Личаків. Музей у саду

Автор: Назарій Задирайко

З дитинства ми звикли, і нас привчили, що хрести – це щось не дуже добре. Впевнений, якщо провести таке собі соціологічне опитування «З чим у вас асоціюється хрест?», то відповіді «з церквою» та «з кладовищем» розділяться приблизно порівну. Причому, я далекий від думки що кладовище це щось похмуріше ніж церква, оскільки смерть – невід’ємна частина життя, а церква (і як похідна – віра) – речі нав’язані людьми і часом.

Свого часу мені якось доводилось чути про Пер-Лашез, напевно найвідоміше кладовище у світі, розташоване в Парижі. Тоді це здалося мені не просто дивним, а навіть богохульним і моторошним. Це ж у кого взагалі народилась така думка? А у кого піднялась рука втілити це все у життя? Дурість!

І ось крива стежинка невдячної ревізорської роботи заносить мене до Львова. Попереду 2 тижні не тільки праці, але й 14 самотніх вечорів, оскільки свого часу Львів було досліджено вздовж і впоперек, по периметру і по синусоїді. І нічого не залишалося, окрім як відвідати незнайомі стежинки міста, які й привели мене до Личаківського заповідника. Саме заповідника, а не кладовища!

Первинні відчуття були якимись дивними. З однієї сторони гарно, дуже, як і сам Львів. Не просто тобі хрести, гробки і плити. Ні! Цілі композиції, пам’ятники, монументи, все таке…ну, вкрите старовиною, віковою пилючкою і пліснявою. Причому, пам’ятники здебільшого не просто так, аби монументально і гарно, ні! Тут здебільшого польські поховання, а вони не страждали манічкою монументальності, якою страждали партій працівники країни «Совєтов», але все по черзі.

Існує з 1786 року — після того, як австрійська влада заборонила ховати людей на старих кладовищах, що розміщувалися в місті навколо церков. Кладовище призначалося для Середмістя і IV дільниці Львова. На цвинтарі ховали здебільшого заможних і видатних жителів міста. Крім того, стверджують що це кладовище є притулком для тих, хто не помирав своєю смертю, чим частково пояснюється і така тематична направленість багатьох пам’ятників.

Пройшовшись одного разу тут влітку я практично закохався в це місце…з першого разу. Якщо спробувати трансформувати емоції і відчуття в логічну, практичну площину, що ми маємо. Парк, море зелені, дерев, свіже повітря і птахів. Серед дерев (саме так, а не інакше) знаходяться справжні витвори мистецтва з каменю, мармуру і бетону, які не соромно і в музеї поставити (хоча, по факту, вони і так в музеї стоять). Що далі?

Найголовніше – це тиша. Як би це дивно не звучало, це місце, де можна зібратися з думками і трохи провітрити голову. Тут немає галасливих дітей, алкашів, оркестрів й іншого, притаманного звичайному, громадському парку. Таке саме відчуття охоплює і взимку, з єдиним плюсом, що значно менше туристів, але холодно і ніде присісти. І знову ж таки, як не дивно (кажу за себе), розуміння того, що це кладовище, що тут лежать люди, що за кожним пам’ятником приховується реальні історії життя й смерті, не заважає, не тисне, не пригнічує.

Зрозумівши, що просто так ходити вже не в кайф і відчувши певний інформаційний голод, я попросив місцевих знайти мені якого екскурсовода, оскільки не хотілось ходити з натовпом туристів. Отже, ось лише декілька фактів з найцікавішого і того, що врізалося у пам’ять.

Одразу попереджую, без імен, просто не пам’ятаю, та і хіба це принципово? Отже, якийсь польський пан з собаками по обидва боки нього. Сам пан загинув на полюванні, від невдало випущеної кулі одним з його супутників. Після того, як його поховали, до його надгробку почали приходити його ж собаки, і ось так само сумно лежати, як вони лежать зараз. Причому, не їли і не пили. Спочатку працівники кладовища намагалися годувати їх – собацюри їжі не брали. Намагалися банально вигнати, марно, через деякий час поверталися назад. Так вони тут і померли. Дружина розпорядилася зробити 2 пам’ятники собаками і поставити їх по обидва боки від бюста чоловіка.

Ще одна містична історія з життя молоді (фото не збереглося). Група студентів-мажорчиків з водієм їхали з заміських посиділок і не впоравшись з керуванням протаранили Камаз. Як відомо, водійське місце – найбезпечніше, ось водій і вижив, а хлопці – ні. Але містика полягає в тому, що рівно через рік, день у день, водій загинув в аварії. Чомусь після цього пригадується «Пункт призначення».

