Світ очима бродяг

Іракський Курдистан – країна, якої нема. Частина 1.

Іракський Курдистан – країна, якої нема

Автор: Артем Русакович

У світі є багато країн, які не позначені на мапі, але водночас мають усі необхідні атрибути незалежної держави. Широкому загалові добре відомі Придністров’я, Абхазія, Тайвань, Косово. Проте знайти ці назви у географічному атласі неможливо: ті народи, хоч і встигли завести власні держави, ще досі не визнані світовою спільнотою.

До цієї категорії належать і курди. Не так давно вони були найчисельнішим народом світу, що не має власної державності. Курдів на планеті майже 30 млн. чоловік, але територію їх розселення, яку називають умовно Курдистаном, поділено між Туреччиною, Іраком, Сирією й Іраном. Становище цього народу нагадує долю поляків після поділу Польщі: один народ розмежовано кордонами й прикордонними переходами.

Однак п’ятнадцять років тому в курдів, що мешкають у Іраку, з’явився унікальний шанс створити власну державу. Іракський Курдистан, він же ж «курдистанський реґіон» – курдське державне утворення в складі Іраку, що існує з 1991 року під мандатом ООН. Після повалення режиму Саддама Хусейна 2003 року Іракський Курдистан отримав широку автономію й де-факто став напівнезалежним. На те, як розбудовується ця держава і чи дійсно вона настільки незалежна, я захотів подивитися під час своєї подорожі на Близький Схід.

«Немає жодного Курдистану!»

До іракського Курдистану я потрапив у липні 2007 року разом із польською дівчиною Мартою після тривалої подорожі автостопом Туреччиною. Знайомі, що побували на курдських землях рік тому, розповідали, що реґіон дуже цікавий, заселений дружніми людьми, а потрапити туди можна, навіть не маючи візи.

Іракський Курдистан – країна, якої нема

Слід зазначити, що ми відвідали й турецький Курдистан – територію на південному сході Туреччини, де курди складають більшість населення. Втім, турки відкидають факт існування якогось там Курдистану. Курди не мають навіть автономії у складі Туреччини, і всі мої спроби провести аналогії з Росією (я казав, що в нас є Tatarstan, Bashkortostan і навіть Chechenistan) були безуспішними. «There is no Kurdistan» – цю фразу, немов мантру, повторювали мені усі англомовні турки.

Почуття турків легко зрозуміти. Бійці Робітничої партії курдистану вже багато років ведуть терористичну боротьбу за незалежність. Варто лишень заїхати до цього реґіону, як через кожні 20-30 кілометрів почнуть траплятися блокпости, а солдати перевірятимуть документи у всіх підозрілих незнайомців.

Турки, особливо ті, що мешкають неподалік від Курдистану, охоче розкажуть вам про диких курдів, які живуть за середньовічними законами і підривають турецьких солдатів.

Алергія на слово «Курдистан» ледь не призвела до неприємностей на кордоні. Єдиний прикордонний перехід між Туреччиною й іракським Курдистаном знаходиться між турецьким містом Сілопі й курдським містом Закхо. Коли ми з Мартою доїхали до турецько-іракського кордону й дали свої документи на перевірку турецьким прикордонникам, я необачно зауважив, що ми їдемо до іракського Курдистану. Реакція була наступною: «Немає жодного іракського Курдистану, є лише Ірак!»

Після цього нас ще довго не хотіли відпускати. Прикордонники розглядали наші паспорти і на суміші турецької, англійської й російської відмовляли нас від переходу кордону:

– В Іраку небезпечно, там війна. Навіщо вам туди йти?

– Хочемо подорожувати, – втомлено відповідав я.

– У вас немає іракської візи. Вас не пропустять.

– Добре. Якщо не пропустять, ми повернемося назад.

Врешті-решт, прикордонники з «першого ешелону» дали дозвіл. Спеціально для нас вони зупинили таксі й попросили водія безкоштовно підкинути нас до території Іраку. Однак при під’зді до прикордонників, що ставили в’їздні штампи, виникли нові проблеми. Страж кордону, який сидів у кабіні, намагався вигадати цілу низку причин, аби лише не пустити нас через кордон. Він навіть сказав, що моя 23-річна попутниця занадто молода для подорожі у таку країну.

