Вулкан Котопаксі. Еквадор

Автор: Андрій Зорик

Котопаксі (Cotopaxi) – діючий вулкан в Еквадорських Андах, висотою 5897 метрів над рівнем моря, розташований за 75 кілометрів на південь від столиці країни Кіто. Це друга за висотою вершина Еквадору, що має форму майже ідеально симетричного конусу, висотою біля 3 800 м від основи. На горі знаходиться один з нечисленних льодовиків в екваторіальній зоні, що починається з висоти біля 5 000 м. Досі точаться суперечки про те, що Котопаксі – найвищий діючий вулкан у світі. Останнє значне виверження відбулося 1904 року. Найпізнішу незначну активність зареєстровано зовсім недавно, у 1975 році.

Вже не пригадую, коли саме мені спало на думку підкорити вулкан Котопаксі в Еквадорі. Мабуть, під час одного з читань путівника Lonely planet, де сходження на будь-яку вершину описується як легка прогулянка, доступна абсолютно для всіх мандрівників. Йдете до турфірми, берете гіда і наступного дня ви вже на вершині.

Коли ми вперше побачили еквадорські гори, я зрозумів, що хочу спробувати піднятися на Котопаксі. Технічно це зовсім нескладна вершина, але висота у 5897 м наштовхувала на деякі сумніви. Потрібна обов’язкова акліматизація. Вище 5000 м на Котопаксі льодовик, тому потрібне спорядження: кішки, льодоруби, мотузка, системи тощо.

Раніше я вже мав досвід деяких сходжень. У 2006 році я брав участь у пластовій експедиції на Монблан і побував на вершині. Також було кілька зимових піків на Тянь-Шані по 3-4 тисячі метрів і велика кількість сходжень у зимових Карпатах. У моєї дружини, на жаль, подібного досвіду не було, тож були сумніви як її організм сприймає висоту. Але я чомусь був впевнений у її силах.

Акліматизацію ми пройшли досить таки успішно, сходивши в перші дні в Еквадорі на дві вершини: вулкани Імбабура (4630 м) та Руку Пічінча (4696 м). Жодних проблем з висотою не виникало, гірська хвороба не спостерігалась ані в мене, ані в Марічки.

Під час перебування у Кіто ми дізналися, що наші швейцарські друзі (хлопець з дівчиною) замовили собі 3-денний тур зі сходженням на Котопаксі. Після їхнього сходження ми зустрілись, щоб дістати побільше інформації. Вони були дуже втомлені, але щасливі, бо таки побували на вершині. Розповідали, що погода була не дуже хорошою, але судячи і світлин, ще дуже навіть сприятливою. От тільки ціна, яку вони заплатили за тур ($250 з особи) нам не дуже підходила. Тому ми поїхали до містечка Латакунґа, яке знаходиться неподалік від національного парку Котопаксі і вважається найкращим відправним пунктом для сходжень.

Спершу ми навіть планували самостійно зробити сходження. Взяти напрокат спорядження і поїхати до базового табору. Але тут виявились деякі труднощі, адже громадського транспорту до національного парку немає, є лише оренда джипу, прокат спорядження також виходив не надто дешевим. Тож після недовгих роздумів ми вирішили скористатися послугами турфірм. Два дні пошуків серед десятка тураґенцій привели нас до контори під назвою Volcan Route:

Початкова ціна 2-денного туру на Котопаксі була $160 з особи, але ми вторгували по $10, тож вийшло $300 за двох. У цю суму входили: вартість транспорту, вхід до національного парку, ночівля у притулку на висоті 4800 м, послуги англомовного гіда (один гід може вести максимум двох осіб), харчування, прокат спорядження та інші можливі витрати. На все-про все 2 дні. У Європі б за такі послуги здерли б у 5 разів більшу суму, бо французькі чи швейцарські гіди – ой, які дорогі.