Звичайно, не обділене це місце і культовими особистостями. Одна з них – “Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод, Бо вам призначено скалу сесю розбить.”

Не знаю, як на фото, а в реалі цей пам’ятник виглядає грубуватим, аж занадто. Можливо, це якийсь геніальний задум автора, наче б то і скала є, і каменяр, і знаряддя праці, але залишається якесь відчуття незавершеності.

А ось про цю особу дещо детальніше!

Соломі?я Амвро?сіївна Крушельни?цька — українська оперна співачка, педагог. Народилася Соломія Крушельницька 23 вересня 1872 року у селі Білявинці, тепер Бучацького району Тернопільської області, в сім’ї священика. Походить із шляхетного й старовинного українського роду. Ще за життя Соломія Крушельницька була визнана найвидатнішою співачкою світу. Серед її численних нагород та відзнак, зокрема, звання “Вагнерівська примадонна” ХХ століття. Співати з нею на одній сцені вважали за честь Енріко Карузо, Тітто Руффо, Федір Шаляпін. Італійський композитор Джакомо Пуччіні подарував співачці свій портрет з написом “Найпрекраснішій і найчарівнішій Батерфляй”. Успіхи С. Крушельницької на оперних сценах світу були водночас успіхом і визнанням української музики й мистецтва.

Мешкаючи й викладаючи в Радянському Союзі, Соломія Амвросіївна, не зважаючи на численні звернення, довгий час не могла отримати радянського громадянства, залишаючись підданою Італії. Нарешті, написавши заяву про передачу своєї італійської вілли й усього майна радянській державі, Крушельницька стала громадянкою СРСР. Віллу відразу продали, компенсувавши власниці мізерну частину від її вартості.

У 1951 році Соломії Крушельницькій присвоїли звання заслуженого діяча мистецтв УРСР, а в жовтні 1952 року, за місяць до кончини, Крушельницька, нарешті, отримала звання професора.

16 листопада 1952 року перестало битися серце великої співачки. Поховали С. А. Крушельницьку у Львові на Личаківському кладовищі поруч з могилою друга і наставника — Івана Франка.

Трохи далі знаходиться пам’ятник ще одній представниці театральної сцени – Ванді Марковській. Мій найулюбленіший.

Історія, на жаль, відома і звична до банальності. Ванда була пристрасно закохана в одного юнака, але, на жаль, з категорії «голубих кровей». І як це трапляється, сім’я сказала – не тобі ягідка росла, весіллю не бувати. Що залишається робити одинокому коханню і розбитому серцю. Після чергового виступу, вона зачинилася у вбиральні і залпом висушила пляшечку з чимось не дуже смачним і (як дуже реалістично видно на фото) тихо закінчила свої дні.

При розповіді цієї історії трапився доволі кумедний інцидент. Діло ж було влітку, а отже туристів вистачало, і потрібно сказати, носилися вони справно, як добре вимуштруваний рій мух і з надокучливою періодичністю. Коли ми з гідом стояли біля цього пам’ятника, вона розповідала як би мені одному, але позад мене підійшла «группа товарищей» українського походження і разом із своїм поводарем терпеливо чекали, доки оцьому мажору врешті решт закінчать розповідати. Бачте, «нас багато, а він один, теж мені!». Так здається мені вони думали у мене за спиною. Але моя тітонька настільки увійшла в раш і намацала потрібні нотки, що вловивши цікавість публіки сказала – Ну добре, слухайте всі! В цей момент місцева екскурсовод ладна була її задушити покласти акурат поряд з Вандою Марковською, оскільки, як би це м’яко сказати – караул, хліб забирають!

Як можна побачити, в правій руці у неї маленький віночок. Кажуть, працівники заповідника особливо за цим слідкують, щоб в руці, в якій вона тримала оту отруту, постійно були квіти, постійно. Запам’ятавши цей факт, я не полінувався прийти сюди взимку, коли снігу навалило з півметра і перевірити. Я довгенько згрібав з пам’ятника сніг, люди обертались і показували на мене пальцем, але пофігу, і що ви думаєте, я докопався до істини і там таки був букет квітів.

В цей момент мене якось накрили думки про «хранителів» старих легенд і страшилок в старовинних будівлях, будь то Львова, Києва чи Парижа. Я чомусь став впевнений, що без отих самих непомітних прибиральниць, охоронців, легенди (а разом з нею і будинок) перестануть існувати, і перетворяться на банальну купу каміння.

