Дністер-Днестр-Ністру

Автор: Ірина Булик

Коли маєш ідею, технічні моменти враз відходять на задній план. А після сеансів взаємної нейтралізації сумнівів у правильній компанії, усе взагалі здається можливим.

Так от – ідея: велоподорож вздовж Дністра від його витоку у карпатському селі Вовче до гирла у Чорному морі (дністровсько-цареградське гирло, с.Затока). Правильна компанія: пересічний знуджений офісними буднями планктон без особливої спортивної підготовки, але з особливими емоційно-імпресивними потребами.

Транскордонний маршрут протяжністю у майже 1200 км (заг.довжина річки – 1362 км) в силу тих таки навколо-планктонних (відпуска etc.) причин довелось розділити на 2 етапи. Минулого року ми досить пафосно стартували біля витоку і через 5 літніх днів і дуже нелегких 600 км вже пили прощальне пиво на березі затопленого села Бакота і складали далекоглядні  плани на наступний рік…

Цьогоріч старт маршруту було визначено у м. Кам’янець-Подільський. Попереду – дорога на південь: добрий шмат українських доріг, два кордони (один з них із невизнаною, де-юре неіснуючою державою), Дністер у різних іпостасях (від мореподібних водосховищ до вузьких річищ біля ГЕС), лимани, ну і аж тоді справжнє море 🙂 Така собі наша індивідуальна “route de sud”.:-)

Apropos, “sud” – насправді дуже приємно було щодня констатувати, що в порівнянні із попереднім днем стало ще тепліше (Львів ми покидали при осінніх 15 градусах і зливі), а пейзажі наповнились ще південнішим колоритом.

День перший – он трудний самий – 150 км

Відразу до хайлайтів – покинуті катери у с. Устя. Шкода було трохи мало часу, щоб все облазити і багато псів навколо

Дуже приємний епізод першого дня – переправа у зовсім маленькому човнику із саморобними веслами через гирло річки Смотрич із місцевим діловитим хлопчиком, який гонорово відмовлявся взяти з нас гроші. Йому, видно, було дуже приємно позувати для наших фото, а нам ця переправа зекономила 25 км до найближчого мосту.

Взагалі для озброєння у наступних мандрівках такого формату – якщо потрібно перебратись на іншу сторону водойми, і на березі стоять човники – у найближчій хаті знають, як зробити так, щоб човник мотнувся туди-назад:

Тут Смотрич впадає у Дністер:

Паромна переправа через Дністер із с. Устя (моя перша на теренах України, тому така особлива увага):

Такі от сусіди на паромі:

Далі – дорога в напрямку Бакоти до с. Комарів (це із протилежного боку до наскельного монастиря і місця концентрації туристів):

Взагалі, хоч і напрямок на південь обіцяв рівнинні пологі дороги, ми все ж таки рухались вздовж Дністра, а він собі рухався поміж каньйонів – тобто легко і просто не було аніразу, а в поєднанні із поганим покриттям і південною спекою – було навіть досить важко.

Вигляд на Бакоту із гори навпроти:

Минулого року на Зах. Україні в рамках того таки Дністерського туру ми мали дуже душевний досвід ночування у першій придорожній хаті, де застане ніч. Насправді було неймовірно приємно, як місцеві жителі, які очевидно, що жили дуже скромно і  незабезпечено, готові були щиро поділитися усім із абсолютно незнайомими людьми. Я тоді думала, що навряд чи би отак впустила у свій дім якихось немитих подорожуючих туніядців (це якщо намагатись мислити у їхній системі цінностей, яку я аж ніяк не засуджую).

Так от – такий досвід у Центральній Україні нам не вдалось підтвердити і примножити, чого я теж аж ніяк не засуджую. Зрештою люди, були привітними, доброзичливими і, підбадьорюючи, обіцяли пристойний готель через всього лишень 13 км. Готель (його пристойність нас вже не цікавила) ми знайшли аж через 40 км у місті енергетиків Новодністровську 🙂

День 2

Місто-ровесник дністровської ГЕС (1973р.) Новодністровськ запам’ятався всюдисущими вказівниками до різних підстанцій ГЕС, готелем гуртожиткового типу у звичайній багатоповерхівці, населеним типовими змарнілими і недоглянутими внутрішніми заробітчанами (готель Савой!), ну і звичайно ГЕС:

Тут гарно видно, як функціонує ГЕС – вгорі – штучно розширене русло, нижче – принижений до розмірів невеличкого потічка Дністер:

У місті, до речі, будують найбільшу у Європі гідроакумулюючу електростанцію, яка вже навіть частково введена в експлуатацію.

