Автор: Ірина Булик
Кожна подорож залишає по собі найконструктивнішу суміш із ностальгії і меланхолії, яка не зникає навіть тоді, коли усі магнітики з подорожі вже роздаровано, а з кишень та гаманців витрушено усі подорожні чеки, квитки, рекламки, монетки, банкноти, пивні корки і обгортки. І ностальгія та адресована не далеким екзотичним країнам, краєвидам, новим знайомствам, що десь там чекають на нас, а таки рідним собі, бо ми любимо себе у стані подорожування, любимо відкривати у собі інтерес до нових речей і бажання навчатись, любимо ніби невластивий нам у побуті авантюризм, енергію щось нарешті змінити або змінитись :-).
Ще не поїхавши із Пд.Америки, я вже знала, що сумуватиму за Андами за вікном, жінками у барвистому традиційному вбранні, які мовчки носять за плечима із рідних гір в індустріалізовані міста усе необхідне, загорнуте у коци-слінги із орнаментом Aндського хреста, тотальним станом “лост ін транслейшн” (про англійську вони там ще не чули) і просто тим, що все тут так по-справжньому – ну майже як на теренах неньки, але при тому ота неприкрашена екзистенція якась зовсім не гнітюча. Європейські естетика і моральність передбачають почуття сорому або щонайменше дискомфорту за прості природні недоліки, і не вміючи, їх усунути раз і назавжди, ми, європейці (Україна – то Європа:-)), приречені на вічні муки й невдоволення. На щастя, є ще Болівія, де замурзані діти щасливі і наче здорові, брудні вулиці не потворні, незнайомці не обов’язково небезпечні, де люди просто виходять на вулицю, щоб побачитись, поспілкуватись і зробити ще багато всього :-).
Наша подорож почалась у Стамбулі, звідки ми швидко і комфортно долетіли до Амстердаму (KLM). В Амстердамі – довгий лейовер (11 годин), проте завдяки комфортному і інтерактивно орієнтованому аеропорту (музичні інструменти, бібліотека, музей, різноманітні тематичні куточки) цей час теж минув швидко і навіть доволі комфортно. Далі – довгий переліт в Буенос-Айрес (тими ж таки KLM).
Буенос-Айрес (до речі, цікава етимологія назви – в перекладі означає “добре повітря” на противагу “поганому повітрю” – “mal aria” – вважалось, що в місті дуже низька захворюваність на малярію)- зустрів нас неймовірною спекою – все-таки грудень – це перший місяць літа у південній півкулі. До подорожі я думала, що пори року і місяці вони називають так само, як і ми, просто знають, що зима – це коли тепло 🙂 Насправді ж грудень-січень-лютий – це літні місяці і т.д.
Буенос-Айрес – цілком європейський мегаполіс (перші асоціації – Париж) із 14 мільйонами мешканців (це третина населення усієї Аргентини). Широкі вулиці (швиденько дорогу на червоний сигнал світлофора не перебіжиш), хмарочоси, стріт-арт.
У Буенос-Айресі я зрозуміла, що саме мені завжди так подобалось у великих містах із широкими вулицями – дивлячись вгору, ти завжди бачиш небо, а не облуплені фасади будинків, – і це якось дуже позитивно визначає твоє світосприйняття.
Вуличні графіті взагалі заслуговують окремого звіту.
Ось такі філософсько-соціально критичні:
Ось тут графіті на гостру політичну тематику – у 1982р. Аргентина воювала із Великобритатією за Фолклендські (Мальвінські) острови:
Буенос-Айрес видався мені абсолютно непафосним містом, в якому не потрібно пристосовуватись і звикати – а вже з першого дня можна відчувати себе комфортно. Щось схоже відчувала хіба ще в Берліні. Так себе почуваєш у містах, де немає переважаючої однорідності в національному складі населення або зовнішньому вигляді міста. Усім байдуже, що ти там якийсь не такий – до іншості всі давно звикли.
