Автори: Богдан Матковський/Зінаїда Кривошеєва
Дістатись плато Болавен найлегше від Паксе – третього за величиною міста Лаосу.
Тут мало не у кожному ґестхаузі чи ресторанчику (я вже не кажу про туристичні агенції, яких у Паксе як грибів після дощу) можна замовити тур до водоспадів, а кожен другий тук-тукер буде тицяти вам в обличчя роздрукований на А4 прайс-лист з фотографіями падаючої води й цінами добирання.
На жаль, тук-тукери не знають, що ви – бродяга, і його прайс-лист вам до дупи! Тим більш, що автостоп у Лаосі без перебільшення чудовий…
З Паксе у напрямку плато Болавен ми виїжджали вже під вечір. Думали, якщо ніхто не застопиться, то тут поруч з дорогою й заночуємо. Та панночка фортуна була до нас як завше прихильна, й поруч загальмувала автівка найпопулярнішої в Лаосі моделі й напопулярнішого кольору – сріблястий пікап Тойота.
Перекинувшись кількома словами з водієм, ми швидко закинули рюкзаки в кузов. Чекай-чекай, а це що таке??? На дні кузова по кутках лежали якісь овальні насінини. Та це ж кава! З водієм ми відразу ж завели розмову на кавову тему, й виявилось, що, не мало не багато, він працює на найбільшій в країні кавовій фабриці марки DaoCoffee.
– А давайте я вам екскурсію на нашу фабрику влаштую, – запропонував водій, побачивши в наших очах непідробне зацікавлення його роботою. Двічі нас просити, як ви розумієте, не довелось…
На фабрику ми приїхали вже після заходу сонця, та ще й в неділю, тож на жаль більша частина її була закрита. Перше, що ми побачили, були кавові зерна, які сушаться просто неба на велетенському подвір’ї фабрики.
Згодом ми ще не раз бачили такі кавові розсипи на подвір’ях у селян, але тут площа, всипана кавою, вражала своїми розмірами! Справжнє тобі кавове море! Тільки замість човна по хвилях цього моря їздить невеликий трактор й перемішує зерна:
Після сушіння на сонці зерна відправляють в здоровенний цех, де їх досушують вже в сушарках, обчищують в автоматичних машинах від шкаралупи і відсортовують:
Найбільше мене, як колишнього хіміка, цікавив цех по екстракції, тобто виробництво розчинної кави. Та водій захитав головою, мовляв цех вже закритий, та й завтра провести нас буде дуже важко. Це ж треба буде дозволу начальства просити… Напрягати таку хорошу людину ми не хотіли, тим більш він визвався довезти нас на ночівлю до Тад Ету – першого з Болавенських водоспадів…
Вже посеред ночі наша срібляста Тойота загальмувала поруч з будівлею з написом “Ґестхауз”, й до нас відразу вибігли його працівники, щоб допомогти занести багаж всередину.
– Вейт е мініт, – кажу, вириваючи з їх загребущих рук наші рюкзаки, – дайте хоч з нашими друзями попрощатися!
За кімнату на ніч з нас хотіли 5 баксів, та ми звісно ж заявили, що кімната нам зовсім не потрібна, наша адреса в нас в наплічнику, і взагалі ми хочемо ночувати в наметі. Тут наш співрозмовник розсміявся:
– Ну-у-у, мені треба поговорити з менеджером.
Він постукав у сусідні двері, з яких визирнув чолов’яга років сорока з добрячим пивним пузцем. Вони про щось швидко переговорили, після чого менеджер махнув рукою, мовляв “хай роблять, що хочуть”. Увесь цей час з-за спини менеджера лунав веселий дитячий сміх в п’ять чи шість горлянок – середньо статистична сім’я, як для Лаосу.
Поки ми розкладали намет на травичці неподалік, лаосці з непідробним занепокоєнням в очах розпитували, чи ми раптом не замерзнемо. Вночі надворі усього лише 17 градусів! Зима! Я їм відповів, що там, звідки ми приїхали зараз мінус 17 градусів за Цельсієм, та судячи з виразів їх облич, в існування мінусової температури лаосці не дуже вірять…
До водоспаду Тад Ету ми спустилися вже вранці, оскільки вночі було якось страшнувато – чого доброго на зміюку наступимо, їх тут, мабуть, багато повзає. Зранку виявилось, що боятися варто було не змій, а імовірності навернутися з висоти водоспаду до самісінького низу – стежка там слизька й крута. Але водоспад все ж дуже порадував! Не такий високий як інші його сусіди по плато, але точно не менш красивий. Вода падає з висоти десь 30 метрів в заокруглену скелясту ущелину, порослу густою рослинністю. Краса!
