Світ очима бродяг

Узбекистан. Фотозвіт.

Узбекистан

Автор: Андрєй Красніков

Знайомство з колишньою радянською республікою почалося в аеропорту. У Ташкенті він видається дещо провінційним, особливо порівняно з московським “Домодєдово”. Тим не менш, все працює чітко й злагоджено, митний контроль відбувається швидко й без жодних ексцесів, на які мимохіть очікуєш, перший раз відвідуючи країну. Зелений штамп у паспорті й усе – перед тобою відчинено двері до країни.

Перше, що кидається в очі у столиці Узбекистану – неймовірна ширина вулиць і відсутність висотних будівель. Останні, втім, швидко трапляються на очі, але у такій незначній кількості, що враження лишається незмінним. Якщо згадати історію й географію, то все швидко стає зрозумілим – Ташкент знаходиться у сейсмічно активній зоні й тут часто бувають землетруси, один з яких у 1966 році практично зруйнував місто дощенту.

В подальші роки місто було заново відбудовано, вже радянськими архітекторами. Саме в той період зникли суто східні вулички та з’явилися просторі проспекти. Архітектура такого типу в місті, безумовно, присутня, але її не так багато, щоб склалося враження східного царства. В цьому плані Ташкент є таким собі шлюзом – тут усе і чуже і в той же час трохи знайоме. Російську розуміє відсотків 90. Написи на вітринах то англійською, то російською, то узбецькою мовами.

Автобуси й трамваї такі ж самі, як у моєму рідному Калінінграді, але зеленого кольору – одна з барв національного прапору. Дорогою ви можете спіткати як неприглядного ішака, що покірно тягне свою ношу, так і цілком європейський лімузин. Завдяки сукупності цих маленьких деталей вже за кілька днів звикаєш і починаєш почуватися своїм у цьому місті.

Тут зроблю невеликий відступ. Ташкент – велике місто й оглядати його можна довго, але якщо у вас мало часу, то для знайомства з ним буде достатньо 2-3 дні. Раджу скористатися послугами таксистів, благо вони досить дешеві. За 3-4 тисячі сумів (національна валюта, 1 гривня – приблизно 215 сумів) можна проїхати півміста.

Пам’ятник Алішеру Навої.

Пам’ятник Алішеру Навої.

Ташкент можна сміливо називати містом фонтанів. Їх зустрічається дуже багато, у центрі фонтани є практично на кожному кроці. Найбільше їх скупчення – на головній площі міста – площі Незалежності. Тут знаходиться декілька фонтанних ансамблів.

Узбекистан площа Незалежності

Фонтан біля театру імені Навої

Фонтан біля театру імені Навої.

Подивитися на водограї, безумовно, вартує, та головне, заради чого слід відвідати майдан – це пам’ятник, який займає там видне місце. На постаменті стоїть глобус Узбекистану. Це не вигадка, а реальний факт. Після розпаду СРСР в Узбекистані було розгорнуто кампанію з метою консолідації нації та зміцнення державності. Одним з проявів і стало виникнення цього гарного, але дещо анекдотичного пам’ятника. Мені, до речі, трапилось іще одне – Ташкент збирається влаштовувати велике свято з приводу свого 2200-річчя, зовсім забувши про те, що два тисячоліття йому виповнилося якихсь сорок років тому…

глобус Узбекистану

глобус Узбекистану

Шматочок площі Незалежності та глобус Узбекистану.

Узбекистан Різні колони

Різні колони у парку поряд із площею.

Неподалік площі Незалежності знаходяться театр імені Алішера Навої (головний театр міста), музей Аміра Тимура, більш відомого нам під прізвиськом Тамерлан і парк його ж імені. Театр справляє дуже позитивне враження – здається, що він одноліток міста, лише трохи відреставрований сучасними умільцями.

Насправді його добудовано вже після землетрусу і, на мій погляд, претендує на звання найкрасивішої споруди у місті. До речі, якщо погуляти в районі театру, то можна знайти ще не одну гарну будівлю – тут, у центрі, дуже мало житлових будинків, скрізь парки й адміністративні будівлі, серед яких трапляються дуже цікаві. Тут же ж неподалік знаходиться так званий “Ташкентський Бродвей” – розсип магазинів, дорогих і не дуже, а також довга алея, заповнена творчим людом. Тут можна придбати картини й сувеніри, тут вам можуть напророчити долю, тут вас можуть намалювати на згадку – досить професійно і гарно.

