Повернутись у літо, або Завершення літнього сезону по-карпатськи

Автор: Марта Калиняк

7-8 вересня 2013 року

с. Ясиня – Драгобрат – г. Стіг – г. Крачунєска – г. Великий Котел – о. Ворожеска – Перемичка – г. Жандарм – г. Близниця – пол. Стремчеська – с. Кваси.

Про похід у Карпати з ночівлею думала всеньке літо. Про Свидовець мріяла вже кілька років. Знайти хороших супутників для такої затії – вічна проблема. Та от якось несподівано все зійшлося. Чи, як любили повторювати мої супутники, “карта лягла”;-). Їхати в гори з майже незнайомими людьми + іти ще неходженим маршрутом досить ризиковано. Проте якщо є бажання і сприятлива погода, то хіба може щось завадити втіленню мрій?

Якесь дуже насичене і непередбачуване вийшло цьогорічне літо. За поїздками на фестивалі й за кордон, ровером, сплавом, театром, концертами, дощами і спекою не знайшла часу для кількаденної вилазки в гори. Тільки в останній день червня вдалося витягти подругу на Парашку (я сама піднялась, мабуть, уже вп’яте чи вшосте). Але ж то була лише розминка, а як же серйозний похід з ночівлею і відкриттям нових маршрутів та місцин?

Коли повернулася з Чехії наприкінці серпня, погода зовсім не радувала. Холодні сірі будні навіювали думки про близьку осінь і про те, що найближчим часом про Карпати доведеться забути. Але мрії таки збуваються: якщо чогось дуже прагнеш, то всі обставини світу складуться так, аби твоє бажання здійснилось;-). Головне – не боятись ризикувати і швидко приймати рішення. Так сталось і цього разу.

На початку вересня зовсім несподівано мені надійшла пропозиція поїхати в гори, причому від людини, яку я знала приблизно місяць і то заочно. Мені (типу як досвідченій туристці, ги) довірили вибір маршруту. Спершу я думала піти на Мармароси. Але туди потрібно робити перепустку від прикордонної служби за 10-14 днів до походу. Часу для цього вже не було, тож я, недовго вагаючись і пам’ятаючи братову розповідь про його недавню вилазку на Свидовець, вирішила їхати туди. Звісно, за 2 дні пройти весь Свидовець з новими людьми практично нереально, але побачити хоча б частинку тої краси можна. Плюс погода мала цьому посприяти. Домашні справи – ремонт, день народження брата, подарунки, квитки, дисертація і т.д. – успішно вдалося залагодити або відкласти. Пробувала підтягнути когось зі своїх друзів-подруг, але ті виявились дуже зайнятими, а дехто навіть дивувався моїй сміливості – мовляв, як це я наважилась їхати в гори з незнайомими хлопаками… Насправді мені дуже пощастило з компанією – хлопці самі придбали квитки на дорогу й закупили харчі.

Виїжджали ми в ніч із 6 на 7 вересня (точніше о 00:44) потягом Сімферополь – Чернівці. До Івано-Франківська мали прибути о 3:19, але потяг спізнився хвилин на 5. Дизелька Франківськ – Рахів відправлялася о 3:30. Ми мали б устигнути, але… через власну культурність прогавили її: замість того, щоб, вийшовши з потяга, побігти через колію навпростець, ми вирішили обійти по платформі. Саме тоді дизель рушив з місця. У ваганні доганяти чи ні втратили кілька хвилин, бігти за ним уже не було сенсу (хоч були спроби). Людиська, з якими познайомились у потязі і які також їхали до Ясині (поверталися з роботи у Сімферополі), брали легкове таксі за 150 (чи більше?) гривень. Нам то видалось задорого, і ми поплентались на автовокзал. Пригоди розпочалися :-).

Приміщення автовокзалу відчинили о 4 ранку (ми не встигли навіть змерзнути на вулиці), до Ясині в таку пору не було нічого, тому ми вирішили їхати автобусом о 5:10 до Яремча (ціна 15 грн.), а там пересідати на щось інше. По дорозі вдалося трохи подрімати: автобус був великий і напівпорожній, хоча трохи холодний.