Забігаючи наперед скажу, що жодних зауважень до роботи гіда та тураґенції не було. Практично усе, що обіцяли, виконали. Бо деякі турфірми халтурять, економлячи на харчуванні або пропонуючи старе спорядження. Так само гіди не до кінця виконують свою роботу, повертаючи назад за кількасот метрів від вершини, якщо ви не вклались у часові рамки.

Протягом усієї подорожі я вів щоденник, а про сходження на Котопаксі писав особливо докладно, адже не щодня доводиться бувати на висоті вище 5 000 м, тому тут і надалі цитати з мого щоденника.

29.08. Початок сходження

7.30. Підйом, вмивання, збирання речей. Заодно ми виписались з готелю і залишили частину речей в готелі. За дві ночі і сніданок заплатили $33.

8.45. Погода надворі не надто хороша – небо затягнуте хмарами і час від часу падає дощ, видимість дуже погана. Ми вирушаємо у китайський ресторан, щоб добре поснідати, але він виявився зачиненим. На щастя, одразу поруч був відчинений невеличкий місцевий ресторан, простий і без пафосу. Сніданок – $2. Спочатку нам принесли булочку і горнятко з молоком. Ми подумали: “Невже це все?” Потім нам донесли ще дві тарілки з рисом, куркою і салатом. Цього вже було достатньо, але це ще не все. Наш “легкий” сніданок ще включав яєчню й ожиновий сік. Це вже взагалі було шикарно. Ми ситі й щасливі пішли до офісу турфірми.

9.15. Офіс уже відчинено. Ми залишили леп-топ й інші цінні речі та пішли ще у сусідню крамницю докупити булочок і води. Поки ми це робили, прийшов власник і сказав, що ми повинні заплатити всю суму. Я намагався дискутувати на цю тему, мовляв, заплатимо частину зараз, а частину потім, але він навідріз відмовився, тож довелось платити.

(Напередодні ми дали завдаток $40, а також підібрали все необхідне спорядження).

9.45. З’явився наш гід Серхіо. Молодий такий, невисокий і дуже веселий. Ми завантажили речі у машину й поїхали. Погода ніби трохи покращилась, але все одно небо було затягнуте хмарами й Котопаксі не видно взагалі.

10.15. Перша зупинка біля величезного каменя, який залишився на цьому місці після серйозного виверження вулкану Котопаксі у 1897 році. Відстань до вулкану – 50 км. Можна лише уявити якої сили було виверження:

Ми з Серхіо навіть залізли на цю брилу:

По дорозі Cерхіо розповів, що побував на багатьох вершинах в Еквадорі і Перу, навіть піднімався на Аконкаґуа. Йому 26 років, але на вершині Котопаксі відмітився вже із сотню разів, тому жодних сумнівів щодо професійності. Ще у нього двоє братів і четверо сестер. Ми навіть заїхали до нього додому, в село перед Котопаксі під назвою Санта-Марія.

Наш гід Серхіо:

11.00. Зупинка на в’їзді до національного парку Котопаксі. Висота – 3200 метрів. Серхіо пішов вирішувати питання в’їзду, а ми зробили кілька фотографій. Погода досі незрозуміла – з одного боку видно блакитне небо, а з іншого – там де Котопаксі – все небо застелене хмарами. Час від часу вітер відганяє хмари і можна побачити обриси Гори:

11.30. Чергова зупинка на висоті 3600 м. Але перед тим ми проїжджали через залізничний переїзд. Виявляється, в Еквадорі є залізниця! Більш того, нам навіть пощастило побачити цей потяг! Це такий нещасний один вагон, що радше нагадує наш трамвай:

На висоті 3600 м знаходиться музей, але відвідати його нам не судилося, оскільки він був зачинений. Зате побачили каньйон поряд:

А ще нарешті спробували чаю з коки за $1:

Я пив його і вже відчував, як мене починає гребти, але потім прочитав на коробці, що він не містить наркотиків і весь ефект плацебо пішов котові під хвіст:

Тут, на позначці 3600 метрів над рівнем моря стало набагато прохолодніше й чим ближче ми під’їжджали до Котопаксі, тим сильніше пробирало. Ми вдягнули усі наші речі, які взяли напрокат – дві пари штанів, альпіністські черевики, полари й куртки.