Ще ГЕС нижче по течії:

Далі – дорога через села, поля, ліси, Придністровську височину, товтри і кряжі:

Товтри – це такі вапнякові скелі, порослі низькорослою флорою із типовими кряжами і урвищами. Виглядають, наче неповороткі доісторичні істоти, що мирно відпочивають собі біля води.

Товтри – це єдиний у світі гірський кряж, що з’явився не внаслідок тектонічних процесів, а утворений живими організмами. Ще товтри відомі карстовими печерами, однією з таких є печера Оптимістична.

А ось такі печери траплялись нам:

До речі, оця скеля (вгорі) усім нам дико нагадувала меморіал американських президентів (нижче):

Потім знову були села, зупинки біля магазинів, короткі контакти із місцевим населенням.

Села центральної України просто рясніють зруйнованими колгоспами, порослими травою будинками культури і гігантськими пам’ятниками забутим героям. І від цього всього віє якоюсь такою трансцендентою мирною тишею і підкоренням – наче це і було їх кінцевою метою існування.

Переїзд Могилів-Подільський – Ямпіль запам’ятався мальовничою стежкою вздовж самого Дністра, дачами, городами – відповідно виноградом, яблуками, сливами 🙂 Ще був епічний підйом із села Яруга – тоді нам просто відкрились очі (хоч їх і заливав піт) на семантику цього топоніма – не Ярове, не Яриська, а справжня ЯРУГА.

День 3

Перетин кордону на паромній переправі, штамп у паспорті із човником:

Паромна переправа – інтерактивний атракціон всього лишень за 2,5 молдовських лея (прибл. 2 грн). Після посадки на паром ти отримуєш дерев’яну палицю із металевим наконечником, яким і приводиться в рух оцей транспортний засіб міжнародного слідування:

А це вже з іншого берега (місто Сороки):

Молдовський кордон просто таки приречений нагадувати усім свідомим подорожуючим фільми Кустуріци, а особисто мені ще німецький “Im Juli” – розморені спекою митники, на березі – підняті із дна, а тому обплутані сухими водоростями і заліплені мертвими мушлями човники і катери, навколо собаки, коти і мухи. Я дуже демонстративно робила фотографії, за що і поплатилась – довелось під наглядом молдавського прикордонника їх видалити :-(.

Але ось тут трішки проглядається колорит (це наш паром прибув до молдавського берега):

Далі 50 км Молдови в напрямку кордону із ПМР – жодної пологої ділянки – лишень вгору-вниз під палючим сонцем. Щоправда, компенсацію ми отримували у вигляді автентичних сіл, де ніхто не розумів російської, на подвір’ях сушили цеглу із дністерської глини, а в Дністрі цілі сім’ї (мама, тато і діти) прали одяг:

Гарні краєвиди:

Що одразу впало у вічі після перетину кордону – це темпераментність місцевого населення – перманентне подавання звукових сигналів водіями, жестикуляція перехожих, у яких ми питали дорогу, драматичні з’ясування стосунків – одним словом –  типові “южанє”. 🙂

Ще незвично було, що повсюди при дорозі стоять доглянуті криниці із горнятком – їх насправді було дуже багато. Таким чином нам не доводилось шукати магазини, щоб купити води.

Кордони Молдова-ПМР і ПМР-Молдова ми перетнули без особливих пригод. Обмін валюти, обід у Кам’янці,  і далі – дорога до м. Рибніца. По дорозі – ще більше зруйнованої інфраструктури, колгоспи, цілі покинуті села, навіть величезні ресторани із тересами для колишньої партеліти у приміських зелених смугах.

2 вересня – день незалежності ПМР:

Взагалі – багато такого типу біл-бордів, що прославляють велич республіки.