У Яремчі чекали транспорту недовго – хвилин за 10-15 прибула коломийська маршрутка, і ми відправились до Ясині (ті самі 15 грн.). У маршрутці було тісніше, зате тепліше і затишніше. Водій за додаткових 2 грн. довіз нас до місця сходження на Драгобрат. З маршрутки вийшли орієнтовно о 8:30 і потрапили в густу пелену туману. Вирішили трохи піднятися, аби знайти хороше місце для сніданку.

Дорога на Драгобрат уздовж річки Свидовець була не надто цікавою, періодично (частіше згори вниз) проїжджали машини, квадроцикли, кінні упряжі. В якийсь момент (коли ми вже трохи набрали висоти) небо над нами прояснилось, туманна завіса залишилась позаду, а попереду завиднілись стрімкі схили величних гір. Ішли не дуже поспішаючи, насолоджуючись лагідним сонцем і лісом, принагідно хлопці шукали грибів (місцеві возили їх відрами), а я тим часом робила знимки.

Драгобрат улітку (хоч то вже була календарна осінь) зовсім не такий, як узимку, стверджували мої колеги (я зимою тут не бувала). Мабуть, значно менш людний, та й краєвиди зовсім не ті. Час від часу на підйомниках вмикалася музика, – хоч і хороша, як на мій смак: ОЕ, Плач Єремії, ВВ, проте тут її звучання було дивним… Нам пропонували житло, але ми відмовились – хлопці напередодні спеціально намет купили, та й маршрут наш пролягав далі. Справжня краса почалася на підйомі на Стіг (1704).

Ми частіше зупинялися, щоб відпочити й поласувати пізніми чорницями і брусницями. Сходження на Стіг нагадало мені підйом на Тростян: кілька разів здавалось, що вершина вже ось-ось, але коли піднімались на неї, попереду виринав черговий схил, черговий підйомник, черговий пагорб…

На вершині Стогу ми влаштували тривалий привал. З комплексним обідом, фотосетом, затяжним збиранням і купою інших приколів (бо як іще назвати те спілкування-дуріння, яким люди гають час у подорожах;-)?

У мене були наполеонівські плани дійти до Ворожески і вернутися на ночівлю до Стогу, але вказівники з кілометражем натхнення не додавали.

Ми спустилися зі Стогу, залишили рюкзаки на одній з перемичок (жодної живої душі, окрім нас, поблизу не спостерігалось) і рушили в сторону Ґеришаски. По хребту без наплічників ішлося легко, ми швидко дійшли до Крачунєски (1686) і зупинились у ваганні – іти далі чи вертатись.

Попереду виднілись дві симпатичні вершини (пізніше я довідалась, що першою з них був Великий Котел), мені хотілось іти далі, і я почала переконувати хлопців, що туди можна дійти за 15 хвилин.

Думаю, вони мені не повірили, хоча й погодились на експеримент. Ми розділилися: я з Миколою рушила до вершини, а Сергій залишився на Крачунєсці засікати час.

Певно, мені дуже хотілося зробити щось неймовірне (і побачити Ворожеску!), тому в організму наче відкрилося друге дихання. Вниз і по рівному ми бігли, на підйомах хід доводилося сповільнювати. Час застиг, а простір легко піддавався нашому рухові вперед.

Назустріч їхали мотоциклісти, велосипедисти, ішли піші туристи (згадались залишені рюкзаки. Ми таки надто сміливі. Чи просто нерозважливі:-). Ми майже вклалися в час – до підніжжя гори дістались скоріше, ніж за 15 хвилин, на вершині були фактично за 16-17 (Микола мене випередив). Найголовніше – з вершини ми таки побачили Ворожеску!

Віддихались, пофотографувались (позичена фотокамера вперто відмовлялась працювати і повідомляла про розряджені батарейки після кожного знімка) і рушили назад, тепер уже в значно повільнішому темпі. Рюкзаки були на місці, нічого не пропало (все-таки можна довіряти людям у горах:-), зате Сергія ані на Крачунєсці, ані біля наплічників не застали – він подався шукати місце для ночівлі, і то так захопився, що ми самі понад годину намагались знайти його разом з наметом у долині під Стогом (навіть поляків розпитували і трохи навіть розхвилювалися, почувши, що вони нікого не бачили).