Прогулянка заповідником на півострові на Ріо-де-ла-Плата, де шматок сучасного Б-А законсервовано у тому первісному вигляді, у якому його застали у 16 ст. перші поселенці (непрохідні тропічні хащі!) – відкрила очі на факт, якими надлюдськими зусиллями відбувалось освоєння широких просторів Аргентини (до речі, площа Аргентини майже в 5 разів більша за площу України, а проживає тут лише 40 мільйонів). Об’єднані зусилля дуже різних людей дуже різного соціального і національного походження зробили Б-А (та й усю Аргентину) таким, який він є зараз – дуже і дуже різним:
Мабуть, найпопулярніший квартал Б-А – це La Boca із типовими кольоровими будиночками із гофрованого металу (ще тут знаходиться стадіон La Bombonera, де копав м’яча сам Дієґо Марадонна):
Колись тут був порт із всіма атрибутами портового життя – бідні (хто ж багатий і щасливий покидав усе і подавався у не зовсім безпечну подорож за десять тисяч км) емігранти із Європи, проститутки, веселе життя – не дивно, що тут і зароджувалось tango argentino. Сьогодні тут мало що змінилось – лишень тепер це все за гроші для туристів :-).
Відомий Б-А також іншими кварталами – наприклад, Recoleta – елегантний і заможний. Тут знаходиться цвинтар, де поховані багато відомих людей і серед них також Евіта Перон, яку сінеасти добре знають завдяки мюзиклу за участю Мадонни :-). Ми туди не дійшли (тобто свідомо пройшли повз), але друзі розповідали, що могила Евіти – це насправді маленька дощечка на родовій каплиці і знайти її непросто.
Таке бачили, гуляючи по Реколеті:
Запам”ятався ще квартал Retiro із шопінг-авеню, вокзалом і просто гігантським бідняцьким кварталом самобудів (місцеві фавеллас) – від прогулянки мене відраджували, але я, звісно, не дослухалась – нічого небезпечного там не помітила- таке собі місто в місті із своєю автономною інфраструктурою, дещо настороженими людьми, собаками, котами, дітьми:
Цікава передноворічна традиція – оскільки новий рік аргентинцям доводиться святкувати посеред зелені і спеки, сніг вони імітують, викидаючи напередодні новорічної ночі із багатоповерхівок біле конфеті або просто вміст шреддера. Вигладає гарно:
Файнал дестінейшн нашої подорожі – Болівія. Сюди ми повинні були за 2 тижні потрапити сухопутними шляхами, а вже звідти повертатись у Б-А літаком. До речі, у Пд. Америці немає лоукостів, а внутрішні перельоти порівняно дорогі. Тому багато переїздів здійснюються автобусами – вони є різні (cama – сидіння розкладаються у положення лежачи, semicama – напівлежачи), коштують не дуже дешево (автобус Б-А – Сальта – приблизно 1500 км коштував 100 доларів), зате надійні і їздять часто.
Залізниця, так виглядає, взагалі непопулярна – часто потяги курсують лише в окремі дні тижня, і час в дорозі може бути вдвічі довшим, ніж при аналогічній подорожі автобусом. Синхронізуватись із графіком залізничних перевезень нам ніяк не вдавалось – аж до останнього дня подорожі, коли в аеропорт за містом ми поїхали місцевою електричкою. Усе до болю нагадувало наші рідні електрички – бабусі із снеками, співаючі антизнаменитості а-ля “андрій мацевко”, дерев’яні лавки, вікна і двері, які не закриваються.
18-годинний переїзд у м. Сальта автобусом класу cama із сервісом, схожим до літакового, ми пережили навіть легше, ніж переліт Амстердам – Б-А.
Сальта – маленьке містечко на півночі Аргентини із колоніальною архітектурою, відоме завдяки тому, що тут бере початок одна із найвідоміших у світі залізничних гілок – “потяг до хмар” (tren a las nubes), яка проходить через Анди на висоті понад 4200 м і сполучає Сальту із колись болівійським, а тепер чилійськім портом Антофаґаста. Антофаґасту, а разом із тим єдиний вихід до океану, болівійці втратили у другій тихоокеанській війні, через що болівійці досі люто ненавидять усіх чилійців.
Потягом до хмар ми не їхали (влітку під час сезону дощів він не курсує), але виглядає все ось так:
В Сальті ми осіли на кілька днів і звідти виїжджали за радіальними маршрутами до місцевих цікавих місць.