Нас скерували у зворотньому напрямку й відіслали до вже знайомих прикордонників. Там словесна суперечка точилася ще хвилин десять. Проте невдовзі черговий таксист-турок, почувши про нашу проблему, згодився поговорити з начальником прикордонного переходу. Коли ми сказали, що їдемо у іракський Курдистан і віза нам без потреби, він насторожився:

– Но, обережніше! Немає жодного Курдистану!

– Вибачте. Я хотів сказати – у північний Ірак.

– Добре, я вас підкину.

Таксист довіз нас до будівлі поблизу прикордонного переходу, забіг всередину на півгодини, потім вийшов і сказав, що скоро прийде великий начальник і допоможе нам.

Всередині будівлі було прохолодно й темно. Декілька чоловік сиділо у черзі й чекало, коли чиновники допоможуть їм владнати деякі питання. Нарешті нас допровадили до великого начальника, і той, оглянувши наші паспорти, дав дозвіл. Так півтори години по тому ми залишили територію Туреччини.

Іракський Курдистан – країна, якої нема

Курдські прикордонники виявилися доброзичливішими, ніж їхні турецькі колеги. Нам побажали щасливої дороги і одразу ж поставили штамп про перетин кордону. Як і попереджали мої знайомі, жодної візи для проїзду в іракський Курдистан не потрібно.

Якщо врахувати, що до Іраку віза все ж таки потрібна, стає очевидним ступінь незалежності курдського уряду: Багдад не зміг їм завадити встановити власний візовий режим. При цьому на тому ж штампі видно напис «Republic of Iraq – Kurdistan Region». Тобто, отримавши фактично незалежність, формально курди визнають, що перебувають у складі єдиного Іраку.

“Дахук – бе пара, Ербіль – пара”

Іракський Курдистан – країна, якої нема

Іракський Курдистан складається з трьох провінцій: Ербіль, Дахук і Сулейманія. Їхня загальна площа – близько 40 тисяч квадратних кілометрів, населення – 3,5 млн. чоловік. Курди, щоправда, живуть і в інших іракських провінціях, і теоретично іракський Курдистан міг би бути приблизно вдвічі більший. Однак курдські провінції Кіркук, Мосул і Діяла не входять до складу автономного реґіону, й для поїздки на ці території вже потрібна віза Іраку.

Ми ж в’їхали до найближчої до Туреччини провінції Дахук з однойменною столицею. Водій, що віз нас через кордон, зупинився біля виїзду з прикордонного міста Закхо, і далі ми продовжили нашу подорож самостійно.

Продовжити його вдалося не одразу: до нас миттєво підійшли солдати й попросили перейтися до блокпосту. Дехто з них знав турецьку, тому я, користуючись кількома фразами, які знав цією мовою, пояснив, що нам потрібно в Ербіль, але грошей у нас обмаль, тому ми їдемо автостопом.

Це, до речі, головна особливість тріпу по іракському Курдистану: поліція й військові часто затримують і допитують мандрівників. Але при цьому поводять вони себе дуже привітно й гостинно. Гостя з іншої країни неодмінно чекає склянка чаю і будь-яка допомога, яку воякам під силу вам надати.

Так і сталося: вислухавши нас, солдати сказали, що піймають для нас безкоштовну автівку. Вони зупинили перший автомобіль і попросили водія довезти нас до міста Дахук. Водій не розумів жодного слова ані англійською, ані турецькою, ані російською. Я ж курдською встигнув вивчити тільки дві фрази: «бе пара» (без грошей) і «зор супас» (дуже дякую). Тем не менш ми за допомогою жестів й інтернаціональних слів якось дали собі раду.

Водій пояснив, що він їде у Сулейманію. Я спитав, чи може він нас довезти до Ербіля, який буде йому по дорозі. Він попросив мене дістати нотатник і написав на чистому аркуші паперу: «$100». На моє здивування, мовляв, солдати прохали відвезти нас безкоштовно, він відповів:

– Дахук – бе пара. Ербіль – пара, – й кивнув на цифру.

Трохи згодом він знизив ціну до $30 і засмутився, дізнавшись, що ми не заплатимо навіть цього.

Якщо не брати до уваги дискусії з водієм, в’їзд до країни розвіяв усі побоювання, котрі в мене були. Не очікував побачити на кордоні Іраку придоріжні фонтанчики, рабатки з квітами й газони. Проте по дорозі таки траплялися руїни й незрозумілі сірі споруди. Та все ж іракський Курдистан абсолютно не нагадував країну, в якій точаться бойові дії. Втім, справжньої війни в цьому районі не було вже більше 15 років.
У написах вздовж дороги використовувався арабський алфавіт. Один з відчутних результатів розділу двох народів: хоч мова у курдів одна, турецькі курди мають писемність на основі латинки, а іракські – на основі арабської в’язі (між іншим, у СРСР також мешкало чимало курдів, і радянські лінгвісти створили для них алфавіт на основі кирилиці).

