Люди Японії

Автор: Дмітрій Коростєльов

Японці, без перебільшення, є однією з найцікавіших націй на планеті.

Претендувати на відмінне знання предмету з мого боку, звісно, було б необачно. Важко сформувати думку за не багатьма прочитаними книжками й тижнями за великим рахунком туристичного погляду на країну Сонця, що сходить. Саме тому я намагатимусь викладати виключно факти й переповідати лише те, що почув від людей, які мешкають у Японії досить тривалий час.

Склався стереотип, що Японія – країна «стара». Дійсно, людей похилого віку тут вистачає, хоча й неможна сказати, що вони кількісно аж так домінують. Однак не варто пов’язувати високу тривалість життя японців із місцевою системою охорони здоров’я. Скоріш, тут живуть довго не завдяки, а всупереч лікарям.

Справа в тім, що на медичні послуги державою встановлено жорсткі розцінки, при цьому зарплатня медичного персоналу взагалі не залежить від рівня кваліфікації. Відповідно, з одного боку, немає мотивації вдосконалювати професійні навички, одержувати вчені ступені тощо. З іншого боку, єдиний спосіб збільшити дохід – усіляко затягувати процес лікування.

Я чув від місцевих російських емігрантів розповіді про японських лікарів, котрі лікували хворих дорогими, але неефективними патентованими засобами ( на них не розповсюджується система державного регулювання цін), у підсумку доводили дрібничкове захворювання до необхідності по суті золотої операції. І це замість того, щоб одразу призначити швидкий, ефективний і недорогий курс лікування.

Держава усвідомлює складність проблеми з охороною здоров’я, але розв’язати її поки не може.

Ну а жити довго японцям допомагає здорова проста їжа, фізичні вправи й відсутність матеріальних проблем на пенсії.

Пенсіонери у Японії – найбагатша й досить чисельна верства населення. Політики ведуть боротьбу за їхні голоси, та найтяжче доводиться армії маркетологів.

Пенсіонери мають солідні кошти, однак витрачають їх неохоче. Переконати пенсіонера придбати той чи інший товар – задача нетривіальна навіть для вправних акул бізнесу.

Для вихідця з пострадянського простору незвично бачити на дорогах силу-силенну шикарних авто, що повзуть на невеликій швидкості, керма яких судомно стискають дідусі й бабусі, як то кажуть, справжнісінькі Божі кульбабки. Особливо якщо це такі машини, як Hammer, BMW сьомої серії, а тим більше – над дорогі європейські «спортивки». Останній факт особливо засмучує менеджерів Toyota.

Та що вдієш, коли старі люди віддають перевагу автівкам тих марок, що були популярними у роки їхньої молодості, а зовсім не претензійному, але надто молодому? 🙂

У національному вбранні у Японії ходять доволі рідко. Цю бабцю в кімоно й традиційному взутті ґета я зустрів на вузеньких вуличках старої частини Ніїґати – портового міста на північному узбережжі острова Хонсю приблизно у чотирьох годинах їзди від Токіо:

А цих двох літніх жінок я спіткав у неділю у Токіо:

За моїми спостереженнями, молодь вкрай рідко носить кімоно. Як правило, лише у тому випадку, коли національне вбрання є службовою формою. Наприклад, як у цьому традиційному ресторані:

Як то кажуть, на колір і смак товариш не всяк, та особисто я після більш ніж насиченого й шикарного обіду в японському стилі лишився голодним. Відчуття голоду зникло лише після тогою як я зайшов до «Макдональдсу» й увігнав зуби у дешевий чізбурґер. І зовсім вже мовчу про те, як боліли ноги після години сидіння на циновці-татамі перед низьким столиком:

Доброзичливий кухар у суші-барі, названому у російськомовному путівнику смішним іменем «сУсечная»:

Остання «автентична» світлина – рікша (правильна назва японською звучить як дзінрікіся) катає своїх же співвітчизників:

Довідка: внутрішній туризм у Японії розвинений набагато краще за зовнішній. Останній носить переважно виїзний характер, чим лише віднедавна почав перейматися уряд країни. Чомусь раніше японські можновладці не підраховували різницю між багатьма мільярдами, котрі армія туристів з цієї азійської країни витрачає по всьому світу, й значно скромнішими сумами, що лишають у Японії чисельні іноземці.