Між іншим, якщо ви – затятий колекціонер сувенірів, магнітиків, наприклад, то ліпше придбати їх тут. Оскільки Ташкент – не туристичне місто, на відміну від Самарканду чи Бухари, то тут такі речі знайти досить нелегко, я бачив сувенірні куточки лише на “Бродвеї” і на базарах.

“Бродвей”

“Бродвей”

Про ринки окремо. Базар – серце будь-якого східного міста. Відвідати Узбекистан і не потрапити на базар – значить не отримати важливий шмат спогадів. Разом з тим необхідно пам’ятати, що на базарі можна перетнутися і зі спритним крадієм. Нехай не Багдадським, а цілком навіть ташкентським, проте вам від цього легше не стане.

Якщо ж у вас все під контролем і теоретичноум шахраю не дістатися омріяного ним гаманця, вам лишається тільки вдихати аромат фруктів і насолоджуватися неповторною атмосферою узбецького базару. Обов’язково скуштуйте узбецьких коржиків – усі вони смачні, але є звичайні, а є святкові, так звані «патири» – ці, як мені розповіли, можуть зберігатися тижнями. Я не повірив і виявився правим – навіть щільно загорнуті, патири засихали як і звичайний хліб. Тем не менш, вони значно переважають стандартні коржі за смаковими якостями (за ціною, до речі, теж).

Шматочок узбецького базару

Шматочок узбецького базару.

Ще на базарі слід звернути увагу на фрукти (ясна річ), халати й ножі, які там продають на кожному кроці. Ніж і халат – найцінніші сувеніри, котрі цілком можна забрати з собою, особливо якщо пам’ятати, що холодну зброю можна везти лише в багажі, але аж ніяк не у ручній поклажі. В Узбекистані роблять дуже добрі й дуже характерні ножі – дивіться і вибирайте.

Попрощавшись з найконсервативнішою частиною Ташкенту, зверніть свою увагу на її протилежність – торжество сучасної інженерної думки – ташкентську телевежу. Вежа заввишки 375 метрів входить до Асоціації Великих Веж Світу й посідає там почесне дев’яте місто. [Може бути зараз вже й нижче, хтозна.] Всередині, окрім метеостанції й теле- і радіоапаратури, розташовані ресторан, музей і оглядовий майданчик. На вході ввічлива дівчина вимагає паспортні дані – такий порядок. Щоправда, на шість туристів, які заходять майже одночасно зі мною, вистачило одного мого паспорту. Схожі, мабуть…

Ташкентська телевежа…

Ташкентська телевежа…

Ташкентська телевежа

Ташкентська телевежа

…та види з неї.

Оглядовий майданчик розташований на висоті ста метрів, як люб’язно розповідає нам гід, за сумісництвом – ліфтер. І заважає своїм товстим склом зробити нормальні фотографії. На щастя, в Узбекистані подібні дрібні проблеми вирішуються практично миттєво – достатньо заїкнутися і тобі одразу пропонують шляхи вирішення й прейскурант. За додаткову оплату (трохи більше, ніж вхідний квиток), ми злітаємо на висоту 230 метрів. Тут немає жодних стін, перехилившись через поручні, можна навіть напряму подивитися на далеку грішну землю, не відділену від тебе жодними перешкодами. Враження цікаві, один з туристів, що піднімався разом зі мною, навіть не зміг себе змусити вийти з ліфту. Краєвид відкривається також цікавий – можна подивитися на весь Ташкент одразу, а заразом і поглянути на гори, розташовані в якійсь сотні кілометрів від міста.

Гори – це наступна частина маршруту. Одне з найгарніших і при цьому найдоступніших місць – Чарвакське водосховище. Воно розташоване у долині ріки Чирчик на північний схід від Ташкенту. Дістатися туди можна або потягом, або рейсовим автобусом. На потязі простіше, тому що місцезнаходження вокзалу відоме, а от звідки вирушають автобусом, приїжджій людині здогадатися важко. Хоча завжди можна звернутися до таксистів – довезуть.

На вокзалі

На вокзалі.

Сідаємо на потяг, по дорозі можна розглянути околиці Ташкенту. Контраст зі столицею вражаючий. Така розруха в нас була у році 91-му. В Узбекистані вона поки ще продовжується. Разом з тим, як мені пояснюють, рівень життя достатньо високий – люди збирають по два врожаї на рік, а те, що поряд стоїть зруйнований й відповідно не функціонуючий завод – їх особливо не хвилює. В цілому ж економіка Узбекистану тримається на трьох китах – на бавовні, золоті й урані. Експортуючи ці ресурси, країна почуває себе достатньо впевнено в економічному плані.