Меркантильний водій невдовзі привіз нас у Дахук і залишив біля станції таксі. Таксисти миттєво витягли наші речі з багажнику, занесли всередину, налили нам чаю і вже потім почали з’ясовувати, звідки ми тут взялися.

Ми з Мартою пили чай, пояснювали, що нічого не розуміємо, і лише питали: «Is there anybody who speaks English?» Рано чи пізно така людина знайшлась. До таксистів підійшов інтеліґентний курд у білій сорочці. Він сказав, що по Курдистану подорожувати автостопом неможливо, і додав, що нас посадять у якусь автівку безкоштовно. Нас дійсно посадили до таксі, в якому вже сиділо два пасажири, й за декілька хвилин ми вирушили в дорогу.

Іракський Курдистан – країна, якої нема

Дорогою ми мали нагоду в повній мірі оцінити вже центральні райони іракського Курдистану. Чесно кажучи, враження склалося скоріш негативне. Порівняно зі жвавою, вируючою, торгуючою, забудованою Туреччиною ця країна виглядала досить сіро й нежиттєво. За пейзажами, що проносились у вікні, неможна було сказати, що це – «житниця Іраку». А між іншим іракський Курдистан – один з основних сільськогосподарських районів Близького Сходу. Тут вирощувалась більша частина іракської пшениці, фруктів і майже весь тютюн. Але за вікном була лише хвиляста пустельна місцина без жодних ознак життя.

Міста по дорозі траплялись рідко. Поодинокі придоріжні кафе, збиті з підручних матеріалів, чергувалися з блокпостами, де в очікуванні наступної автівки нудьгували солдати з автоматами на плечах.

Іракський Курдистан – країна, якої нема

Блокпости в іракському Курдистані, як і на південному сході Туреччини, трапляються через кожні 20-30 кілометрів. Зазвичай солдат чи поліцейський заглядає до салону, питає куди і навіщо їдуть водій і пасажири, й пропускає далі.

Під час дороги з Дахуку до Ербілю в нас тричі перевіряли документи. Нашими попутниками були старенький курд у чалмі, що віддалено нагадував бін Ладена, і солдат з бинтовою пов’язкою на оці. Останній трохи говорив англійською і розповів, що недавно підірвався на міні.

Курдські водії – це щось особливе. Такий стиль кермування рідко зустрінеш у цивілізованій країні. Виїзд на зустрічну смугу перед машиною, що несеться в протилежний бік, чи, навпаки, їзда з черепашачою швидкістю 50 кілометрів на годину у крайньому лівому ряді – звичне явище. Наш водій виявився рідкісним відчайдухом, підрізав своїх колег, обганяв автівки по зустрічній, встигаючи проскочити прямо перед носом 40-тонної вантажівки.

Іракський Курдистан – країна, якої нема

Вже у сутінках ми приїхали до Ербілю – столиці іракського Курдистану. Таксист зідзвонився з нашим знайомим і привіз нас у центр міста. Тут нас зустрів Мохаммед – інженер з місцевої телекомунікаційної компанії, з яким ми заздалегідь списалися в Інтернеті. Він покатав нас по Ербілю і невдовзі привіз до себе додому.

Дім Мохаммеда знаходився на околиці міста у достатньо заможному спальному районі: повсюди стояли двоповерхові будинки, обнесені огорожею. Жив він з матір’ю, а ще до нього на декілька тижнів приїхала погостювати сестра з дитиною. За весь час подорожі це було, напевно, найбільш шикарне місце, у якому я зупинявся, а мандрував я по значно розвиненішим країнам.

Іракський Курдистан – країна, якої нема

День видався насиченим. Ще вранці ми виїхали з Діярбакиру, неофіційної столиці турецького Курдистану, і ось уже перебували в центрі країни, що не відмічена на мапі світу й офіційно є частиною найбільш гарячої точки планети – Іраку.

Ербіль – столиця Курдистану

Ербіль, столиця іракського Курдистану – одне з найдавніших міст світу, що існує, за даними археологів, з 4 тисячоліття до нашої ери. Неподалік від Ербілю, у містечку Ґавґамели, Олександр Македонський у 331 році до Христа одержав перемоги над персидським царем Дарієм. Античні історики навіть назвали її битвою під Арабелами (стародавня назва Ербілю).