Певно, якби економіка острівної держави перебувала зараз у кращому становищі, японці б і надалі не помічали подібний дисбаланс. Космополітів у сучасній Японії чимало, але достатньо сильною є й традиційна ксенофобія. Недаремно ця країна століттями відмежовувалась від іншого світу.

Туристам японський націоналізм рідко кидається в очі (дається взнаки легендарна японська ввічливість), а от емігранти з його проявами зіштовхуються часто (на тих, з ким японці зустрічаються щодня, ввічливість розповсюджується далеко не завжди).

Є тут і заклади «суто для японців», що, вивіски, звісно ж, замовчують, та зате метрдотель з вибаченнями повідомить будь-якому іноземцеві, що «на превеликий жаль, місць немає», навіть якщо зала буде абсолютно порожньою.

У Японії дуже неординарне ставлення до дітей. До п’яти років їх пестять неймовірно, завалюють подарунками:

Потом же ж відношення різко змінюється з точністю до навпаки: з дітей починають багато питати, стають до них дуже й дуже вимогливими й суворими. На цей рахунок є місцева приказка: «Спочатку слід ставитися до дитини як до маленького імператора, а потім – як до служниці, і лише тоді вона виросте слухняною й чемною». На практиці це часто виливається у справжню жорстокість.

Наприклад, у покарання за незначну, на наш погляд, провину дитину можуть зимового вечора виставити надвір на декілька годин у тонкому домашньому одязі й голодну.

Причому дитина сама не просить допомоги ані в знайомих, ані тим більше в чужих людей. Вона навіть буде стверджувати співчуваючих, але таких дурних іноземців, що випадково замкнула за собою двері, а вдома нікого немає, проте батьки скоро повернуться. Ця історія – цілком реальний випадок.

Зазвичай майже усі школярі у Японії носять форму, особливо це стосується респектабельних навчальних закладів, де на цей рахунок існують дуже строгі правила. Одне з двох: або ці малюки навчаються у геть простій школі, або вони ще тільки ходять на підготовчі курси перед тим, як піти у перший клас:

На те, що ці дівчатка – учениці середніх класів, красномовно вказує довжина спідниць. У молодших класах спідниця більш довга, а у старших – коротка. Враховуючи те, що у більшості японських дівчат ноги, м’яко кажучи, далекі від ідеалу, подібні правила важко назвати мудрими:

Взимку ще гірше: від школярок вимагають носити ті ж самі короткі спіднички й білі гольфи. Теплі панчохи категорично заборонені. Навряд чи це позитивно відбивається на їхньому здоров’ї, оскільки зими у більшості районів країни доволі суворі:

Це платформа залізничного вокзалу Ніїґати. Вхід на неї здійснюється безпосередньо з площі. Парасоля у лівому нижньому куті кадру є безкоштовною. Якщо вас застане зненацька дощ, ви можете вільно брати парасольку, а потім поставити її до аналогічної стійки тут або в іншому місці:

Якось російський мандрівник Дмітрій Крилов у своїх «Непутевых заметках» пожартував, що японок легко можна відрізнити від китаянок чи кореянок, подивившись на їхні ноги. 🙂

А це шкільна форма для хлопчиків:

Рідкісний виняток – доволі високі дівчата. Для довідки: у місцевих крамницях розмір L – це європейський S:

Більша частина молоді за межами навчальних закладів надає перевагу не шкільній формі, а молодіжній моді:

При цьому, з точки зору європейця, у царині одягу японці рідко можуть похизуватись бездоганним смаком і відчуттям стилю. (Ми колись вже писали про японську моду – прим. “Бродяг”):

Велосипедистів у Японії дійсно хоч греблю гати. До речі, я так і не зрозумів до кінця правил їхнього пересування на хідниках. На відміну від Фінляндії спеціальних доріжок для роверів у японських містах практично немає (натомість для них зроблено спеціальні ліфти на мостах і т.д.). Схоже, що на відміну від лівобічного руху по автомобільних дорогах, велосипедисти тримаються правої сторони. Ну, а пішоходи йдуть, як їм зручніше.