Рейсовим автобусом через перевал в Андах до заповідника із кактусами los cardones:
Дорогою наш автобус у кращих традиціях жанру роуд муві ламався, але оскільки місце для незапланованої зупинки було не найгіршим, ми не надто переймались:
До кактусів ми таки доїхали:
Кінцевою станцією нашого рейсового автобуса було сонячне місто Качі (350 сонячних днів в рік!), яке ми теж дуже радо обгуляли. Насправді дуже і дуже миле містечко:
Ось такою ми бачили Сальту, коли повертались сюди із наших мандрівок:
Чайна церомонія по-аргентинськи – мате, калебас, бомбілья, термос із гарячою водою. Мате п’ють в громадському транспорті, просто на вулицях міст, п’ють як туристи, так і місцеві, п’ють багато:
Оскільки місцеве населення так само добре розмовляє англійською, як ми іспанською, наш голод за простими історіями простих випадкових людей можна було зрозуміти. Тож коли ми нарешті зустрічали англомовних аргентинців, то влаштовували їм справжнісінький допит.
Ось те, що я зрозуміла, доправлене власними спостереженнями – візуально рівень життя аргентинців приблизно на такому ж рівні як у нас, соціальна сфера явно недофінансовується, громадські місця утримуються абияк, окремі дороги – ок, решта – щось типу наших, громадський транспорт курсує за лише водіям відомим графіком. В країні шалена інфляція – песо знецінюється погодинно. При цьому існує офіційний курс і неофіційний, який ледве не вдвічі вищий. Тому обмінювали євро/долари ми лишень у неофіційних мінял – хоч спочатку й було страшнувато, але “ігра стоіла свєч”.
Знімати гроші у банкоматі чи розраховуватись карткою рівноцінно обміну за офіційним курсом. Цікава побутова колізія – при такій інфляції монети закономірно швидко вийшли із обігу, але при цьому монетні автомати для оплати проїзду в автобусі залишились. Нам коштувало багато часу і сил наміняти монет для проїзду 4 осіб, і коли ми нарешті сіли в автобус виявилось, що автомат не працює. Водій гонорово махнув на нас рукою і дозволив нам їхати зайцями :-).
Аргентинська провінція Хухуй ( перейменована сором’язливими радянськими картографами-бдітєлямі моралі в Жужуй) багата на різні гарні місця:
Семиколірна долина:
Гарне місто Умауака – наше останнє в Аргентині. Звідти дуже регулярно їздять автобуси до прикордонного із Болівією містечка Ля Кіяка:
Пункт перепуску на кордоні із Болівією (Ля Кіяка-Віязон) для подорожуючих, яким потрібна віза (таким, як ми), відкритий з 7 ранку та працює приблизно до обіду. Проте черга вишиковується ще до відкриття. Простоявши в черзі 2 години і заплативши 60 доларів за візу (візу можна оформити на кордоні), ми нарешті потрапили до Болівії.
Перше враження – цивілізації у західному розумінні тут ще менше або як прийнято говорити – усе дуже автентично :-). Населення у переважній більшості – індіанці (найбільша частка індіанського населення із усіх країн Пд.Америки). Багато жінок у традиційному вбранні із сумками-слінгами за плечима, чоловіки нічим особливим не вирізняються, багато дітей, зовсім маленьких матері годують грудьми прямо посеред вулиці, і усі жують листя коки:
Болівія – один із найбільших у світі постачальників листя коки, а разом із тим експортер кокаїну (болівійська частка на кокаїнових ринках невпинно зростає – прогнозують, що невдовзі Болівія наздожене Колумбію та Перу).
Після повстання фермерів проти заборони вирощування коки, яке у свій час підтримав тепер діючий президент Болівії Ево Моралес, цей бізнес знову став легальним. Висушені листочки, які на вигляд нагадують лавровий лист і смакують просто огидно, жують для покращення загального самопочуття, подолання симптомів висотної хвороби, з листочків заварюють чай, їх широко використовують у медицині. Купки пережованої темно зеленої субстанції – звичне сміття на вулицях болівійських міст.
Я думаю, Болівією теж було б зручно подорожувати автобусом, проте ми спокусились на низькі ціни і орендували машину із водієм – про це жодного разу не пошкодували, оскільки могли зупинятись, де нам хотілось та й завдяки місцевому водієві дону Діонісіо і його подрузі Кончіті ми не відчували себе ізольованими від зовнішнього світу.