11.50. Ще одна зупика на озері Laguna Lampiopungo. А це вже висота 3830 м. Виходиш з машини – надворі жахливий холод і січе дощ. Ми робимо одну світлину та їдемо далі:

У цьому місці не було значних підйомів, рельєф нагадував якесь плато, по якому пензлює дорога, яка згодом почала підніматися круто вгору до нашої останньої зупинки:

12.40. Парковка машини на висоті 4600 м. Не знаю, чи є ще вищий паркінг. З цього місця дуже добре видно жовтий дах притулку і де-не-де видніються шматки снігу на землі. Збираємо речі, виходимо з машини. Надворі жахливий холод і мете мокрий сніг:

Починаємо підйом. Дуже повільно, аж надто повільно, крок за кроком піднімаємось догори. Саме такий темп є найкращим для набору висоти. Вже зараз трохи відчувається нестача кисню, але загалом самопочуття чудове. Вибраний нашим гідом темп дає достатньо часу, щоб робити фотографії і не відставати. Навколишні ландшафти нагадують марсіанські – навколо червона земля, чорне каміння, шматки льоду та снігу:

13.20. За якихось 40 хвилин ми піднімаємось до притулку Refugio Jose Rinas. А це вже висота 4810 м – метр в метр із висотою Монблану, от тільки умови суттєво відрізняються від альпійських. Хоч погода і не дуже, та бувало й гірше:

У притулку скидаємо наші речі й готуємось до обіду. Refugio є досить таки великою двоповерховою будівлею:

На першому поверсі знаходиться велика їдальня з двома кухнями, на другому – двоповерхові нари. Вартість проживання (койко-місце на матраці) – близько $20 за ніч. Тут дуже холодно, адже немає жодного опалення, тому обов’язково потрібні спальники. Туалети знаходяться назовні, але це окремі будівлі, тож справляти потребу на вулиці не доводиться:

13.40. Обід. Наш гід Серхіо почастував нас гарячим супом, канапками з сиром і ковбасою, варенням і гарячим чаєм. Чесно кажучи, ми після сніданку були ще не дуже голодні, тому обжерлися цим обідом:

14.15. Вдягаємо бахіли, беремо льодоруби і кішки, натягуємо окуляри, шапки і вирушаємо до льодовика, щоб вчитися користуватися льодовим обладнанням:

Погода надворі дуже погана – сильний вітер і сніг, але нас це не зупиняє і десь півгодини ми повземо до льодовика, який починається на висоті 5000 м. Тут вдягаємо кішки й пробуємо йти вгору, вниз, вбік, розвертатись, страхуватись льодорубом. Марічка спочатку боїться, але потім все починає виходити. Я також з радістю згадав вже забуті навички 6-річної давності:

Наостанок ми навіть спробували полазити по вертикальній стінці висотою 3 м. Мене це дуже вперло. Робимо кілька світлин і вниз:

15.50. Вільний час, протягом якого я пишу цей звіт. Ми п’ємо чай, вчимо іспанської та читаємо путівник.

17.30. Наш гід приготував смачнючу вечерю – спагеті з соусом із курки. Коли ще можна з’їсти таку смакоту на висоті майже 5 кілометрів? Потім ще навіть був десерт. Ми понаїдались так, що ледве встали з-за столу:

18.00. Початок сну. Окрім нас, у притулку було ще десь з 20 осіб, переважно німці. Частина з них також збиралась на сходження. Тож з 18 до 19 години всі влягалися. Але за шість годин сну нормально виспатись не вдалось. Взагалі, це важко назвати сном. За стіною було чутно як страшно гуде вітер, і цей вітер постійно наганяв тривожні думки: «Якщо на 4800 так дме, то що тоді на 5900???» Тож майже весь сонний час пройшов у якихось різних роздумах, що час від часу переривалися дрімотою.