А відразу навпроти ґестхаузу ми вперше побачили кущі справжньої болавенської кави. З нею ми ще познайомимося ближче, але це буде пізніше…
Наступним програмі був водоспад Тад Юанг, що у місцевих путівниках позначається як найкрасивіший тропічний водоспад “всіх часів і народів”. Мабуть, така піар кампанія потребує неабияких капіталовкладень, тому вхід коштує не стандартні для Лаосу п’ять тисяч кіп, а десять. Ми вирішили поторгуватися…
– Ну-у-у… – затягуємо сумну пісню, – ми такі бідолашні бродяги, в нас немає грошей навіть на тук-туки чи автобуси, не кажучи вже про таксі! Ходимо пішки, живемо де прийдеться, їмо що знайдемо. Може ви нас пропустите як місцевих, по місцевій лаоській ціні?
Дівчина на касі робить перелякані очі і продовжує простягати два квитки по десять штук, а потім верещить щось лаоською в бік будівлі з вивіскою “Райська кавова крамниця, кафе і щось там ще”. І на порозі номінального кавового раю постає Цербер. Як виявилось тут цербери охороняють “рай”, а не пекло.
Цербер його огрядною статурою, добрячим пузцем, шнобелем титанічних розмірів і відповідних габаритів штанами в вертикальну бузково-синю смужечку до болю нагадував Депардьє в ролі Обелікса. От тільки на відміну від добродушної посмішки галла, перекошене від злості зовсім не лаоське обличчя Цербера не обіцяло приємної розмови. Особливої зловісності його статурі додавала натягнута на голову шапка Санти, з під якої на спеці стікали тонкі цівочки поту.
Цербер став в позу Одарки з анекдоту “мені пофіг на якому боці в тебе кепка” й почав нас розпікати. Ми ж бо такі-сякі приїхали сюди, а це державна власність і тому ми маємо ПЛАТИТИ. І от якщо я приїду до вас і піду на Ейфелеву вежу дивитись, там ніхто не зробить для мене нічого. Цербер не любив Францію, французів і все що з ними пов’язане. А Лаос був французькою колонією, тож всі іноземці – французи до того моменту, поки не доведуть зворотнє, очевидно презумція нефранцузькості тут не діє.
Ну що ж… “Ми пойдьом другім путьом!” – подумали ми й після п’яти хвилин прирікань, розвернулись геть. В кожному паркані має бути дірка, а тут і паркана нема, лише шлагбаум по бокам якого джунглі. Але якщо пройти руслом оцієї річки, то, мабуть, вдастся обійти і шлагбаум, і джунглі, і Цербера. Тож Зіна залишилася з наплічниками в тіні кавових дерев, а я відлучився на десять хвилин пошукати альтернативний шлях…
Півтори години пробирання через джунглі, лазання через паркани кавових плантацій і близького спілкування зі здоровими стрьомними павуками увінчались успіхом. Нелегальна стежка до водоспаду починається за будинком однієї з довколишніх кавових ферм, де саме проводились роботи з обладнання невеличкої кафешки.
Тут ми вирішили нарешті спробувати Болавенської кави, й за 5000 кіп чи 5 гривень отримали півлітровий пластиковий стакан наповнений льодом, згущеним молоком і без жодного перебільшення найсмачнішою, найдухмянішою, найароматнішою кавою, з усього, що ми пили коли-небудь раніше.
Отож ще десять хвилин стежкою в обхід каси і ось ВІН! Водоспад Тад Юанг вражає своєю красою. Високий, широкий і повноводний він здіймає цілу хмару дрібненьких бризок, в яких веселками переливається сонячне проміння, а від падіння води з такої висоти внизу віє постійний майже ураганний вітер:
Для туристів тут зроблено кілька оглядових майданчиків, обладнані дерев’яні сходи донизу. Обов’язково варто спуститись на самісінький низ і спробувати підійти до підніжжя водоспаду. Постійний вітер і вода пробили гроти в навколишніх скелях, пересуватись тут непросто, мокро, ковзко… Але як весело! І яка неймовірна свіжість і прохолода посеред тропічної спеки!
Можна підійти і до вершечку водоспаду. Тут про бурхливу стихію немає й згадки, лише невеличка річечка, що раптом обривається…
Спокуса пройти повз цербера і привітатись ще раз вже на виході була дуже сильною, але здоровий глузд переміг – ми пірнули в кавові зарості і вийшли на безкоштовну стежку.
Рецепт для всіх хто любить каву і обхідні шляхи.
Від траси Паксе-Паксонг біля вказівника на водоспад Тад Юанг повертаєте праворуч і рухаєтесь далі по грунтовій дорозі поки не дійдете до ще одного вказівника на перехресті з крутим правим поворотом. Перед ним два лаоські будиночки один на проти одного по обидва боки від дороги, правий – яскраво-жовтого кольору. Купіть тут кави і рухайтесь стежкою, що починається перед будиночком і йде в нетрі кавових плантацій весь час прямо.
Успіху всім вільним мандрівникам!
Далі буде.
Джерело: http://www.in-love-travel.com/
Лаос – дуже самобутня країна
Кава і водоспади, не має нічого кращого
Теж думав, що болавенська кава неповторна й найкраща. Але після Лао попробував камбоджійську “Мондукірі” а за нею в’єтнамські кави, і прийшов до висновку, що це типовий кавовий смак для всього колишнього французького Індокитаю.