У Рибніці – приємне знайомство із місцевими однолітками, песимістичні погляди у майбутнє, критичний аналіз теперішнього. Виявляється, громадяни ПМР навіть мають власний паспорт:

Офіційні мови – українська, російська і молдавська (кирилиця!). Українців і росіян у національному складі – по 30%, тобто разом більше, ніж молдаван. У часи існування Молдовської РСР саме вони становили правлячий клас Молдови, скерований сюди у рамках республіканських розприділень кадрів амортизувати і нейтралізувати компактне проживання близьких до зовнішнього кордону СРСР груп населення. Вони і стали носіями сепаритиських настроїв, що у 1992 р. призвело до відкритого збройного конфлікту (прибл. 1000 загиблих), введення російських військ (вони ще й досі там) і проголошення незалежності.

ПРМ є членом т.з. СНД-2 – Співдружності Невизнаних Держав.

Цікаво, що у ПМР немає залізниці, тобто вона фактично є, проте входить до мережі молдовської залізниці. Відтак покинуті залізничні мости, гілки залізниці і станції стоять такими собі примарами. Дуже сподобалась цікава конструкція залізничної гілки кар”єру біля Рибніци із високо підвішеними вагонетками – з яких, як розповіли місцеві, діти стрибають у Дністер.

Між столицею Тирасполем (Тірас – антична назва Дністра) і Бендерами (друге за величиною місто ПМР) існує тролейбусна лінія протяжністю 33 км.

День 4 

Нарешті пологі дороги 🙂 Правда досить швидко втомлюєшся від одноманітних степових ландшафтів.

Дубосари – знову ГЕС і одночасно прикордонний пост. Такі пости існують на усіх мостах, оскільки Дністер утворює природній кордон. Крім того пости є на суходолі. Велика незручність для велосипедистів – постові пси. 🙂

Взагалі сфотографувати будь-що із прапором ПМР – це справжня проблема. Мало не з кущів з”являється людина у формі і каже тобі “нєльзя” 🙂 Концентрація людей у формі – надзвичайно висока (десь читала, що ледве не найвища у світі – бідні платники податків). Страх простих людей (=платників податків) перед формою теж великий. Так, наші випадкові друзі у Рибніці на моє “хочу туди залізти”, лаконічно відповіли “застрелять без попередження”. 🙂

Ось таке якось вдалось сфотографувати:

Далі – Тирасполь, готель “Аіст” у режимі “машина часу у 80-ті”, посиденьки з пивом на балконі із виглядом на Дністер.

День 5

Нав”язлива ідея купити карту ПМР таки увінчалась успіхом. Сувеніри друзям у вигляді горілки, сигарет та іншого- головне, щоб із написом “произведено в ПМР”.

Симпатичний символічно-симптоматичний релікт у придорожньому кабаку:

Покинути ПМР виявилось важче, аніж туди потрапити. Діалог на кордоні буквально посеред поля кукурудзи. Митник: “У вас немає штампу про те, що ви покинули Молдову. Судячи із Вашого штампу, Ви досі знаходитесь у Молдові. Це так?” Ми: “Ні. Ми знаходимось у ПМР”. Задоволений митник : “Все одно не можу Вас пропустити. Потрібно повернутись на кордон (молдовський) і поставити штамп”. Виявилось, що такого штампу в принципі не могли і не поставили би нам ніколи і ні за яких обставин, оскільки з погляду Молдови ми таки знаходились у Молдові… Заплатили штраф, і, вуаля, ми знову у Молдові:

До українського кордону – пряма-прямісінька дорога із зупинками, щоб купити фруктів і набрати води. Дуже приємно було, коли на наші намагання дізнатись ціну і купити щось, нам це просто дарували і бажали гарної дороги 🙂 Так ми їли кавуни, виноград і яблука.

Далі – Україна. Дорога на лиман. Ніколи не їхала при такому шаленому зустрічному вітрі. 20 км видались як 50 🙁

Білгород-Дністровський (aka – Аккерман, до речі, ЮНЕСКО визнали його одним із найстарших міст світу – 2500 років історії), вина Бесарабії на теплому пісочку, електричка “бриз” і нічний поїзд додому…