Виноград

І виноград там також чудовий.

Минувши черговий непрацюючий завод, ми потрапляємо до невеликого містечка Ґазалкенту. В бік водосховища веде дорога, яка спочатку приводить нас до греблі, а потім перетворюється на класичний серпантин. Кілька разів зупиняємося – краєвиди файні, вода й гори – чудове поєднання. Поступово підкрадається захід, малює відблисками річку далеко внизу, розмальовує гірські вершини у помаранчевий колір. Це триває хвилин двадцять, потім у долині проявляється туман, а сонце починає стрімко падати за обрій.

Чарвакське водосховище

Чарвакське водосховище

Чарвакське водосховище,

долина річки Чирчик

долина річки Чирчик,

Гори

Гори

захід

і захід.

Наступна вилазка значно важливіша. Належить перетнути пів Узбекистану, кінцева точка – Приаралля.

Маршрутом “Ташкент – Самарканд – Бухара – Гіва” їде безліч туристичних автобусів, але, якщо вам випаде нагода, краще поїхати автомобілем. Так ви отримаєте значно більше вражень. Деякі з них, втім, можуть бути не надто приємними – узбецька дорожня поліція любить порушників і зустрічається на дорозі дуже часто.

По трасі до Самарканду за вікном можна спостерігати досить понурий сільський пейзаж – невеликі селища, великі бавовняні поля й маленькі ішаки, що тягнуть за собою величезні повозки. На узбіччі дуже часто трапляються мінібазарчики – місцеві селяни продають на них свій врожай. Біля Самарканду ці торгові точки перетворюються вже на повноцінні виїзні базари досить великої протяжності, асортимент також стає значно різноманітніше.

Дорожній базар

Дорожній базар.

Найбільший інтерес представляє остання частина дороги, що йде по передгір’ю. Де-юре траса пролягає крізь гори, а де-факто весь час здається, що це не гори, а звичайні пагорби, що виросли до циклопічних розмірів. Тут мені показують священне місце – маленьке джерельце, у якому живе справжня форель. За бажання її можна було б піймати навіть руками, але таке спаде на думку тільки іноземцеві – люди, що мешкають поблизу, поважають і місце, і його жителів.

Нарешті, після шестигодинної дороги, попереду видніються дахи Самарканду. Тут у нас невелика зупинка і екскурсія для мене, як єдиного туриста. На жаль, за пару годин неможливо побачити усе – вам я раджу залишитися тут хоча б на пару днів і роздивитися місто ретельніше, тим паче дивитися є на що. Я ж їхав разом з гідрогеологами, які переганяли машину в Каракалпакію, тож особливо затримуватися ми не могли. Вдалося побачити тільки мавзолей Тамерлану й відому площу Реґістан. Архітектурний комплекс, що зберігає в собі гробницю великого полководця, гарний і викликає захоплення, але все ж таки найголовніше у Самарканді – це Реґістан.

Тут цілий ансамбль, що включає у себе невеликі сади й безліч дрібних лавочок торгівців сувенірами, які ховаються у переходах величних будівель. Вхідний квиток сюди коштує не надто дорого, але розглядати дозволено тільки нижній ярус – вище триває реконструкція. На щастя, як я вже казав, в Узбекистані такі проблеми вирішуються достатньо просто – в даному випадку охоронець сам запропонував мені за досить солідну для Узбекистану, але прийнятну для туриста суму пройти на заборонену територію й оглянути все, що заманеться. Відмовлятися я не став і в підсумку побував навіть на даху одного з чотирьох мінаретів, які тут є.

Вид звідси досить цікавий, але процес підйому досить нелегкий – підніматися високо, сходинки незручні, а тіснява така, що навіть просто розвернутися на сходах проблематично, особливо з фото сумкою немалих розмірів. На даху мінарету закінчується моє знайомство з одним із найдавніших міст Землі. Знову час у дорогу – в планах доїхати до Бухари й заночувати вже там.

Могила Тимура,

Могила Тимура,

Могила Тимура,

Реґістан

Реґістан

Реґістан

вид з мінарету

і вид з мінарету.

