Шляхами Батьківщини

Автоспином по Західній Україні

Автоспином по Західній Україні

Автор: Сергій Кудяшов

Відправною точкою у моєму маршруті стала до болю знайома для мене станція ім. Тараса Шевченка. Сівши о 23:15 на львівський поїзд, вже о 6 ранку я оглядав незакінчений ремонт залізничного вокзалу Жмеринки (справжній палац).

залізничний вокзал Жмеринка
Поруч з вокзалом стояв памятник Остапу Бендеру але на час ремонту його прибрали

Після невдалої спроби зловити попутку на Бар, повернувся на вокзал та сів на приміський потяг до Могилів-Подільського. Могилів – досить цікаве місто: багато зелені, рельєф дуже гористий, на території міста знаходиться пункт пропуску до україно-молдовського кордону.

На автовокзалі взяв квиток на хмельницьку маршрутку і таким чином проїхав ? шляху до с. Лядово. Поруч з селом на лівому березі Дністра на висоті 90 метрів знаходиться Свято-Усікновенський скельний чоловічий монастир (за переказом, заснований 1013 року святим Антонієм Печерським, який вертався з Афону й Царгороду до Києва, нині ця святиня належить Московському патріархату).

Автоспином по Західній Україні

Решту дороги подолав пішки та на жигулях місцевого жителя. Перед в’їздом у село стоїть знак, що це прикордонна зона, тому поруч з монастирем стоять прикордонні стовпчики. Під час першого візиту патріарха Кирила у Київ, я на свою голову зустрів бабуню з Одещини, яка переконувала мене, що українську мову створили євреї для того, щоб посварити слов’янські народи. Після цього я почав обережніше ставитися до Московського патріархату і намагаюся не спілкуватися з ними на їх території. На момент мого перебування у монастирі активно велися будівельні роботи. Весь час, поки я був у Лядово, над монастирем кружляли екстремали на спортивних парашутах.

Автоспином по Західній Україні
Лише уявіть, що у небі не один парашутист, а два десятки. Краса неймовірна!

До Могильова повертався на вже знайомих мені жигулях. У Могильові встиг прогулятися по центральній вулиці, яку місцеві нарекли “кому що треба” (майже всі торгові точки знаходяться на ній). Після цього вийшов за міську смугу, де безуспішно простояв годину в очікуванні машини – плюнув і сів на маршрутку до Жмеринки. Скориставшись послугами УЗ, двома потягами (з пересадкою у Тернополі, де мене вже чекали двійко моїх друзів) доїхав до Чорткова. Про цей райцентр пишуть, що тут можна відчути дух міжвоєнного галицького містечка. Під час прогулянки по ранковому місту побачили численні сакральні споруди, а потім попрямували у сусіднє село Залісся.

костел св. Станіслава у Чорткові
Костел св. Станіслава у Чорткові

У Заліссі живе родина мандрівників, яка для гостей побудувала спелеохату з комфортними умовами і гарячим душем:

вхід до спелеохати
Вхід до спелеохати

На околиці села знаходиться вхід у гіпсову печеру Млинки.

Мого літературного таланту не вистачить, щоб оповісти весь той захват, який я відчув у підземеллі. Скажу лише, що застряг одного разу у повороті, тому одразу жостко запанікував. Після виходу з вогкої печери відчуваєш запах кожної травинки, листочка, квіточка (дуже приємне відчуття).

Береза долає вузький прохід
Береза долає вузький прохід

Наступного ранку ми відвідали Бучач:

Ратуша у Бучачі
Ратуша у Бучачі

руїни Бучацького замку
Руїни Бучацького замку

З Бучача до Тернополя дібралися рейсовим автобусом. У “файному місті” я одразу міг рвати кігті на Львів, але не зміг відмовити собі у задоволенні ще раз побачити міський став та катедральний собор. Саме біля ставу я попрощався з друзями та рушив на залізничний вокзал. Привітна касирша пояснила, що електричка Тернопіль – Львів слідує лише до станції Красне, причиною таких змін назвала аварію.

Скумекавши що й до чого, міським транспортом вибрався за об’їзду, де мене підібрав типовий мешканець Сонячного Закарпаття. На одному з київських поетичних вечорів свої вірші читав молодий поет з Ужгорода. У передмові до власних сороміцьких творів він пояснив свою версію вислову “Точка зору залежить від точки стояння”. Його жарт можна звести до того, що Закарпаття і є Україною або принаймні її європейською частиною, а решта країни, яка знаходиться за карпатським хребтом, є Закарпаттям (Євразією).

Так от, мій драйвер має українське і угорське коріння, окрім державної знає угорську, словацьку, російську, щомісяця їздить у сусідні країни Шенгенського договору. У той день він проїхав по території Закарпатської, Івано­-Франківської, Чернівецької, Тернопільської областей (маршрут, який із заплющеними очима не проїдеш), але не знає, де знаходяться або навіть не підозрює про існування Черкас, Дніпропетровська, Запоріжжя. А при моїй згадці про Хортицю він почав щось припоминати – мабуть, горілку.