Машиною ми їздили із міста Тупіса через гори із численними шахтарськими поселеннями до соляної пустелі Уюні. Оренда машини тут себе додатково виправдала, оскільки із міста Уюні до пустелі Уюні теж би довелось замовляти тур або орендувати машину.
Платні дороги в Болівії – пункт перепуску:
Приблизно 200 км через Анди ми їхали 10 годин – звісно, ми зупинялись та й не ставили собі за мету доїхати якнайшвидше, проте це все одно красномовно характеризує дороги. І це, до речі, був ще один аргумент на користь машини із водієм – вузенькі навісні дороги, закриті повороти, перевали через 4000 км, переїзди через річки – досить специфічне задоволення для таких водіїв, як ми.
Соляна пустеля Уюні – наш абсолютний фаворит. Багато років тому це було високогірне озеро (3600м), яке пересохло, і так утворився найбільший в світі солончак (понад 10 000 км2). Це місце із ідеально гладкою поверхнею, тому по ньому калібрують супутникові прилади.
Перед нашою запланованою мандрівкою на солончак усю ніч лив дощ і, вставши зранку із відповідним настроєм, ми були готові до найгіршого. Але недолік швидко став перевагою, оскільки після дощу поверхня солончака перетворюється на величезне дзеркало.
Ефект абсолютно сюрреальний і космічний- віддзеркалення, заломлення, відсутність горизонту – мозок не розуміє, що відбувається, і в результаті я себе почувала, наче в стані постійного невеликого перевантаження – як на американських гірках. За відсутності горизонту мозок не може калібрувати розміри та пропорції і, як наслідок, маленькі предмети довкола (пляшки, сміття і т.д.) видаються неприродно великими. Під час мандрівки солончаком – а їхали ми нашою машиною просто навмання вглиб пустелі – мимоволі з’являються думки про механізми обробки інформації мозком і те, як, мабуть, часто він нас обманює :-).
Ще до середини 20 століття велика частка в економіці Болівії припадала на видобуток корисних копалин. Ще досі в горах багато маленьких кустарних шахт:
Пам”ятник шахтареві у шахтарському місті Аточі:
Про часи процвітання гірничодобувної справи нагадує розтиражоване на фотках в інтернеті кладовище старих потягів поблизу містечка Уюні.
Колись це був транспортний вузол країни (місцева Жмеринка) із розгалуженою системою залізничних гілок, якими перевозили руду та інші корисні копалини. Коли ж родовища виснажились, потяги просто залишили гнити за містом на коліях-примарах серед піску і сміття.
З міста до кладовища ми йшли пішки (40хв.) під нелюдською спекою і ефект від вигляду старих потягів посеред пустелі, оточеної горами, можна запросто сприйняти за марево перегрітого мозку. Про вагончики – рідкісне поєднання інженерного, механістичного і естетичного – жоден не схожий на інший, негеометричні лінії, багато дрібних елементів наче в конструкторі лего, одним словом – прогрес на поч. 19 ст. мав ще дуже людське обличчя :-).
Автобус до Ла-Пасу вирушав із Уюні під час страшенного шторму з градом та вітром – зважаючи на технічний стан тамтешнього автопарку, подорож обіцяла бути незабутньою – вікно не закривалось, в салон заливало дощ, автобусом трусило наче в фільмах про авіакатастрофи.
Але як потім виявилось, цю подорож ми не забудемо не лише через це – почалось з того, що один з пасажирів мав дійсний квиток на одне із наших місць – але якщо це вдалось легко поменеджити (хоча не говорячи іспанською, легко – звісно, було відносно), то пересадка о 3 ночі в інший автобус виявилась проблематичнішою.
Маючи оплачений квиток прямо до Ла-Пасу, ми мусили вийти на півдорозі і чекати на обіцяний конекшн у вигляді додаткового автобусу. Отож ми і ще кілька пасажирів опинились серед ночі в болівійському полі на якомусь незрозумілому КПП – все, що було потім, дуже нагадує класичний роуд-муві із хепі-ендом – намагання отримати допомогу від атакованого нами товстенького поліцейського поступово переходили на крик іспанською, а потім і на рукоприкладство з боку запального хлопця, який після настання хепі-енду отримував дуже відверту і так само запальну компенсацію від своєї подруги :-).
