Кавказька експедиція. Частина 5. Дорога до Єревану

Автор: Юрій Борисов

Маршрут: Тбілісі – Єреван.

Від Тбілісі до Єревану менше ніж 300 кілометрів. Така невелика відстань розділяє столиці абсолютно не схожих одна на одну країн.

В жодному разі не їдьте до Вірменії потягом. Ми вже писали колись, що він повзе з Тбілісі до Єревану десять з половиною годин, оскільки залізниця проходить через гірські райони, тож поїзд не розганяється більше ніж 40 кілометрів на годину.

Від тбіліського автовокзалу Ортачала щодня ходить купа маршруток до столиці сусідньої Вірменії. Варто вам лише підійти до першої платформи й зробити вигляд людини, котра щось шукає, як на вас, немов торнадо, налетять галасливі маршрутчики й самі почнуть випитувати, чи ви бува не до сонячного «Гаястану» (самоназва Вірменії – прим. «Бродяг») зібралися.

Влітку 2012 року проїзд коштував 30 ларі з людини. Множимо на 4,4 і маємо суму в українських гривнях.

Дорога займає 5-7 годин, залежно від ситуації на кордоні.

Грузинський проходите миттєво – 10 хвилин максимум. А от на вірменському починається все найцікавіше.

Якщо сусідня Грузія має незначний наліт європейськості, то тут він зникає повністю. Вірменія суто східна країна і це відчувається з перших кроків на її гостинну землю.

На переході з трьох віконечок працювало аж одне. Дивно чому, адже купа прикордонників вешталась без діла, позіхаючи й поважно підставляючи від’їдені за багато років важкої праці на стражі країни животи під промені лагідного кавказького сонця. Мало не кілометрова черга просувалась зі швидкістю черепахи, але ніхто з цього приводу не обурювався. Колоритні вірмени у шортах і капцях неспішно прогулювалися по прикордонному мосту через річку між двома сусідніми державами. Звідусіль лунали приємні східні мотиви. Ніхто нікуди не поспішав і, сказати по правді, мені це все чимось подобалося.

Коли черга підійшла до нас, прикордонник у формі, що чимось нагадувала ту, яку носила радянська міліція, байдуже взяв наші паспорти, погортав трохи, недбалим рухом поставив штампи у вигляді сакральної для Вірменії гори Арарат і віддав назад, абсолютно нічого не запитуючи й не проявляючи ані найменшого зацікавлення.

Поряд велися ремонтні роботи. Чомусь я подумав, що якби взяв шматок якоїсь арматури і з незворушним виглядом пішов би через кордон, на мене б ніхто не звернув уваги, вирішивши, що ваш автор тут працює.

Ось як тоді виглядав прикордонний перехід:

Поряд стояла техніка:

Трохи далі видно залізничний прикордонний перехід:

Пройшовши КПП, більшість водіїв недбало кидала власні автівки на узбіччі й, не поспішаючи, чимчикувала до прикордонних кафе, що нагадували найкращі зразки радянського «Общепиту». Метрах у ста від нас кружляв старий іржавий будівельний кран. Наша маршрутка вже стояла по цей бік кордону, але шофер, не сказавши нікому ні слова, кудись почалапав. У всьому цьому не було жодної логіки. Ми зрозуміли, що потрапили до справжнього Сходу.

Водій невдовзі повернувся й ми поїхали в напрямку Єревану.

У Вірменії всі їздять на природному газі. Більшість людей ставить самопальні балони, тому на кожній заправці є стіни – у разі, якщо чиєсь авто вибухне, інші не постраждають:

За цим дорожнім знаком можна зробити висновки про економічний розвиток країни:

Не зважаючи на певну занедбаність, навколишні поселення мають якийсь шарм:

Праворуч – залізниця, що не надто популярна у цих краях:

Поки є Вірменія, Волзький автомобільний завод може не турбуватися за своє майбутнє:

На «Жигулях» їздить левова частка населення:

Першим великим містом на нашому шляху був Ванадзор:

На фоні навколишньої бідності тут ще жевріє життя, є навіть якась промисловість:

Деякі будівлі виглядають дуже навіть непогано:

Колоритні вулички міста:

Ванадзор лишився позаду – це вже сільська місцевість:

Стрімкі гірські потоки:

Потроху піднімаємось над рівнем моря:

Якість дороги різко погіршилась:

Поступово наближаємося до сумнозвісного Спітаку, який було вщент зруйновано страшним землетрусом 1988 року:

Місто виглядає досить бідно, але чисто, й дороги пристойні:

Більшість придорожніх кіосків, що, схоже, з’явилися одразу по відбудові міста в кінці 80-х років минулого століття, нині не працює:

Цей осередок торгівлі, мабуть, функціонує, але ми їхали у неділю по обіді, тож його також було зачинено:

Вірменія – небагата країна:

Поступово бідна рослинність, що складалась переважно з акацій, взагалі зникла. Навколишні пейзажі стали нагадувати якусь Ісландію. Темні цятки ближче до верхнього лівого кута світлини – це худоба:

На висоті понад 2000 метрів над рівнем моря:

Пропоную читачам зупинитися й підкріпити сили. Благо, навіть у такій місцевості є весь необхідний сервіс:

Можна попити дуже смачної гірської води, смак якої видає її льодовикове походження:

Скуштувати вареної кукурудзи:

Є навіть кафе, проте єдиним відвідувачем був ось цей собацюра:

Навколишні гори заворожують:

Красу цього місця оцінив не лише я, а й представники інопланетних цивілізацій – трохи далі, за будинком приземлився сріблястий космічний корабель:

У таких складних умовах живуть люди. Важко, а що вдієш! Орють кам’янисті гірські схили, випасають худобу, збирають і висушують кізяки, щоб було чим опалювати хату взимку, адже з дровами на висоті майже 2,5 кілометри не густо. Велика повага цим відважним мешканцям! Це вам не на півметровому шарі чорнозему сидіти й розповідати, яке гівно – життя:

По дорозі ще зупинилися у мало примітному містечку під назвою Апаран:

Місто запам’яталось хіба тим, що наш сусід по маршрутці придбав у місцевому міні-маркеті смачну слойку зі шматочками бастурми й пригостив нас. І кавуном, який власники залишили митися під фонтанчиком, а самі пішли робити закупи:

Вже по приїзді до України, я дізнався, що Апаран є членом Всесвітнього альянсу міст, що борються з бідністю. Як бачите, боротьба поки що не надто успішна.

Після кадру зі смугастою ягодою у мого фотоапарату сіли батарейки, тож більше світлин у статті немає.

Ми приїхали до Єревану, вийшли на площі поблизу залізничного вокзалу й пішли шукати обмінник.

Вірменська столиця зустрічала гостей.

Далі буде.