Світ очима бродяг Шляхами Батьківщини

ЗАХІДНА БІЛОРУСЬ. ЧАСТИНА 2

ЗАХІДНА БІЛОРУСЬ

Автор: Сергій Кудяшов

Друга спроба відвідати Брест відбулася у кінці лютого 2013 року. Цього разу я їхав з товаришем – Захаром – журналіст “Газети по-українськи”, для нього це була це була перша закордонна мандрівка, а також можливість написати хорошу статтю на сайт.


П’ятниця, 19.00, житомирське шосе, заправка Shell, Захара забирають через годину після початку стопу, майже одразу отримую повідомлення “Луцьк”. Минуло ще 3 години, а мене так ніхто й не підібрав. Захар вже їде по Рівненщині, а я все одно стою. Потроху починає давити жаба.

О 23.00 вимкнули ліхтарі – настрій зник остаточно. Після півночі зупиняється земляк з Умані – їде у Хмільник через Житомир. На житомирській розв’язці простояв хвилин 30, зупиняється Daf 10-тонний – підбігаю, щоб відкрити пасажирські двері, вони не відчиняються, водій сигналить і махає аби я підійшов до його дверей. Опускає скло, далі діалог передаю майже дослівно:

– Добрий вечір!

– Куди їдеш?

– На Рівне.

– А далі?

– На Білорусь!

– А ти звідки?

– Черкаська область, місто Ватутіне.

– Нє, не візьму, ти якийсь падазрітєльний.

– Щасти!

Минає 30 секунд. Зупиняється BMW з двома веселими волиняками, які довезли мене до в’їзду у Рівне. Я вже раз був у цьому місті,тому шанси заблукати мінімальні. Йшов по вулиці Київській з витягнутою рукою, тобто стопив спиною.

Я знав, що о четвертій годині ранку через Рівне буде проходити такий потрібний мені потяг “Київ-Ковель”. Раптом зупиняється “Шкода”. Окрім водія, було ще 2 пасажири: один вгашений, інший мовчазний – слухають православний поп-рок. У двох словах пояснив звідки і куди їду, на що водій відповів мені: “Існує лише один шлях. Це Шлях до Бога. Все інше – суєта.” Полемізувати з ним я не наважився.

На вокзалі виявилося, що мій потяг поїхав ще 40 хвилин тому. На привокзальній площі порадився з двірником у якому напрямку луцьке кільце і рушив на північний захід. Крокував не менше години. На точці постояв не довго. Зупинилася вантажівка, водій їхав у Ковель на завантаження.

На ковельський вокзал потрапив за 20 хвилин до відправлення дизеля на Брест, тому оцінити найвищий у світі пам’ятник Сину українського народу Т.Г. Шевченку не вдалося. Дизельний потяг “Ковель-Заболоття” – це три вагони, які тягне невеличкий локомотив епохи Брежнєва. На станції Заболоття всі виходять і проходять митний контроль у приміщенні схожому на повітку без опалення. Білоруси проводять контроль вже у теплому дизелі “Заболоття-Брест”.

Не знаю для чого, але Захар (ми зустрілися з ним у Ковелі) вирішив зробити знімки білоруських прикордонників. Їхня бригада складалася з 3 “жанчын” і “мужыка” (Можливо, йому сподобалися жіночки? Про красу білоруських прикордонниць потрібно складати пісні. Колись проїжджав гомельську заставу й на білоруській стороні мене зустрічали лише вродливі панянки у формі й без “штукатурки” – стандартна процедура перетворюється на задоволення!). Особисто я очікував, що справа закінчиться конфіскацією флешки, однак після того як Захар крикнув “Передай мені місцевих грошей”, я подумав, що у Брест я приїду без нього. Через пару хвилин його відпустили, але йому таки довелося видалити фото.

З вокзалу до фортеці добиралися пішки. У фортеці були близько години. Все в стилі радянщини, гігантські пам’ятники, “подвиг народу” і всяке таке інше, але це не заважає нащадкам героїв святкувати весілля у ресторані, що знаходиться на території фортеці.

ЗАХІДНА БІЛОРУСЬ

ЗАХІДНА БІЛОРУСЬ

Зовсім поруч знаходиться музей залізничної техніки. Досить дивно було бачити у музеї тепловоз, який і досі активно використовують на білоруській “чыгунці”:

ЗАХІДНА БІЛОРУСЬ

ЗАХІДНА БІЛОРУСЬ

Хюндаї Колесникова відпочивають у порівнянні з цим звіром

Між іншим, Брест певний час був територією України (на момент підписання Брест-Литовського мирного договору місто називалося Берестя й належало УНР), і якби білорусько-український кордон розмежовували не комуністи, а історики, то Берестейщина була б наша, північні райони Рівненщини і Чернігівщини – білоруськими.

