Смоленськ-2001. Спогади археолога

Автор: Микола Соколов

Це сталося 10 років тому. Починалися зимові канікули нового XXI століття. Керівник археологічного гуртка, до якого тривалий час ходив ваш автор, запропонувала з’їздити у Смоленськ. Поміркувавши, дав добро, адже ніколи в цьому місті не був. Як згодом показала подорож, ігнорував Смоленськ я даремно.

Плацкартні колядки

На другий день після Різдва усі були з сумками на Московському вокзалі. Сідаємо на київський потяг і рушаємо. Десь у Білорусі наш вагон мають відчепити. Здається, у Вітебську. Втім, це не має значення. Наша мета – Смоленськ!

8 січня. Їхати довго, а сидіти без діла нудно. Тамара Олександрівна (керівник археологічного гуртка) запропонувала поколядувати прямо у потязі.  Ця ідея видалася нам цікавою. Тексти колядок ми мали, залишилося тiльки їх вивчити.

Процес зубріння текстів виглядав досить кумедно i проходив весело. Слід зазначити, що нiкому з нас до цього не доводилося колядувати, а тим бiльше в таких специфiчних умовах.

“Учнями” ми виявилися нiкудишнiми. Вивчили лише якусь невеличку колядку (початок такий: “Пришла коляда накануне Рождества. Дайте коровку, масляну головку. Кто не даст пятака, мы корову за рога…»)  i пару куплетiв однієї довгої (перший куплет: «Рождество Христово. Ангел прилетел. Он летел по небу, людям песню пел: Вы люди ликуйте, все днесь торжествуйте, днесь Христово Рождество…»).

Все це дійство було заснято на плівку. Нарешті все готово! Одному хлопцеві вдягли шкуру з бубонцями. Комусь на голову натягли занавіску (у вигляді тюрбану), зняту з вікна. А торба завжди готова! Колядники пішли.

Йдемо по вагону, співаємо колядок, пасажирів з Різдвом вітаємо. Зустрічали нас радісно та привітно. Пройшли 2 вагони. У 3-му нас побачив провідник і вигнав геть. Як не хтілося, але мусили йти до  себе. Незважаючи на таку невдачу,  торба не була порожньою. Нам надавали печива, яблук, якихось булок, ще чогось, а декілька пасажирів навіть грошей підкинули (не копійок, а десь рублів так 100-200). Непогано для початку, чи не так?))

Вокзал і зайці

Вітебський вокзал нас особливо не вразив. Втім, ніхто й не розраховував побачити тут щось екстраординарне. Поки Тамара Олександрівна купувала квитки до Смоленську, хтось із хлопців знайшов обмінний пункт і повернувся з білоруськими «зайцями». За якусь мить там була вся група. Коло обмінки стояла невелика  черга людей. Як тiльки дізналися, що ми з Росії, то одразу пропустили всіх.

Було прикольно: даєш рубль, п’ять чи десять, а взамін дістаєш цілу пачку білоруських «зайців». Отак і вбили час до потягу, що повіз нас далі до Смоленську

Трохи історії

Невелике пояснення, чому саме Смоленськ. Це одне з найдавніших мiст на територiї Росії. В історії моєї Батьківщини цей населений пункт посідає особливе місце в зв’язку з подіями XVII століття, 1812 та 1941-1945 рокiв.

Неподалік від обласного центру знаходиться село Ґнєздово, де знайдено залишки поселення IX століття та силу-силенну курганів (зараз близько  2 тисяч, а було 3). Як думають вчені, саме тут Смоленськ спочатку й знаходився. Як бачите, ми їхали не тiльки місто дивитися, а й з історією знайомитися.

Вiд Вітебську до Смоленську декiлька годин потягом. Проте маємо вийти трохи раніше – потім зрозумієте чому. Минаємо сумнозвісну Катинь (туди ми так i не потрапили), потім Ґнєздово, і нарешті виходимо на зупинці (до міста ще приблизно 10 хвилин). Ледве не проґавили свою станцію. Вистрибуємо з тамбуру прямісінько у сніг (чим ми не партизани?). За 25-30 хвилин ми вже поряд із порожнім (зима, не сезон) приміщенням якоїсь турбази, де нам випала честь прожити кілька наступних днів свого життя.

Вiд нашого помешкання до центру міста автобусом приблизно хвилин 10. Не гаючи часу, вирушаємо.

 

Київ у мініатюрі

Смоленськ – місто невелике. Історична частина досить компактна, тому за декілька годин проходиш усе. Цей російський обласний центр подібний до Києва тим, що також розташований на берегах Дніпра і теж на пагорбах.

 

Місце дуже цікаве! Тут тобі й старовинні церкви XII століття,  i вали й рештки стіни фортеці XIV століття, храми XVII-XVIII століття та інші будівлі. Раніше тут проходив кордон між Литвою та Московським князівством. У XV – на початку XVI століть (коли місто належало литовцям) за нього йшли запеклі війни. Потім, у XVII столітті за Смоленськ змагалися Москва й Річ Посполита, 50  рокiв місто перебувало під поляками. Потім знов опинилося на кордоні.

У 1812, i в 1941 роках тут також тривали кровопролитні бої, адже місто завжди закривало шлях на Москву.