Пізніше місто опинялося під владою арабів, монголів, турків, англійців, а у 20-х роках минулого століття увійшло до складу Іраку. На початку 1990-х, з одержанням незалежності, місто було проголошено столицею іракського Курдистану. Населення Ербілю складає майже 1 млн. чоловік, тут є міжнародний аеропорт і низка важливих підприємств.

Іракський Курдистан – країна, якої нема

Ербіль – місто водночас нове і старе, сучасне й стародавнє. Та все ж таки це Азія, і європейський наліт, який є у сусідній Туреччині, тут відчувається значно менше.

Іракський Курдистан – країна, якої нема

Будинки в Ербілі мають притаманний світло-брунатний колір, ніби все тут зроблено з піску. Центр міста – дивне поєднання трущоб і нових будинків, чистих вулиць і занедбаних і завалених сміттям провулків. Особливе місце, як і у будь-якому близькосхідному місті, тут посідає базар. Торгують усим: будматеріалами, продуктами, побутовими електроприладами, книжками, дитячими іграшками. Здається, що у жителів міста немає більше інших занять, окрім як стояти за прилавком і торгуватися з покупцями, які досить рідко підходять до товарів.
За місцевою валютою слід звертатися не в обмінні пункти, а до вуличних мінял. Підприємці сидять прямо на тротуарі, розклавши на перекинутій догори дриґом коробці стоси купюр різних країн. Коли ви даєте їм валюту, вони підраховують на калькуляторі необхідну суму і віддають її вам. Не надто безпечний спосіб обміну: усі бачать, скільки грошей і до якої кишені ти поклав.

А зв’язок здійснюється за допомогою вуличних телефонів-автоматів. Втім, автоматами їх назвати складно: поряд завжди перебуває спеціальна людина, якій потрібно заплатити за користування апаратом трохи грошей.

Автобусів у Ербілі дуже мало, і це не найпопулярніший вид транспорту. Для поїздок по місту мешканці як правило обирають таксі. Таксисти перевозять одразу декілька людей, тому вартість поїздки для кожного з них суттєво знижується. Тож короткотривала поїздка в межах міста обійдеться у 0,5-1 тисячу динарів (1,2 тисячі динарів приблизно дорвінює $1). Якщо ви не любите тісняву і надаєте перевагу самотності, можна замовити таксі тільки для себе, але воно, звісно, коштуватиме тоді значно дорожче.

Іноземців тут бачать досить рідко, тому біла людина з фотоапаратом викликає бурхливі емоції. Здавалось, поява прибульця викликала б менше зацікавлення, ніж наша прогулянка поряд із курдами. Ми постійно відчували, що перебуваємо в центрі уваги. По вулицях ніби йшла невидима хвиля: теслі припиняли роботу, чоловіки за столиками вуличного кафе переривали розмову, торгівці відволікалися від своїх товарів. Всі спрямовували погляди на нас і лише за декілька хвилин, усвідомивши що відбулося, поверталися до своїх занять.

Особливим успіхом користувалась Марта. Мусульмани взагалі рідко бачать оголені жіночі ноги, а спідниця моєї супутниці досягала лише колін. Тому курди, широко розплющивши очі, роздивлялися цю розкуту європейську жінку, що без комплексів прогулювалась з невкритою головою і у спідниці, яка за місцевими мірками виглядає як найбільш радикальне міні.

Втім, будь-яких жінок, не лише розкутих, на вулицях Ербілю зустрінеш рідко. 80% перехожих складають представники сильної статі. А жінки, як і заведено у мусульманській країні, сидять вдома з дітьми й готують вечерю. Чоловіки ж торгують, підмітають вулиці, готують і розносять їжу в ресторанах чи просто сидять на низеньких стільцях і обговорюють важливі політичні питання. Нагадують такі чоловіки пострадянських бабусь, що сидять цілий день біля під’їзду й обговорюють поведінку сучасної молоді.

Одяг місцевих мешканців поєднує елементи європейського і східного стилю. Дехто носить джинси й сорочку, хтось – традиційний костюм з широкими штанями, декілька разів обгорнутим навколо живота паском і головним убором, який віднедавна асоціюється з ісламським тероризмом.