Від Самарканду дорога різко звертає до заходу – ми проїжджали зовсім поряд із кордоном Кизилкумів – «червоних пісків», пустелі, що займає більш, ніж пів країни. Свою назву вона дістала через характерний червонуватий відтінок ґрунту, спричинений наносними відкладеннями давно зникнувши річок. Та самої пустелі не видно – дорога все ще йде крізь заселені місця.

Поступово темніє і десь на третині шляху ми їдемо вже в суцільній темряві. Машин на дорозі небагато, селищ також і час від часу виникає почуття відірваності від світу, повного самотності… Якщо в такі моменти подивитися на небо, затамовуєш дух від захвату – у туманній, хмарній Європі з її постійною димкою ніколи не побачиш такого бездонного неба і такого розсипу зірок. Тільки тут можна побачити справжній Чумацький шлях, а не його жалюгідну підробку, яку ми, у більш північних широтах, спостерігаємо все життя.

В Бухарі у нас лише ночівля – за наступний день мали подолати понад шістсот кілометрів до нашої кінцевої точки – Приаральської гідрогеологічної експедиції. Тим не менш вранці ми все ж заїхали до старого міста, мені навіть вдалося зазирнути до Арку – колишньої резиденції бухарських емірів.

Будівля вражає своїми овальними стінами, але тут ранкове сонце зіграло зі мною злий жарт – світло не підходило до фотозйомки, лицьова сторона лишалася в густій тіні. Коли видерся на стіни, зауважив лише декілька більш-менш цілих будівель, основна площа є пусткою з фрагментами руїн.

Тут мене наздогнав гід, дещо здивований дивною поведінкою туриста – напевно не часто трапляються ті, хто прагне оглянути пам’ятник, вклавшись у п’ятнадцять хвилин. Тим не менш він чесно розповідав мені все, що знає про палац. Знав він, на жаль, не дуже багато, тому, вислухавши вчетверте магічну фразу про те, що Арк свого часу був «містом у місті», я знову зосередився на пошуках того, що може мати якийсь інтерес для фотозйомки.

Відчуваючи, що його проповідь не хвилює слухача, гід почав з усіх сил намагатися продати мені набір фотографій. Мені стало смішно. За фотографіями пішли репродукції картин, томик Омара Хайяма, потім мене почали вмовляти відвідати сувенірну лавку… Зрештою, зрозумівши, що нічого не вдасться мені продати, екскурсовод знайшов вихід і взяв з мене плату за фотозйомку. Я не став цьому противитися і цим ,схоже, завдав йому ще однієї душевної рани.

Бухарські голуби

Бухарські голуби

Руїни Арку

Руїни Арку.

Старі квартали Бухари вранці

Старі квартали Бухари вранці.

З Бухарою пов’язаний мій найбільший облом за всю поїздку – я б не відмовився побути в старих кварталах і день, і два, але потрібно було поспішати і мені вдалося побути там не більше півгодини, до того ж рано вранці, коли всі ще сидять вдома і людей на вулицях дуже мало. Але при цьому саме старе місто в околицях Арку – найколоритніше місце з того, що я бачив в Узбекистані.

На початку траси Бухара – Нукус можна майже фізично відчути наступ пустелі. Цивілізація в усіх її проявах поступово зникає, залишаючи від себе тільки чорну стрічку шосе. Рослинність по обидві сторони від дороги потихеньку переходить від степової до пустельної, стає сухіше і рідкіше, земля набуває спочатку бурого, а потім червоно-жовтого відтінку. Позаду лишається невелике містечко і присутність людини вже не відчувається. Одна машина, одна дорога, одна пустеля.

Кизилкуми

Кизилкуми.

Протягом кількох годин дороги нам трапилося лише пару зустрічних автівок та декілька крихітних поселень. Кілька разів бачимо невеликі барханчики – Кизилкуми – пустеля кущового типу й безкраїх морів піску тут немає, тільки рівна поверхня, поросла саксаулом.

Тут мені вдалося піймати глюк, побачити міраж. Навіть не міраж, а оптичну ілюзію – хмари зібралися над обрієм у дуже правдоподібне гірське пасмо, а невеликі нерівності рельєфу сховали просвіт між ними й землею. Хай не казковий палац, але все одно цікаво бачити попереду гори й знати при цьому, що їх немає.