А далі все було, як у казці як завжди у Карпатах: холодна ніч (дуже-дуже!!!), м’яке тепло ватряного вогню, вечеря з армійських запасів, пісні майже до півночі й безмежно-зоряне небо понад нами… Вночі я прокинулась від холоду, бо мала літній спальник і, на відміну від хлопців, не натягувала на себе всіх своїх курток-светрів-штанів. Мої супутники врятували мене від “холодного безсоння”, накривши поверх спальника коцом (за що я їм дуже вдячна), так що я змогла нормально заснути і виспатись.

Ранок другого дня був дивовижним. Поки хлопці додивлялись сни, я встигла сходити до потоку, вмитись, набрати води, помедитувати, поспостерігати за природою, притягти дровиняку на розпал і навіть розпочати готувати сніданок. Збирались ми довго і повільно, наче не хотіли покидати це місце. Насправді ми просто матрасили – поспішати не було куди, потяг о 1:26 з Квасів, до яких залишалось кілометрів 12-15. Вирушили ми десь о 12 годині дня. Підйом з ущелини на г. Жандарм (1763) був затяжним (по відчуттях) і трохи виснажливим, зате довколишні краєвиди додавали сил і натхнення. Погода тішила хорошою видимістю і … чудовим матеріалом для знімків.

Хлопці вирішили допомогти мені з фотографуванням і продовжити термін служби батарейок, для чого потовкли їх камінням. Щоправда, цей метод виявився не дуже вдалим, і після двох кадрів я була змушена замінити їх на попередні (Микола ще трохи помучився, аби витягти здеформований елемент живлення з фотоапарата).

Другий день видався щедрим на зустрічі. На Жандармі ми розговорилися з двома поляками, які ішли з Квасів на Красну. Мандрівники розповіли про “схрони” та про цікаві маршрути польськими, румунськими і словацькими горами. Далі ми рушили на Близницю (1881), де влаштували собі тривалий перепочинок з обідом, валянням, знимкуванням, спілкуванням…

Уже на спуску з вершини з певними часовими інтервалами ми перестріли дві групи страйкболістів – певно, вони гралися в переслідування чи доганялки, але сенсу конспірації ми не збагнули: з Близниці легко було помітити першу групу на схилі Жандарма чи на хребті. Під Близницею ми дочекались компанії білорусів на велосипедах, котрі крутили педалі з Рахова на Драгобрат. Мої хлопаки вирішили попонтуватися і попросили їх сфотографувати нас з їхніми сталевими кіньми.

А далі був довгий приємний спуск полонинами Стремчеською і Браївкою (Браїлкою), виповнений теплими сонячними променями, просторими краєвидами,

тінями, кольорами і … кам’яними спорудами – знаками пам’яті про трагічні загибелі людей у цих місцинах.

Чим нижче ми спускались, тим ставало тепліше. Одного разу ми звернули з головної дороги до лісу – хлопці таки хотіли назбирати грибів, але нічого путнього не знайшли, і ми, поблукавши бездоріжжям, повернулися на шлях і почвалали вперед. Унизу перед самим селом нам трапилося джерело. Воду ми набрали не так для пиття, як для миття: хотілось гарячого чаю, а розводити вогонь вже не було де, тож ми рушили до магазину.

Приємною несподіванкою і смачним доповненням до чаю стала шоколадка “Studentska” – ніколи б не подумала, що в глухому закарпатському селі можна знайти таку смакоту (цей чеський продукт став для мене відкриттям цього літа і постійно супроводжував мене за кордоном: у Польщі, Словаччині, Чехії ми неодноразово ласували ним. Розмова за чаєм затягнулась до повної темряви.

День добігав свого завершення. До потяга залишалось кілька годин, надворі ставало холодніше. Ми подались на залізничну станцію (темне, занедбане, майже непомітне ззовні приміщення) чекати рахівського потяга. Втома огортала тіло, уяву затоплювали нові враження, свідомість наповнювало відчуття радості від здійсненого-побаченого-пережитого впродовж попередніх двох днів… Сподіваюсь, я ще повернусь туди.

Більше фото з мандрівки можна знайти тут