Автобус таки приїхав, але не той обіцяний і зовсім не від нашого перевізника – просто звичайний рейсовий автобус, в якому були вільні місця. Ми знову заплатили за проїзд (всього у перерахунку 30 грн., але все одно!) і вранці вже були в Ла-Пасі. Подейкують, що такі ситуації в Болівії не рідкість і є навіть блек-ліст перевізників, які отаким грішать – тому слід бути обережними і закладати ці ризики у свої плани, особливо, якщо йдеться про необхідність вчасно кудись потрапити. Про вчасність, до речі – жоден рейсовий автобус не приїхав вчасно згідно графіку – похибка інколи становила кілька годин.
Місто Ла-Пас розташоване на андському високогір’ї у каньйоні Ріо Чокеяпу – висота над рівнем моря від 3600 м (дно каньону) до 4100 м. Температура у різних частинах міста може сильно відрізнятись.
Оскільки мешканцям високогірних районів було м’яко кажучи незручно вирішувати справи у центрі міста, що розташований у “долині”, місто поступово і органічно розділилось на різних 2 міста – високогірне i бідніше El Alto та урядове заможніше – власне La Paz. Зараз El Alto дуже динамічно розвивається і розбудовується, незважаючи на регулярні зсуви ґрунту у місцях забудови.
Ла-Пас – це найвисокогірніше урядове місто у світі. Ще у місті будують найвищий зіп-лайн. Має бути грандіозно:
Ла-Пас:
Ось такий зелений новий рік у Ла-Пасі:
Відьомщина. Висушені лами:
Маршрутка у Ла-Пасі:
З місцевих туристичних принад – даун-хілл-райд по т.з. дорозі смерті – до 2006 року діюча дорога в корівських Кордільєрах, де щороку гинули до 300 людей. Розтиражована до неможливого в інтернеті. Але там справді гарно – спускаючись на велосипеді із 4650 до 1200 м минаєш усі кліматичні зони Пд. Америки – від дуже холодного і сухого (аридного) клімату високогір’я до вологих тропіків внизу. Краєвиди просто неймовірні, чесно:
Тільки на двопідвісах:)
Нагадування про жертв дороги смерті:
Позаду дорога смерті:
Льодовики тануть, утворюючи водоспади. Гарно:
Самолюбування
Спуск триває 3-4 години – це залежить від кількості і тривалості зупинок і закінчується у лагуні, де дають їсти і можна купатись:-). Уявити, щоб хтось не зміг проїхати цей маршрут, мені важко. Ми їхали із оператором Prodownhill – радо можу його рекомендувати.
Ще неподалік Ла-Пасу знаходиться найвисокогірніше озеро на планеті – Тітікака. Відоме плавучими островами із місцевого очерету тотора (росте лише тут і на осрові Пасхи. З цього очерету Тур Гейєрдал робив свої човни, щоб доказати теорію походження полінезійських народів із Пд.Америки). Ми їздили на неплавучий острів Ісла дель Соль – дуже популярний серед хіпуючих європейських кемперів-бекпекерів (це не вони внизу):
Такі наскладані вертикально купки каміння символізують родину – скільки членів родини, стільки камінчиків кладеш. Бачили багато такого в Норвегії, але не знали, що воно таке.
Інтернет:
Болівія змогла зберегти найбільшу частку індіанського населення серед усіх країн Пд.Америки. Найчисельніші народності – кечуа та аймара. З аймара походить президент Болівії, якого населення дуже і дуже любить (люблять, бо свій, і люблять, бо дикого розмаху соціаліст і популіст). Аймара, до речі, вважаються дуже замкнутими і непривітними. Вони навіть часто їдять, ховаючись від чужих очей. Ось ця жінка просто собі їсть:
Загалом порівняно із азіатами аргентинці і болівійці дозволяють себе сфотографувати дуже неохоче (краще це робити швидко і непомітно). Ота аймара, мабуть, якщо би бачила, прокляла б найстрашнішим прокляттям древніх індіанців 🙂
Ну от – ніби все. Якщо якісь запитання – звертайтесь – iryna.bulyk@gmail.com
Дуже цікаво написано! Я аж відчув дух ЛА!