00.00. Підйом. Збираємо речі та йдемо снідати. На сніданок – мюслі, йогурт, чай, канапки з сиром і ковбасою. Ми так об’їлись цих мюслів, що вони нам потім довго «згадувались» під час сходження, краще б взагалі не їли. Перед вдяганням системи треба було обов’язково сходити у туалет. Надворі погода ще більше погіршилась з попереднього дня. В усі можливі щілини притулку вітер задував сніг, тож у деяких місця білої пудри було вже кілька сантиметрів, в тому числі і на ліжках, поблизу вікон та дверей. Команда німців чисельністю більше 10-ти осіб у повному спорядженні вийшла з притулку трохи раніше. Разом з нами виходило ще двоє бундесів, які так само брали тур, тільки в іншій фірмі Tierra Zero за $145. Ми також заходили туди, але конторка була зачинена.

00.40. Вихід з притулку. Надворі дме вітер зі снігом, але не надто сильний, йти можна. Починаємо підйом догори відразу від місця ночівлі. Кішки не потрібні, бо йти треба по камінню, але зараз це нагадує більше кашу з ґрунту, снігу, каменю та льоду, по якому трохи важко пересуватися, але ми потрохи піднімаємось. З підйомом посилюється вітер. Від нього стає важко дихати. Вітрюган дуже сильний і коли повертаєш лице в напрямку вітру, сніг боляче б’є по обличчю. Гід іде першим, за ним Марічка, потім я. Тут перший раз дружина каже, що їй важко і немає чим дихати. Я її заспокоюю, але потім це повторюватиметься ще не раз. Як на мене, то важко дихати лише через вітер, який збиває дихання, а не через висоту – акліматизація в нас була достатня.

З кількома зупинками, коли Марічка уже наче не могла йти, ми доходимо до льодовика. Під час зупинок Марія справді виглядала страшно і гід постійно повторював “Lady is not good”, але я намагався постійно заспокоювати і підбадьорювати жінку, що вдавалось. Вже ближче до льодовика вона почала краще йти і видно було, що вона не втрачає концентрації. Як не дивно, але цими турботами про стан Марічки, я взагалі не звертав увагу на себе, хоча йти також було нелегко.

На початку льодовика ми догнали велику групу німців, вдягнули кішки і зв’язались мотузкою. По льодовику йти стало якось простіше. Ми потрохи набирали висоту, Марічка також добре йшла. Вітер був такий же сильний, але терпіти можна було. За таких умов навіть з’явились думки про підкорення вершини. За деякий час ми зайшли в зону crevases – льодовикових розломів, через які ми проходили наче через лабіринти.

Навколо дуже красиво – тріщини, величезні брили льоду, незвичайні бурульки. Але найголовніше – у цих льодових лабіринтах було легко йти, бо вітер стих – стіни з криги обороняли нас від нього. На той час ми піднімались уже досить довго, десь години три. На одній із зупинок я запитав “Яка висота?”, гід відповів – “5400”. Мені здавалось, що набагато вище, бо сил ми вже витратили чимало. А це була лише половина шляху.

Вже тут мене почали турбувати сумніви, бо стан Марічки був близький до критичного і подолати ще таку ж частину шляху, яка складніша технічно і де погодні умови значно гірші, виглядало майже нереально. Мої сумніви підтвердились, коли ми вийшли з «кревасів» на схил не захищений нічим і тут я зрозумів, що мабуть треба буде спускатись вниз.

Страшні пориви вітру не давали змоги йти і просто кидали нас на землю. Марічка кілька разів падала на землю і не могла піднятись. Я підійшов до гіда і запитав “Чи далі буде гірше?” Він сказав, що нагорі набагато крутіше і вітер буде сильніший, але рішення за нами – ми можемо продовжувати сходження або повертати назад.