Парасольки тут часто використовуються як захист не лише від дощу, а й від сонця (так само, як і у Грузії – прим. “Бродяг”):

Нічне життя Ікебукоро – одного з «молодьожних» районів Токіо:

Цього разу дівчата ховаються під парасолями від дощу:

Які крихітки!.. 🙂

Далеко не всі японці худорляві, все ж таки це Батьківщина сумо! Сумо в Японії – дуже популярний вид спорту, що має цілу армію фанів і власну фінансову індустрію. Ця боротьба тут не менш популярна, ніж в Україні футбол. Японці дуже засмучуються через те, що вже вкотре поспіль чемпіонами з сумо стають монголи!

Бомжів у Японії не дуже багато, але вони є. Одного разу я навіть бачив у Токіо жебрака, що для цієї країни з її кодексом честі – річ нечувана, щось на кшталт візиту марсіан:

Якщо казати про дотримання законів населенням, то воно тут майже ідеальне, коли мова йде про вуличну злочинність чи злочини проти особистості. Легендарні якудзу – мафія – займаються переважно злочинами у економічній царині. Поліцейських на вулицях міст мало, але шанси стати жертвою кишенькового злодія, а тим паче пограбування мінімальні.

Секрет тут простий: у Японії найвищий у світі показник розкриття злочинів (понад 90%), що забезпечується величезною кількістю камер спостереження й тотальним прослуховуванням.

Доводилось чути, що серед безпритульних багато тих, хто лишився без даху над головою внаслідок розлучення. У Японії взагалі багато шлюбів руйнується після виходу голови родини на пенсію. Поки чоловік працював, члени родини спілкувалися не так часто: лише по вихідних і те не завжди. Весь час забирали робота, корпоративні заходи тощо. А потім, все ж таки зіштовхнувшись тісніше на пенсії, подружжя часто усвідомлює, що вони чужі люди. Щоправда, незрозуміло, чому дехто після розлучення впадає у подібні злидні, адже пенсії у цій країні дуже високі.

А ось цей японець, схоже, зовсім не бомж, а просто вирішив поспати годинку-другу на свіжому повітрі:

Ранкова пробіжка по набережній річки Сінано (Ніїґата):

Втім, для когось пробіжка, а для когось – проїздка. 🙂

Хатні тварини у Японії – ознака заможності. За рідким винятком собак у квартирах тримати заборонено. Утримувати чотириногих друзів людини дозволено виключно у приватних будинках, купівля котрих по кишені далеко не кожному.

Поліцейський. Маю сумніви, що це регулювальник. Інакше навіщо йому люмінесцентний жезл?

А ось це вже точно регулювальник, хоч і служить не у поліції, а на готельній паркові. Судячи з усього, досить чемна й люб’язна молода особа:

Схоже, цим регулювальникам на черговій паркові (чи водіям туристичних автобусів?) не подобається, що їх сфотографували. Але як вони дізналися, що потрапили у мій кадр, якщо я знаходився мінімум у п’ятдесяти метрах од них?!

У мене склалося враження, що японці люблять форму, навіть якщо не мають жодного відношення до армії чи поліції:

Дорожні роботи часто можна побачити як у містах, так і на швидкісних трасах. Вони ніколи не заважають рухові транспорту.

Ввічливість і порядок на дорогах Японії просто зразкові. За весь час перебування в країні, я не бачив жодного ДТП.

Показово, що під час ремонту доріг виділяють спеціальну людину, усі обов’язки якої полягають у тому, щоб розмахувати отаким прапорцем. Це дуже зручно, оскільки на живу людину швидше звернеш увагу, ніж на дорожній знак:

Ввечері на автобусній зупинці. Ці офісні службовці зібралися додому лише через декілька годин по закінченню робочого дня:

Таким є неписаний «кодекс честі»: чим вища посада, що її обіймає людина, тим більше часу співробітник мусить проводити на робочому місці понад норму. Подібний «кодекс» має й зворотній бік: по п’ятницях після роботи весь колектив повинен напиватися, а чоловіки після роботи часто їдуть не додому, а до коханок чи у борделі.