Ближче до обіду ми доїхали до чайхани – її власник, я думаю, спеціально вибрав місце, до якого з Бухари можна доїхати докладно в обід. Готують тут, як і практично всюди в Узбекистані, смачно. В цій країні не розуміють, як можна перекусити хот-догом і почувати себе в гармонії зі світом після цього. Дівчина, яка принесла нам обід, цікавиться, звідки ми приїхали. Почувши відповідь на своє питання, говорить, що мріє виїхати з країни, але, схоже, її мрія так і залишиться мрією. Її можна зрозуміти – рівень життя в узбецькій периферії дуже низький, на наш погляд так взагалі катастрофічний.

Ми їдемо, а на наше місце вже поспішають англійські туристи. Вихідців з колишнього Союзу тут практично немає, а от гостей з Європи – дуже багато.

Ми їдемо крізь пустелю цілий день. Дорога, на початку несподівано добра, починає вкриватися ямами, асфальт зникає, починається бетонка. Деякий час їдемо нею, потім знову з’являється асфальт, але вже помітно гіршої якості. Зліва час від часу з’являється колишнє русло Амудар’ї. З тих пір, як більше 50% річкового стоку розвели по зрошувальних каналах, річка виглядає жалюгідно. Від позначок, залишених колишнім руслом до нинішньої скромної стрічки води – декілька кілометрів. Один із наочних доказів катастрофи Аральського моря – в наш час Амудар’я до нього просто не доходить. Якщо врахувати, що в цій місцині на рік випадає 120 мм опадів, а випаровується 1000, то не дивно, що Арал зникає на очах.

Ближче до вечора ми знову в’їжджаємо до заселеної місцевості. Навіть купуємо диню на “дорожньому базарі ”. Знову відчувається цивілізація. Далеко видніються низькі гори. Мені розповіли, що в цих горах, немов у музеї, зібрано майже усі корисні копалини, які тільки можна уявити. На жаль, обсяг цих копалин також відповідає музейному… Вдалині, щоправда, видніється золота копальня – хоч з цим пощастило.

Динний базар біля Беруні

Динний базар біля Беруні.

Вже у темряві ми в’їхали до Нукусу – столиці Каракалпакської республіки. Місто цілком сучасне, його історія не нараховує й ста років. Тут ми не зупинилися – нам лишається проїхати ще п’ятнадцять кілометрів до геологічного поселення. По дорозі, вже у майже суцільній темряві, я, нарешті побачив кількох верблюдів – перших і останніх за весь час поїздки.

У Приаральскій гідрогеологічній експедиції я пробув три дні. Експедиція в даному випадку – це не вервечка втомлених мандрівників, навантажених не підйомними наплічниками, а селище. В цьому селищі багато обладнання, призначеного для геологорозвідки і буріння.

Ліричний відступ. Приаралля – дуже проблемний реґіон. В усьому світі знають про те, що вмирає Аральське море, але якось забувають, що мешкаючим там людям також не дуже весело. 100 років тому основним джерелом прісної води у реґіоні була Амудар’я – і все було збалансовано. Після того, як понад 50% стоку Амудар’ї розвели по зрошувальних каналах, життя стало помітно легшим у більш східних реґіонах, але різко погіршилося тут. Прісна вода в реґіоні – основна цінність. І її постійно не вистачає.

Дороги Приаралля

Дороги Приаралля,

Дороги Приаралля

Цікаве

мешканці

І мешканці.

Я на додачу потрапив туди під час маловоддя – це явище можна взагалі прирахувати до стихійного лиха. Трапляється таке раз на декілька років через стрибки річних температур. Оскільки річки Узбекистану – льодовикового типу живлення (беруть воду від танення льодовиків), то вони, у випадку, коли рік видався холодним, різко міліють (льодовики ж не тануть). І, відповідно, у районі Аральського моря настають важкі часи. Саме тому тут і працюють гідрогеологи – бурлять свердловини, доходять до водоносних пластів і ставлять качалки. Існують певні квоти – ну, скажімо, одна свердловина на селище (робити більше –значить не встигнути десь іще).
І тут яскраво проявляється самодурство «голів муніципальних утворень». Мені розповідали, що часто бувають випадки, коли такий голова каже – буріть свердловину біля мого будинку! А води ж там нема… Вода – вона тільки на півкілометра вбік є. Але пояснити це – нереально. Пустеля – вона ж скрізь однаково виглядає…

Бурова вишка

Бурова вишка та місцеве населення.