З Соборної гори видно стару Смоленську дорогу, по якій спочатку наступали, а потім поспішно втікали французи. Це найвища точка у Смоленську. А ще на горі знаходиться величний Успенський собор, остаточно добудований в 1712-1740 роках. Треба сказати, що храм буквально зачаровує. Головною прикрасою собору є чудовий 3-х ярусний дерев’яний  іконостас. Його зробили в 1730-1740 роках різьбярі  – греко-католики з Західної України.  В соборі знаходиться старовинна ікона  Смоленської Божої Матері.

На горі є ще декілька церков. Краєвид звідси фантастичний – місто як на долоні! З одного боку глибокий яр і десь далеко будівлі. З іншого – внизу тече старий Дніпро…

Дві тисячі курганів

Оскільки ми їхали від археологічного гуртка, то не могли проігнорувати Ґнєздово. Вiд облцентру це близько 10 кiлометрiв. Звертаємо з шосе, проходимо село. Йдеш по лісу та зауважуєш усюди засніжені невеличкі горбики. Для пересічної людини нічого цікавого. Але оці «горби» i є ґнєздовськими курганами! Насипи невеличкі, висотою 1,5 метри. Вони відносяться до кінця IX – початку X століть. Саме тут i поховані мешканці первинного Смоленську – слов’яни та скандинави. Закінчується ліс, та не закінчуються кургани. Вони повсюди (близько 2 тисяч). Розкопки тут тривають і по цей день. За ними видно рештки  давнього поселення IX століття. Залізниця проходить саме через центр городища. Далі – Дніпро. Туди ми вже не дійшли.

Який зв’язок між Талашкіно й Парижем?

Наостанок ми вирушили до села Талашкiно. «Чим воно цікаве?» – спитаєте ви. На перший погляд, нічим. «Дірьовня»як «дірьовня», та лише посвячені знають, що у цьому невеличкому населеному пункті, одному з сотень тисяч подібних, розкиданих по матінці Росії, розташована садиба княгині Тєнiшевої, відомої російської меценатки.  У моєму рідному Пітері, між іншим, є будинок заснованого нею Тєнiшевського училища. Талашкiно було місцем відпочинку знатної особи та її петербурзьких знайомих, представників творчої iнтелiґенцiї. Для місцевих дітей у селі було засновано школу народних ремесел. Декілька разів княгиня возила вироби місцевих учнів на виставки до Парижу.

Садиба збереглася. В одному з будинків знаходиться музей народних мистецтв. Там нам розповіли про княгиню, історію садиби, показали деякi вцілілі фотки та речі. Серед експонатів є одна цікава штукенція. Це звичайнісінький рушник, але якщо уважно придивитися  (що ми й зробили), то побачимо …  узор у вигляді свастики! Та навряд чи його вишивав якийсь скінхед, бо у ХІХ столітті, яким датується цей витвір мистецтва, їх ще просто не існувало.))

Поруч на пагорбі знаходиться цікава культова споруда – церква Святого Духа, побудована у 1909-1914 роках. Не зважаючи на те, що на ній хрест, церква відрізняється від традиційного православного храму. Проект розробляла сама княгиня та її друзі. Прикрашав культову споруду такий собі Н.К. Рерiх (скажете хто це – отримаєте від автора шоколадку). Він використовував християнські сюжети, куди додав східні мотиви (на зразок буддизму й індуїзму). А чим це ся скінчило? Запросили священників для освячення. Ті побачили цей «шедевр» і категорично відмовилися його освячувати, не впізнавши в ньому  православного храму. Зараз ця споруда зачинена, всередині повний хаос (видно крізь вікна) i нічого не збереглося. До сьогодні церква не функціонує.

Фірмова страва від Миколи

Смоленськ і околиці – це добре, звичайно, але додому треба їхати. На доріжку незле чогось попоїсти. Разом з однією дівчиною вашого автора призначили черговим по кухні і поклали на нього важливу місію – нагодувати зголоднілих мандрівників.

Начистили великий похідний котел картоплі, чекаємо. Речі зібрано,  усі готові вирушати до вокзалу. А картопля тільки-тільки кипить. Часу їсти вже нема! Беремо котел з бараболею, сумки в зуби та бігом на вокзал.  Нарешті сіли у потяг.

Цього разу прямуємо до Санкт-Петербургу без пересадок, що тішить. Вечір. Треба поїсти, адже маємо цілий чавунок з гарячою картоплею. Одна незручність: місця розкидані по всьому вагону. Тому мені довелося бігати по ньому з котлом вареної бульби. Видовище досить потішне! Пасажири здивовано спостерігали за мною.

Не знаю, чи то від втоми, чи то від купи вражень, але смачнішої страви у своєму житті я не куштував! На цьому місці мушу закінчувати оповідь про подорож до Смоленську, адже не годиться розмовляти з повним ротом картоплі.

ЯК ДІСТАТИСЯ

Найкраще їхати через Брянськ, адже туди є прямий потяг з Києва і звідти ходить купа маршруток до Смоленську (середня ціна – 250 російських рублів). Потяг обійдеться в районі 300 грн.

Телефон довідки автовокзалу в Смоленську – +7(4812)270952, у Брянську +7(4832) 41-43-20, 41-96-06