Зважаючи на стан Марічки, в нас був лише один варіант, тож ми почали спуск. На той час ми вже добряче обмерзли, все наше спорядження та одяг вкрилися шаром льоду, тож на фото, яке ми зробили перед спуском, ми вийшли дуже гарними:

Від холоду затвор фотоапарату до кінця не відкривався:

Спускаючись, ми зустріли двох німців, з якими познайомились в притулку. Вони трохи відстали, але на відміну від нас, продовжували підйом.

Спустились ми відносно швидко. На кішках іти по льоду, а потім по замерзлій грязюці з камінням було дуже комфортно і за якихось 1,5 години ми вже були у притулку. Наш гід Серхіо запропонував відразу їхати в Латакунґу, але ми вирішили ще кілька годин поспати, бо були дуже втомлені. Знявши з себе обледенілий одяг, ми залізли у спальники й нарешті заснули.

У притулку зробили ще кілька фотографій з обмерзлими нами:

За кілька годин у приміщенні лід на нашому наплічнику так і не розтанув:

Через усі можливі шпарини сніг потрапляв усередину притулку, на деяких ліжках зранку виявилось кілька сантиметрів снігу:

30.08. Спуск у Латакунґу.

Ми домовилися виїхати о 8 ранку, проте забули поставити будильник і проспали аж до 9.40. Розбудив нас один із гідів, який щось голосно говорив по рації. Пізніше ми дізнались, що з усіх людей, які піднімались цієї ночі, лише четверо осіб з двома гідами піднялись на вершину. Одна з цих зв’язок – німці, яких ми зустріли на спуску.

Коли встали, то вони саме повернулись – вигляд в них був такий самий, як і в нас кілька годин тому – весь одяг обледенілий і страшенно втомлені.

Ми їх привітали і запитали «Як було?». Один з них розповів, що був такий вітер, що на вершину вони вилазили на чотирьох, нічого не бачили, дві хвилини на вершині, одне фото і спуск вниз.

Але найстрашніше було те, що інша зв’язка, яка піднялась на вершину ще досі не повернулась. Як правило, сходження триває 8-9 годин, а це вже минуло більше десяти. Ми так і не дізналися чи вони благополучно спустились, але мабуть все закінчилось добре, бо з ними був гід. А ця величезна група німців зійшла ще раніше за нас, тому можна сказати, що після цих двох зв’язок ми піднялись найвище.

Після швидкої перекуски, ми зібрали речі й вирушили вниз до автомобіля. Погода, як і раніше, була дуже погана, значно гірша від тієї, що була напередодні, коли ми піднімалися. За одну ніч все навколо замело снігом, а видимість не перевищувала 10-20 м. Таке враження, ніби ми потрапили у найгіршу погоду в сезоні:

Машина наша також вкрилася льодом, довелося зшкрябувати лід з дверей і ручок. Трохи розігріли авто й поїхали вниз:

Вже коли ми спустились до величезного плато, хмари несподівано розійшлись і повністю відкрили постать грізного Котопаксі, який ми так і не змогли підкорити. Ми зупинилися, зробили кілька фото, а вже за 10 хвилин вершину вулкану знову затягнуло хмарами, можна було лише уявити що зараз відбувається на вершині:

“Как вечным огнем сверкает днем вершина изумрудным льдом, которую ты так и не покорил…”:

В офісі турфірми ми повернули все спорядження, у магазині навпроти купили пляшку рому й літр Кока-коли, а потім вирушили до готелю, щоб перепочити.

Звичайно, дуже шкода, що ми не змогли піднятися на вершину, адже в нас був лише один шанс. З іншого боку, зважаючи на погодні умови, добре, що ми нічого собі не обморозили й живі-здорові спустилися вниз.

Та навіть 5400 метрів – чудовий результат. Так високо над рівнем моря ні я, ні дружина ніколи в житті не підіймались, а це – майже висота Ельбрусу.

Джерело: http://amukha.livejournal.com

Booking.com