Іракський Курдистан – країна, якої нема

Над усім цим розмаїттям височіє головна атракція міста, котру видно практично з будь-якої точки у центрі Ербілю. Історичний центр міста, обнесений високою стіною, – цитадель, окремі фрагменти якої, за деякими даними, були зведені ще у до ісламські часи.

Власне, колись усе місто вміщувалось у цитаделі. Навіть донедавна тут жили люди. Але декілька років тому уряд переселив їх вниз, в інші райони міста, і зараз це місце стало зовсім мертвим: якщо не рахувати кількох музеїв і приміщень для солдатів, решта будівель закинута.

Згідно грандіозних планів місцевої влади там з часом з’явиться величезний туристичний комплекс, включно з ресторанами, готелями, музеями й сувенірними крамницями. Але поки все повністю закинуте, й можна довго гуляти вулицями, заваленими камінням і цеглою, заходити до будинків, що заросли бур’янами, підніматися по напівзасипаних сходах на дахи й оглядати місто з висоти. Повсюди тихо, тільки вітер з шелестом розносить сміття.

Все ж таки є свої принади в цьому місці, не зіпсованому туристичним ажіотажем. Немає ані спеціальних доріжок, ані вказівників, ані табличок з пояснювальними написами. Почуваєшся першопрохідцем, який бачить те, що до нього ніхто ще не бачив

Іракський Курдистан – країна, якої нема

Один з небагатьох жителів, що залишився тут, – власник крамниці-музею біля воріт цитаделі. Він зустрів нас поблизу входу до музею, довго водив по залах і показував експонати. Безліч речей: старовинні предмети, книжки, портрети історичних діячів. Ми знайшли путівник по Іраку, виданий ще у 1982 році, усміхненим Саддамом Хусейном на третій сторінці. Напевно, пізніше нічого подібного в цій країні вже не випускали: спочатку реґіон зачепила ірано-іракська війна, потім війна у Затоці, потім хімічна атака на курдів, а потім американське вторгнення і партизанські вилазки, що тривають і до сьогодні. Зараз іракцям вже не до туризму.

Іракський Курдистан – країна, якої нема

Інша атракція – Мінарет-парк, який ще не добудовано і він має стати в майбутньому головним місцем відпочинку для ербільців. Вдень він абсолютно порожній. Дерева тут посадили нещодавно, і вони ще не виросли настільки, щоб відкидати велику тінь, тож майже скрізь у парку було жарко й сухо. Мінарет, велика вежа з відламаною верхівкою, самотньо стояла в оточенні газонів і низеньких деревець.

Досить далеко від центру знаходиться велика мечеть, побудована зовсім недавно. Поважна будівля піщаного кольору з двома високими мінаретами прикрашено уривками з Корану. У дворику й всередині майже нікого не було, а щоб потрапити туди, слід було попросити охоронця відчинити ворота. Він поцікавився, який телеканал ми представляємо, але, довідавшись, що ми туристи, все ж таки пропустив.

З речей, котрі тісно пов’язують реґіон з Іраком, чільне місце посідає валюта – тут ходять іракські динари. Старі купюри з Саддамом Хусейном вже виведено з обігу, замість них надрукували нові гроші, на яких зображено відомі іракські визначні місця. А от іракського прапору в Ербілі не зустрінеш, скрізь висять курдські стяги – горизонтальні червона, біла й зелена смуги з сонцем посередині.

У якості сувеніру можна придбати мапу Курдистану. Цей взірець картографічної фантазії заслуговує на особливу увагу. На ній позначено території, де мешкають курди, – від Кавказу на півночі до Кіркуку на півдні, від Сирії на заході до Ірану на сході. Це та держава, яку поки що можна уявити лише у хворій фантазії, адже важко припустити, що Іран, Сирія, Туреччина погодяться поступитися бодай клаптиком своєї землі.

Іракський Курдистан – країна, якої нема

По всьому місту стоять пам’ятники, присвячені різним діячам курдського народу, мечеті, нові торгівельні центри й крамниці. А люди хоч і дивуються візиту закордонних гостей, проте налаштовані дуже дружньо й намагаються показати, що ви знаходитеся у столиці невизнаної та маленької, проте гордої й незалежної держави.

Читати частину 2

Переклад з російської: Юрій Борисов

Джерело: hitch-hiker.livejournal.com

Facebook Comments

Залишити коментар

Коментарів

  • Я аж захотів до Курдистану!

  • Фото вражають! Напевно рай був на Близькому Сході, інакше як пояснити те, що його чари приваблюють європейців ще з часів хрестових походів?