Мій шановний закарпатський водій їхав через Львів в Ужгород і запропонував мені їхати з ним до Унгвару. На свою голову я відхилив цю пропозицію, бо вже мав домовленість зустрітися з новоспеченою львівською колежанкою.

Прогулявшись по вечірному Леополісу, я попрямував до залізничного двірця, де на мене чекав “сюрприз”: залізничну аварію ще не ліквідовано. Нагадаю, що події відбувалися у травні, тобто ще у дохюндаївську епоху та у апогеї підготовки до Євро-2012. Вокзал був перевовнений пасажирами. Люди з торбами валялися де попало, а в цей час працівники третьої зміни стелили підлогу у холі вокзалу. На пероні ситауція була не набагато кращою: частина людей мирно спочивала на своїх валізах, частина обривала телефони і скаржилася, що не встигає на свій рейс у Борисполі, а ще частина мирно бухала, не хвилюючись ні про що – міліція у цей вечір увімкнула толерантність.

Пасажири, які бажали здати квитки, отримували лише половину від їхньої вартості та через таку несправедливість штурмували адміністратора. Активізувалися бариги: вони пропонували перевезти пасажирів до Києва за тарифами подвійного лічильника. На 11 годину після аварії адмінстрація вокзалу вирішила зайнятися пАкращенням і відкрила платний зал очікування для всіх бажаючих.

Якби при мені була камера, я би зняв фільм-катастрофу із хеппі-ендом. Після першої години ночі нарешті почали відправлятися поїзди, оголошення яких супроводжувалися криками, аплодисментами та свистом озвірілих пасажирів. Мій № 99-ий потяг запізнився на 4 години, тому я відмовився відвідати Невицький замок.

На закарпатську землю вступив у Мукачевому, якимись чигирями добрався до замку. Ця фортеця є занадто попсовою, тому жодних деталей.

Мукачево

З Мукачева до Ужгорода доїхав маршруткою.

В Ужгороді на той час ще можна було зустріти цвіт сакури.

Ужгород

чарівний лось, що піднімає настрій
Чарівний лось, що піднімає настрій

Ужгородський Хрестовоздвиженський катедральний греко-католицький собор
Ужгородський Хрестовоздвиженський катедральний греко-католицький собор

О першій ночі сів на потяг Львів-Солотвино, а вже у 5 ранку вийшов у Хусті. На пероні надибав молоду пару із наплечниками – вони теж прямували до “Долини нарцисів” (закохані мандрівники виявилися російськомовними львів’янами, міф про націоналістичний Львів було вкотре зруйноване).

долина нарцисів

Насправді заповідник потрібно перейменувати, він не є долиною нарцисів, радше – галявиною нарцисів, тобто червонокнижних квіточок залишилося дуже мало. До того ж, кожна “клуша” хоче мати “красіву” аватарку, де поруч з нею не кілька квіточок, а цілий килим з нарцисів, а для цього потрібно зайти далеко за огорожу. Екологічну інспекцію, що знаходиться поруч, така ситуація влаштовує, і вони навіть називають суму хабара, за який закриють очі на Ваш злочин проти природи.

долина нарцисів

Попрощавшись із львів’янами, я дійшов до траси на Берегове. Я знав, що там велика громада угорців (51%), але навіть уявити собі не міг, що до цього містечка мене почергово будуть підвозити троє водіїв-угорців з номерами Європейської Унії, і лише один з них володітиме ламаною російською (інших слов’янських мов він не знав).

У першу чергу завітав у краєзнавчий музей. Був дуже задоволений експозицією (дійсно не совковий музей) та завідувачем угорцем (володів українською на відмінно), який самостійно збирав експонати у селян. До угорського кордону звідси 7 км, і жителі Берегова мають пільгу безвізово відвідувати Угорщину. Директор жартував, що на пиво вони їздять закордон. У музеї дізнався, що уродженцем Закарпаття є Іван Фріцак (Сила) – богатир який за своїми досягненнями стоїть на одному щаблі з Іваном Піддубним. Між іншим цього року на широких екранах можна буде побачити художній фільм про Івана Силу (головну роль зіграє донецький силач Дмитро Халаджі, прем’ра назначена на березень 2013 року)

дерев’яні iPad-и у музеї
Дерев’яні iPad-и у музеї

Про це місто я знав, що українським воно стало у 1945 році з волі Сталіна і те, що тут знаходяться термальні джерела. У санаторій “Закарпаття”, де знаходиться басейн із гарячою цілющою водою, я не потрапив.

ратуша у Береговому
Ратуша у Береговому

Автоспином по Західній Україні
Завжди підозрював, що Приватбанк вар’ятна організація. Наприклад, у Береговому своє відділення вона помістила у будівлю колишньої єврейської ритуальної лазні

О восьмій вечора сів на потяг до Львова. Він прибув у місто Лева о 6 ранку. Маршруткою я виїхав на об’їзну, де застопив фуру до Києва. Водій – пан Богдан – виявився вельми балакучим, тому я був вимушений імітувати сон для того, щоб трохи відпочити від його розмов.

Facebook Comments

Залишити коментар

Коментар

  • Цікава мандрівка, й написано теж цікаво