Трішки в глибині заповідника знаходиться і цей талановитий мужчина, який, на жаль, зв’язався не з тими людьми і пішов від нас занадто рано.
Один із основоположників української естрадної музики (поп-музики). Автор 107 пісень, 53 інструментальних творів, музики до кількох спектаклів. Професійний медик, скрипаль, чудово грав на фортепіано, віолончелі, гітарі, майстерно виконував свої пісні. Неординарний живописець.

18 травня 1979 року його тіло було знайдене повішеним у Брюховицькому лісі під Львовом. Офіційна версія — самогубство — підлягала сумніву громадськості як 1979 року, так і тепер. Відповідно до неофіційної версії смерть Івасюка була вбивством, виконаним КДБ за наказом із Москви. Похорон Володимира Івасюка 22 травня 1979 у Львові перетворився на масову акцію протесту проти радянської влади.
Архіви цієї справи, що знаходяться в Москві, дотепер ані родичам, ані працівникам музею Івасюка не відкривають, посилаючись на гриф «таємно», а можливо тому, що ще живі багато учасників тих драматичних подій. Самі ж родичі Івасюка вважають, що Володимира вбили.

Докладно про життя і смерть Володимира Івасюка розповідається у книжках «Монолог перед обличчям сина» та «Життя і смерть Володимира Івасюка».

26 січня 2009 року Генеральна прокуратура України поновила давно закриту кримінальну справу про смерть Володимира Івасюка.

І знову ж таки, без містики тут нікуди! Через 30 років у будинку, де народився Івасюк, народилась… Каролі?на Миросла?вівна Куєк. Правильно, Ані Лорак!

Ще одна невесела історія про єдиний пам’ятник, який знаходиться в клітці, наче під якимось ковпаком (фото не збереглося). Це пам’ятник маленькому хлопчику, що сидить і в руках тримає…гранату. Вони зі своїм молодшим братом десь знайшли і як звичайні, зацікавлені всім діти, намагалися її розібрати. Тут вона і рвонула. Після цього мати чомусь розпорядилася накрити його могилу металевою сіткою. Ще трішки згодом у самої поїхав дах і вона почала пропадати днями і ночами в тій клітці, іноді замикаючись зсередини. При цьому цілком забувши про молодшого. Довго так вона не протрималась і закінчила свої дні в тій же клітці, а молодшого віддали в дитячий притулок. Сумно, знаю!

Ще одне визначне місце заповідника – Меморіал львівських орлят, польський військовий меморіал. Полеглі «Львівські орлята», учасники боїв проти ЗУНР (1918—1919) та проти більшовиків (1920), були поховані на «Цвинтарі захисників Львова», що становить частину Личаківського кладовища.

У 1926—1939 рр. на терені Личаківського цвинтаря спорудили «Меморіал орлят», куди помістили прах дорослих і підлітків, полеглих в боях за Львів і Галичину. В меморіалі також були поховані льотчики-добровольці зі США та військові радники з французької місії, що билися у складі польських військ.

Проект «Меморіалу» було підготовано Рудольфом Індрухом, студентом архітектури Львівської політехніки й колишнім «орлям». Скульптор проекту — Казімеж Сокальський. Польська влада ховала в меморіалі не лише римо-католиків, але і осіб інших конфесій, що воювали у польських військових формуваннях.

«Меморіал орлят» був зруйнований радянською владою. 1956 року центральний надгробок «Могили невідомого солдата» вивезли до Польщі, а решту знесли бульдозерами 1971 року.

24 червня 2005 р., за участю президентів Польщі і України, на Личаківському цвинтарі були відкриті меморіал загиблим воїнам Української Галицької Армії та «Меморіал орлят». На плиті меморіалу, розташованій в центрі польських поховань, зроблений напис польською мовою: Tu le?y ?o?nierz polski poleg?y za Ojczyzn? («Тут лежить польский солдат, полеглий за Вітчизну»).

За великим рахунком писати і розповідати можна багато, і ніщо не заважає мені накачати з інету фоток і розповідей і видати їх за свої. Але, присягаюсь, все страшненьке і моторошне почув безпосередньо від тої жіночки, яку мені порадили місцеві, і це ще не вичерпна інформація.

Таким чином, сподіваюсь, я зацікавив тих, хто ще не був зацікавлений до цього. Повірте, найголовніше враження все ж таки те, як було описано на початку статті – це тихе і спокійне місце, де можна спокійно пройтись і провести час. В будь-якому випадку я вважаю це місце одним з тих, що обов’язково має бути в маршрутному листі туриста, який хоче побачити Львів.