Після музею прогулялися містом та знайшли гендель з національними стравами. Переїзд з Бреста до Гродно відбувався з пересадкою у Барановичах.

Гродно зустрів нас лютим морозом, зачиненим на ремонт вокзалом та залою очікування роль якої тимчасово виконував плацкартний вагон. Через годину мінським “цягніком” прибула Каця (ідейний натхненник українського розмовного клубу у Мінську) та Кастусь (Костя по-нашому, обоє білоруськомовні). Кастусь одного разу вже бував у Гродно, тому став нашим гідом.

Приємною родзинкою Гродно є пожежна частина у центрі міста. Над її воротами розміщена фреска в дусі соцреалізму: в одному ряду стоять пожежник, рятівник, ліквідатор чорнобильської катастрофи і жіночка у військовій формі з обличчям Мони Лізи, в руках вона тримає макет пожежної частини:

ЗАХІДНА БІЛОРУСЬ

ЗАХІДНА БІЛОРУСЬ

Після 9 ранку головною метою було знайти кафешку, аби випити “гарбаты” (чаю) й зігрітися. На свою голову, побачивши на протилежній стороні вулиці “Віденську кав’ярню”, ми рішуче перейшли дорогу у недозволенному місці. Пильні міліціонери (їхня машина стояла в 10 метрах від місця “злочину”) пояснили нам, що це – правопорушення і необхідно скласти протокол.

Мєнтяра виявився джентельменом і сам запропонував не чіпати Кацю й написати протоколи лише на хлопців. Гроші для штрафу ми мали, але лише у гривнях, знайти працюючий обмінник у недільний ранок – задача з якою не справився б і Том Круз. Мєнтяра погодився на один протокол і Кастусь сів у “Ладу” для оформлення протоколу. Через кілька хвилин він згадав, що вчиться на юрфаці й мати адмінпорушення для майбутнього прокурора не є добре. Захар взявся його замінити. До речі, кав’ярня відкривалася з 11.00.

Гродно славиться двома замками, що знаходяться поруч, але якщо розібратися по-суті, то обоє втратили свою первісну архітектуру: старий був зруйнований шведами на початку XVIII ст., а новий замок, який був побудований йому на заміну, у 1742 році не пережив Другої світової. У 1951 році відбудований наново у радянському стилі і тому геть не дивно, що у ньому знаходився обласний комітет КПРС, нині тут історичний музей:

ЗАХІДНА БІЛОРУСЬ

Гродненський обласний драматичний театр

Гродненський обласний драматичний театр

Гродно має одну пам’ятку домонголської епохи – Борисоглібська (Коложська) церква, що знаходиться на високому березі Немана:

Собор Святого Франциска Ксаверія

Собор Святого Франциска Ксаверія

єдиний діючий в Білорусі лютеранський храм

Єдиний діючий у Білорусі лютеранський храм

Взагалі, я мав план після дванадцятої їхати приміським поїздом з Гродно, аби побачити на власні очі Лідський замок. Та оскільки зібралась така хороша компанія, візит у Ліду було перенесено на невизначену дату.

“тимчасова зала очікування”

З Гродно до Мінська їхали у купейному вагоні потяга “Гродна-Віцебск”. Такого шикарного вагону я ще не бачив: дві полиці, окреме сидіння за столиком для другого пасажира, дзеркало, дві тумбочки, плечики для одягу:

ЗАХІДНА БІЛОРУСЬ

У Мінську ми мали півтори години для пересадки на потяг “Мінськ-Гомель”, тому встигли прогулялися центром республіки. У Гомелі за вже накатаною схемою сіли на автобус до кордону, всі процедури проходили пішки, зустріли автобус з Динамо U-18, а українці-прикордонники ще й перевірили нас на наркотики.

Машину з кордону до Броварів чекав хвилин 40, з водієм (латвійський росіянин) теревенили усю дорогу. Душевний попався шофер, найцікавіші його розповіді про те як він мчав 115 км на годину на “Камазі” з 20 тонами вантажу та про його поїздки у Чорнобиль: пив сто грам, відвозив будматеріали і жодних скарг на здоров’я – паралельно задовольняв дружину і двох коханок. 🙂

Частина 1

Facebook Comments

Залишити коментар

Коментар

  • Цікавий звіт! Побільше таких викладайте!