Автор: Юрій Борисов
Маршрут: Єреван – Ґарні – Ґеґард – Ечміадзін – Єреван.
Коли нам набридло сидіти у Єревані, ми вирішили подивитися, що є цікавого за межами вірменської столиці.
Вірменія – країна невелика. Тому значна кількість цікавих місць зосереджена недалеко від Єревану. Біля самісінької Площі Республіки ми піймали таксі, яке тут дуже дешеве (2 гривні – кілометр, на двох це зовсім небагато) й поїхали кататися по «Золотому кільцю» столиці гордої кавказької республіки.
Одразу за містом дорога пішла різко вгору (до речі, середня висота «Гаястану» становить 1850 метрів над рівнем моря) Навколишній пейзаж заворожував суворою й стриманою красою:
Слід зазначити, що дороги біля Єревану досить пристойні. Подейкують, кошти на їх будівництво щедро виділяє діаспора з Франції та США. Не знаю, чи правда це, але автомобільні траси хорошої якості, з цим не посперечаєшся.
Першою зупинкою на шляху був язичницький храм культової для зороастризму богині Мітри у селі Ґарні.
Ця споруда зовсім невелика:
Вхід на територію пам’ятки платний. Не пам’ятаю точно скільки, якась незначна сума. А от сувеніри, навпаки, дуже дорогі, порівняно до місцевих цін.
Вірменії притаманна риса, яка характерна для нетуристичних країн – усі вважають, що в іноземців багато грошей, і тому намагаються їх нагріти. Вибачте, але саме такі думки виникають, коли в державі з середньою зарплатою сто доларів на місяць тобі намагаються впарити магнітик, що коштує 2 бакси.
Ще до нас причепився дядько у національному вбранні з народним інструментом, який називається дудук (раджу послухати – його звук гіпнотизує) . Він звернувся досить пристойною англійською, пропонуючи придбати власний диск з награваннями на цьому самому дудукові за 20 одиниць американської валюти. Ми чемно відмовили й пішли ловити ракурси.
Вид на храм збоку:
Вид зсередини на двір (у самому храмі нічого, окрім кам’яних плит, нема):
Якісь руїни поблизу древньої святині:
Поблизу історичного заповіднику мешкають люди, що зовсім не бояться висоти:
15 хвилин виявилось достатньо для знайомства з однією з найбільш розкручених пам’яток країни. Туристів, до речі, тут небагато. Три чверті – вірмени. Інфраструктура взагалі нерозвинена, нема навіть туалету. Може по нашому від’їзді вже з’явився – поряд стояла законсервована будова явно господарського призначення, але влітку 2012 відвідувачам доводилось єднатися з навколишньою природою.
Полуостров Крым известен не только морем и горами, а также как христианскими храмами. Именно здесь можно увидеть древние святые места и храмы, которые обязательно нужно посетить, ведь именно отсюда христианство распространилось на земли Киевской Руси.
Далі ми поїхали до монастирю Ґеґард, розташованого зовсім поряд. Отут вже було що фотографувати!
На самі лише барельєфи пішло мало не півфлешки! Відчутний вплив персидської й навіть арабської культур:
Ледве стримую себе, щоб не вивалити у статті мегатонни світлин візерунків на прекрасному вірменському камені. Мені це не дуже вдається, настільки сильним є бажання поділитися з читачами такою красою:
Ось якісь келії:
Навколишні гори висять над святинею:
А під нами стрімкий потік:
Тато з дітьми:
Людей у Ґеґарді побільше ніж у сусідньому селищі Ґарні:
Територія монастирю досить велика, тут є де походити. Можна піднятися по сходах, що ми зараз і зробимо:
На скелях сувора лаконічна краса:
У траві лежать древні хачкари – камені-хрести:
Аж ось перед нами з’явився таємний хід. Зазирнемо всередину:
Під багатометровою товщею скель було холодно й вогко. З під стелі крапала вода, відбиваючись моторошним відлунням у скронях . Намагаючись не впасти на слизьких каменях, люди з пластиковими пляшками обережно підходили до джерела, щоб наповнити ємкості рідиною. Кволе сонячне світло пробивалось крізь діри й щілини у стіні. Було в цій картині щось величне й навіть містичне:
Виходимо з підземелля й обережно пересуваємось по вузькій стежці вздовж скель, порослих мохом:
Спускаємось по сходах до симпатичного дворику:
Продовжуємо досліджувати монастир. От за такі речі я б по руках бив! Взяли й прибудували новий дерев’яний балкон до кам’яної стіни віком у 17 століть. Ну взагалі ж не пасує!