За ті три дні, які я гостював у експедиції, ми кілька разів виїжджали на бурові вишки. Цікаво, особливо, коли бачиш це вперше. Буріння відбувається наступним чином. Спочатку проводять геологорозвідку, потім затверджують місце і туди спрямовують бурильників. Сам процес буріння починається «на суху», себто бур просто бурить землю, викидаючи подрібнену породу на поверхню. З набором глибини це стає все складніше і до свердловини починають закачувати воду. Поряд зі свердловиною риється басейн, з якого вода заганяється під землю, перетворюється там на бруд завдяки подрібненому ґрунту, потім виливається зі свердловини і по жолобку тече знову до тієї ж «водойми».

Гідрогеологи

Гідрогеологи.

Під час одного виїзду водій Рустам повідомив, що неподалік живе його брат з родиною – тож можна завітати у гості й пообідати. Заскочили. Брата вдома не виявилося, але нас все одно прийняли й нагодували – узбецька гостинність – велика річ. Наостанок, я не стримався й сфотографував усю родину на фоні юрти, що стояла надворі (так, до речі, й не збагнув, навіщо вона їм там, коли вони мають нормальний дім).

Каракалпакська сім’я

Каракалпакська сім’я.

Природа поряд з Аральським морем досить специфічна. Ті червоні піски, які траплялися по дорозі, зникли, поступившись місцем жовто-бурим. Рослинність, правда, лишилася такою ж – скрізь саксаул і перекотиполе. Де не де зустрічаються солоні озера – береги в них вкрито шаром солі (коли вода висихає, сіль кристалізується такими собі пухнастими корочками – це називається «пухляк»), на якій ростуть рослини-галофіти (чомусь усі вони мають насичений червоний колір).

Пухляк

Пухляк.

Солоне озеро.

Солоне озеро.

До самого Аральського моря я, на жаль, цього разу так і не доїхав, сподіваюсь, під час наступної поїздки проведу там хоча б декілька днів.

Назад до Ташкенту я летів літаком. Теж достатньо цікаве враження – взяти хоча б те, що моє місце виявилось уже зайнятим, а у відповідь на моє питання було щире здивування, а потім веселий сміх – виявляється, “ми ж не в автобусі – які місця, сідай куди хочеш!” Ось так…

В кінці належить давати поради мандрівникам… Ну, спробую.

Для початку – вбирайтеся у темний одяг. Там так заведено, чи що. Я туди приїхав в усьому кавово-пісочному і виглядав такою собі білою вороною. Наступного разу я поїду в чорному та сірому.
Щодо знання мови – можна не хвилюватися, російську знають практично всі, мовного бар’єру немає.

Торгуватися на базарі й взагалі у приватних торгашів – можна й треба. Отримаєте задоволення. Та й заощадите заразом.

Стосовно злочинності – її якось непомітно. Є просто буйні діти – один з них на трасі просто так жбурнув у нашу машину камінцем. Ну й жебраки у місцях скупчення туристів – один з них гордо представився «злочинним елементом», повідомив, що його всі звідусіль виганяють і потім вимагав гроші. Мабуть, налякати хотів. Не бачив він наших злочинних елементів…

Ціни. Все те, що виробляється всередині країни – дешеве. Все те, що привозиться – дороге. Якість продуктів також різна – «свої» – дуже хорошої якості, імпортні – якісь другосортні. Улюблену кока-колу навіть пити не хтілось(.

Хабарі. За хабарі, як на мене, можна пройти куди завгодно, притому багато де тобі просто пропонують її дати, щоб відвідати якесь цікаве місце.

В Узбекистані ДУЖЕ МАЛО лаються. Насправді дуже ввічлива й гостинна країна.
Ну й наостанок – чим швидше ви зрозумієте, що навколо вас такі ж самі люди, тим більше задоволення від подорожі цією країною ви отримаєте.

соняшник

Джерело: http://a-krasnikov.livejournal.com/
Переклад з російської: Юрій Борисов

Facebook Comments

Залишити коментар

Коментарів

  • Бомба!

    Хочу в Узбекистан!

    Особливо цікавить мене, що там у Пиараллі коїться.. Люди зовсім збожеволіли – майже повністю знищили море!

  • Фотографії просто чудові! Отримала естетичне задоволення!

  • Із задоволенням з’їздив би до Узбекистану. Автор передав дух Середньої Азії своїми фотографіями так, що мене тягне туди. Значить, стаття хороша.