До речі, пити японці не вміють абсолютно (у монголоїдів відсутній в організмі фермент, що розщеплює алкоголь), але при цьому п’ють часто. Правда, для «стану рослини» більшості вистачає бляшанки пива.

Ввечері у п’ятницю часто можна зустріти на вулицях п’яних, дехто відсипається на лавочках.

Кумедно дивитися на розмореного від пляшки слабоалкогольного напою клерка: у стриманому темному костюмі з розтріпаною краваткою, з портфелем, затиснутим у одній руці, з мобільним телефоном і незавершеною SMS-кою – в іншій, що сидить на тротуарі, притулившись спиною до стіни будинку.

До речі, найкращим способом встановити хороші ділові стосунки у Японії вважається спільна п’янка до нестями.

Поширеним є міф, що у Японії все дорого. Насправді, це не так. Якось прочитав у «Гілках сакури» Всеволода Овчиннікова дуже влучну характеристику: «Електронікою японці забезпечені краще, ніж одягом. Одягом – краще, ніж їжею. Їжею – краще, ніж житлом».

Що у Японії дійсно дорого, то це житло й послуги. Все решта дешевше ніж в Україні. Наприклад, на головній вулиці Ніїґати є кафе, де повноцінний обід із м’ясом (цей продукт тут відносно дорогий) без алкоголю коштує менше 5 доларів.

Раніше, у часи так званої bubble-економіки, коли головним був розвиток промисловості, на екологію не звертали уваги. Тоді Токіо був вкутаний смогом. Однак тепер у цьому плані особливих проблем нема.

На вулицях чи в метро інколи трапляються люди у марлевих пов’язках, але це велика рідкість. І, звісно, ці пов’язки для захисту від грипу, а не від пилу чи смогу:

У годину пік в токійському метро я не їздив, тому не можу сказати наскільки воно перевантажене. Орієнтуватися під землею складно, оскільки далеко не всі написи дублюються англійською.

Інколи турнікети є не лише на вході в метро, але й у переходах. Я так зрозумів, що різні лінії належать різним компаніям, тому з квитка знімається відповідна частина грошей при переході на ту чи іншу ділянку підземки.

Якщо обрати нераціональний маршрут, то поїздка в метро може обійтися у кілька разів дорожче. Службовці токійського метрополітену, на щастя, дуже люб’язні і завжди готові прийти на допомогу заблукалим «ґейдзінам» (іноземцям – прим. “Бродяг” ).

Якщо придивитися, то помітно, що черевики дівчині більші щонайменше на два розміри. До розмірів взуття японці ставляться з дивною байдужістю:

Також незрозуміло, чому, не зважаючи на дешевизну якісного одягу, японці носять багато синтетики. Взуття в них також переважає досить жорстке й незручне.

Думка, буцімто в Японії дуже високі зарплати, є хибною.

Молоді спеціалісти часто мають менше 2 тис. доларів на місяць, що за умов дорожнечі житла, змушує їх жити дуже скромно: винаймати квартиру без парковки далеко від роботи (часто – в іншому місті), про якісь подорожі закордон мова навіть не йде.

Зарплата починає зростати зі стажем. Часто вона залежить від не від успішності в роботі, а лише від кількості років, що людина працює у компанії.

У Японії досить сильна дискримінація за статевою ознакою: зарплати жінок майже завжди нижчі. Багато японок після народження дітей стають домогосподарками:

Іноземні мови у Японії знає мала кількість людей, навіть англійську..

Японці не вимовляють літеру «л». Якщо забути про цю властивість, то не завжди можна зрозуміти їхню англійську мову. Зокрема, я довго не міг второпати що то за «рестрон із фуро». А це значило «restaurant is full».