У клітках живуть монастирські голуби:
А життя цього барана, схоже, добігло кінця:
Наберемо холодної води, яку щедро дарують навколишні гори, й поїдемо далі:
Наступною зупинкою мало бути місто Ечміадзин – головний релігійний центр країни, де знаходиться Католікос – голова самостійної вірменської церкви, яка нікому не підпорядковується, адже відокремилась від візантійської ще у VІ столітті.
Вірмени хоч і християни (більш того, маленька кавказька країна першою у світі прийняла християнство на державному рівні – у 302 році, місцеві дуже пишаються цим фактом – прим. «Бродяг»), проте віра їхня має багато особливостей, яких немає у католицизмі, православ’ї чи лютеранстві.
Наприклад, за місцевим звичаєм, родичі й інколи навіть друзі померлого 40 днів після його смерті не голяться. Або труна з небіжчиком до поховання має стояти головою на захід і вночі обов’язково коли неї повинен сидіти хтось із чоловіків. Подібних дрібниць чимало. Підозрюю, що це вкраплення східної нехристиянської культури.
Щодо оздоблення церквов, то воно дуже аскетичне. Як правило, це тьямний вулканічний камінь. Ікон майже не бачив, переважно зображення Господа й святих нанесено фарбою на стіни. Інколи зустрічається різьба по дереву:
Під час служби люди стоять зовсім поряд зі священником. Все йде виключно вірменською мовою. За моїми особистими враженнями, процес найбільше нагадує католицьку мессу, але все одно є достатньо унікальним і самобутнім, не схожим ні на що.
Свічки ставлять у пісок з водою:
Також, у Ечміадзіні ми натрапили на весілля:
Ось такий автомобіль привіз молодят до храму:
А це, власне, сам храм, де відбувалось таїнство шлюбу:
Навколо будь-якої церкви чи монастиря завжди багацько хачкарів – кам’яних хрестів. Ми вже згадували ті сакральні предмети, коли розповідали про Ґеґард. Їх вирізьблювали на честь важливих подій чи смерті видатних людей, такі собі віхи у камені. Походить це слово від вірменських «хач» (хрест) і «кар» (камінь). Розмаїття хачкарів вражає уяву, кожен з них неповторний:
Поряд із церквою поховані люди. Гадаю, що це якісь священнослужителі:
Аж ось ми дісталися історичного центру Вірменської апостольської церкви в Ечміадзіні. Десь тут засідає Католікос.
Не буду перенасичувати читачів інформацією, якщо в когось є бажання, то він і без мене знайде її в Інтернеті. Просто викладу кілька світлин.
Цей храм побудовано аж у IV столітті:
А це вже якийсь постмодерн:
Зайдемо усередину новобуду:
Максимальний аскетизм:
Ще один зразок сучасного вірменського мистецтва:
Хоч це місце й заяложене туристами (тут їх значно більше, ніж будь-де в країні, а торгівля сувенірами поставлена на професійний потік), атмосфера в цій місцині дуже й дуже приємна. Можна без кінця вештатися територією комплексу й фотографувати святині. Або просто сісти на лавочку в затінку дерев і насолоджуватися позитивною аурою цього місця:
Та нам слід було вертатися до Єревану, сидіти було ніколи.
Коли ми приїхали у вірменську столицю, вже стемніло й місто запалало сотнями вогнів, що надавали йому неповторного шарму й колориту:
Далі буде.
2 гривні за кілометр таксі – це не так вже й дешево!
Я не буду лукавити, Вірменія дійсно багата на культуру, а культура в них досить самобутня. Хочеться побувати у Матенадарані, заглянути до Ґеґарду, Татеву, Ечміадзіну, пройтись площею Республіки. Загалом дуже цікава країна. P.S на третьому фото, з кінця, повинні бути Месроп Маштоц та Тигран Великий, нуу, якщо логічно подумати й придивитись.
Svensktroll, пропоную взяти таксі у Києві й поїхати кудись за місто, наприклад, до Трипілля. Розкажете потім у скільки кілометр обійшовся