливий Сальвадор похитнулася. Жіночка з вікна, випадкові перехожі почали нам масово допомагати: вивели нас з не тої вулиці, показали потрібну, знайшли будинок і нашого хоста. І при цьому ніхто не говорив англійською взагалі. Склалося враження, що іноземців, та ще й з величезними рюкзаками, тут бачать вперше. Наступного дня про нас в околиці вже всі знали, гуляли ми собі спокійнісінько навіть увечері і милувалися заходом сонця.
Щоб не складалося враження, що місто абсолютно безпечне, веселкове і по вулицях гасають єдинороги, розкажу про єдиний випадок, коли я таки перелякалася. Ми вже адаптувалися до міста, розслабилися і верталися вночі з концерту попри автостраду до найближчої автобусної зупинки. Відстань невелика – десь близько кілометра. В найтемнішому і безлюдному місці дороги до нас чіплялася пара незнайомців. Щось дуже наполегливо говорили португальською. Досі не знаємо точно, що вони хотіли – підозрюємо пропонували наркотики, але ми швидко накивали п’ятами.
Ще як не дивно було боязко гуляти в багатому районі. Уявіть собі будинки з двома бар’єрами з парканів: один з колючим дротом, а інший з електричним струмом, консьєрж при вході та купа камер. Перша думка що це якась дуже крута тюрма, а опісля – що ж це тут таке твориться на вулицях, що у будинках стільки рівнів захисту?
Наступних кроків нам було достатньо для безпечних прогулянок містом: мінімум готівки, фотоапаратом і телефоном не світили, носили тільки в рюкзаку і діставали для фотографій, гуляли в людних місцях або “на своєму районі”.
Абсурди Сальвадору
Назва головної площі Сальвадору Pelourinho походить від слова “pillory” – ганебний стовп, що розташовувався в центрі площі, де у колоніальній Бразилії в основному шмагали рабів. Можливо комусь така назва є неприємною, але це частина столітньої історії міста.
У 1996 році на цю площу на кілька годин приїхав талановитий музикант Майкл Джексон і зняв частину кліпу на пісню “They don’t care about us”.
І тепер цю площу хочуть назвати його іменем. Важка столітня історія і кілька годин запису кліпу ставляться на одні терези. Напевно це збільшить число туристів…
Чомусь сальвадорці більше люблять все нове і не цінують старе. Старовинні колоніальні будівлі в Парижі, Відні, Кракові чи Львові були б фешенебельним готелем, офісним чи торговим центром, рестораном чи дорогим житловим будинком. У Сальвадорі такий райончик пустує, надзвичайно красиві будівлі закинуті, знищені, розбиті вікна і забиті двері.
Власники не відреставровують їх, бо це дорого, район — занедбаний, некрасивий, люди сюди не їздять, туристи не бувають, гроші не прийдуть. В таких будинках живуть часом цілі сім’ї-безхатченки. А ще їх купують і перетворюють в … парковки для автомобілів. І місто все більше нагадує автомагістраль.
А ось дві ідентичні будівлі – тільки в різному стані
Цікавий проект реконструкції старих колоніальних будинків біля відомого ліфта, що з’єднує центр з портом і ринком. Хоч процес називається офіційно реконструкцією, насправді це звичайний демонтаж. Пояснюється демонтаж критичним станом будівель, які є небезпечними для проживання. Тому треба їх знести, бо реконструювати дорого. І збудувати нову висотку або парковку.
Зате знайшлися гроші в бюджеті міста для перезолочення церкви поряд (люди кажуть, то було прикриття для корупціонерів). Здивувало те, що церква не відкрита для всіх бажаючих. Ми хотіли подивитися на не зовсім просте весілля у цій церкві. Не знаю, хто тоді брав шлюб, але число охорони зрівнювалося з тим, що у наших рошенів. Охоронці при вході не дозволили нам зайти в церку, бо там приватна церемонія. Отак. А для міста реставрація коштувала мільйон реалів.
